Українська правда
Історична правда

Міфи Яреми Вишневецького. Князь - такий же "наш", як і Хмельницький

18.10.2010 _ Юрій Рудницький
Версія для друку

Ще кілька років тому епохи Великого князівства Литовського і Речі Посполитої розглядалися в середовищі української інтелігенції, у тому числі істориків, як «окупаційні», «чужі». Нині переосмислення торкається багатьох історичних постатей, котрі досі вважалися «ворогами народу». Одна з таких постатей – князь Ієремія Михайлович Корибут-Вишневецький.

Таку яскраву і суперечливу постать в нашій історії, як cossacorum terror («пострах козаків»), воєвода руський Ієремія Вишневецький, ще варто пошукати. Він, який, за словами польського дослідника Яна Відацького, за життя викликав до себе «цікавість, змішану з переляком», і досі не знаходить однозначної оцінки ані серед українців, ані серед поляків.

І якщо вчені кола, доводячи свою точку зору, копирсаються в хроніках і документах, то уявлення пересічних українців чи поляків про князя Ієремію, цього ледь не основного противника українського гетьмана Богдана Хмельницького, базуються на романтичній белетристиці - відповідно Михайла Старицького чи Івана Нечуй-Левицького, і Генріка Сенкевича.

В підсумку, «у нас» князь Ярема - ходяча страшилка, м'ясник, фанатично-істеричний бузувір стосовно повсталих козаків і селян.

Саме таким ми й бачимо князя в стрічці українського кінорежисера Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький» у виконанні актора Віктора Кручини. Стрічка за всіма параметрами провальна, але «народницьке» уявлення про «грізного Ярему», котре одностайно поділяють як «щирі українці», так і прибічники «слов'янської єдності», передане надзвичайно точно.

Відповідно, «у них», тобто, у поляків, воєвода руський - не менш фанатичний, але патріот Речі Посполитої (ба навіть не Речі Посполитої - а Польщі; різниця, здавалося б, непомітна, але вона є), який заради неї жертвує особистими амбіціями.

Перші спроби вільного від міфологічних упереджень погляду на постать «останнього князя-рицаря» припадають на початок ХХ ст. Причому поляків, які завжди вважали і зараз вважають Ієремію «своїм», випередив, як не дивно, український вчений - Кирило Бочкарьов. В 1900 році вийшли його «Нариси лубенської старовини».

Це не був життєпис «задніпровського державці», але десь на третину ця праця присвячена саме йому. На думку автора «Нарисів...», «героїчна постать Ієремії» різко виділяється «на тлі народного дикунства і шляхетського свавільства», і потребує очищення «як від патріотичної брехні, так і від перебільшених католицьких панегіриків». І лише через тридцять три роки виходить друком у Львові монографія польського історика Владислава Томкевича «Jeremi Wisniowiecki» - спроба прослідкувати еволюцію князя Яреми від свавільника до жертовного патріота, а також виділити його "позитиви" і "негативи".

В 1984 році вийшла книга польського дослідника Яна Відацького «Князь Ярема». Серед маси цікавих фактів, що в ній містяться - результати досліджень автором людських решток, похованих у монастирі Святого Хреста в польському містечку Новій Слупі, які вважаються останками князя Вишневецького (Ян Відацький на момент написання книги завідував кафедрою криміналістики Шльонського університету). В книзі також є роздуми про історичну долю Польщі, про непрості стосунки поляків та українців, до яких автор ставиться неприховано доброзичливо.      

В Полтаві на одній з виставок у краєзнавчому музеї одним з найцікавіших експонатів була копія портрета князя Ієремії. «Князь був сином свого часу - розповідав відвідувачам виставки завідуючий науковим відділом музею Володимир Мокляк. - Але він був не лише воїном, а й будівничим свого краю. І про це не можна забувати».

Портрет князя Яреми, який приписують придворному живописцю короля Яна Казимира - Даніeлю Шульцу-молодшому

Не приховує своїх симпатій до князя Яреми історичних наук, професор Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко. Відповідаючи на запитання популярної газети "День" про свого улюбленого персонажа в історії України, вона відповіла: «Князь Ярема Вишневецький. Або, як я його називаю, «останній князь». У сенсі - останній князь-рицар, тому що руська княжа кров по Яремі не зникла - тільки текла вона в жилах політиканів і салонних балакунів».

Що ж змушує українських вчених по-іншому, ніж їхні попередники, оцінювати постать Ієремії Вишневецького? Очевидно, те, що не все так просто, як здається і як хотілося би прибічникам твердих і незмінних оцінок з погляду «історичної справедливості» (котра, зазначимо, сама по собі - річ дуже й дуже відносна).

Приміром, найрозповсюдженіші докори на адресу Яреми стосуються його нібито «зради» пам'яті і справи свого діда - Дмитра Байди-Вишневецького.

Річ навіть не в тому, що «воєвода руський» не був прямим нащадком «засновника Запорозької Січі» - «справи» у цих двох представників роду були різні. У одного - пошуки пригод і здобування молдавського трону, у іншого - розбудова своєї «задніпровської держави». І цією розбудовою Ієремія займався не менш успішно, ніж воював проти татар.

«Господарська заповзятість князя, його особиста участь у впорядкуванні краю свідчать про те, що наміри юнака-магната переслідували не особисту вигоду, але благо народу і культуру краю», - писав К. Бочкарьов у своїх «Нарисах...».

За 16 років існування «України-Вишневеччини» чисельність населення краю збільшилася з 4,5 тисяч до 230 тисяч чоловік.

Князь впроваджував пільги для новоприбулих поселян, активно заохочував ремесла. Відбивши у магната Адама Казановського спадкове місто Ромни, відібране в його батька, Ієремія за чотири роки перетворив його в найкрупніший на Задніпров'ї торгівельно-економічний центр. У місті почали розвиватися ковальство, ткацтво, шевство, з'явився двір для приїжджих купців, а роменські ювеліри стали відомими далеко за межами Вишневеччини.   

Жива торгівля велася як із «далеким зарубіжжям» (хліб, поташ і селітра йшли з тих країв у Західну Європу), так і з Росією. Причому торгова експансія з Вишневеччини була такою сильною, що її купці вели свої справи в самій Москві, всупереч існуючій в ті часи заборони «литовським людям» торгувати в столиці Московщини.

Заохочуючи цехову систему, Ієремія звільняв ремісників «від повинностей менших і частих», за виключенням ремонту греблі в разі її прориву і оборони міста від неприятеля. Частина цехової продукції йшла «на замок», за яку намісник князя мав платити цеховикам за твердими розцінками.

Інший міф: Ярема - противник православної віри, який силою впроваджував католицтво. Насправді віротерпимості у володіннях князя-католика можна було лише позаздрити. Крім Михайлівського костьолу і бернардинського кляштору в Лубнах та трьох капличок у крупних містах більш ніщо не свідчило про «католицьку експансію».

Натомість Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі привілеями і земельними наданнями.

Ба більше: саме за його повелінням у досить крупному містечку Срібному (на території Чернігівської області) постало православне братство з церквою, школою, шпиталем і місцем для зборів.

Вільно могли відправляти у Вишневеччині свої обряди і прихильники «аріанської єресі», переслідувані в усій Речі Посполитій. Лише завдяки покровительству Ієремії ігумен Мгарського монастиря Калістрат зміг протистояти спробам католицьких патерів перетворити православні обителі на кляштори.

Єзуїтська колегія у Львові, де навчався Ярема Вишневецький, а до нього  - Богдан Хмельницкий і Станіслав Жолкевський.

 В чому справді полягає «вина» князя Ієремії - так це у втручанні у протистояння між двома православними митрополитами: Ісайєю Копинським, духівником своєї матері, і Петром Могилою, двоюрідним дядьком «задніпровського державці».

Ісайя прагнув уберегти руську церкву Речі Посполитої від західних впливів і підпорядкувати її Московському патріархату. Навпаки, П. Могила мав намір створити самостійний Київський патріархат і посилав здібних учнів у Західну Європу, аби в підсумку підвищити освітній рівень православних, котрий помітно поступався, у порівнянні з католиками.

Ієремія виступив на боці свого дядька - допоміг йому відібрати у Ісайї Густинський і Мгарський монастирі. Сталося це в 1635 році. А через два роки спалахнуло повстання Павлюка-Острянина.

Аналіз тогочасних документів, насамперед відписок московських прикордонних воєвод зі слів задніпровських ченців, свідчить, що повстання було інспіроване духовенством кола Ісайї Копинського, які лякали козаків, і без того стурбованих питанням утисків їхніх вольностей урядом Речі Посполитої, нібито насильницьким покатоличенням України.

Що ж до стосунків із козацтвом - там теж не все так просто. Ієремія змушений був захищати свої володіння від повстанців Павлюка і Острянина, що видається цілком природним. Разом з тим, в його військах були козацькі хоругви, він мав фінансові справи із удовою страченого козацького ватажка Івана Сулими.

Репродукція прижиттєвого портрету Ієремії Вишневецького, який зберігається у Львівському художньому музеї (автор невідомий)

Про те, що Ієремія користувався певною популярністю серед козацтва, свідчить і лист одного з шведських дипломатів, який наводить у своїй монографії Владислав Томкевич. Згідно з ним, воєвода руський - «великий патріот вітчизни, тому його любить не лише народ, особливо козаки (вид. - Авт.), але й шляхта».

Але коли вибухнуло повстання Богдана Хмельницького, яке згодом переросло у Війну за незалежність України, Ієремія був єдиним, хто після жахливих поразок Речі Посполитої виявився здатним ставити організовану відсіч повстанцям. І його жорстокість була не більшою від тих, проти кого йому доводилося воювати: зрештою, війна - річ не стерильна.

В підсумку зазначимо, що остаточний вердикт «винен - не винен» стосовно князя Ієремії Вишневецького, мабуть, ніколи не буде винесений. Зрештою, це й не потрібно. По-перше, час «вердиктів» минув - і, схоже, безповоротно. По-друге, будь-яким висновкам має передувати намагання зрозуміти, чому та чи інша історична постать чинила саме так, а не інакше.

«Ми маємо зрозуміти і правду Яреми Вишневецького, і правду Максима Кривоноса», - вважає професор Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко. Такий підхід, напевне, має покласти край розділенню на «наших» і «не наших», на «справжніх» і «несправжніх» героїв.

«Кривоніс вважається «нашим» героєм, а Вишневецький - «не нашим»,  той же час як обидва мають стати «нашими», - такої думки полтавський історик, доктор історичних наук, професор Полтавського педагогічного університету Юрій Волошин.

До цього лишається тільки додати, що «герой» - категорія все ж таки скоріше суб'єктивно-оціночна, аніж історична чи політична. Але то вже інша тема.



Юрій Рудницький
Журналіст, політичний оглядач. Автор книги "Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації" (2008)

Теми: XVII сторіччя, Річ Посполита, Вишневецький, козацтво, Польща, Яковенко, Хмельниччина




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter