Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Семикіної
Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.
Ця розмова відбулась 8 лютого 2018 року по телефону. Я подзвонила Людмилі Семикіній, аби розпитати про Івана Врону, про якого тоді писала статтю і збирала спогади знайомих із ним людей. Порадив це зробити і сконтактував нас Сергій Іванович Білокінь. Людмила Семикіна була добре знайома з Вроною, адже тривалий час вони жили в одному багатоквартирному будинку в Києві.
Запис першої частина нашої розмови, в якій йшлося про Івана Врону, на жаль, втрачений. Друга частина, в якій йшлося про середовище 1960-х та саму мисткиню, збереглась. Це одне з останніх, якщо не останнє інтерв'ю з мисткинею. Спеціально для "Історичної правди" я підготувала текстову версію цієї розмови.
Людмила Миколаївна Семикіна (1924-2021) – мисткиня, майстриня декоративного мистецтва та художниця по костюмах, учасниця руху опору 1960-1970-х років. Народилася в Одесі. Випускниця Київського художнього інституту (живописне відділення, 1953 рік). У 1957 році отримала членство в Спілці художників України, звідки згодом її двічі виключали. До 1966 року займалась живописом. Активна учасниця Клубу творчої молоді.
Брала участь у створенні вітража "Возвеличу малих отих рабів німих" у вестибюлі Київського університету імені Тараса Шевченка разом з О.Заливахою, А.Горською, Г.Севрук та Г.Зубченко. Вітраж був зруйнований на очах митців, а Семикіну та Горську виключили за це зі Спілки. Почала шити одяг на замовлення. У 1970-1971 створила ескізи костюмів до художнього фільму "Захар Беркут", який був дуже успішним. За підпис під листом на захист Чорновола її вдруге виключили зі Спілки.
Створювала діафільми для дітей ("Гайдмака" Т.Шевченка, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Господарка мідної гори" П.Бажова). 1988 року поновлена у Спілці художників. Після відновлення незалежності створила колекції одягу "Скіфський степ", "Поліська легенда", "Княжа доба", "Модерн". У 1997 році Людмила Семикіна отримала Державну премію України імені Тараса Шевченка за колекцію одягу "Високий замок", а 2001 премію ім.В.Стуса Української асоціації незалежної творчої інтелігенції.
Я згадала випадок, коли він (Іван Врона – прим. Ред.) просто зустрів мене у дворі, ми сіли на лавочку і він сказав мені про мій одяг, про тему скоріше. Я тільки була на дорозі до виставок. У мене іще була така виставка під небом: кому шила, той ходив. Якось він запросив мене додому на хвилиночку і я мала честь зайти до нього. Він розкрив якусь статтю, по якій його не то судили, от зараз зміст уже не пам'ятаю. - А як же Ви з цими, хто Вас так карав і над Вами так глумився? - Ну що, - говорить, - на засіданнях буваєм, вітаємось. - Ніби нічого не сталось? – Ні, каже.
Я так зрозуміла, що йому нема сенсу зводити рахунки, бо це дуже серйозна позиція, в радянські часи не могли зводити рахунки. Я не допитувалась його що і як у нього. Але спитала: - Ви пробачили? - Ну а що? Мої вороги зі мною вітаються, я з ними. Отаке життя. Отак він сказав. Я думаю, який великодушний він був.
Час такий був. Знаєте, ми романтики були. Нас цікавило лише позитивне. І ми, що мали такі крихітки знань, то обирали для себе тільки позитив. Наприклад, Сергій Сергієнко – перший чоловік Надії Світличної. Два періоди його: один – він одружений, Надійка Світлична і він разом, а потім розійшлись. І так я відчувала (не допитувалась, бо не дуже пристойно), ніяк не могла зрозуміти причину розлучення. Світличний його не любив. А кажуть там в засланні дуже багато було, як кажуть, не однодумців між собою по якимсь питанням. Там не так все гладко було: один одну думку мав, другий другу. Непрості стосунки були. Не треба ідеалізувати.
Про Сергієнка не то що я пробачала чи розчаровувалась. Ми тільки позитив брали, тільки позитив. І навіть обожнювали більше, може, ніж знали. Нам не вистачало цих авторитетів. Ми мусили чимсь жити. Ми дуже раділи коли в цьому списку була та чи інша людина, яку ми поважали. Отакий психологічний аналіз нашого ставлення до минулого. Зараз книжки на столі збільшуються, спогади пишуться, ми маємо можливість…
Бачите у мене з диханням не дуже. Хрип часто, коли я багато говорю. Зношення організму. 94-ий рік пішов. В мене кожна хвилина на рахунку. Я через день ніби працюю, щось пишу, свої там справи, по техніці моїй одягу. А так втомлююсь, що маленькими крихітками щось роблю. Коли приймаю ліки, нападає на мене сонливість, крутиться голова, слабкість. І я зникаю просто. Мені дуже важко. Зламала ногу і не можу стати. Тиск, я гіпертонік. Енергії так мало, що я чіпляюсь за малесенькі крихітки.
Нас так мало залишилось. Безсоння – це постійно. Моя робота – вночі. На ранок я слабенька стаю, квола. Дуже важко навіть згадувати про щось. Я зараз обійшла всі точки, які вас можуть цікавити, і те що я знаю. Мені здається, я таку крихітку знань маю. Крім його великого авторитету, який дозволяє мені думати про нього (Врону – прим.ред). І я з великою повагою [ставлюсь], що це людина реабілітована і великого значення. Це досить для мене позитиву.
Ви Горіна такого знаєте? Богдан Горін – мистецтвознавець львівський. Він теж відсидів, але вже з шістдесятників. Це вже друга категорія чи хвиля. Мабуть, дуже обізнаний в минулому, знає що і як. Біля них стояли століття. І вони мусили, для того щоб себе визначить, з цим мати справу, вивчали це все.
Про нього [Врону] шістдесятники все знали, і все досконально, звичайно. І такий дослідник як Білокінь, який може сказати більше ніж я в сотню разів. Я, звичайно, [ставлюсь] з великою повагою. Він вражав своєю зовнішністю. Де він з'являвся, викликав велику повагу до себе. Це не людина, яка б пристосовувалась чи мала докори сумління, не був підлабузником. Це була дуже цільна, спокійна і виважена людина.
Стиль і культура зовсім інша. І поведінка зовсім інша. По ньому можна було читати, як він себе вів. Оті актівісти партійниє, вони мали свій візуальний вигляд. По них можна читати: це брехливі стилісти, пошуки ворогів. Коли вже не ставало якогось високого рівня і всі нагороди вибрали, єдиним порятнуком стали політичні процеси. І от тут вони вже були такі храбрі, такі активні. Ідеологія їх підгодовувала. Я, яка отримала два виключення зі Спілки, пережила їх бандитизм.
Філософськи в свої роки я можу сказати: чи була я щаслива? Так, я була щаслива. - Що Вам не страшно було підписувати як мене питали? Говорю: - Страшно було залишитися підлою людиною. Єдиний моральний стимул був мій. А друге: пройшло 50 років, і я згадувала, чи була я щасливою людиною? Так, я була. Якщо я не сиділа поруч з цими бандитами, і не карала і не знущалась над людьми, не заробляла собі імідж в такий спосіб, я була щаслива людина.
Мене минув цей цинізм. Як Сверстюк казав, я була неофітка, русифікована, у мене всю біографію обікрали аж до діда. Уже так вигадували для мене якийсь позитив, щоб не бути Сємікіной в батька. А коли відʼїжджали в Америку мої, коли Чорнобиль був, то вони дістали з архівів справки, що мій дід з Чернігова до Одеси на заробітки поїхав. А мати моя українка Бандурко ховала своє прізвище від всіх людей протягом всього життя. Отак ми жили.
Спілка художників характеристику мені для [подання] на Шевченківську премію не відважилась дати. В ній і до цього дня сидять блоки тих людей, які мене катували. Вони не будуть до мене лагідні. Вони тихенько поплили в тінь і ніби то було минуле. Мене повністю реабілітувала Москва, зняла 20 років. А це було 20 років катівлі. В мене вимагали каяття і забирали і майстерню, і хату.
Я зрозуміла, що була на порозі Воркути. Коли я наївна, принесла до Спілки фотографії моєї роботи "Кий, Щек, Хорив", вони сказали, що моєї справи там немає. І навіть не відчувають ваги того, що вони говорять. Це такий словесний муляж. Кажуть російською: "В Софии. На полке с покойкинами, врагами народа и теми, что уехали в Израиль". Оце я таку біографію мала 20 років.
Знаєте що Україна для мене? Я прокинулась для неї омалорошеною. Віддавала борги в 1960-ті роки за своє невігластво, за русифікацію. І з нуля почали [нерозбірливо] і з Надійкою Світличною. Хватали українську мову. А поскільки я спілкуюсь з літературним світом і в мене швейна, фізичне ставлення до роботи, я була прикута до машини 20 років.
Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. А коли вони туди пішли, вже складався список, вдови пішли, сироти пішли. Виключили сто чоловік з роботи. І у мене майстерня перетворилась в госпіталь. Я мусила з кожним спілкуватись.
Не шити, а говорити. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. В мене невідомо як сталось, що я мріяла (конспіративно, звичайно) про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.
І я 100 моделей пошила всім цим людям. Це була уценьонка: я не брала за творчість, а за виконання. Я була наймичкою у власної своєї творчості і відважно цим займалась. Може мені бракує українською мовою слів, щоб говорити з поетами на рівних, зате [нерозбірливо]. Отака я.
І якби не було оце: "Прощай Советская россия, страна рабов И ви одели зеленіе мундирі", то мене би не було. Якби не було незалежності, отого святого дня, який подарував мені нове життя, і якби я не підписала той лист в захист Чорновола, я би мала для себе другу біографію: отак щось було, отак щось сталось. Але в епіцентрі, середині мого життя виникає цей підпис під листом Чорновола. Це було хрещення самою українською ідеєю. І я щаслива, що я це пізнала. Моє життя стало іншим. Практично треба було не лише вижити для боротьби, але розумно витримати оцей тиск. І що вони тільки не робили.
Я в п'ять років уже дитинства не мала. Я вже знала Радянську владу. Я малесенька під столом чи під ліжком в ляльки грала, а мій батько, якого всунули в партію, боровся за справедливість, а його обдурили і він сам себе обдурив. Він хотів піти з життя, коли дізнався про сутність того, куди він потрапив. Коли він вигнав з хати взяточніка, який прийшов з грошима, йому це дуже дорого коштувало. Є таке село Гарбузинка в Миколаївській області.
Після всіх посад, які його совали і вивчали, і готували смертну кару за те, що він поклав на стіл партквиток Одеського обкому, і сказав, що він не поїде з голодних, холодних, полумертвих людей хліб збирати. Отака моя біографія була, а мені всього 5 рочків було. Я пам'ятаю Гарбузинку, я пам'ятаю 1933-ій рік, я пам'ятаю 1941 рік. У мене не було передишки. А потім в 1960-ті роки: конфлікт зі Спілкою, Чорновіл і тільки дати, одна за одною. Без відпочинку. Без відпочинку.
Нагородою був "Захар Беркут", на якому я працювала. Мене як пташеня врятували. Спілка відкараскалась від мене. Задорожний тільки мене рятував, як і монументалістів. Я в цеху працювала тихесенька, малесенька. Оце вся моя біографія. А все інше – це бої і катівля. Но радість моя, що я жанр дізналась: я віддала життя, це супутник моєї творчої долі. Це одяг. Одяг незалежної України.
І коли мода зараз хоче мене висмикнути (мене забули на 50 років), а тепер хоче мене в моду ввести як унікальне явище, то вони будуть мати справу з шістдесятниками, бендерівцями, буржуазними націоналістами і таке інше. Як вони обійдуться, самі не знають. Їм треба візуально оригінальне щось. А це одяг часу героїки, це була громовиця з боку шістдесятників. Це не хлопчики були, які на вечорниці зібралися, це стояли мужі – міцні, мужні, обізнані, готові. Бібліотеки для всіх були на рівні, але чомусь з усіх бібліотек вийшли патріоти.
Моє життя стало зовсім іншим у 1960-ті роки. Я дякую долі і Чорноволу, що підписав. Він мене конкретно зробив іншою людиною, це не просто балаканина, це вже не розвага романтикою, а це покласти життя за цей час. І я дякую, що так випробовувало мене життя. Бо іншого весь цей історичний потік подій совєцкой власті щастя мені не міг подарувати.
Я могла би при такій владі пристосовництвом займатись, якось виживати на якомусь середньому рівні чи сексотництвом займатись, але життя мене поставило на важкий шлях, але почесний: не дало мені зіпсувати ту долю, яку мені мати дарувала.
Ви можете уявити яким авторитетом для мене був Врона, але інші авторитети пішли масштабніші. Але той шматок життя з Вроною був як безпосередня інформація. Великий потік інформації і ми не могли його обробити. Нам досить було однієї краплини і ми множили її на десятиріччя. Наскільки українська ідея була міцна, тверда, ясна. І велика радість була для душі. Я тільки тоді дізналась що таке Україна. Вона дивилась на тебе очима правди і ти була зовсім інша в тому вимірі.
Я поклала життя, але мені не дозволила мати плакати. Сказала: щоб я не бачила ні одної сльози вдома. Ти знала на що йшла. Оця малограмотна людина була філософом, морально вищим за всю Спілку. Отака була мати. Вона мій супутник життя. Вона багато пережила і хоч вона не знала філософію як науку, але в неї життя саме було наукою. Дві війни і три голодовки, і підвали, і доня зі своєю долею. Оце подарунок матері. Дитина рибальська, одеситка, з гарним характером. Зразу же чоловік розійшовся.
Всі рятувалися, а між собою і зі мною не віталися, щоб не дай Боже не побачили. Я жила ізольовано, але був Світличний, була [нерозбірливо], був Зарецький, Горині, Іван Макарович (Гончар? – прим ред) був і це нас рятувало, мене особисто. Це я вже в романтику пішла.
Цим людям ми зобов'язані морально. Ми тоді не вихвалялися тим, що ми їх знали, що вони в мене в майстерні були, що ми в подорожах були і таке інше: Чорновіл, Алла, Сверстюк, інші. Це ставало нашою нормою. Не в гру ми грали, а по Сковороді: що таке совість людська, що таке совість професійна, громадська, національна. Шістдесятники на ці питання мусили відповісти. Зовсім на іншому рівні.
Мене ще чекає завершення справ. Я дивлюсь філософськи: значить ще так треба Всевишньому, щоб я ще встала і взялась за роботу. Я живописець. 50 років живопис чекав свого часу. В 1950-ті роки була живописна виставка і я дала 10 робіт. Я можу сказати, що звіт свій я уже зробила. Навіть в тому стані, в якому я була, велику програму я зробила. Більше ніж. Тому що був конфлікт.
Людина мусить поважати конфлікт. Тоді нерви зовсім інші, нервова система інша. І те, що не можна почути чи прочитати: в шістдесятників зовсім інакше нервова система працювала, і це ще не вивчили біологи. Чому так страх пішов? Перелякався і відступив? Що це за люди були? Якої вони біологічної структури були? Це не тільки патріотизм, а ще якесь унікальне фізіологічне явище: не бояться смерті. Бояться підлості. Це було очищення і сповідь – от формула шістдесятих років. Кожен сповідався перед собою і перед Україною.
Зараз удар в спину мені – це польські події. Мені важко сприймати. Не відпускають нас, не прощають вільну Україну, не прощають, що ми українці. Заливаха сказав "Як важко бути українцем" і я це дізналась по собі. Поки я була рускомовна, ніхто мене не чіпав і нікому я не потрібна була. Як тільки я стала борги віддавати, я уже стала українкою, а це щось значить.
