Українська правда
Історична правда

Прометеї двох народів: люди, які примиряли Польщу і Україну

18.10.2010 _ Олександра Гнатюк
Версія для друку

"...Якщо ви зайдете на Google, то побачите про Стемповського таке повідомлення, що він був головний масон міжвоєнного періоду. Натомість, ясна річ, не побачите, що він був тією людиною, завдяки якій вдалося зберегти життя Симона Петлюри і не видати його більшовикам..."

Представляємо вам короткий виклад публічної лекції «Архітектори польсько-українського порозуміння міжвоєнного періоду (1918-1939)», прочитаної польським українознавцем Олею Гнатюк в рамках проекту Polit.UA.

- Те, чому присвячена сьогоднішня лекція, це події майже сторічної давності, які викликають і по сьогоднішній день пристрасті і певні непорозуміння у польсько-українських взаєминах. Є різні тлумачення цього питання.

Почнімо з різних назв цього періоду. В Україні зазвичай цей час називається «1920-30-ті роки», тоді, як у польській історіографії переважає трішечки інше визначення. Я поки що абстрагуюсь від назви території, говоритиму виключно про період - йдеться про міжвоєнний період, і він позначається 1918-1939 роками.

Цей термін зазвичай в Україні не використовується. Різниця здається цілком очевидною: рахунок йде від кінця Першої світової війни, тобто від 11 листопада 1918 року по 1 вересня 1939-го.

Одинадцяте листопада у деяких країнах відзначається як закінчення Першої світової війни (на рівні державного свята), а в Польщі - це свято польської незалежності. Причому, за комуністичних часів було забороненим.

Перше вересня 1939 року - не менш знаменна подія в історії Європи, а надто ж Польщі. Тим часом в Україні довгі роки назва цього часу на позір нейтральна: 1920-1930-ті роки, або визначається як події між Великою жовтневою революцією чи кінцем «громадянської війни» та початком Великої вітчизняної війни.

Оля Гнатюк. Фото Бориса Шавлова

Отже, починаючи з назви періоду, є певні розбіжності у трактуванні.

Якщо йдеться про назву території, в Україні переважно говориться про Західноукраїнські землі або ж навіть про землі, окуповані Польщею, що викликає різкий спротив з боку польських істориків.

Зрозуміло, що у польській історіографії говориться про українські землі у Другій Речі Посполитій, що іноді викликає в українських істориків теж надто загостренні реакції, а особливо тоді, коли мова заходить про Малу Польщу Східну, що трактується як зазіхання на українські території.

Втім, я постаралася вибрати таке формулювання, яке б принаймні не загострювало цього питання.

Під час цієї розмови я також намагатимусь показувати те, на чому зазвичай ні польська, ні українська історіографії не акцентують уваги.

Наголошується переважно на моментах гострого протистояння, починаючи з 1919-1923 рр., цими гострими моментами були проблеми з назвами «окупація Галичини», себто включення земель Східної Галичини до території Польщі після 1923 року, чи польсько-українська війна за Галичину 1918-19 року, нарешті дуже болючий момент - пацифікація 1930-го року і, звичайно, з польського боку акцентуються терористичні акції ОУН у тридцяті роки.

Натомість дуже мало йдеться у текстах, присвячених саме цьому періоду, про осіб, яким ми завдячуємо іншим способом думання, що він був потім успадкований після війни і завдяки якому ми можемо говорити сьогодні про тривалість польсько-українського порозуміння.

Я намагатимусь зосереджувати увагу на польських постатях, тому що українські так чи інакше українським слухачам відомі. Більш або менш відомі, але відомі.

Однак для порядку я би хотіла згадати такі знакові постаті, щоб не виникало враження, що є тут якась асиметрія, що намагання порозумітися було тільки з польського боку, а з українського, мовляв, його не було. Навпаки.

Я би хотіла особливий наголос зробити на тому, що це порозуміння починається з підписання Варшавського договору - з так званої Варшавської угоди або ж Союзу Пілсудський-Петлюра. Зрозуміло, що ця угода була підписана в досить складних умовах у квітні 1920-го року, але для того, щоби вона була підписана, потрібна була воля двох державних мужів - і Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри.

Станіславів (Івано-Франківськ), 1920 рік. Пілсудський і Петлюра (в центрі) разом із українськими та польськими офіцерами

До політичних діячів, які прагнули порозуміння заради обопільного інтересу, у пізнішому часі належать люди з кола Симона Петлюри, і особливо Андрій Лівицький та пізніший посол Степан Скрипник, чи навіть уродженці Галичини, такі, як посол до сейму і віце-спікер польського сейму на зламі 20-х-30-х років, член Президії УНДО, Василь Мудрий.

До таких постатей з дещо іншого кола, мається на увазі - з кола релігійних діячів, належав єпископ о. Григорій Хомишин, якого багато хто розцінював як надто вже слухняного польській політиці ієрарха Української греко-католицької церкви. Хоча, звичайно, про його діяльність на сьогодні доволі мало відомо. Він був єпископом Станіславівської єпархії і сповідував напрямок до оксиденталізації Української греко-католицької церкви.

Було певне протистояння поміж ним і митрополитом Андрієм Шептицьким. Але в одному вони сходились - в певній поміркованості щодо стосунків з поляками. І митрополит Андрей Шептицький, і владика Григорій Хомишин вважали, що порозуміння з поляками є життєво необхідним для українців.

Це якщо йдеться про найвидатніші постаті українського політикуму. Це, очевидно, не всі, але найголовніші особи.

Важливо пам'ятати ще про одну людину, про Івана Кедрина-Рудницького, який як кореспондент української щоденної газети «Діло», органу Українського націонал-демократичного об'єднання, був водночас і прес-представником УНДО і української парламентарної репрезентації в Польському сеймі. Він давав кореспонденцію саме з засідань Польського сейму, водночас будучи зв'язковим поміж УНДО і ОУН.

Журналіст Іван Кедрин-Рудницький був серед творців українсько-польського порозуміння і в Галичині, і в еміграції. Фото звідси

Його роль дуже цікава, складна і напевно неоднозначна. Він походив з родини Рудницьких, яка дала українській культурі чимало видатних постатей. Його сестра, Мілена Рудницька, була послом у сеймі і була відома своєю непримиренною позицією в українському національному питанні. Але навіть попри свої гучні заяви на міжнародному форумі, вона була, порівняно з іншими політичними діячами, зокрема і ОУН, поміркованою, хоча поляки сприймали її позицію як різко антипольську. Подібно до того, дуже негативно сприймалася позиція митрополита Андрея Шептицького.

Скільки непримиренних реакцій викликав митрополит Шептицький - вистачить просто подивитися на тогочасні газети, особливо з 20-х років, щоб побачити, як трактувався Шептицький, як не допускався на початку 20-х років до своєї громади і як складно виглядало його повернення в Галичину. Його насправді намагалися не допустити назад до митрополичого престолу, польська дипломатія у Ватикані робила все для цього. На щастя для обох сторін, так не сталося.

...Але перш ніж перейдемо до 30-го року я ще хотіла сказати про такі знакові постаті, що їх коріння є на початку XX століття і вони є вихідцями з українських земель, чи то з Київщини, чи з Поділля, чи з Галичини.

Найстаршим із них був Станіслав Стемповський. Якщо ви зайдете на Google, то побачите про нього таке повідомлення, що він був головний масон міжвоєнного періоду. Натомість, ясна річ, не побачите, що він був тією людиною, яка врятувала життя Симону Петлюрі, тобто завдяки його втручанню, завдяки його опіці і завдяки його впливам вдалося зберегти життя Петлюри і не видати його більшовикам, які на Симона Петлюру полювали.

Станіслав Стемповський був уродженцем далекого подільського хутора, з родини Стемповських, яка була відповідальна за розправу з гайдамацьким рухом ще кінця XVIII століття, про що досі побутує в українській мові таке прислів'я: "Бодай би тебе свята Кодня не минула".

Стемповський, людина високоосвічена, дуже широких горизонтів, розумів і роль свого роду, і неоднозначну роль польської магнатерії на українських землях. Але водночас як людина лівих поглядів (що дивує, зважаючи на його походження) він намагався всіляко сприяти народній освіті, зокрема, він витворив цілу сільськогосподарську школу, аналогічну до того, що робили такі люди, як Євген Чикаленко.

Саме це він намагався втілювати в життя і допомагати таким чином селянам у вирощуванні якомога кращих урожаїв. Це, здається, не надто творча робота, але насправді це була людина абсолютно непересічна, блискуча, знавець і сільськогосподарської справи, і дуже тонких матерій.

У час Української революції і союзу Пілсудський-Петлюра Стемповський став міністром сільського господарства в уряді Петлюри, на що Євген Чикаленко зреагував як на поличник, хоч пізніше, мабуть, змінив свою думку. Глибокий мислитель, виняткової ваги державний діяч початку 20-х років і справді дуже впливова людина.

Його син, Єжи Стемповський, є, напевно, одним з трьох найблискучіших польських есеїстів XX століття і теж людина, яка неабияк прислужилася польсько-українським взаєминам, але дещо в пізніший період, себто уже в післявоєнний період, хоча він започаткував ці зацікавлення ще наприкінці 30-х років.

Інший виходець із українських земель народився у Києві і був випускником київської гімназії, навчався в київському університеті на математично-фізичному факультеті.

Я маю на увазі Генрика Юзевського, якому присвячено дві блискучих монографії польського дослідника Яна Кенсіка, історика з Вроцлава, і американського дослідника Тімоті Снайдера (Timothy Snyder), що присвятив йому книжку «Таємна війна», яка з'явилася нещодавно і в польському перекладі.

Генрик Юзевський закінчив свою освіту напередодні Першої світової війни, а потім вимушено опинився (як підданий ворожої Австро-Угорщини) у Саратові. Повернувся він до Києва на зламі 1917-го, 1918-го року відроджувати польський національний рух, зокрема, він очолив Польську військову організацію (POW).

Уродженець Києва Юзевський досяг доброї кар'єри у міжвоєнній Польщі - працював в уряді, воєводою волинським і лодзьким.

Покинув він Київ 1919-го, невдовзі став близькою особою до радників Юзефа Пілсудського, а згодом - його повіреним в українських справах, 1920 року, після підписання Варшавського договору, він був міністром внутрішніх справ при уряді Петлюри.

Чергова особа того ж покоління, що й Станіслав Стемповський - Леон Василевський, про якого говорять, що саме він перекладав українською мовою Ризький трактат, тому що з боку представників УРСР нікому було перекласти українською.

Ще до Першої світової війни Леон Василевський був автором такої, я би сказала, програмової книжки, як «Українська справа». Василевський був пов'язаний з табором соціалістів, але тих соціалістів, які мали національне коріння і розуміння ваги національного питання в Росії.

Думаю, що ця згадка про людей, які були близько пов'язані з Пілсудським або з тим середовищем, яке витворило Пілсудського, була б неповною, якщо не згадати про Тадеуша Голувка. Він був народжений в Семипалатинську, згодом, у 1920-ті роки, став експертом в українських справах. Багато публікував, зокрема на сторінках газети «Droga».

Голувко був також творцем концепції прометеїзму - себто концепції, яка ґрунтувалась на тому, що для побудови чи перебудови Центрально-Східної Європи необхідна незалежність поневолених Росією народів, тобто визволення поневолених національностей з СРСР.

Ця концепція аж ніяк не була створена після Другої світової війни, це була концепція, зароджена значно раніше, на початку 20-х років і вона знаходила прихильників не лише в українських середовищах чи в середовищах української петлюрівської еміграції, але була також досить широко розповсюджена по цій території. Тадеуш Голувко був, здається, найкраще поінформованою особою, якщо йдеться про задуми і політику Юзефа Пілсудського.

Він був також людиною, яка намагалася втілювати політику порозуміння поміж поляками та українцями. Що це означало, у 1920-ті роки, ця політика порозуміння? Взаємні поступки, взаємні спроби знайти компроміс.

Питання автономії українських земель - це було перше, другим було питання повних громадянських прав для громадян українського походження і, ясна річ, також і культурної автономії, що означало і шкільництво, і український університет - до цього короткого перерахунку можна багато що додати.

Практично жодної з цих вимог не було виконано і можна назвати безліч причин, безліч перешкод, які стояли на заваді цьому порозумінню, але мені здається, тут дуже важливий сам факт, що були люди, які мале чітке уявлення про те, як має виглядати автономія, на чому вона має ґрунтуватися. І тут такі поняття, як самоврядування і основна роль саме самоврядування і відчуття того, що громадянин причетний до влади, має свою частку у владі - було найважливішим.

Я зараз процитую один фрагмент з початку 30-х років, потім скажу, хто є автор і за яких обставин він з'явився:

«Кожен громадянин держави сьогодні, незалежно від того, чи він належить до національної меншини, чи до більшості у даній державі, прагне до двох речей: по-перше, мати рівні права як людина і як громадянин; по-друге, отримати свою частку в управлінні державою. Обидва ці постулати стали самоочевидними завдяки розповсюдженню поняття «демократія». Розвиток патріотизму у вільній державі безумовно найсильніше пов'язаний з самоврядуванням, натомість розвиток патріотизму у поневоленій країні пов'язаний найсильніше з боротьбою проти поневолювачів».

Цитата з 1933 року, я думаю, звучить і досі актуально, себто спадок після довгого періоду поневолення чи у поляків, чи в українців є відчутним доважком, який спричинює те, що ми все боремося з чимось, замість розуміти, що ми є причетними до тих можливостей, які дає нам демократія.

Автором цих слів, опублікованих на сторінках двотижневика «Бунт молодих» 1933 року є Петро Дунін-Борковський.

Знову ж таки, з дуже відомої магнатської родини Дунін-Борковських, яка мала свою гілку і в центральній Україні, але сам автор родом із Східної Галичини і мав неабиякі статки та маєтки - це був один може із трьох-чотирьох найвпливовіших родів у Галичині. Після Голуховських, я думаю, це був рід Дунін-Борковських.

Так, як і Юзевський, певний час Дунін-Борковський виконував обов'язки державного чиновника - він був львівським воєводою. Цей час був короткий, занадто короткий для того, щоб втілити будь-яку політику, але достатньо довгим, щоби просунути до влади на території, якою оволоділи націонал-демократи, себто в Східній Галичині, просунути до влади табір, який був пов'язаний із Пілсудським.

Петро Дунін-Борковський, після того, як пішов у відставку, вже ніколи більше не займав державних посад, у час довоєнний він став публіцистом, аналітиком, людиною, яка намагалася показати з точки зору неоконсерватизму, як повинно виглядати самоврядування і яким чином можна змінити національну ситуацію чи міжнаціональні взаємини саме завдяки передачі на місця частини влади, дуже централізованою влади.

...Він був людиною, яка запрошувала чи Василя Мудрого чи інших діячів УНДО до розмови, і це він, після того, як загинув від кулі оунівських терористів Тадеуш Голувко, саме він намагався продовжувати спроби найти компроміс.

Дунін-Борковський опинився у Львові, коли почалася Друга світова війна, він переховувався від більшовиків, які прийшли його арештувати (це окрема дуже детективна історія), потім він перебрався завдяки своїм українським друзям, нелегально, через кордон, на бік дистрикту під юрисдикцію німців, пережив війну.

Це теж окрема історія, як він намагався допровадити до зустрічей поміж українським і польським підпіллям, і нарешті він опинився після війни у Римі як генеральний консул Речі Посполитої - уже народної республіки. Намагався всіляко допомагати полякам і євреям, які опинилися в післявоєнних умовах в Італії, але найголовніше те, що він з головним редактором паризької «Культури» Ежі Гедройцем, також з Ежі Стемповським і Станіславом Вінцензом - блискучими польськими літераторами, намагався опрацювати декларацію українсько-польського порозуміння.

Я хочу звернути вашу увагу, що це був 1948 рік. Буквально кілька місяців по тому, як було здійснено акцію «Вісла», себто виселення українців з корінних їх земель на землі північні і західні нової Польщі, після різкого і кривавого конфлікту 1943-45 років в українсько-польських відносинах.

 Після всього цього не пройшло і двох років, як ці люди намагаються опрацювати нові засади порозуміння, визнаючи непорушність встановлених у Ялті кордонів. Для польських громадян і для польської еміграції це був шок.

Минуло 30 років з того часу, і це стало панівною думкою для середовища польської опозиції. Пройшло ще наступних 10 років, себто мається на увазі кінець 80-х років - і це стало нормою польської політики. І ми розуміємо, що 1991 рік, коли Польща першою визнала українську незалежність, не був би можливий без діяльності і без думки таких інтелектуалів, про яких я згадала у цій короткій панорамі.

Джерело: публічні лекції Polit.ua



Теми: XX сторіччя, Польща, історія України, Галичина, Шептицький, УГКЦ, ОУН, УНДО, політика пам'яті, терор, Пілсудський, Петлюра

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter