Українська правда
Історична правда

Митра і шабля. Як Сагайдачний врятував православну церкву

29.12.2010 _ Катерина Липа
Версія для друку

У 1620-му гетьман Сагайдачний разом із вселенським патріархом відновили православну ієрархію в Україні. Через 30 років ця детективна історія призвела до утворення світської держави Хмельницького.

 
"Історична Правда" продовжує серію публікацій до 440-річчя з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного . Сьогодні - історія про те, як гетьман захистив православ'я в тодішній Русі. Цікава деталь: і сам гетьман, і новий митрополит, які відроджували Київ як центр нового культурно-політичного руху - галичани.
 
Берестейська церковна унія 1596 року поставила Київську митрополію православної церкви на межу існування: більшість верховного духівництва на чолі з самим митрополитом схилилися до союзу з римо-католицькою церквою.
 
Найперше, чого в цій ситуації потребувало православ’я – це відновлення організаційної структури церкви.
 
Взагалі унійний (екуменічний) рух розпочався чи не від самого моменту розколу християнської церкви на Східну і Західну й нічого поганого у цих об’єднавчих ініціативах не було. Вищі ієрархи Русі, які перейшли в унію, не були підлими зрадниками – вони чинили за переконаннями і вважали, що роблять все для блага вірян. 
 
Кров за кров і чорний піар
 
Протягом двох поунійних десятиліть опір православних наростав, а прибічники єднання з Римом та королівська адміністрація закручували гайки – конфлікт тривав і ставав дедалі жорстокішим.
 
Королівський універсал 1596 року офіційно віддавав всі вищі церковні пости і пов’язані з ними прибутки уніатам. Нижче духівництво та православний люд, які зазнавали чимраз більших утисків, не бажали з цим миритися.
 
Поки уніатські й православні богослови гаряче дискутували, влада заходилася насаджувати унію силою, гарячі голови взялися за киї, а потім і за шаблі. Кров пролилася з обох сторін.
 
Але спочатку на захист православної віри стала шляхта, яка спробувала діяти законними методами: вимагати відповідних ухвал сейму.
 
Діапазон виступів на сеймах був щонайширший: від старанно підготованої аргументації на користь повернення рівноправ’я православним до нервового галасу й порпання в брудній білизні.
Засідання сейму Речі Посполитої у 1622 році. Картинка: wikipedia.org
Доходило до того, що в обороні віри українці принижували опонентів: мовляв, уніатські єпископи – холопи і злодії. Ось, наприклад, до якого чорного піару вдавався під час виступу з трибуни Верховної Ради на сеймі 1620 року православний волинський шляхтич Лаврентій Древинський:
 
"…Ваша королівська милість проти справедливості, проти прав і вольностей шляхетських на престоли владичі ставить людей, незважаючи на їх рід. Хто не знає, що нинішній – як він себе зве, архієпископ полоцький – родом з Володимира, син Кунця шевця, а зробивши з того собі шляхетське прізвище, називає себе Кунцевичем?
 
Хто цього на очі не бачить, що нинішній черемиський владика, прізвищем Шишка, родився зі свинара і рідний брат його батька його і тепер сидить у підданстві київського воєводи? Хто не знає, що володимирський владика – син львівської міщанки Стецькової Моримушиної, який народився за півтора роки по смерті Стецька?...
 
Кому не звісно, що владика холмський – син віленського купця, прізвищем Пакость, що в одного бурмистра віленського украв кармазин, і якби не урятував його чернецький клобук, давно був би пішов на шибеницю?"
 
Братства - православна пряма дія
 
Але парламентські методи не допомогли, тож люд на місцях почав боротися за свободу віросповідання самотужки.
 
Дієвим засобом протистояння унії було заснування у великих містах церковних братств. Ці добровільні об’єднання міщан організовували взаємодопомогу православних у життєвих та професійних сферах, підтримували шкільництво, фінансували локальні церковні потреби: замовляли ікони, збирали кошти на будівництво храмів.
 
