Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

 

Співавтор тексту другий секретар посольства Вадим Нагайчук

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду.

Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Концтабір Заксенгаузен знаходиться зовсім поруч із Берліном. Біля містечка Оранієнбург. Накреслений та побудований під лінійку - так, щоб із "вежі А" одним лише кулеметом прострілювались всі без виключення бараки. Геометрія тотального терору.

У нацистській системі концтаборів Заксенгаузен займав особливе місце - через близькість до берлінської штаб-квартири гестапо. Тут навчали есесівців-спостерігачів, випробовували ідею газових камер, сюди звозили талановитих в'язнів для друку фальшивих британських фунтів у ході нацистської спецоперації.

Проте як і всі інші концтабори визначав Заксенгаузен зовсім інший факт: тут вбивали тисячами. Вбивали непосильною роботою на німецьку воєнну машину, вбивали в експериментальних цілях, вбивали пострілом в шию з-за спини, вбивали при спробах втечі, вбивали з розваги. Вбивали цілеспрямовано та вбивали просто так. Вбивали, бо могли.

Вбивали євреїв, вбивали свідків Єгови, вбивали геїв, вбивали дітей. Вбивали радянських військовополонених. Вбивали борців за українську незалежність, що відмовились співпрацювати з нацистами.

Вбили в Заксенгаузені так само й відомого археолога та просвітника, талановитого українського поета Олега Ольжича, сина Олександра Олеся. На пропозицію співпрацювати Ольжич відповів нацистам: "Будь-якого окупанта били і будемо бити!". В українському визвольному русі Ольжич був відомий як "Ідеаліст". В нацистських концтаборах намагались вбити людські ідеали та ідею людини.

Трохи подалі від Берліна ніж Заксенгаузен знаходиться концтабір Равенсбрюк. Через його браму всередину потрапили біля 130 тисяч жінок-полонених. Біля 90 тисяч із них ніколи не повернулись. За деякими оцінками, біля 8 тисяч були українками. Равенсбрюк був жіночим концтабором.

Не думаю, що коректно говорити про те, чиє обличчя має війна - жіноче чи чоловіче. А тим паче воєнні злочини. Бо ті монстри, що їх скоюють, не мають людських облич. А обличчя кожної з жертв - це обличчя людства.

Сьогодні я відвідав церемонію памʼяті у концтаборі Заксенгаузен, а моя колега культурна аташе Аліса Подоляк - церемонію памʼяті у концтаборі Равенсбрюк. Цими днями-тижнями наші колеги з генеральних консульств так само відвідають концтабори Флоссенбюрг, Дахау, Зандбостель і Ноєнгамме.

Масштаб тодішнього нацистського злочину такий, що відвідати всі церемонії, багато з яких відбуваються одночасно, ми не зможемо ніколи. Тому будемо складати графіки на роки вперед. На жаль, так само ніколи ми не дізнаємось точну кількість українок та українців, що загинули в нацистських концтаборах. Бо тоді хоч і записували за національною ознакою, але українців за націю особливо не вважали.

Щоб зрозуміти хоча б приблизну кількість, працюватимемо з нашими істориками - в тому числі Українсько-Німецькою Історичною Комісією. Це кропітка праця з великою кількістю окремих архівів та їхнє подальше зведення.

Важливо, водночас, зрозуміти: потрапляли в концтабір часто за національною ознакою. А жили та вмирали там - за людською. Бо поряд із моральним падінням нацистських злочинців виявлявся тріумф духу в'язнів. Таких як відомий український священик Омелян Ковч, який сповідував співв'язнів незалежно від релігії та який повертав надію туди, де її, здавалось, забрали разом із іменем на вході.

І саме завдяки йому та таким, як він, завдяки їхньому незгасимому світлу в очах нацистам, що вбили мільйони людей, так і не вдалося вбити людину.

Я часто чув, що порівняння сучасної Росії з Третім Рейхом є контрпродуктивними в Німеччині. "Не зайде, не старайся". Мовляв, надто сильно в німцях вкорінене відчуття унікальності злочину Голокосту, а будь-яка спроба порівняти Путіна з Гітлером може бути сприйнята як применшення аксіоми "Гітлер - абсолютне зло".

Проте читаючи про німецькі концтабори, неможливо не думати про російські фільтраційні табори. А читаючи про масові розстріли військовополонених нацистськими спостерігачами - про Оленівку. Складно подумки не порівнювати "Бухенвальдську відьму" Ільзу Кох із монстром донецької "Ізоляції" Паличем.

Проводити ці паралелі з німцями я все ж намагаюсь інакше - я говорю з ними про пройдений ними як нацією шлях спокути. Шлях, який росіяни поки не вбачають для себе навіть на горизонті, а від будь-яких дороговказів відмахуються як від спаму. Я запитую німців, чи уявляють вони собі, скільки років необхідно, щоб одного дня у майбутньому демократично обраний лідер Росії схилив коліно перед стіною з іменами українських жертв на Михайлівській площі у Києві - як колись канцлер Віллі Брандт у Варшаві. Найоптимістичніші зі співрозмовників говорять про десятиріччя. Я ж у відповідь мовчу.

І от нещодавно найпопулярніший у Німеччині політик та справжній друг України міністр оборони Борис Пісторіус прямо порівняв російську війну проти України з анексією Судетів Третім Рейхом, а Путіна - з Гітлером.

А Борис Пісторіус оголосив про надання Україні вже третьої батареї PATRIOT. Чи це пов'язано? Я думаю, що так - і значно менш опосередковано, ніж може здатись.

Бо саме з чіткого усвідомлення "Те саме зло повернулось" випливає відповідне прочитання власної історичної відповідальності. Відповідальності перед майбутнім.

І приходить розуміння, що станція Z - це сьогодні Росія. Відстань від якої до кінцевої зупинки людської гідності - це лише ілюзорна відстань між фільтраційними та концентраційними таборами.

Це зло не зупиниться, якщо його не зупинимо ми.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.