Ця книжка, мабуть, ніколи б не потрапила мені до рук - якби, готуючись до обговорення питання про нашу проблематичну "європейськість" на одному поважному зібранні, я не поцікавилась, як саме інтерпретується в новітніх курсах вітчизняної історії її так званий "литовський" відтинок (XIV-XVI ст.).
Тож аж ніяк не могла обійти увагою випущені торік "Очерки истории Украины" (К.: Киевская Русь, 2010), рекомендовані МОН України як навчальний посібник для вишів.
Передмова академіка НАН України П.П. Толочка - співавтора та редактора праці - обіцяла усім, від студентів до науковців, небачений злет історичної думки: йдеться, мовляв, про "результат труда коллектива академических исследователей, внесших заметный вклад в развитие украинской исторической науки.
Их авторской задачей было представить историю Украины от глубокой древности до наших дней максимально объективно, без оглядки на социальный заказ времени. В определенном смысле это и ответ на те тенденциозные и субъективистские исторические сочинения, в том числе в учебниках для средней школы и высших учебных заведений, которые ныне являются безальтернативными источниками исторических знаний" (с. 5).
Не менше обіцяла й презентація книжки, яскраво описана у щотижневику "2000" у статті "Последние дни "украинской революции"". Під журналістським пером ця досить скромна імпреза перетворилася на подію загальноукраїнського масштабу й неабиякої суспільної ваги:
"Еще до того как эта книга вышла из печати, она стала причиной взрыва страстей и бурных дискуссий. Одна половина страны горячо приветствовала появление "Очерков истории Украины", учебного пособия для вузов, подготовленного группой историков во главе с академиком Петром Толочко. Другая - впала в уныние и скорбь. И вот это успевшее прославиться издание увидело свет".
Присутні на презентації автори, свідомі своєї високої місії, поділилися із присутніми не тільки своїми концептами, а й подробицями роботи над книгою та творчими задумами.
Мовляв, готувалися "Очерки" цілих п'ять років - і, певна річ, не "під Табачника": якби не скрута "помаранчевих" часів, їх було б надруковано ще у 2008 р.; нині ж планується долучити до правди історії й україномовну Україну, видавши "Очерки" у перекладі з російської та з урахуванням зауважень колег.
 |
| Екс-директор інституту російської історії РАН Андрєй Сахаров про "Очерки...": "...Появление книги совершенно необходимо сегодня, когда в условиях вакуума идеологии оказалась утраченной величайшая ценность, завещанная нам предками: чувство общности судеб русского и украинского народов..." Фото: rusmir.in.uа |
Не знаю, чи насправді такі зауваги очікувані й бажані - але, зважаючи на закладені в "Очерки" амбіції, не можу не поділитися своїм читацьким судженням з аудиторією, ширшою за професійну спільноту. До того ж, гадаю, оцінювати це видання - з огляду на заявлену авторами суспільну значимість проекту - слід за гамбурзьким рахунком.
Йтиметься, звісно, лише про "литовський" відрізок чималої дистанції - від стоянок неандертальців до всевладдя "регіоналів" - яку охоплює книжка.
400-літня амнезія: чому замовчуються часи Великого князівства Литовського й Руського?
Присвячений цьому 200-річному відтинку невеличкий розділ - "Украинские земли под иноземным владычеством (XIV-XVI вв.)" (с. 130-147) - написав член-кореспондент НАН України М.Ф. Котляр, відрекомендований на тій-таки презентації як один із найкращих фахівців з середньовічної історії.
Не буду із цим сперечатись - одначе зауважу, що доба литовської зверхності не входить до сфери професійних зацікавлень науковця (хіба що її нумізматичні аспекти).
Утім, як би там не було, відкриваючи згаданий розділ, у жодному разі не сподівалася помандрувати в часі - та, натрапивши на цілий "боєкомплект" клішованих фраз із арсеналу радянської історичної науки, нібито знов опинилася на студентській лаві.
І відчуття це виявилось абсолютно слушним - бо вже за чверть години на антресолях віднайшлася книга, якою надихався М. Котляр: академічна "История Украинской ССР", що побачила світ на піку радянської стагнації (Т. 2. - К.: Наукова думка, 1982), - підготовлене Інститутом історії України наукове видання, яке у нас прийнято звати чи то "колективною монографією", чи то, адекватніше, "братською могилою".
Плагіат від двох політиків і одного професора
Тридцять років тому М. Котляр був співавтором цієї "Истории" - тож доволі природно, що він скористався власним доробком при підготовці нинішніх "Очерков" (с. 130-134). Щоправда, жодних правок до тексту при цьому не внесено - хоча деякі дати і факти, без сумніву, потребують коригування, бо впродовж останніх десятиліть медієвістика в Україні хай без зайвого поспіху, та все-таки рухалась уперед.
Та, хай там як, але до с. 134 науковець упорядковує власні тексти. А от на с. 135 починаються справжні чудасії. Йдеться, власне, про добірку банальностей стосовно специфіки устрою українських земель у складі Литви - одначе цей нехитрий текст М. Котляра відтворює текст із "Истории Украинской ССР" авторства О. Сидоренко, подеколи майже дослівно:
 |
| Порівняльна таблиця компілятивного матеріалу |
Наявний тут-таки, на с. 135, виклад подій політичного життя дивує своєю хаотичністю: спочатку оповідається про боротьбу Вітовта з удільними князями (1393-1394 рр.), а потім - про події, які відбувалися до його появи на віленському великокняжому столі (1392 р.): смерть Ольгерда (1377 р.), вбивство Вітовтового батька Кейстута (1382 р.), Кревську унію з Польщею (1385 р.) і т. ін.
Спантеличує не лише те, що автор раптом відмовився від послідовності й логіки викладу: трохи вище, на с. 133, науковець уже описав протистояння Вітовта й українських князів (при цьому впадає в око симптоматичній різнобій: якщо на с. 133 подільський князь, позбавлений влади, втікає на Закарпаття, то на с. 135 він шукає притулку в Угорщині).
Чечетов про Вітовта: "Это абсолютно третьестепенные вопросы"
Причина цього сумбуру проста: М. Котляр ненадовго відклав "Историю УССР" і взявся за працю групи авторів, уперше надруковану у 1995 р. під назвою "Історія України: нове бачення".
З цієї праці, до речі, не раз глузував П. Толочко - мовляв, "справжній дослідник мусить бути неупередженим слідчим, апостолом правди історії, незалежно від того, гірка вона чи солодка, подобається його сучасникам чи ні. Коли б ми всі сповідували це святе правило, не доводилося б на кожному новому етапі писати праці з "новим баченням" минулого" (звернення до читачів "Київської старовини" у № 4/5 за 1996 р.).
Запропоноване М. Котляром у 2010 р. бачення минулого й справді не назвеш новим - бо відтоді, як я оприлюднила його у згаданій праці, спливло п'ятнадцять років; за цей час книжку кілька разів перевидали як навчальний посібник, і текст помітно втратив на свіжості (нижче навожу його за виданням: Історія України: Навчальний посібник. - К.: Альтернативи, 2002).
 |
Що діялося на підвладних Вільну теренах пізніше, у XV ст., зрозуміти практично неможливо - М. Котляр згадує тільки про якесь перманентне протистояння великих литовських князів і польських королів (хай навіть часом обидва ці титули носила одна й та сама особа).
Щоправда, трохи уваги приділено Київському князівству, його перетворенню на намісництво (1470 р.) і так званій "змові князів" (1481 р.), спрямованій проти тодішнього володаря Польщі та Литви.
"Змова князів" і сімейне щастя Анастасії Слуцької - тещі князя Острозького
Утім, у трактуванні подій 1481 р. є певні проблеми. Передовсім, на с. 136 їх описано явно чужими словами - порівн.:
 |
Та куди цікавішим є те, що поразка й страта заколотників тлумачаться при цьому автором як свідчення слабкості литовської верхівки, яку, мовляв, не підтримував український народ, - а вже на с. 137-138 ті-таки заколотники виступають як українські князі, котрі очолили національно-визвольні змагання, прагнучи чи то автономії українських земель у складі Литовської держави, чи то їхньої політичної самостійності.
Білоруська народна пісня про великого князя Вітовта (ВІДЕО)
Пояснення цих "нестиковок" очевидне: трохи помучившись із перекладом російською текстів з "Історії України", М. Котляр повернувся до "Истории УССР" - власне, до § 2 розд. 3, написаного О. Сидоренко (див. с. 162); щоправда, віднайдене авторкою у XV ст. "стремление украинского народа к воссоединению с русским в едином государстве" до "Очерков", на щастя, не потрапило.
Менш критичним є ставлення науковця до текстів авторства академіка Я. Ісаєвича:
 | ||||
|
Олена Русина
Старший науковий співробітник Інституту історії НАН України