Штучний скандал

Ми могли б занурюватися у причини створення Дивізії, особистісний вибір пана Гуньки, можливу альтернативу, окупаційне життя в Галичині тощо, але про це є вже написано багато статей, книг, відзнято фільмів... Але сам факт, що ціла низка шанованих, як і далеко нешанованих мною людей захотіла зробити із простого галицького юнака, чи не другого Айхманана спонукає задуматися, чи все гаразд із людьми?

 

Слухайте, щось так несеться, що мушу написати від себе бодай пару слів про штучно, повторюся, штучно!!! роздутий скандал з приводу Ярослава Гуньки.

Отже, коротко про пана Ярослава. Пишу максимально коротко, щоб захопити саме період, котрий викликав таку бурхливу реакцію.

Він народився на Тернопільщині, на Бережанщині. У 1943 році записався добровольцем до Дивізії зброї СС "Галичина". Опісля був відправлений до вишкільного (тренувального) табору Гайделягер, що на території сучасної Польщі. Згодом був на вишколі ППО в Мюнхені. Тут його й застав кінець ДСВ у Європі.

І все. Шановні громадяни. Все. Ті дописувачі, хто пробує приклеїти йому участь в Голокості...Все. Два вишколи, і служба в ППО і більше нічого.

Тут подам скрін із листа Майкла Мельника, на мою думку кращого дослідника Дивізії "Галичина".

 

Дехто зараз пробує закинути йому те, що він був байстендером. Ой!!!!!! Та невже?! Ви серйозно?! А те, що таких було пів Європи, Вас, не турбує?! Тільки пан Гунька муляє око?

Я дам відповідь на це словами, одного із моїх улюблених істориків - Тоні Джадта, єврея, до слова, якщо це для когось має значення.

"...багато неєвреїв Східної Європи самі були жертвами звірств (у руках німців, росіян та інших), і коли вони пригадували війну, то зазвичай думали не про страждання своїх єврейських сусідів, а про власні страждання та втрати..."

"...якщо ми вивчаємо історію Другої світової війни насамперед — а іноді винятково — крізь призму Голокосту, то можемо не завжди вивчати правильну історію. Нам складно прийняти те, що Голокост відіграє набагато важливішу роль у наших життях, ніж відігравав під час воєнного досвіду окупованих земель.

Але якщо ми прагнемо вловити справжній сенс зла — те, про що писала Ганна Арендт, називаючи його "банальним", — то нам варто пам'ятати, що по-справжньому у винищенні євреїв жахливо не те, що воно так багато важило, а те, що воно важило так мало..."

Ну ось якось так... І ми зараз могли б далі занурюватися у причини створення Дивізії, особистісний вибір пана Гуньки, можливу альтернативу, окупаційне життя в Галичині тощо, але про це є вже написано багато статей, книг, відзнято фільмів. Тому я не буду тут все розписувати, бо надруковую на телефоні у бліндажі, тому справді немає ні часу, ні можливостей...

Але сам факт, що ціла низка шанованих, як і далеко нешанованих мною людей захотіла зробити із простого галицького юнака, чи не другого Айхманана спонукає задуматися, чи все гаразд із людьми... Are You just normal?!!!

Другий момент, який мене тригернув у всьому цьому полюванні на відьом, що у Пельсільванії церква змушена була закрити меморіал Українській Національній Армії, після того як цей штучний скандал почав набирати обертів (уточнення - це сталося напередодні, але суті не змінює). 

 

Я не буду коментувати тут дій церкви. Ймовірно певні серйозні причини спонукали до цього рішення. Але я хочу спитати у власне "мисливців на відьом", цей меморіал справді так ріже очі?

А от як тоді бути із погруддям Вернеру фон Брауну в НАСА? 

 

Нагадаю, що це розробник ФАУ-2 (і не тільки), шрумбанфюрер СС. Власне на дослідних заводах, де виготовлялися ці ракети, що знаходилися під його керівництвом, загинули у нелюдських умовах праці тисячі в'язнів концтаборів у тому числі євреїв.

Але нічого, погруддя стоїть, на могилці смугасто-зоряний, все гаразд.

 

Натомість, Ярослав Гунька і Дивізії "Галичина", котрі не скоювали військових злочинів викликають бурю й ураган емоцій.

І наостанок, припиніть апелювати до Нюрнберга, якщо ліньки читати документи до кінця.

Ні, Дивізію "Галичина" Трибунал не визнав злочинною організацією. Взагалі трибунал засуджував групи осіб, що вчиняли злочини, а не організації.

Хотілося б ще багато написати, однак для роздумів думаю і цього достатньо.

Основне мати холодний розум, не вестися на провокації, а коли вже хто захотів дослідити питання, то робити це комплексно і ґрунтовно, а не читанням вікіпедії, чи двох трьох дописів у стрічці.

Щиро, Володимир Бірчак, молодший сержант ЗСУ, з окопів Сумщини, із золотим левиком на рукаві.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.

Наталя Дзюбенко-Мейс: Тільки пам'ять може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам'яті Джеймса Мейса

3 травня виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора Джеймса Мейса. Тема Голодомору ламала і мучила його. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця.