Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани у Харкові"

pavi _ 24.11.2012 18:56

Дев"ятеро моїх родичів по-батьковій лінії було вислано "асвабадітєлямі" до Сибіру,а рідна сестра бабці "відбувала покарання" 10 років у Воркуті. Смерть комунякам.

Wladek _ 24.11.2012 09:26

Мого діда,який пережив цей страшний голодомор, арештували 29 грудня 1937 року, ордер НКВД № 498.
Я, його внук, тільки в 2010 році ознайомився з його справою, перелистував і читав все те, що вигадували, запитували, записували вірні пси, кати та вбивці сволочної радянської влади, а після запису кожної відповіді заставляли арештованого її підписувати.
По цим підписам, які до кінця допитів ставали все більше нерозбірливими, можна було тільки здогадуватись яких жахливих катувань зазнавали наші рідні тільки за свою думку про ці нелюдські експерименти радянської влади над людьми.
Так як не було фактів для сфабрикування участі мого діда в ПОВ (Польська Організація Військова), то справа була тоненька, бо проходив тільки він один, але несприйняття колгоспів в своїх висловлюваннях стало достатнім для комуністичної влади щоб розстріляти людину.
Вирок постанови НКВД від 21.01.1938 року № 830 про розстріл діда виконаний 19.06.1938 року.

reed _ 23.11.2012 14:57

Виталий Скобельский:
Дякую за розповідь, читаючи Ваші спогади - я повертаюсь у дитинство. Адже я теж так слухала розповіді моєї бабусі і її подруг про їх життя-буття, згадуючи часто і голодомор такою ж рідною мовою як Ви описали ( "реманент.....)
Батьків моєї бабусі теж розкуркулили і відіслали на Донбас, де вони скоро померли від туги.

Виталий Скобельский _ 26.11.2011 07:49

Уже після визволення від німців, коли дід зламав на шахті ногу, вирішили повертатися додому. Грошей не було, ішли пішки: діда старші поперемінно везли... на тачці, а менші бігли попереду, і в селах їм давали хто що міг — сухаря, жменю крупи чи грудочку цукру... Отак за кілька тижнів і дійшли на Полтавщину! Дід після того прожив небагато: шахтарські болячки звели у могилу порівняно молодим. Поховали його у садку, за хатою. Її давно немає, але якщо їхати з Нових Санжар у Решетилівку, то на півдорозі, у Давидівці, видно під горою могилку, над нею — стара яблуня. Отам і спочиває наш Антон Никифорович, якому так і не судилося побачити багатьох своїх онуків. Як і нам його. Але щоразу, стоячи під тією яблунею, кожен скаже: «Спасибі вам, діду, що ми є!»

Виталий Скобельский _ 26.11.2011 07:48

...Антон Никифорович Лелюх — це мій дід. Був добрим господарем, мав трохи землі, конячину, сякий-такий реманент, з весни й до осені у полі, а взимку столярував, шевцював... Сім’я була велика (на той час уже шестеро дітей), але не бідували, бо всі, як і дід, були працьовитими. Але — розкуркулили, а за зарізаного «без відома властей» бичка хотіли посадити. Дід утік з етапу, забрав серед ночі старшого сина і подався на Донбас. «Коли приїхали до Красного Луча, я вже почав пухнути від голоду, — згадував дядько Григорій. — А на ранок тато дали мені картку на хліб, а самі на шахту... Я сходив, одержав буханець «чорняги» і доки йшов додому, відщипував по шматочку... Так і не вчувся, як увесь хліб і з’їв! А ввечері тато вертається з шахти та й каже: «Ну що, Гришо, будемо вечеряти?» Я розплакався, а він навіть і не лаяв — теж заплакав, випив кружку води і ліг спати...»