"Жийте для України!"

Це про нього пісня "Човен хитається серед води", яку відкрито співали й при совку. Бойового офіцера – сотника Армії УНР Василя Соловчука. Який ходив диверсентом в московські тили і водив свій підрозділ штурмувати Маківку. Бився із більшовиками на вулицях Києва в січні 1918 року. Очолював військову розвідку 6-ї дивізії Марка Безручка. Робив що міг, щоб вшанувати полеглих побратимів. А також, щоб підготувати молодь до майбутньої війни за неалежність України.

 
Василь Соловчук
Світлина публікується вперше, надав Василь Стрільчук. Зі збірки Бродівського історико-краєзнавчого музею

Василь Соловчук народився 4 січня 1894 року в с. Молодилів. Тепер це село входить до Отинійської громади Івано-Франківської області. У 20-літньому віці, закінчивши перший рік правничого факультету Львівського університету, пішов на фронт звичайним стрільцем. У перший добровольчий український підрозділ – Українські Січові Стрільці (УСС).

 
Облікова картка Василя Соловчука
Архів НТШ у Варшаві

Швидко став сержантом, здійснюючи глибокі рейди через лінію фронту у російське запілля по гірських районах Карпат. Ще навчаючись у Коломийській гімназії скоріш за все був членом Пласту (списки того осередку не збереглись), який регулярно ходив в гірські походи.

Коломийські пластуни, зокрема встигли облазити до сьогодні популярні серед мандрівників гори Синяк, Явірник, Петрос і Говерлу.

Весною 1915 року Василь Соловчук водив свою чету (взвод) у лобові атаки на гору Маківку. При цьому паралельно був писарем сотні (заступником командира роти). За відвагу на полі бою Василь отримав дві австрійські медалі за хоробрість. Бронзову і срібну відзнаки – за хоробрість. Тогочасним аналогом в царській армії – по другий бік фронту – були георгіївськи хрести.

У 1916 році Василь Соловчук, хоч і не мав завершеної вищої освіти, отримав офіцерський ступінь хорунжого (сучасний аналог у Збройних силах України – лейтенант). А також був одним із перших українців, хто пройшов армійський кулеметний вишкіл. Українці ці новітні "машинові кріси" називали скорострілами.

 
Чота (взвод) УСС під командуванням Василя Соловчука
Архів НТШ у Варшаві

Учасник жорстких боїв під Потуторами або як їх ще називають – за гору Лисоню, що тепер у Тернопільській області. У цих боях потрапив у полон командир скорострільної сотні Федір Черник – згодом один із творців Січових Стільців Коновальця, герой Армії УНР, похований в Маріїнському парку в Києві. Відтак Василь Соловчук став командиром цієї сотні кулементників, замінивши Черника.

Василь відзначився гарним голосом – співав тенором. Був солістом вояцького співочого гуртка "Шор-Бор Клюб". На лінії фронту, в окопі, один із його побратимів – Роман Купчинський – й написав відому пісню "Човен хитається". Було це весною 1917 року, коли в царській імперії розгорталась революція, УСС стояли на фронті під селом Куропатники понад річкою Ценівка.

Боїв тоді не було, протиборчі сторони переважно братались. З протилежного боку було багато українців… Весняні води утворили посеред лінії фронту, між двома воюючими сторонами, ціле озеро. Якось ввечері Соловчук споглядав на воду і тяжко зітхав, думаю про свою кохану дівчину.

Цю картину й зафіксував Купчинський у своїй відомій пісні.

В червні 1917 р., під час так званого "наступу Кєрєнського" (останнього великого наступу московських військ у тій війні), сотня Соловчука потрапила в оточення. Досі в авторитетних книжках пишуть, що він тоді ж і загинув. Однак, в дійсності, потрапив у російський полон. Іх якого втік через кілька місяців.

Записався добровольцем до галицько-буковинського куреня Січових Стрільців, що формувався в Києві з числа полонених вояків УСС. Очевидно, що брав участь в київських боях з більшовиками в січні 1918 року, де однією із сотень добровольців знову командував Федір Черник.

У листопаді-грудні 1918 року Соловчук був командиром панцерника на якому їздив Симон Петлюра. Згодом Василь стає комендантом скорострільного коша Січових Стрільців. Кіш – це навчальний, вишкільний центр. Степан Ріпецький в своїй історії УСС відзначав: "Стрілецький Скорострільний Кіш під командою Василя Соловчука за один тільки місяць січень [1919 року] випустив 8 нових сотень".

Влітку 1919 року Соловчук став учасником походу на Київ, який здійснювали спільно Армії УНР та УГА, воюючи із російськими зайдами та колаборантами. Осип Навроцький згадував, як зустрівся із Василем біля Кам'янця-Подільского:

"Він їхав автом у бік Проскурова (тепер – м. Хмельницький. – Ред.) і я ледве впізнав у старшині з полковницькими відзнаками колишнього, молодшого від мене на кілька років, мого товариша. Ми привіталися і перекинулися лише кількома словами. Та хоч у розмові він був по-вояцьки щирий і скромний, я відчув, що він "виріс" і мене нітрохи не вразив його полковницький ступінь".

Насправді, за увесь час бойових дій в Армії УНР Соловчук "виріс" лише до сотника (сучасний аналог в ЗСУ – капітан). Але тодішні революційні події призводили до того, що молодші офіцери командували полками української армії. Після самодемобілізації Січових Стрільців в грудні 1919 року Василь Соловчук, очевидно, як і інші січовики пережили польський полон і табори інтернованих.

Навесні 1920 року Соловчук був старшиною (офіцером) 6-ї дивізії Армії УНР Марка Берзручка. Очолив ІІ-й відділ (військова розвідка) в штабі дивізії. Очевидно, що брав участь у боях під Замостям, де ця українська дивізія стала кісткою в горлі будьонівцям, які наступали на Варшаву. Восени того ж року вдруге інтернований поляками, цього разу у центральній Польщі.

У 1921 році в місті Олександрів-Куявський (Aleksandrów Kujawski) стає одним із авторів періодичного видання "Український стрілець". Публікує свою понад 20-ти сторінкову стратегічну розвідку під назвою: "Німецький оперативний план літом 1914 р.". Стає одним із ініціаторів упорядкування й розбудови українського цвинтаря в цьому таборі – Козацької Могили. Автором проекту хреста, встановленого на кургані був саме Соловчук (хрест відневлено у 1990-х)

 
"Козацька могила" в Олександрові. Польща. 1931 рік
Світлина публікується вперше. З фондів ЦДАВО

Отримав від командування Армії УНР офіційну необмежену відпустку для закінчення своєї вищої освіти, продовжив вивчати військове мистецтво і популяризувати військову справу серед українців. Так, у 1922 році вийшла його об'ємна публікація в Календарі "Червоної Калини" на 1923 рік, де розповідав про модерні способи ведення війни: танки, авіацію, підводні човни, хімічну зброю, радіозв'язок. Їх неодмінно читали тоді юні пластуни – майбутні творці УПА.

 
Одна із статтей Василя Соловчука

Помер Василь Соловчук у Парижі 16 липня 1926 року. Похоронений 5 серпня на місцевому цвинтарі "Пантен" (Cimetière Parisien de Pantin). Тепер це майже центральна частина міста. В останню путь проводили представники товариства бувших вояків Армії УНР у Франції на чолі з генералом Олександром Удовиченком. Побратими найняли катафалк, організували вінки із синьо-жовтими квітами та зробили світлину місця поховання (якщо би родичі хотіли відшукати її).

 
Фрагмент Неролог про смерть Василя Соловчука. Часопис "Військова Справа", Париж, 1927 р.

Могила Василя Соловчука до сьогодні не віднайдена – потрібно просто лише комусь із волонтерів нормально поспілкуватись із адміністрацією цвинтаря… Ще раз – могила добровольця, бойового командира, героя пісні "Човен хитається". Свого часу сам Василь промовив на могилі своїх побратимів-героїв:

"Скажіть, як вернете на Україну, що ми сповнили свій обов'язок... Це їхнє прохання. А їхній наказ суворий і рішучий: …Не посороміть ви імені нашого, тої ідеї, за яку ми боролись і загинули, бо до того часу, поки край рідний в неволі, не буде і в могилі спокою. Жийте для України!".

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.