Цього тижня стали актуальними теми сталінізму (у зв'язку з вироком націоналістам, які відрізали голову бюсту вождя в Запоріжжі) і виборів (у зв'язку з протестами проти фальсифікацій у Москві).
З огляду на це "Історична Правда" пропонує читачам конспект лекції канадського науковця Сергія Єкельчика "Трудящі одностайно схвалюють. Політичне життя у повоєнному Києві (1945-53)". Прочитаний кілька тижнів тому в рамках публічних лекцій порталу "Політ.ua" виступ базується на дослідженні автором документів радянських архівів, пов'язаних із виборами і політичною освітою тих часів.
В конспект також включені відповіді Сергія Єкельчика на питання слухачів.
--------------------------
Хоч моя лекція і присвячена Києву, але він цілком може розглядатися як матриця для всієї України. За винятком Західної, бо там на виборах на кожній дільниці були присутні ще й з десяток людей військового персоналу. Але пізніше і там ситуація стає подібною. До того ж у Києві не знищували архіви, як це масово відбулося з архівами райкомів у 1970-их.
У часи пізнього Сталіна великих фальсифікацій на виборах не було - хіба що 3-4%. Власне, вибори в ті часи значною мірою і були політичним життям.
 |
| Сергій Єкельчик. Фото: Павло Солодько |
Вибори відбувалися за певним громадським ритуалом. На чолі агітаторів могла бути старша жінка. Вона несе портрет Сталіна, обвитий квітами, і це виглядає, як релігійна поцесія початку сторіччя. Люди вирішують, хто піде першим до кабінки для голосування - і це для них є важливішим за відсотки.
Першим міг проголосувати або найстарший виборець, або батько семи дітей, або передовик виробництва. Це навіть жодним чином не регулюється, тільки пізніше вже партія починає давати вказівки: "Було б добре, щоб першим згідно з політикою партії пішов молодий стаханівець".
Агітатори несуть на собі головне навантаження під час кампаній, а під час виборів вони забезппечують явку людей. Вони організовують збір підписів, проводять збори.
Ці люди - приблизно 40 тисяч на початку 1950-их років - не є професійними ідеологами і не дістають жодної платні. Фактично, вони добровольці, які вважаються надійними з точки зору партійної організації.
Дуже часто це інженери, люди з вищою освітою. Характер їхніх стосунків дуже багато каже нам про те, на чому тримався сталінський режим. А він тримався на тому, що в кожному колективі інснувала мережа впливу, базована на агітаторах. Агітатором міг бути ваш сусід - і якби ви не прийшли голосувати, у нього увечері на парткомі були б проблеми.
Сусіди по квартирі стукатимуть вам у двері і кричатимуть "Катя чекає, ну де ти? З глузду з'їхав?" Через те, що ти з'явився пізно на дільницю, не страждатиме товариш Сталін. Страждатимуть твої товариші.
15 гріхів Канібалісімуса. Про злочини Сталіна
Зрозуміло, що ці люди дуже часто імітують активність. Особливо це стосується такого важливого сталінського ритуалу, як політична освіта. Всі знають, що цим займатися часу немає, але головне, щоб гурток інсував хоча б на папері. Не біда, якщо з "Краткого курса..." ("Короткий курс історії ВКП(б)" - підручник з історії більшовицької партії, який ліг в основу всієї радянської історії. Вперше виданий у 1938 році, до 1953-го мав 301 перевидання і 43 млн загального накладу - ІП) прочитано тільки кілька розділів. Головне - імітувати збори.
Показовий приклад: в офісі Главліту (урядове відомство, яке відповідало за ідеологічну цензуру і збереження державної таємниці у публікаціях - ІП) перевіряють рівень політичної освіти, а його співробітник відповідає, "Мені нема коли читати Леніна, я перевіряю, що інші пишуть"
Єдиний виняток з цієї імітації - і так було й у 1980-их - це лекції з міжнародного стану. Можливість нової війни - ось що турбує людей. Коли читаєш звіти "Робітники вимагаються лекції про міжнародну ситуацію", то думаєш, що це вигадка, але так було. Скажімо, у 1948 року товариш Вишинський з трибуни ООН таврував американських імперіалістів - і люди хотіли пояснень, чи означає це нову війну.
 |
| 1941 рік. Залишки гіпсового пам'ятника Сталіну в Києві. Фото: don-stroy.livejournal.com |
Є неймовірне зацікавлення в міжнародних новинах, в деталях життя у Греції чи Болгарії. Це видно з газетних публікацій. Люди тоді дуже тремтливо ставилися до газет. Бо якщо ти вранці прочитаєш газету - то це оновлення твоєї ідентичності, апдейт.
Виникає дуже цікаве порівняння між комунальним уявленням "Як вижити?" і сприйняттям офіційної позиції влади.
З'ясовується, що не можна працювати і не брати участь у суспільному житті. Сталінська влада вважає допуск до роботи участю у політичному житті. Це ілюзія, яка старанно підтримується у спосіб, щоб задовольнити всіх. Людей, які на цьому заводі мають авторитет, ніколи не буде покарано. А тих, кого карають, обирають за критеріями комунальними, близькими спільноті. Він погано працює, п'є - беріть його.
36% українців вважають Сталіна великим вождем
Те ж саме відбувається під час підписки на державні займи. Існує певне комунальне уявлення, хто скільки може дати. Прийнято давати у розмірі двотижневого заробітку (так написано в газетах), але неофіційно чекають, що віддадуть зарплату за місяць. Однак при цьому існує розуміння, хто скільки може дати і скільки дати не може. Досить часто ці моменти з'являються в архівних докуметах: "От Зінка, чоловік від неї пішов, але ми знаємо, що вона може дати. Вона дала 25, але ми хочемо 50 крб і ще до неї прийдемо".
Скажімо, в Київському річковому порті всі купили облігацій держзайму на таку-то суму, але одна з касирок має дати більше - бо одружена з капітаном. Така ж картина спостерігається в різних ділянках суспільного життя в Києві, які визначалися як політичні.
Насправді кожен цей момент політичного життя, співпраці з владою є непрямим і носить ознаки подяки або вшанування.
Сталін тут не присутній прямо, він і в Києві не був, їздив хіба що в Севастополь у 1948 році. Це так, можливо, і задумувалося - бо Сталін як Бог, він не має з'являтися, це політичний символ.
До речі, нема й пам'ятника Сталіну у повоєнному Києві. До війни був тільки гіпсовий пам'ятничок на нинішній Європейській площі. І коли Сталін помирає в 1953 році, вочевидь у Києві нема місця для висловлення емоцій.
Є знімки - люди на Хрещатику, а обличчям зорієнтовані до Європейської площі, де на схилі розтягнено величезний портрет Сталіна. А з іншого боку площі, біля філармонії, теж натовп, тільки тепер усі дивляться у бік Хрещатика. Вони стоять обличчям одне до одного, а насправді слухають репродуктори з трансляцією з Москви. І видно, що вони плачуть.
 |
| Київ, нинішня Європейська площа. Трансляція похорон Сталіна |
Це підводить мене до ще одного пункту - емоційності сталінської політики. Сталінські ідеологи розуміли, що в цих ритуалах можна брати участь, не торкаючись душею. Однак вони хотіли не просто 99% демонстрації підтримки, а 99% підтримки з ентузіазмом і радістю.
Більшість висловлювань на мітингах належить жінкам старшого віку. Це цитується в документах саме тому, що фрази цих жінок є автентичні. Що це не офіціозні слова, які звикли бачити в газетах.
Сталінське поняття громадянства мало чіткий фізичний момент. Це сам Сталін - при тому, що він дуже рідко є кандидатом, оскільки не балотується до місцевих рад. Тому у виборчих бюлетнях люди часто дописують "і за Сталіна", бо вони очікують, що їх просять голосувати за Сталіна.
Офіційний резерв бюлетенів для Києва - 10%. І на тих дільницях, де балотується Сталін, з'являєтсья дуже багато людей з відкріпними талонами. Вони приїздять з сіл, саме щоб проголосувати там - а потім повертаються і хваляться "От ви голосували за таку-то доярку, а я - за Сталіна".
Звичайно, були і протестні голоси. Вони цікаві і майже ніколи не є політично орієнтованими. Завжди знаходиться хтось, хто написав на бюлетені, що ненавидить Сталіна, але за Сталіна завжди 100%. Найкраще ці голоси чути в анонімних написах на бюлетенях. Або анонімних листах - а це непросто, кинути листа в урну, яка стоїть на відркитому місці.
В цих негативних звертаннях не простежується альтернативного політичного погляду. Максимум - "Сталін спаплюжив ленінську ідеологію". Переважно висловлюється незадоволення життям. "Нема хліба", заклики проти спекулянтів з нальотом антисемітизму.
Зафіксовано тільки один випадок, коли на зборах хтось прямо сказав: "Он у Англії Черчілль не сподобався і вони його не вибрали". Цю людину відразу ж арештували. Тобто кияни страждали, але не могли сформулювати своє невдоволення. Для них не існувало протестного виходу.
Ще в 1930-му проти влади повстали мільйони українців
Іноді це дуже важке читання. Про тих нещасних агітаторів, які пишуть "Я не можу агітувати за радянську владу, в мене одягу нема". А в парткомі кажуть "Мусиш". Я в цій лекції не випадково не згадав про жодну присутність військ чи НКВД, бо ця політична система існує на взаємодії всередині спільноти, і тільки у виняткових етапах потребує військово-силового втручання.
Зате період підготовки до виборів - це була офіційно дозволена можливість для соціального активізму. Можливість сказати: "Я обома руками за радянську владу, але як виборець я б хотів відремонтувати стріху чи встановити газетні стенди на Батиєвій горі". Якщо ти агітатор, ти міг використати свій стан, щоб допомогти тим у своїй громаді, хто цього потребує. Допомагали не для того, щоб прозвітувати перед партією. Але раз уже зробили, то прозвітуємо.
Однак якщо у якійсь квартирі не відкривають, а кричать "Та пішли ви з вашою радянською владою", то агітатори вже в іншому одязі, не в білому. Тепер вони думають, чи не доповісти у вищі інстанції.
Агітаторство не є соціальним ліфтом. Ці люди не йдуть угору, але часто вони вже є на якійсь посаді, де від них чекають, що вони будуть агітаторами. Агітація на виборах - додаткова вимога до людей, які мають певні соціальні категорії. Не завжди це були освічені люди, але зазвичай це були люди авторитетні. Бо коли виступає молодий інженер, робітники можуть грати в шахи, а коли виступає начальник цеху, його слухатимуть. Головне - щоб газета була прочитана, щоб засідання гуртка відбулося хоча б формально.
Кар'єру міг зробити пропагандист, який вів гурток. Якщо він здібний організатор, він міг просунутися далі, до викладання суспільних наук чи до посади в парткомі. Один із прикладів такої кар'єри - мати-одиначка, яка була пропагандистом, а потім раптом отримала посаду на заводі і її життя покращилося.
 |
| Сергій Єкельчик (ліворуч) і ведучий вечора, доктор історичних наук Георгій Касьянов |
Є зразки позитивних спогадів про нацистську окупацію. В голод 1946-47 року є згадки штибу "А от за німців, на день народження Гітлера такий добрий пайок давали". Але це суто споживацьке, не політичне твердження.
Коли Сталін приймає митрополита, всі партійні діячі кидаються запрошувати на прийом священників. Це питання, яке звучить дуже часто у повоєному Києві: "Чи можна священникам працювати в органах радянської влади?"
Про корупцію. Було заарештовано два кіоскери, які спекулювали газетами. Вони забирали їх додому, віддавши гроші нібито за продаж, а потім перепродували в кілька разів дорожче, бо газети - це дефіцит. Офіційна ціна - 20 копійок, а вони продають за 1-1,5 рублі. Тому що всі хотіли знати, що партія думає з того чи іншого приводу.
Інститут агітаторства виникає 1938 року після постанови ВКП(б) про "Короткий курс...". Ніхто не сподівається, що люди будуть самостійно вивчати марксизм, тому потребуються агітатори.
Під час лекцій зафіксовані запитання на кшталт "Що, Україна буде відокремлюватися від СРСР?" - "Ні, в нас просто буде своє МЗС". Це пов'язано з тим, що в 1944 році Сталін створив державні структури в радянських республіках - щоб дістати більше місць в ООН. Цей момент викликає купу цікавості у громадян - якшо Східна Європа стала нашою, то хіба не може Україна бути більш самостійною?
У суспільній свідомості існує українська радянська державність, яка сприймається вже тому, що існують вибори до українського парламенту і є бюлетені українською мовою. Люди цілком свідомі того, що живуть у столиці автономної України, але при цьому усвідомлюють, що від них не вимагається української ідентичності.
З вивчених мною записок українською написані тільки 5%, при тому, що аболютна більшість місцевої преси, з якої автори цих записок отримують інформацію - українська. Тут ми бачимо певний суспільний компроміс.
П'ять Тичин. Вірші - від трубадура УНР до міністра освіти УРСР
Коли Тичина балотується, то в одному бюлетені прізвище Тичини закреслене і замість нього написано "Бандера", а в іншому - "Не хочу его, он бандеровец!" Протести проти українізації не зафіксовані. Зафіксовані делікатні прохання надсилати брошури товариша Сталіна в Київ російською. При цьому на шахтах Донбасу просять надсилати цю літературу українською мовою.
За Сталіна відновилася православна патріархія, але при цьому партія розіслала на низи лист, що "ми й далі проводимо антирелігійну політику" і не треба запрошувати попів до райкомів тільки тому, що Сталін запросив митрополита. Одне одному не заважає, бо все замкнене на Сталіна.
Офіційним символом стає ще й російський патріотизм - відроджується культ імперської військової доблесті, того ж Суворова, який раніше був поганим, бо придушив польське повстання. Але при цьому й Чапаєв залишається героєм. Ці нібито непоєднувані протиріччя поєднуються самою фігурою Сталіна.
 |
| Мітинг у Києві, 1951 рік. Фото: ukrmap.su |
Скажімо, в 1947 році в Лаврі відкрилася величезна виставка "Життя Леніна і Сталіна". І партійцям зовсім не заважало те, що за німців тут відновився монастир, а монахи розповідають, що тут похований митрополит Антоній, який був товаришем Сталіна в семінарії. І це правда.
Але протиріччя не виникає, тому що все це об'єднується божественною фігурою Сталіна. Тому коли Сталін помирає, виникає проблема з цією божественністю. Бо політбюро не обожествиш.
Реальна явка на виборах була неймовірно високою - під 99%. На виборах 1947 року було 103%, бо держава точно не знала, скільки в неї виборців. Не з'являлося дуже небагато - до сотні виборців по всьому місту. Згадуються випадки - тільки не в Києві, а в Запоріжжі - коли казали, що "ця людина ненадійна, ти до неї не ходи (з переносною скринькою для голосування), але постій там у під'їзді і проголосуй замість неї".
Однак при цьому фальсифікацій майже не було. Влада не згодна на імітацію лояльності, вона серйозно ставиться до те, як народ її сприймає. Так до свого народу влада почала ставитися вже у брєжнєвський період. Паспорти в людей ніхто не збирав і замість них не голосував - як так, треба грати за правилами! Коли в Запоріжжі один керівник спробував зібрати паспорти, на нього одразу ж пішла доповідна в МГБ СРСР, у Москву.
Але й самі люди не імітували. Бо в когось загинули родичі на війні, хтось був у таборах, хтось пам'ятав Бабин Яр як "ось і зараз". До ідеології ставилися серйозно, бо вона могла "ось і зараз" вплинути на ваше життя, безпосередньо.
Криза у свідомості громадян розпочалася з кінця 1930-их, а особливо з кінця 1950-их, коли Хрущов приземлив ідеологію, пообіцявши конкретні критерії досягнення комунізму своїм "Доженемо і переженемо". Зміну визначають у споживацьких термінах, але споживацького ідеалу не досягнуто. Це дуже спрощено, але так є.
СРСР розвалили його ж громадяни, які перетворилися на споживачів
Сталін не прагнув вшановувати і виділяти ветеранів. Найважливіший політичний акт у розумінні партії - що ти робив під час війни. Це питали під час вступу в партію. Але сам День Перемоги за Сталіна святкувався тільки перші два роки.
Хрущов уже тоді хотів зробити участь СРСР у війні частиною історичної пам'яті, але нагорі це не схвалили. Бо це підривало б культ Сталіна. Бо Сталін - вождь радянського народу незалежно від того, що він зробив, взяв участь у війні чи ні, виграв її чи ні. Якби не було війни, Сталін усе одно б залишався Сталіним.
----------------------
Сергій ЄКЕЛЬЧИК - канадський історик родом із України. Фахівець з історії Радянського Союзу. Закінчив аспірантуру Інституту історії НАН України і докторантуру Альбертського університету. Керівник департаменту славістики та германістики Університету Вікторії (Канада).
 |
| Обкладинка українського видання |
Автор першої англомовної книжки з історії України, до якої увійшла Помаранчева революція - "Ukraine: Birth of a Modern Nation". Книжка здобула премію "Choice magazine Outstanding Academic Title winner" 2007 року, її перекладено японською, польською, литовською і російською мовами.
Книжки:
- "Імперія пам'яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві",
- "Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття",
- "Ukraine: Birth of a Modern Nation",
- "История Украины: становление современной нации",
- "Пробудження нації. До концепції українського національного руху другої половини XIX століття".
Павло Солодько
Pедактор "Історичної Правди"