Найбільше пощастило київському Богоявленському братству, що квартирувало на купецько-ремісничому Подолі: воно розташовувалося відносно близько від Січі і за потреби братчики могли розраховувати на збройну допомогу.
 
Печатка подільського магістрату кінця XVII-го сторіччя. На гербі київських міщан - арбалет, що символізує працелюбність і життя на прикордонні :) Картинка: mik-kiev.livejournal.com
А після того, як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний офіційно вписався до братства з усім Військом Запорозьким, уніати в Києві навіть писнути боялися, адже, на відміну від шляхти чи міщан, козаки діяли методами, що перебували на межі закону й час від часу цю межу переступали.
 
Наприклад, коли уніатський місцеблюститель київського митрополичого престолу Антоній Грекович в ультимативній формі закликав священиків та вірян на молитву до Софійського собору (король віддав його уніатам), православні панотці заявили, що самі не підуть і парафіянам заборонять.
 
Для більшої надійності якийсь козак Петро із своїми людьми зупиняли народ на підходах до храму. Грекович подав до суду. Невдовзі невідомий козак стрельнув в уніата з мушкета, коли той вийшов на ґанок власного будинку, але не поцілив. Звісно, стрільця не знайшли.
 
Антоній Грекович не зрозумів попередження й на початку 1618 року спробував захопити давній і багатий Михайлівський монастир.
 
Михайлівський Золотоверхий монастир - ця мрія уніатів після 1620-го стала резиденцією київського православного митрополита. Фото початку XX-го сторіччя
Терпець громадськості увірвався: козаки (знову ж таки неопізнані) витягли Грековича з дому й утопили в Дніпрі – "під лід підсадили води пити", як своєрідно жартували у тогочасному Києві.
 
Що характерно - за убивство Грековича нікого не покарали. А от коли в далекому від козаків Вітебську (нині - обласний центр у Білорусі) після кількох років взаємної ненависті православні міщани убили в 1623-ому насаджувача унії архієпископа Йосафата Кунцевича (згаданого в цитованому вище виступі в сеймі "сина шевця"), то у міста відібрали Магдебурзьке право і до страти засудили 114 вітебчан.
 
Детальніше про смерть і канонізацію Йосафата Кунцевича читайте у розділі "Книжки"
 
Але подібні радикальні дії не вирішували головної проблеми: без легітимної ієрархії православна церква була приречена. 
 
Ситуація ускладювалася ще й тим, що двоє єпископів, які не прийняли унію - Михайло Копистенський з Перемишля (нині - місто в Польщі) і Гедеон Балабан зі Львова вже померли. Єдиним неуніатським владикою залишився львівський (з 1607 року) єпископ Єремія Тисаровський.
 
Усі інші високі ієрархи стали уніатами, що дуже утруднювало хоча б таку річ, як висвячення нових священників.
 
Шанс із Єрусалима
 
У 1618 році з'явився шанс поновити православну ієрархію на українських землях. Саме тоді до Московії прибув патріарх Єрусалимський Теофан. Метою його подорожі було висвячення на Патріарха Московського тамтешнього митрополита Філарета.
 
Теофан мав повноваження, надані йому Вселенським Патріархом Тимофієм (якому де-юре підлягала Київська митрополія), "справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях". Тобто в Україні також. Як патріарх він мав право висвячувати церковних ієрархів.
 
Оскільки подорожували у ті часи неквапно, то й відпочивали після подорожей довго. Патріарх Теофан затримався у Москві на тривалий час – достатній для того, щоб встигло над’їхати козацьке посольство, очолене Петром Сагайдачним.
 
Петро Конашевич (Сагайдачний). Портрет нашого часу
 
Про що домовлялися гетьман з Патріархом і як у Москві дивилися на недавнього завойовника Сагайдачного, нині невідомо. Однак подальший перебіг подій свідчить про те, що козаки мали план відновлення православної ієрархії та запросили східного гостя до Києва.
 
Коли влітку 1619 року патріарх Єрусалимський закінчив свої справи у Московії і вирушив додому, на кордоні України його зустріла почесна варта – козацтво на чолі з самим гетьманом.
 
З надзвичайними почестями, під звуки сурм і литавр, високого гостя повезли до Києва. Тут йому влаштували таку розкішну гостину, що Теофан радо розслабився і вирішив деякий час відпочити у приємному місці, приймаючи дарунки від городян, роздаючи ставропігійні грамоти церковним братствам різних міст і розважаючись інтелектуальним спілкуванням з місцевим духівництвом.
 
Патріарх між двох вогнів
 
Та невдовзі над головою патріарха почали збиратися хмари. Як не дивно, очільники Речі Посполитої навіть гадки не мали, що йдеться про висвячення православної ієрархії – агентура, вочевидь, не спрацювала.
 
Те, що єрусалимський гість занадто довго і тісно спілкувався з козацтвом, дратувало і викликало щонайменше цікавість. Отже, невдовзі у керівних колах почали дедалі більше говорити про шпигунську місію патріарха Теофана.
 
Одні вважали, що він працює на московського царя, другі – на турецького султана, а третім ввижалося, буцімто Теофан є подвійним агентом, тобто шпигує на користь обох заклятих ворогів Речі Посполитої.
 
Щоб вияснити це докладно, треба було допитати патріарха. Та як взяти на допит священика, який перебуває на території, контрольованій Запорозьким Військом і всюди з’являється у супроводі величеньких підрозділів озброєних по саме нікуди козаків?
 
Патріарху почали м’яко натякати, що, мовляв, час би вже й додому. Вертатися йому пропонували у супроводі почту з польських жовнірів через Кам’янець - столичне місто прикордонного з Молдавією Подільського воєводства.
 
Нинішній Єрусалимський патріарх Теофіл (з патріаршим жезлом)
 
А щоб надихнути Теофана швидше пакувати валізи, до Києва надіслали королівського коморника (представника виконавчої влади) Щесного Почановського.
 
Козаки та київське духівництво захвилювалися, що всі дипломатичні зусилля та представницькі витрати можуть виявитися даремними.
 
Тож запорожці з максимальною ввічливістю, але цілком прозоро натякнули Теофанові на те, що виконати посадові обов’язки йому таки доведеться: "Не був би патріархом, не був би добрим пастирем, не був би намісником Христа й апостолів, якщо б не посвятила твоя святість народові руському митрополита і єпископів, особливо, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе на дорозі цієї подорожі в ім’я Христа який лютий звір".
 
Патріарх зрозумів, що потрапив у серйозну халепу: доводилося вибирати між можливістю опинитися у королівській в’язниці за шпигунство та перспективою залишитися без козацького ескорту в подорожі через контрольований Ордою степ і наразитися на "випадкову" стрілу чи "лютого звіра".
 
Дратувати польського короля подальшим перебуванням у Києві Теофан теж не хотів, тому виявив лояльність і зібрався в дорогу з королівським коморником. Висвячення нової православної ієрархії опинилося під загрозою.
 
Таємне висвяченння митрополита
 
Та не судилося патріарху залишити Україну, не виконавши домовленостей. Не встиг достойник із конвоєм дістатися Білої Церкви, як до Почановського примчав гонець із звісткою про страшну поразку польського війська у битві з турками під Цецорою.
 
Королівський коморник швиденько покинув високого гостя на руки козацького полковника Богдана Кизима, який саме опинився поблизу, і разом із жовнірами рвонув на захід. Кизим негайно повернув патріарха до Києва, де почали прискореними темпами готувати висвячення ієрархів.
 
Детальніше про битву під Цецорою, де загинув губитель Наливайка Станіслав Жолкевський, читайте тут
 
Чимало людей вважають, що висвячення православної ієрархії відбувалося або у розкішному Богоявленському соборі, зруйнованому більшовиками у минулому столітті, або навіть у невеличкій церкві старого академічного корпусу сучасної Києво-Могилянської академії.
 
Насправді ж цих споруд у 1620 році ще не було.
 
За п’ять років, що минули від часу дарування київською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною ділянки під забудову, було зведено лише найнеобхідніші для діяльності Братського монастиря дерев’яні будівлі, серед них – і Богоявленську церкву.
 
Муровані споруди з’явилися згодом за прямої фінансової участі митрополита Петра Могили, а ще пізніше на місці невеличкої церкви гетьман Іван Мазепа фундував величний бароковий собор.
 
Так виглядає архієрейська хіротонія. Київський митрополит Володимир висвячує єпископа Святогорського Арсенія (2005 рік). Фото: Оrtodox.donbass.com. Це покладання рук - продовження такого ж таїнства патріарха Теофана у 1620-му
 
Тож саме у скромному храмі на київському Подолі жовтневої ночі 1620 року в обстановці суворої секретності відбувалося висвячення православних ієрархів. Вікна церкви затулили дошками і завісили цупкими шторами, щоб жоден промінчик світла не пробився назовні й не привернув сторонньої уваги.
 
Літургію служили ледь не пошепки, а замість хору був єдиний півчий з почту патріарха Теофана. Тієї ночі ігумена київського Братського монастиря Ісайю Копинського висвятили на єпископа Перемишльського, Йова Борецького – на митрополита Київського, Мелетія Смотрицького – на архієпископа Полоцького.
 
Справа не закінчилася нічною акцією в Києві. Дорогою додому Теофан теж висвячував владик.
 
У Трахтемирові ігумена місцевого монастиря Єзекіїла Курцевича патріарх висвятив на єпископа Володимирського, у Білій Церкві Ісаакій Борискович отримав луцьку єпископську кафедру, а насамкінець подорожі Україною – в Животові Теофан висвятив на єпископа Холмського Паїсія Іполитовича.
 
 
Митрополит Київський, Галицький і всія Русі Йов Борецький визнаний святим Української Православної церкви (Київського Патріархату)
 
Щасливо оминувши Поділля, на яке його так старанно запрошувала королівська адміністрація, патріарх Єрусалимський прибув до прикордонного містечка Буша.
 
Тут він розгрішив козаків за війну проти православної Московії, закликав їх до боротьби з невірними, подякував своїй почесній варті й щасливо перетнув державний кордон, радіючи, що нарешті виплутався з небезпечної ситуації.
 
Світська легалізація владик
 
Отже, православну ієрархію було відновлено, й новопоставлені єпископи поквапилися до місць своєї служби.
 
Втім, кожен з них усвідомлював, на яку небезпеку наражається. Адже владик було висвячено напівзаконно: з погляду православної церкви вони були легітимними, а з погляду законодавства Речі Посполитої – зовсім ні. Тож справу ще не було закінчено, а почуватися відносно комфортно й безпечно міг тільки один із свіжоспечених ієрархів – Йов Борецький був надійно захищений волею киян та шаблями запорожців.
 
Київського митрополита не хвилювало, що король видав наказ заарештувати його та архієпископа Полоцького Мелетія Смотрицького.
 

Король Польський і великий князь Литовський Сигізмунд ІІІ Ваза. Портрет 1590 року.

Ваза дуже сильно прислухався до єзуїтів і зруйнував міжконфесійні стосунки, які так старанно вибудовував його попередник Стефан Баторій.

До своєї смерті у 1632-ому Сигізмунд так і не легалізує православну ієрархію, це зробить уже його син Владислав, із яким разом Сагайдачний воював Москву

 
Але королеві не варто було робити різких рухів у бік православних. На обрії вимальовувалася серйозна війна з Туреччиною, що загрожувала самому існуванню Речі Посполитої. Без козаків виграти цю війну було неможливо, і переважна більшість католицького загалу це розуміла.
 
Звісно, православні вирішили скористатися ситуацією.
 
У липні 1621 року, поки турецька армія збиралася на війну, до Варшави вирушила делегація на чолі з Петром Сагайдачним та князем-єпископом Єзекіїлом Курцевичем. Кращих переговірників годі було шукати. Сагайдачний був відомий лояльністю до Речі Посполитої, прославився у війнах з Московією, а під час останньої кампанії фактично врятував життя королевичеві Владиславу.
 
Князь Курцевич не поступався родовитістю жодному з сенаторів, мав панські манери (на той час це важило багато), а європейською освіченістю перевершував багатьох.
 
Благородні переговірники знехтували порадою Йова Борецького: той рекомендував пообіцяти королю брати заручників із католицької шляхти, якщо питання легалізації православної ієрархії не буде вирішено негайно.
 
Король повівся більш практично. Він дав слово вирішити проблему одразу після того, як турків буде розбито, й Сагайдачний, як належить лицареві, повірив лицарському слову.

Від віри до держави

 
За пару місяців стараннями козаків величезну турецьку армію вщент розбили під Хотином, їх почали захоплено величати рятівниками вітчизни. Але поставлену цими рятівниками православну ієрархію ніхто й не думав затверджувати.
 
Для того, щоб дотиснути уряд і легалізувати єпископів, знадобилося більше десяти років. Цього часу було досить для того, щоб всі зацікавлені переконалися – колишні степові добичники стали справжніми захисниками віри і вже не дозволять з неї збиткуватися.
 

Представник козацької піхоти із основною своєю зброєю - мушкетом. Гравюра із книги Касіяна Саковича "Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного" (1622).

"Як мужність запорожців королі пізнали,
Тоді за герб такого їм рицаря дали.
Котрий ото готовий Отчизні служити
І за її свободу голову зложити"
Козацтво перетворилося на серйозного політичного гравця, недооцінювати якого було небезпечно. До усвідомлення українцями своєї окремішності та бажання стати третім рівноправним членом "Речі Посполитої двох народів" залишався один крок.
 
 
Джерело: "Тиждень"
-------------------------------------------------
 
"Ми громадяни цієї землі вже понад 600 років..."
 
Ось як аргументував у 1621 році право руського народу на власну церкву невідомий автор "Протестації". Серед можливих авторів цього полемічного твору історики називають і Йова Борецького, висвяченого у 1620-ому патріархом Теофаном на митрополита Київського, Галицького і всія Руси. Зверніть увагу, як він виводить родовід козаків від середньовічних київських князів:
 
"Що ж до посвячення митрополита й єпископів, то скажемо, що се є дія Духа Святого і справа незалежно від сподівань людських невимовним судом Божим чудесно уряджена. ...І те не є злочином. Не завинили ми тим ані перед Богом, ані перед маєстатом його королівської милості, ані перед Річчю Посполитою...

Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні. ...Це плем'я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало.

Пам'ятник Петрові Сагайдачному на Подолі - за кілька метрів від того місця, де він організував висвячення нової православної ієрархії. Фото: MyKiev.info

З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали.

Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть.

...Не шпигуни ми і не переховуємо шпигунів. Ми громадяни сеї землі, добре і чесно в домах шляхетських уроджені, в ній осідок й оселі свої маємо, тут живемо явно, духовні і владики, добре відомі людям усякого стану. Всі знають, що ми при денному світлі ходимо і в церквах Бога хвалимо. А шпигуни ховаються, живуть і спілкуються скритно й потемки.

 
Не бунтівники ми і не заколотники. Взяли ми лиш те, що перед тим мали, що нам предки наші зоставили й заповіли, що перед тим заживали і що нам права Божі та людські закони й звичаї, а також понад шестисотлітнє вживання дозволяють". 
 
Після свят читайте на "Історичній Правді" про участь козаків Сагайдачного у штурмі Москви 1618 року


Теми: XVII сторіччя, релігія, УПЦ, православ'я, унія, Річ Посполита, історія України, козацтво




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter