Крутянець з Кишинева

Десь у середині січня 1918 року студент київського вишу прийшов до будівлі Київського комерційного інституту Там вівся запис у добровольчі загони. Деякий час перед тим загальні збори студентів-українців Києва ухвалили виступити на захист України від російської агресії. Послухав промови, подивився на запальних однолітків та й записався собі. Бо – відчував потребу.

На другий день усі записані прийшли до військової юнацької школи. Там відбувся кількаденний вишкіл та "полювання мамів":

"з'явилась юрба жінок і дівчат, що наповнила залі й коридори голосними розмовами й криками. Це мами і сестри прийшли забирати своїх малолітніх героїв… мами ловили і виволікали геть своїх свавільників. Було багато крику, лайки і сліз".

Потім - виїзд на протибільшовицький фронт у вагоні з вибухівкою. "Ми весело поїхали вмирати", як потім було написано у спогадах. Їхали на Бахмач, опинились під Крутами.

Хлопця, про якого йдеться, звали Степан Матвієнко-Сікар.

Степану пощастило. Він вийшов з Крутянського бою пораненим, але живим. З опублікованих спогадів у збірнику "Наше слово" відомо, що після Крут він "ледве добрався додому в Бендери гоїти свої рани", а потому повернувся в українську армію. У статті Юрія Юзича "Ті, що вижили" наводиться його подальша доля:

"Інженер, асистент кафедри лісівництва Української господарської академії в Подєбрадах (1920-ті). Працював (1930-ті) фахівцем з містобудування у м. Тігіна (Бендери). Знайшов у Бесарабії грамоти Степана Великого, написані староукраїнською мовою, по сільських церквах – запорізькі прапори".

Дата і місце народження – невідомі. Дата смерті та місце поховання – також. Було прикро, що підставові речі про захисника Вітчизни залишались невідомими. Утім, оцифровані архівні документи дозволяють встановити чимало моментів його біографії.

Після Другої світової війни Степан з родиною отримали афідевіт від свого родича Олександра Коротинського, що уже перебував в Бразилії (Ріо-де-Жанейро) і навіть був директором якоїсь установи, а тому міг гарантувати працевлаштування Степану.

До Оргкомітету Міжнародної організації біженців Степан з дружиною та дітьми подали аплікацію про допомогу з виїздом. Ці документи відклались в Архівах Арользена – Міжнародного центру націонал-соціалістичних переслідувань.

Аплікація досить детальна. З неї нам стає відомим життєпис українського героя.

Степан Матвієнко-Сікар народився у Кишиневі 10 грудня 1898 року. У 1909-1917 рр. навчався у гімназії в Тігіні (Бендери). Після цього вступив у виш у Києві, де провчився до 1919 року. Продовжив отримувати вищу освіту у Празі впродовж 1920-1925 рр.

Також стає зрозумілим трудовий шлях Степана: 1935-1938 – інженер в установі Міністерства зв'язку у м.Тігіна (Бендери), 1938-1941 – шеф-інженер на будівництві у Кишиневі.

У 1941 році родина переїздить з Румунії до Австрії, місто Бішофсгофен, де Степан працює інженером на залізниці. За короткий час – переселяються у Лінц, а згодом у Марібор (Словенія).

З травня по жовтень 1945 року Степан працював робітником у Зюссенбасі (Австрія), а відтак переходить знову на посаду дорожнього інженера у Фельдбасі (Австрія).

На жаль, аплікація передбачала опитування лише за останні 10 років. Тому місця проживання та роботи Степана за 1925-1935 рр. можемо вирахувати лише опосередковано.

В анкеті є дані про родину – дружину та дітей.

Дружина – Клавдія Бендак, народилась 25 лютого 1899 року у селі Шепіт на Буковині, навчалась у народній школі у Чернівцях (1908-1914) та педагогічній школі там же (1914-1918).

Донька – Зоря, народилась 24 серпня 1931 року у Тігіні.

Син - Богдан, народився 13 березня 1931 року у Тігіні.

Син - Север, народився 16 березня 1938 року у Тігіні.

Донька - Ірина, народилась 29 серпня 1941 року у Бад-Ішлі (Австрія).

Подану аплікацію Міжнародна організація біженців відхилила, оскільки Степан не зміг довести, що не працював на нацистів добровільно.

Утім, у 1950 році родина Матвієнків-Сікарів таки прибула до Бразилії. Про це свідчать кваліфікаційні консульські картки, заповнені секретарем посольства Бразилії в Австрії Сержіо Фрамандо Фразео 23 жовтня 1950 року.

Такі картки збережені у фонді Відділу морської, повітряної та прикордонної поліції Федерального департаменту громадської безпеки Національного архіву Бразилії.

Родина опинилась у бразильському місті Белу-Орізонті.