Українська правда
Історична правда

"Година папуги" майора Людвіка Домоня-2

11.12.2010 _ Олександр Зінченко
Версія для друку

"У травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВД почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВД і розстрілювали".

 

"Після трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк". Під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися. Кат стріляв ззаду, але не у потилицю, а у основу черепа знизу-вгору. Куля проходила скрізь перші хребці і виходила через око. Так було менше крові".

Продовження. Початок матеріалу читайте у першій частині розслідування

24 квітня 1940-го року до Харкова прибув черговий транспорт із Старобільська. 260 осіб. Ночі вже були короткі. А треба було встигнути за ніч. Перевірити папери. Зв'язати руки. Штовхнути у звукоізольовану камеру. В середньому, на всю "процедуру" витрачали 1 хвилину 48 секунд. Кати називали це просто - "робота".

Муміфіковані зв’язані руки польського офіцера. Жахливу знахідку зробили під час ексгумації в Харкові, у середині 1990-х. Фото: Музей Катинський

У червні 1990-го року ще було кого допитувати, ветеран НКВД Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: "Приблизно у травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВД почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВД і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань". Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив і інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися. Пізніше ексгумація їх могил у Харкові відкрила спеціальний "харківський" спосіб розстрілів. Кат стріляв ззаду, але не у потилицю, а у основу черепа знизу-вгору. Куля проходила скрізь перші хребці і виходила через око. Так було менше крові. Кати переймалися чистотою у приміщенні.

Харків, 6-й квартал Лісопарку. Могила № 7. Тут були поховані близько 100 офіцерів. З 75 могил "спецоб’єкту НКВД" у 15 були поховані бранці Старобільського табору. Решту заповнили тілами радянських громадян

25 квітня до заґратованого вагону завели майора Людвіка Домоня, голову Культурно-просвітницької комісії Старобільського табору і "заклятого ворога радянської влади", чи як там писав Берія Сталіну? Через якийсь час вагон зупинився на пару годин в одному з тупиків Харківського вокзалу... і поїхав далі. З 3895 бранців Старобільського табору уціліло 78.  Домонь якимсь дивом був серед них.

 
У червні 1969 року кілька допитливих піонерів розкопали одну з могил шукаючи красивих ґудзиків. Начальник УКГБ по Харківській області П. Фещенко мусив доповідати про випадок секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту. Архів СБУ

***

Одна з перших директив Лаврентія Берія щодо облаштування таборів для військовополонених поляків стосувалося створення агентурної мережі.

Директива датована 19 вересня 1939 року - більшість польських офіцерів іще була на волі, а про них уже "потурбувалися". Першим параграфом вона передбачала створення двох типів агентури: звичайних стукачів-інформаторів, які б "повідомляли про настрої" серед однополчан, і агентів впливу: "...Агентури, яка, зовнішньо залишаючись на позиціях боротьби за "відновлення" Польщі, повинна проникати у всі антирадянські угрупування, що складаються серед військовополонених, головним чином зі складу колишніх членів польських контреволюційних політичних партій, офіцерства і воєнного чиновництва". І ще трохи далі: "(...) оперативні працівники Особливих відділів повинні всебічно ознайомитися із військовополоненими, яких реєструють, і намічати серед них найбільш відповідні кандидатури для вербування".

Багато хто з розстріляних поляків мали з при собі листи і листівки від рідних, адресовані у Старобільськ

Ситуація з Домонем, в контексті як згаданої директиви Берія, так і документів "Справи Культпросвіткомісії" видавалася не досить прозорою. Прихильники версії його співпраці із НКВД могли б послатися на те, що своєму порятунку Людвік Домонь зобов'язаний 5 відділу Головного управляння держбезпеки НКВД СРСР. Саме з цього відомства надходив запит щодо Домоня і відповідні розпорядження щодо того, щоб зберегти життя йому і убезпечити від виселення його родину.

Одночасно із розстрілами в Харкові, Катині і Калинині, НКВД здійснило іще одну масштабну репресивну акцію: всіх найближчих родичів розстріляних офіцерів (до яких могли дотягнутися руки чекістів) виселили до Сибіру чи Північного Казахстану. Щодо "Домонь Галини Адамівни, яка проживає у Львові на Стрийській вулиці, 44, кв. 3 (чоловік - майор Генштабу кол. Польської армії, знаходиться у Старобільському таборі НКВД)" репресій не застосовували.

Зацитований список з 8 прізвищ заступник Берія Мєркулов надіслав на початку квітня 1940 року наркому внутрішніх справ УРСР Сєрову. Але в тому списку були згадані як родичі тих, хто однозначно співпрацював із НКВД, так і тих, хто однозначно з ними не співпрацював. Серед останніх, наприклад, був генерал Єжи Волковицький. Герой Цусими, саме він, колишній мічман російського імператорського флоту, запропонував прийняти нерівний бій з японцями, а потім затопити ескадру. Волковицький став у таборах головним підбурьовачем і натхненником "антирадянських елементів" серед військовополонених поляків. Але у тій "охоронній грамоті" була і його дружина Седонія.

Однозначно підтвердити підозри або розсіяти сумніви міг би один документ - агентурні матеріали за розробкою "Фанатики". З назвою потрапили влучно і не без своєрідної чекістської вишуканості. Та агентурна розробка згадується у матеріалах справи Культпросвіткомісії. Цілком імовірно, вона таким собі ящиком Пандори досі лежить на полиці якогось з архівів. Cвідчення чиєїсь слабкості. Інвентар чужих гріхів.

Домоня і його товаришів по зброї енкаведисти прозвали фанатиками

***

Мені був потрібний "адвокат диявола" - людина яка б могла аргументовано заперечити або підтвердити мої сумніви щодо причин, які врятували життя нашого героя. Ця невдячна справа дісталася доктору Славоміру Кальбарчику з польського Інституту національної пам'яті.

"А пан хіба забув "список Мєркулова"? - доктор Кальбарчик потягнувся за товстелезним томом матеріалів і відкрив потрібну сторінку.

Наприклад, щодо ротмістра, літератора, імпресіоніста і графа Юзефа Гуттен-Чапського почала бити на сполох його аристократична рідня, здається, в Італії. Німецька амбасада звернулася до союзників. І це врятувало автора сюрреалістичного образу "години папуги" як і кілька десятків інших бранців: бо ж як не зробити приємність друзям з відомства Ріббентропа! Подібний запит на вимогу родичів інших офіцерів зробило Литовське дипломатичне представництво. Іще кілька десятків поляків німецького походження НКВД вирішило приберегти як туза в рукаві - а раптом на щось згодиться? Але найбільша частина  уцілілих - то  був список Мєркулова: 258 чоловік.

Граф Юзеф Чапський (ліворуч) стане по звільненню уповноваженим генерала Владислава Андерса (праворуч) у пошуках зниклих соратників

У тому списку дивним чином знаходяться поруч прізвища аж надто різних людей. Наприклад, один з них, бранець Старобільську, полковник Зигмунт Берлінг пізніше дезертує з армії Андерса, буде заочно засуджений польовим трибуналом до розстрілу, і у 1943-му створюватиме польську дивізію імені Косцюшко під радянським військовим керівництвом. Надлояльна до СРСР особистість.  Інший тип - уже згаданий генерал Єжи Волковицький. Отже, той список включав і тих, хто погодився на співпрацю із НКВД, і їх антиподів. 258 чоловік різних політичних уподобань, офіцерських рангів, і рівня співпраці із Особливим відділом свого табору. Якби їх підбором займався ярмарковий папуга - і йому навряд чи вдалося зробити ще більш випадкову вибірку. Саме з цим суржиком змішався Домонь. Список Меркулова був формальною підставою його порятунку. Але його причин цей документ жодним чином не пояснював. На щастя, збереглися й інші документи.

Трофімов, Єфімов, Єгоров. Прізвища членів опергрупи НКВД поруч одне з одним мали дещо анекдотичний вигляд - як Петров, Іванов, Сидоров. Вони були відкомандировані до Старобільську нібито для допомоги табірній адміністрації у оперативній роботі. Насправді то була іще й форма контролю за нею. Ця трійка доповідатиме Берії: "...До того ж т. Кіршин не користується авторитетом серед співробітників табору і з перших днів скомпрометував себе фактом полюбовництва з однією із медичних співробітниць табору". Але його головна провина полягала у тому, що він проґавив створення Культпросвіткомісії: "...комісар табору бездіяльністю надав можливість антирадянському активу військовополонених взяти ініціативу у свої руки".

Саме зі змісту цієї доповідної записки слідує, що органи відреагували на створення КПК майже через місяць після початку її роботи. До того ж комісар Кіршин поставився до всієї цієї історії досить поблажливо. Принаймні, в тому сенсі, що замість покарання провадив з учасниками КПК "виховні бесіди".

"Не встигли ми почати вилучення намічених до арешту учасників організації, - йдеться у записці - як комісар Кіршин, діючи на власний розсуд, пішов до бараків військовополонених і у розмовах з окремими активістами підпілля почав "викривати" їхню діяльність, доводячи нелегальний, антирадянський характер їх роботи і т.п., тим самим вибовкнув нашу поінформованість про наявність організації і надав можливість учасникам організації приготуватися".  

Отже, Домонь до створення комісії і самого арешту із енкаведистами не співпрацював. На організаторів, здається, вийшли вже після гучного святкування військовополоненими поляками Дня незалежності. Проте... Могли ж Домоня завербували в процесі слідства?

Людвік Домонь. Табірне фото. Національний музей у Кельцах. Публікується вперше

***

Усіх уцілілих в Старобільському, Козелецькому і Осташковському таборах згодом звезли до четвертого - Юхновського табору. З майже 15 тисяч лишилося 395 душ. Влітку 1940-го їх переводять з Юхновського табору до Грязовецького. Саме там трапився інцидент, до якого Домонь, на думку табірної адміністрації, був певним чином дотичний. 

19 серпня у Грязовцю трапилася групова бійка між 19-20-річними підхорунжими. Конфлікт виник у черзі до табірного "ларька" і мав як суто побутові причини, так і елемент антисемітизму. Словом, не поділили місце у черзі. А анкетні данні одного з учасників були використані у якості аргументів кому, де і чому не варто ходити... І почалося! Ідіотизм і хлоп'яцтво, звичайно, але начальник Особливого відділу Грязовецького табору старший лейтенант держбезпеки Г. Ейльман мусив все це розслідувати, а про результати доповідати у Москву.

У тій бійці йому ввижалися більш глибинні причини: "Частково з матеріалів розслідування, а головним чином з агентурних даних, встановлено, що бійка між військовополоненими поляками і євреями має не випадковий характер, а є результатом прихованого нацьковування, організовуваного старшими за рангом військовополоненими, зокрема генералом кол. польської армії Волковицьким, полковником Грабицьким і майором Домонь, колишнім керівником ОЗОН [політична партія у міжвоєнній Польщі] в м. Львові, який подібну діяльність провадив іще у Старобільському таборі, про що велося там же слідство. Ці військовополонені, виявляючи у таборі вкрай реакційні погляди, підкорили своєму впливові частину націоналістично налаштованих підхорунжих (...), з якими Волковицький, Грабицкий, і особливо Домонь неодноразово провадили бесіди...".

Далі Ейльман повідомляв, що у таборі відбулося розшарування на польських націоналістів і на частину більш лояльну до СРСР, що у тій, другій групі переважали євреї і білоруси. Вони старанно вивчали сталінський "Короткий курс історії ВКП(б)", відвідували лекції і політзаняття, організовані політвідділом табору. Далі знову цитата: "Прагнучи зірвати ці заходи і відволікти основну масу військовополонених від політмасової роботи, реакційно налаштовані підхорунжі за вказівкою Волковицького, Грабицького і Домонь паралельно влаштовували свої збіговиська зі співами патріотичних пісень, гумористичними вечорами і т.д., аж до того, що переписували прізвища військовополонених, які відвідували лекції і доповіді [організовані комісаром]. Нами встановлені факти, коли підхорунжі поляки з числа наближених до генерала Волковицького погрожували окремим військовполоненим розправою у "майбутній Польщі" за то, що вони вивчають історію ВКП(б)...".

Врешті-решт подальші дії групи Волковицького-Грабицького-Домоня викликали занепокоєння вже у начальника Управління НКВД по Вологодській області майора держбезпеки Петра Кондакова. Ця трійця була постійним головним болем табірної адміністрації: різні петиції, підбурення антирадянських настроїв, організація голодування на знак протесту проти заборони листування із рідними. Щодо них Кондаков писав безпосередньо Лаврентію Павловичу: "З метою припинення контреволюційної діяльності серед військовополонених у таборі вважаю за необхідне вилучити з табору керуюче ядро у особі військовополонених - генерала Волковицького, полковника Грабицького, майорів Домонь, Ліс (...) про що і прошу Ваших указівок". Замість Берія відповів Мєркулов: вилучення недоцільне, посильте режим і культурно-масову роботу!    

З тієї відповіді Мєркулова  можна було б витлумачити пречудову історію про те, що між Волковицьким і Ко та вищим керівництвом НКВД була укладена якась таємна угода з такою собі охоронною грамотою у змісті... Прихильники конспірології були б у захваті. Але скоріше, з боку Кондакова то була елементарна спроба перестрахуватися, а заступник наркома, скажімо так, мав підстави не робити зайвих рухів...

Адже збереглися свідчення і з іншої сторони.

Дії Волковицького із почтом підхорунжих та "з ними одного майору - такого собі пана Д..., пройдохи і смутної слави політика озонового зі Львова, який в таборі хотів грати роль духовного керманича, і котрий тільки й провадив інтриги проти низки офіцерів та весь час  каламутив воду (...) призвели до розділу на дві групи"  - Вітольд Кончковські, автор цієї неприємної для нашого героя характеристики, належав до кола табірних лібералів. Те, що Домонь і його коло вважали патріотизмом, Кончковські або Чапські дещо алергічно сприймали як зоологічний націоналізм. Отже, йшлося про те, що полонені поляки були розділені на правих і лібералів. Третю групу (десь з 50 осіб) складали вже згадані прихильники комуністичної ідеї. І правих і лібералів об'єднувало хіба те, що тих останніх вони всі вважали за зрадників. А Мєркулов про все це знав і міг не хвилюватися.

За нову витівку (організацію в Грязовцю святкування Дня незалежності Польщі) майор Домонь і полковник Грабицький були на два тижні запроторені на гауптвахту. Там Грабицький намалював цей малюнок і подарував його Домоню на іменини 25 листопада. Через три дні вони з підхорунжими влаштували наступний демарш – ходу зі смолоскипами. Національний музей у Кельцах. Публікується вперше

Доктор Кальбарчик нарешті не втримався від коментаря: "Я думаю, що Домоня намагалися, не вербуючи, використовувати "в сліпу", тобто без його згоди. Його могли використовувати як магніт, до якого притягувалися інші незадоволені. А десь поблизу мав крутитися справжній інформатор. І ситуація опинялася під контролем. Бо ті повідомлення (насамперед доповідні записки енкаведистів) - це дуже серйозне свідчення того, що Домонь з НКВД не співпрацював: про "своїх" у таких виразах не пишуть".

Мені було важливо почути це від іншої людини. Якби Домонь був агентом НКВД - текст повідомлення був би іншим. Скоріше, Домоня не називали б на прізвище. Можливо, згадувалося якесь псевдо - наприклад,  агент "Львів'янин", а його дії висвітлювались як вдалі оперативні заходи, які дозволили виявити значну групу антирадянські налаштованих елементів. Все це відводило від Домоня підозри у співпраці з НКВД, але жодним чином не пояснювало його щасливу долю.

***

У цьому хорі різних голосів не вистачало тільки одного - голосу самого Домоня: а що він сам думав про свій дивовижний порятунок?

Андерс і Домонь. Десь у Палестині. Національний музей у Кельцах. Публікується вперше

Треба було спробувати знайти його архів. Точно відомо, що подальша кар'єра Домоня була пов'язана з армією Андерса, яку створили з колишніх польських в'язнів ГУЛАГу у 1941 році. І що у битві при Монте-Казіно підполковник Домонь отримав два поранення, а відтак -  найвищу військову нагороду Польщі - Virtuti Militari. Знав я і те, що архів армії Андерса зберігається у Лондоні, в Польському інституті - музеї Сікорського.

Зателефонував туди: "Чи є якісь матеріали про Домоня?" - "Так, щось було, приїжджайте!".

Лондон. Прінцес Ґейт, 20. Старий аристократичний дім у дипломатичному кварталі. Пані Ядвіга Ковальська, заступник директора архіву, притягла мені купу папок: "Оце записки Чапського, як уповноваженого Андерса у пошуках зниклих офіцерів. Поки пан подивиться це, я пошукаю в інших колекціях, а потім подивимося фотоархів, бо я сама вашого Домоня не впізнаю".

В руках я тримав скарб (як для дослідника, звичайно): списки радянських таборів, листи до радянських посадовців, звіти до Андерса і Сікорського, реляції колишніх полонених. Усю інформацію про пошуки зниклих соратників Чапській узагальнив у записці складеній як польською, так і російською:

Записка Чапського щодо зниклих соратників від 2 лютого 1942 року. Польський інститут – Музей Сікорського у Лондоні

"Опитуючи тисячі військовополонених, що поверталися із всіх таборів і в'язниць СРСР, ми все ж таки не отримали жодних достовірних даних про їх місце перебування, окрім чуток з других рук: про пересилку на Колиму через бухту Находка 6-12 тисяч офіцерів і унтерофіцерів у 1940-му році; про концентрацію більш ніж на 5000 офіцерів у копальнях Землі Франца-Йосифа; про заслання на Нову Землю, Камчатку, Чукотку; про те, що у 180 км від Пьострой Дресви працювало влітку 1941-го року 630 чоловік офіцерів, бранців з Козельську; (...) про те, що польські військовополонені офіцери були вивезені на величезних баржах (1700-2000 чоловік) на буксирі на північні острови, і що три такі баржі затонули у Баренцевому морі".

Чапський визнавав, що для жодного з тих повідомлень не було достатньо підтверджень. Але був цілком переконаний, що про долю бранців радянське керівництво не могло не знати: "Ми знаємо, з якою точністю був кожний військовополонений зареєстрований, як "справи" кожного з нас із чисельними допитами були збережені у особливих папках (...), отже жоден з нас, військовополонених ані на хвилину не припускає, що місце перебування 15 000 військовополонених може бути невідомим вищим інстанціям НКВД". Чапський мав рацію. Але відповідь Сталіна відома...

4 грудня 1941 року. Сталін та Молотов зустрічаються із Сікорським та Андерсом вперше по відновленню дипломатичних стосунків між польським і радянським урядами. Андерс нещодавно випущений з Луб’янки і погано приховує своє ставлення: "Де наші солдати?", Сталін відповідає: "Втекли в Маньчжурію"

Я теж не отримав бажаної відповіді: передивився сотні документів і хіба з півтисячі фотографій, але єдине, що вдалося знайти - то службовий формуляр Домоня. Він дійсно якийсь час мешкав у Британії, а потім повернувся у Польщу і помер у Катовіцах у 1977 році. І то був важливий для подальших пошуків слід!

Одночасно я отримав інформацію, що у Вроцлаві зберігається рукопис книжки Людвіка Домоня. Книжка була присвячена битві при Монте-Казіно. Зовсім не те, що мені потрібно. Але це означало, що Домонь був людиною "писучою" і його архів може бути цікавим. Мій дзвінок трохи заскочив пані Богну Шклярчик, голову осередку Федерації родин катинських у Катовіцах: "Ні, про Домоня нічого не чула, але можу попитати в муніципалітеті".

Прохання іноземця, який цікавиться долею уцілілих у Катинській трагедії, викликав у старшої пані ентузіазм однаково гідний як подиву, так і вдячності. Але і у Катовіцах пошуки виявилися марними...

Монастир Монте-Казіно блокував шлях до Риму. Вранці 18 травня 1944 року над його руїнами здійнявся польський прапор. 18-м львівським піхотним батальйоном командував уже підполковник Домонь

Час від часу я закидав у пошуковець запит "Домонь". Як правило, без корисного результату. Як раптом, пошук видав посилання на статтю у якійсь газеті в Кельцах. Йшлося про рідного брата Людвіка Домоня - Владислава. Свій Virtuti Militari він отримав за бої на Вестерплятте. З якоїсь дивної примхи колега-журналіст перелічив імена всіх нині живих його нащадків - сина і онуків.

"У онуків має бути Facebook" -  подумав я і через кілька хвилин писав листа.. внучатій племінниці Домоня. А за кілька днів отримав відповідь від її батька: так, частина архіву стрия у мене, частина - у тутешньому музею. Хвала фейсбуку!

***

Світ оповитий павутинням наших шляхів, які з'єднують точки на географічній карті у історію. То як дві паралельні лінії. Одна - то події: народження - навчання - війна за незалежність - студентство - служба - родина - знову війна - полон - "година папуги" - армія Андерса - нові звитяги - еміграція. Друга - то місця і країни:  Очесенки і Гори Свентокшиські - Вільно і Варшава  - Львів і Тернополь - Харків і Старобільськ  - Юхнов і Грязовець - Москва - Куйбишев - Чкалов­ - Тоцкое - Бухара - Іран - Ірак - Палестина - Єгипет - Італія - Англія - Аргентина. Одисей міг би Домоню позаздрити.

На початку 13-річної еміграції. Іще в формі. Національний музей у Кельцах. Публікується вперше

Тягар чужих спогадів був згромаджений на столі переді мною: альбоми, фотографії, рукописи і...  вірші. Не Міцкевич, звичайно, писалося радше для себе: "Чого вмирали? - постає питання. За те, щоб нас продали в Тегерані? А потім - в Ялті, а по ній - в Потсдамі?". Той вірш був присвячений "великій трійці". І називався "Прокляття", адже з позиції Домоня - Рузвельт і Черчиль виявилися продовжувачами справи Гітлера і Сталіна. Його коханий край був тепер розділений, з санкції союзників і ніби друзів. Милий йому Львів - тепер інша країна. Домонь був сам-один і без нічого. Родина - там, куди дороги нема. А він мусив зняти мундир з коштовними орденами і лагодити чужі годинники, чи протирати гальби за барною стійкою.

Свій архів Домонь упорядковував за кільканадцять місяців до смерті у 1977-му. Щось він уже не пам'ятав, щось не хотів пам'ятати. Початок війни, оборону Львова, і перші дні полону - розписує хіба не по хвилинах. Далі - скупий на подробиці. Так, створили Культурно-просвітницьку комісію. Так, таємно. Так, до складу увійшли ті, ті і ті (список). Вибори і збори відбувались так-то. В травні 1940-го одним з останніх транспортів був вивезений з Старобільська до Юхнова... Все.

Сторінка спогадів про Старобільський табір і Культпросвіткомісію. Національний музей у Кельцах

"Чи розповідав стрий [дядько], чому врятувався? - перепитав пан Анджей, - Так. Була розмова.

Взагалі батько з стриєм уникали говорити у моїй присутності про табори. Батько пережив німецькі, стрий - радянські. А раптом, щось не те на вулиці чи в школі скажу? Небезпечно було говорити тоді про це. Коли у 1958 році стрий повернувся, його зустрів відповідний чиновник, вони підписали певні папери. Такою була умова повернення.

Але та розмова трапилася, коли мені вже було років 25. Стрий казав, що він якось примудрився обманути слідчих. І навіть розповідав якісь подробиці. А я, курче, не пам'ятаю ніц! То ж було років 35 тому! Якби я знав, що це може бути важливо!".

Як не дивно, натяк на можливу причину дивовижного спасіння майора Домоня міститься у документах НКВД. Там Домонь проходить як майор Генерального штабу. Але він ніколи не служив при Генштабі. Можливо, Домонь випадково обмовився про нього, побачив зацікавлення слідчих і на тому зіграв - радянська розвідка особливо цікавилася такими джерелами інформації. А коли розібралися - "година папуги" вже минула.    

***

 

Під велетенським двохсотлітнім дубом у лілеях і трояндах заховалася стара селянська хата. З ласки моїх гостинних господарів я потрапив у Очесенки - туди, звідки почалася вся ця неймовірна історія. Коло замкнулося. Як завжди у таких місцях, уява як стару кіноплівку відмотувала назад час. Йшов передостанній рік позаминулого століття. У тій хаті було весело. У її господаря - Яна Домоня - народився син. Російська імперія здавалася сонною і непорушною. І не можна було уявити ані дві війни, ані поневіряння сина по таборах, ані те, як уже посивілий Людвік Домонь у мундирі підполковника буде стояти ввечері під пірамідами і складати вірші. Вірші про те, що для кожного з нас прийде колись своя "година папуги" і про те, що свої таємниці слід  повіряти хіба Сфінксу.  

Дослідницька поїздка автора здійснена за фінансової підтримки Стипендіального фонду Музею історії Польщі. Автор дякує за сприяння Посольству Республіки Польща в Києві, а також Інституту Польському - Музею Сікорського в Лондоні та Національному Музею в Кельцах за гостинність і надані матеріали.  



Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)

Теми: XX сторіччя, історія СРСР, Польща, Катинь, Харківщина, терор, ЧК-КГБ, армія, Сталін



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter