Українська правда
Історична правда

Тарас Чорновіл: "Планка моїм батьком була поставлена настільки високо, що це зашкодило"

08.11.2010 _ Вахтанг Кіпіані
Версія для друку
Історична Правда
Тарас і В'ячеслав Чорноволи, Атена Пашко - фото кінця 1980-их

"Український вісник" був колосальним явищем. Він весь час був на слуху. І текст, який з'являвся в цьому журналі, навіть якщо це був абсолютно культурологічний матеріал, виходив на рівень "формування політики".

4 листопада стало відомо, що син екс-лідера Народного Руху В'ячеслава Чорновола депутат Тарас Чорновіл дав дозвіл на ексгумацію тіла його батька. Важко сказати, чи це дозволить поставити крапку у таємничій історії про загибель чи не найвидатнішого українського дисидента та політичного діяча. 

Пропонуємо увазі фрагмент розповіді Тараса Чорновола про маловідомий момент із життя його батька - відновлення виходу журналу "Український вісник", який став яскравим проявом вільного журналізму в УРСР. 

- У 1985 році батько повернувся з заслання, якраз під Великдень. Мене ще тоді пробували шарпнути на якісь військові збори, саме на ті дні, я тоді втік від воєнкомату. І 1985-1986 роки, я б назвав періодом дуже приглушеного гуртування тих старих сил, тих хто були недобиті, хто вже вийшов з арештів, тому що значна частина політв'язнів ще сиділи.

Ходило тоді дуже багато розповідей про обставини звільнення. Наприклад, дуже потішалися з того, як звільнявся Зорян Попадюк. Тоді ж вимагалося написати будь-яке покаяння, в будь-який спосіб, тому що Горбачов дав вказівку звільнити всіх політв'язнів і формальний привід, як то «каяття», з їхнього боку мав бути.

І згадували всі, як Попадюк підписав, що, мовляв, я ніколи не воював проти радянської системи влади як такої, це не було моє завдання, я воював проти комуністичної імперії, бандитського режиму і ще щось таке, тому прошу вважати, що звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді проти мене були невідповідними, і прошу звільнити мене з ув'язнення.

Повернення Михайла Гориня було досить таке показове, тобто в кожне повернення з таборів відбувалася більша зустріч, і якось усі трошки оживали. З'явилося відчуття, що, можливо, арештів уже більше й не буде, хоча паралельний досвід Грузії чи окремих випадків у Прибалтиці давав себе знати.

Вісімдесят шостий рік, я би сказав, перший приклад не самвидаву, а вже такого відгиркування достатньо жорсткого. Вийшла у "Львівській правді", я вже не пам'ятаю за чиїм авторством, дуже жорстка, така брутальна в стилі брежнєвських сімдесятих років, розгромна стаття.

I перша реакція, яка мала публічний характер, - батько тоді взявся написати серію відкритих листів до цілого ряду людей, адреси яких вдалося дістати: актори, якісь більш-менш прийнятні люди в державній владі, журналісти - всіх, кого можна було відшукати.

Я тоді, пригадую, лежав у лікарні і там запаковував це в конверти, надписував адреси, вишукував у себе по записниках, кому можна було ще надіслати. Розсилали копію статті і батькову відповідь на неї: розгорнуту, аргументовану, десь на дві сторінки. Це був один із перших прикладів абсолютно легального самвидаву, який поштовим способом поширювався.

- Відгомін хоч якийсь був?

- Певний був. Крім всього іншого, ще вдалося знайти номер телефону домашній і робочий того журналіста. Ну, "Львівська правда" - це була дуже брутальна газета. І там сказали, що можете свої думки і почуття з приводу цієї публікації не надсилати там, власне, а передзвонити, сказати особисто авторові. Кажуть, що він прокляв усе на світі і свою редакцію, яка його примусила це написати.

До речі, цікаво, що батькові "квітневі тези", де крім всього іншого, він заклав ідею федерального устрою України, теж достатньо масово поширювалися, передруковувалися.

Скажімо, в нинішньому Національному музеї у Львові, тодішньому музеї Леніна, в підвалах людина, використовуючи партійну техніку, множили їх фотографічним способом, а у стінах обкому партії, у відділі "Сектор друку" - на ротапринті передруковували.

- Тарасе, розкажіть про те як відродився  і як робився "Український вісник".

- Ідея відновлення журналу [перші шість чисел вийшли у 1970-1972 рр.] почала вже буяти десь, я думаю, з початку 1986 року, вона весь час то з'являлася, то зникала, але у певний момент - я не беруся сказати дату - батько скликав редколегію, зібрав людей... Мені сьогодні здається, що це була достатньо фатальна помилка - підбір цих людей, тому що всі вони потім по ньому потопталися найбрутальнішим способом...



Видання "Українського вісника" за кордоном, які вийшли основними світовими мовами, розповіли світу правду про життя в УРСР за "залізною завісою"

Відбувалися засідання редколегії в основному вдома в батька на вулиці Ніщинського. У поштових листах, які йшли до нього з Росії, обов'язково виправляли адресу: замість Ніщинського - Нищенская...

Спочатку йшло тугувато, а потім пішов вал матеріалів.

Члени редколегії, правда, постійно вибивали для себе особливе право на друк своїх матеріалів, часто вони були не найсильніші - ну, сонм відкритих листів [Павла] Скочка, скажімо, чи наукові розвідки [Василя] Барладяну. Останні, як мені здається, трошечки знекровлювали журнал, тому що бракувало місця для свіжих матеріалів, яких з'являлося все більше і більше.

Поза деякими матеріалами то мені здається, що планка була поставлена настільки високо відразу, що, може, це навпаки не допомогло, а зашкодило. Всі інші самвидавні видання бачать, що переступити цю планку неможливо, фактично і не старалися.

- Якою була технологія підготовки часопису?

- Матеріали, іноді написані від руки, іноді надруковані кимсь на друкарській машинці, зносилися, збиралися батьком. Він все це переглядав, робив певні правки - теж від руки, і була група людей, яким розносилися ті матеріали і які на друкарській машинці через десять листків копірки - перші два-три більш-менш грубого паперу, нормального, решта цигаркового - штампували цей "Український вісник".

Власне кур'єрська робота була на мені. Забирав у батька матеріали, розвозив по друкарках. Тоді це було ще досить ризиковано.

Кілька разів, я пригадую, бачив стеження. Я, як правило, робив це на велосипеді, то в них шансів не було наздогнати...

- Серед друкарок були нині відомі люди, або люди з дисидентського кола?

- Принаймні з тих чотирьох, якими я опікувався, тих, що робили перший примірник журналу, дуже відомих не було.

Ці жінки були першими, які розбирали з рукописів, то серед них хіба що одна Мирослава Кісь була більш-менш відома, принаймні у львівському середовищі, і до дисидентського руху мала якесь відношення.

Обкладинка журналу "Український вісник", виконанана художником-політв'язнем Опанасом Заливахою

Після того було завдання розібрати надруковане, скласти примірники постатейно. Суцільна нумерація робилася переважно від руки, тому що часто на ходу переставлялися статті місцями.

Робився певний запас статей, бо постійно виникала проблема, що десь копірка не тим боком була повернута і не надрукувалося як належить. Доводилося окремі сторінки самому наштамповувати на машинці - найприкріша була справа. І тільки після того ті підшивки, ті перші десять примірників давати батькові.

- Куди вони йшли, хто був їхнім першим читачем?

- Дещо йшло або за кордон, або у Москву, де максимально намагалися дати йому відомість. Факт - чомусь саме Москва для українського самвидаву була таким визначним пунктом.

Частина накладу відразу ж ішла на перефотографовування, на ротапринт, на інші способи віддруковування, тобто починалася вже ота геометрична прогресія множення, спочатку ще скоординована.

Потім, коли вже змінилася влада, жіночки з обкому партії розказували й показували надруковані ними примірники "Українського вісника".

- Це була їхня громадянська ініціатива, чи що?

- Це була абсолютно їхня самостійна ініціатива, ми про неї і не знали. Хтось з постійних читачів "Українського вісника" їм передавав, вони робили копії для себе і для роздачі, серйозно ризикуючи при цьому. А ми про це навіть не знали!

Тобто вони на нас не виходили, нам не сповіщали, що кількасот примірників роблять. Фактично більший тираж, ніж усі наші організовані зусилля разом це давали.

- Чи інші львівські товсті самвидавні журнали "Євшан-зілля" і "Кафедра" були конкурентами "Українському віснику"?

- Мені здається, що вони зайняли абсолютно іншу нішу, і, скажімо, Ірина Калинець [редактор "Євшан-зілля"] дуже болісно переживала, та й Михайло Осадчий [редактор "Кафедри"] теж, що вони навіть на якомусь такому інформаційному чи моральному рівні не стали конкурентами.

"Український вісник", як на мене, був колосальним явищем. Про нього без перерви говорилося - він весь час був на слуху. Тобто, текст, який з'явився в "віснику", навіть якщо це був абсолютно культурологічний матеріал, виходив на рівень формування якоїсь політики.

Ну, і множення "Українського вісника", оте хаотичне і неконтрольоване множення, воно доходило все-таки в певні періоди до кількох тисяч примірників. Плюс його ж передавали з Заходу масово, вже надрукованим поліграфічно - видавництвом "Смолоскип" та іншими.

Обкладинка культурологічного часопису "Євшан-Зілля"

А "Євшан-зілля" і "Кафедра" -- це був один наклад на друкарській машинці, наскільки я знаю. Дев'ять чи десять примірників, які друкував сам Осадчий або хтось у Ірини Калинець. З часом, набагато пізніше, передавався надрукованим у "Смолоскипі", і то передавалося воно в Україну буквально в кількох десятках примірниках, і все.

От, я, наприклад, щоби прочитати якісь матеріали в "Кафедрі", коли мені хотілося, мусив бігти особисто до Осадчого, мало не ставати в чергу і випрошувати-виклянчувати, щоб він мені позичив той журнал. Тобто реально в широкому якомусь колі серед людей цих журналів не було.

Скажімо, "Український вісник" мало не на другий-третій день після виходу "Голос Америки" чи "Свобода" передавали, цілі статті зачитувалися з нього. З "Кафедри" іноді зачитували уривочки окремих творів, і то тільки в літературній програмі, яка в той час була не надто популярна, бо дослуховували новини і політичну сторінку на "Голосі Америки" і починали через "глушилку" шукати "Свободу". А "Євшан-зілля" - воно, здається, з неймовірним запізненням попадало на Захід, якщо попадало...

Ну, тут іще була особливість Калинців.

Десь до 1984 року, коли батька у відпустку відпустили з заслання у Покровську до Львова, буквально на кілька днів. Відтак його КГБ викинуло звідси назад у Якутію - то він з ними зустрічався - і Ірина, і Ігор розказували йому якусь свою доктрину, що повинні затаїтися, мовляв, усі мудрі народи так роблять, ми не повинні себе показувати назовні, а як ми себе покажемо, це буде катастрофа, нас знищать.

Ніби є якась вказівка нагорі, щоб у разі антисовєцької змови знищити всіх українців, які будуть висовуватися, - отаке. То він у страшенно неприємному настрої після того вернувся.

Косовиця на Чорноволовому полі, засіяному пшеницею з КАМАЗа, який став призвідником смерті В'ячеслава Чорновола

І мені здається, видання "Євшан-зілля" в певній мірі було запрограмовано саме в цьому стилі - не висовуватися, не демонструвати своєї політичності, дуже максимально демонструвати естетичну аполітичність і не налагоджувати прямих контактів з Заходом. Тому що там було дуже замкнуте коло.

Відверто скажу, що пару раз побачив журнал "Євшан-зілля", але мені не вдалося, крім того що у Ірини вдома погортати його, прочитати жодного матеріалу.

Тобто він був абсолютно закритий - це було вузесеньке коло кількох львівських письменників, які його читали і десь переказували, що такий існує. "Кафедра" трошки ширший мала ареал, але все одно це був, фактично, мізер.



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Теми: XX сторіччя, історія України, самвидав, Чорновіл, Львів, дисиденти, періодика




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter