Українська правда
Історична правда

Ева Доманська: "Історія може колись зникнути з університетів, як зникли алхімія чи астрологія"

14.04.2012 _ Ганна Трегуб
Версія для друку

Неочікувано про історію, її майбутнє та кінець постмодернізму - розмова з польською професоркою.

Ева Доманська – професор історії (Університет імені Адама Міцкевича в Познані, Стенфордський університет). Займається сучасною англо-американською теорією та історією історіографії, а також порівняльною теорією гуманітарних наук та питанням постгуманітаристики.

Авторка книг: "Мікроісторії: зустрічі у міжсвітах" (1999, 2005) та "Неконвенційні історії" (2006). Редакторка наукових журналів та книжок, зокрема антологій праць батьків нового історицизму Гайдена Вайта та Франкліна Анкерсміта польською мовою, а також видань "Префігуруючи Гайдена Вайта" (разом з Франкліном Анкерсмітом і Гансом Келнером, 2009), "Зустрічі: філософія історії після постмодернізму" (1998) та "Теорія знання про минуле на тлі сучасної гуманітаристики" (2010).

На початку цієї весни за підтримки Польського інституту у Києві в Центрі польських і європейських студій НаУКМА відбулася її лекція "Куди прямує сучасна гуманітаристика?", а також було презентовано український переклад нової книжки професора Еви Доманської "Історія та сучасна гуманітаристика" (видавництво "Ніка-Центр", 2012), в якій панорамно простежується розвиток теорії знання про минуле від середини ХХ до початку ХХІ століття на тлі загальних змін у західній гуманітаристиці.

 

Пані Професоре, чи не могли б Ви коротко окреслити, якими є виклики сучасного світу та майбутнє історії?

Сучасні гуманітарні науки намагаються відповісти на питання, поставлене Бруно Латуром в його книжці "Переконструювання соціального": "Чи можемо ми жити разом?", і як таке співіснування можна осягнути навіть у ситуації конфлікту.

Звичайно, це питання не є новим, проте новим є його контекст. Сьогодні ми стоїмо перед глобальними явищами, які кидають виклик людству як виду і Землі як планеті. Йдеться про глобальну міграцію, тероризм, екологічну кризу, катастрофи природного походження, хвороби та біотехнологічний прогрес, який неможливо ані передбачити, ані порівняти з тим, що до цього траплялося в людській історії.

На думку лауреата Нобелівської премії хіміка Пауля Джозефа Крутцена, ми живемо в новій геологічній добі, яку він назвав антропоценом. Ця епоха почалася наприкінці XVIII століття водночас з винаходом парового двигуна, а її унікальність полягає в тому, що людина є не лише рушієм суспільних змін (соціальним дієвцем), а й, можливо навіть перш за все, рушієм біологічних і геологічних змін (біологічним та геологічним дієвцем ).

Тому, як на мене, найцікавішим питанням, яке сьогодні постає перед гуманітарними науками (зокрема, історією), є те, яким чином вони можуть продукувати знання, яке було б позитивнішим стосовно майбутнього.

Мені також цікаво, чи гуманітаріям вистачить уяви, аби запропонувати цікавий погляд на це майбутнє. Історики також повинні почати звертатися до минулого з точки зору майбутнього, ніж теперішнього. Наш вибір проблем для дослідження та дослідницьких методів, наш шлях конструювання знання про сліди минулого має керуватися перспективою, спрямованою на майбутнє, і повинен дати відповідь на питання про те, якого виду знання про минуле потребуватимуть люди у транснаціональному, діаспорному чи постлюдському світі?

Тому існує потреба у різних інтерпретаційних рамках. Я хочу сказати, що, можливо, замість постійних розмов про конфлікти, травми та війни ми можемо сфокусуватися на співробітництві, взаємодії, симбіотичних взаєминах та співчутті?

Це, фактично, є тим, що нова парадигма, яку називають постгуманітарою, або неантропоцентричною гуманітаристикою, намагається робити. Вона критикує характерний для постмодернізму культуроцентризм та соціальний детермінізм та пропонує думати про людину як біокультурну форму життя. Вона пропонує той погляд, що бути людиною сьогодні значить бути homo empathicus.

Зрілість людської істоти визначається рівнем її співпереживання: чим більше особа здатна до співпереживання, тим зрілішою вона є. Однак тут важливо зазначити, що співпереживання (емпатія) тут розуміється не романтичним чином, а як(завдяки недавно відкритим дзеркальним нейронам) генетична схильність відчувати співпереживання з іншими формами життя, які мають розвинуту нервову систему.

Звичайно, багато науковців можуть сказати, що йдеться про дещо з new age. Мабуть, вони праві, але йдеться про так званий "високий new age", репрезентований відомими науковцями, як-от Ілля Пригожин або Ізабель Стейнгерз.

Однією з рис українських гуманітаріїв є їхня любов до підходів та методологій, тем, притаманних постмодернізму. Якою є ситуація з розумінням постмодернізму в Польщі та США? Чи у світі переглянуто цю парадигму, і яким є нова альтернатива постмодерному стилеві мислення?

Я б сказала, що фінальну крапку у постмодернізмі в США було поставлено десь між 1996-1998 роками. До того ж постмодернізм прийшов до свого фінішу ще й через смерть Дельоза (1995), Ліотара (1998), Дерріди (2004) та Бодріяра (2007), тобто тих вчених, які були батьками-засновниками постмодернізму.

 

У Польщі ми "запізнилися" на 10 років, і до 2008 року у нас ще тривали дискусії про постмодернізм, проте не більше. Нині ми підсумовуємо здобутки постмодернізму та їхній вплив на польську гуманітаристику.

Я знаю, що в Україні досі існує величезний інтерес до постмодернізму. Дуже необхідно пройти через цей процес. Ви не можете перескочити через цей певний шлях мислення, відкинути постмодернізм і почати говорити про постгуманітаристику.

Ми всі маємо опрацювати постмодернізм, тому що це необхідно в наших постсоціалістичних умовах. Я абсолютно впевнена, що Бодріяр, Джудіт Батлер, Дерріда, Дельоз, Мішель Фуко (та Гайден Вайт і Франк Анкерсміт у історичній теорії) є необхідними для розуміння наших сучасних політичної та культурної ситуацій.

Постмодернізм був емансипаційним, проте з відстані часу, що минув, ми знаємо, що він також може бути деспотичним. Фуко писав про спіраль влади, і як влада, що протидіє, може стати такою ж репресивною, як і її попередниця. Це те, що сталося з дискурсом пам’яті.

У 80-х роках для П’єра Нора пам'ять була різновидом проти-Історії (історії з великої І). Перша репрезентує минуле з позиції жертв та пригноблюваних, друга ж репрезентує офіційне бачення минулого, якому сприяє влада, що домінує. Через роки виявилося, що пам'яттю можна зловживати так само, як історією, і що обидві можуть бути однаково деспотичними.

У постмодернізмі була тенденція говорити про смерть автора та смерть суб’єкта.

Версія Фуко, яка потрапила до Польщі (можу припустити, що й до України також) через США, боролася з "проблемою дієздатності" та була звинувачена у пропаганді "слабкого суб’єкта". Це аж ніяк не сприяє постколоніальним (чи радше постсоціалістичним) країнам, тому що слабкою суб’єктивністю влада може маніпулювати з легкістю. Замість некритичного прочитання Фуко, я б хотіла запитати, яким чином ми можемо зміцнити суб’єкт та спільноту, щоб уможливити створення різновиду представницької демократії.

Головним тут є питання, якого типу демократії потребує Україна та Польща. Це не може бути така демократія, як у США, тому що минуле держави, тип громадян та політична ситуація різняться.

Теза про компліментарні дисципліни, які б поєднували і природничі, і гуманітарні дисципліни, можливість інтер- та мультидисциплінарних студій та досліджень лише нещодавно почала широко дискутуватися в Україні та Росії. Якщо для західних, зокрема польських, науковців когнітивістика і компаративістика є чимось усталеним, нормою часу, то українські науковці (в українському випадку йдеться про більшість гуманітарних галузей за виключенням хіба що літературознавства) майже не знайомі з цими підходами. Яким був західний шлях до оновлення гуманітарної науки?

До цього часу було зроблено багато спроб скомбінувати гуманітарні та природничі науки. Як результат, маємо, на приклад, соціобіологію, яка була не найкращим прикладом такого "шлюбу". Проте нині ситуація є цілком відмінною.

До недавнього часу факультет антропології у Стенфордському університеті був поділений на відділи культурної, соціальної та фізичної антропології, які були об’єднано три роки тому.

Отже, якщо ви вступаєте на факультет антропології, ви можете отримати подвійний курс навчання. Якщо вам хочеться досліджувати лише культурну антропологію, ви можете написати докторську дисертацію саме з культурної антропології, проте все одно маєте прослухати курси з фізичної антропології. Як на мене, це непогана можливість на майбутнє.

Друга річ, про яку маю сказати, це те, що нині перед нами постають явища, які вимагають (замість інтер-, транс- чи мульти-) компліментарних підходів. От, прикладом, проблема ексгумації масових поховань.

Розстріли в'язнів в червні-липні 1941 року. Як це було (ФОТО)

Звичайно, це не тільки політична проблема, або проблема родин, які хочу оплакати жертв масових вбивств, а й також проблема судової медицини. Тут герменевтика і наука мають бути разом. Можу навести конкретніший приклад: свого часу я досліджувала тіні в Хіросімі.

Атомний голокост унікальний через те, що він редукував мертві тіла до стану частинок атому, отже, єдиного шляху повністю позбавитися людських тіл, від яких лишаються лише тіні.

Зазвичай література каже про тіла, які зникли (випарувалися), і лишили по собі лише тінь. Відповідно до такої мови, хіросімське явище було впписане у довгу "історію тіней", поміщену в контексті казок, міфів, філософії, мистецтва та літератури, в яких йшлося про людей, обернених на камінь (міф про Медузу), тіні як ілюзію (Платонова печера), тіні як першопочаток живопису (Пліній), тіні як вигляд, який мають мертві (Данте).

З другого боку, хіросімське явище було розглянуте у термінах пам’яті, повертаючи голоси зниклим і забутим, роблячи присутнім їхнє відсутнє буття (студії пам’яті, проти-історіяжертв, усна історія).

Інтерпретації подій в Хіросімі часто використовують метафору Платона про тінь, яка пов’язана з відсутністю та ілюзією. Крім суто гуманітарних досліджень, існує багато літератури з природничих наук про атомний голокост, яка розкриває фізичний та хімічний аспекти вибуху та ефект терморадіації, шокової хвилі та радіаційного впливу на людей, тварин, рослини та речі.

1945: перша атомна бомба - її підірвав українець

Звідти можна довідатися, що частинки, утворені обвуглюванням та випаровуванням, в результаті вибуху частково розкидаються, а частково спалюються, лишаючи по собі тверді залишки. Таким чином поняття "тінь" та "випаровування" проблематизуються, і у нашому випадку йдеться не про тіні, а про відбитки (залишки).

Дослідження випадку в Хіросімі резумують уречевлення метафори, яка продукувала інтерпретації, що нехтували найважливішими аспектами згаданого явища: матеріальністю тіні та її створення, тобто "влипання" карбонізованих та атомізованих людських "залишків" у камені.

Якщо говорити про когнітивістику, то так, існує "когнітивний поворот", і нині когнітивні науки привертають до себе багато уваги. Як приклад, я можу навести швидкий розвиток нейроестетики, яка намагається поєднати когнітивні науки, історію мистецтва та нейрологію.

У Вашій книзі "Історія та сучасна гуманітаристика" йдеться про не співмірність результатів досліджень гуманітаріїв, зокрема істориків, та суспільних очікувань. На що, власне, очікує сучасне суспільство від науковців-гуманітаріїв та від результатів їхніх досліджень, в яких вони використовують новітні підходи та оприявлюють зовсім нові предмети дослідження?

Історики перебувають у доволі складному становищі, тому що суспільство очікує, що вони будуть своєрідними суддями, які авторитетно скажуть, що мав бути запроваджений військовий стан, чи був чи не був Лєх Валенса агентом спецслужб, чи ні, чи був зрадником генерал Ярузельський.

Як посадити поруч владу та опозицію. Польський досвід

Проте історик не є суддею. Історики працюють із джерелами, які зазвичай є амбівалентними, і які пропонують нам лише якийсь певний відсоток (високий чи низький) ймовірності.

Єжи Топольський у "Теорії історичного знання" звертав увагу на те, що історичний наратив не керується правилами класичної логіки, згідно з якими твердження може бути істинним лише тоді, коли такими є всі його компоненти. Він сформував засаду, якій дав назву "парадокс історичної істини".

Йдеться про те, що "…1) істинність всіх тез, які творять історичний образ, не гарантує правдивості цього образу; 2) історичний образ може лишитися правдивим навіть тоді, коли виявиться, що певні знання, які його складають, є фальшивими; 3) більший відсоток правдивих знань у історичному образі не гарантують його більшої правдивості".

Зрештою, амбівалентність історичного знання було підкреслено від початку існування історії як наукової дисципліни. В класичному для історичної рефлексії французькому підручнику "Вступ до історичних досліджень" Шарля Ланглуа та Шарля Сеньобоса (1898) читаємо, що "наукова істина не може бути встановлена за допомогою свідчення", "велика кількість і точність деталей не доводить правдивість фактів", а також те, що критика джерела "не може довести жодного факту, а лише забезпечує ймовірність".

Якщо популяризація результатів новітніх досліджень у гуманітаристиці є проблемою, то що повинні науковці зробити, аби суспільство дізналося про результати їхньої праці та відреагувало на них?

Що можуть зробити гуманітарії, щоб суспільство хотіло використовувати результати їхніх досліджень та реагувало на них?

Перш за все потрібно відповідно виховувати суспільство, яке потім хотіло би читати, навчатися, і мало переконання, що гуманітарні знання є важливими для людини (навіть необхідними). У час капіталізації університетів і прагматичного підходу до здобування знань це завдання є дуже важким.

Я є рішучим противником масової освіти (тобто противником прийому на студії усіх охочих, без вступних іспитів, з порогом оцінювання за балами шкільних випускних іспитів, який стало знижується).

В Польщі ми вже нині відчуваємо фатальні для держави наслідки такої стратегії маскування прихованого безробіття. Рівень студентів жахливо знизився. Невеликі семінарські групи було замінено на класи з кількох десятків осіб. Таким чином тісніша співпраця між студентами та науковцями стала важчою. Щоразу частіше замість класичних для університетської освіти усних іспитів впроваджують тести.

Науковці замість того, щоб займатися дослідженнями і викладанням, потопають у бюрократії. Університет з академії, яка виховувала критичних інтелектуалів з широкими знаннями і горизонтами бачення став підприємством, фабрикою з виробництва магістрів.

Ця ситуація є особливо загрозливою для країн Центрально-Східної та Східної Європи, які не так давно здобули незалежність. Ці країни потребують нових інтелектуальних еліт, іншого способу мислення не лише про своє минуле, а й про світ, потребують бачення майбутнього. Для цього потрібні критичні і креативні інтелектуали, яких університет, перетворений на капіталістичне підприємство, не виховує.

Навіщо суспільству гуманітаристика?

Зрозуміло, що суспільні потреби є різними залежно від часу і місця. Якщо йдеться про сучасну Центрально-Східну і Східну Європу, то гуманітаристика тут є необхідною для того, аби вчити мислити, особливо мислити критично і захищатися від догматизму, для зміцнення індивідуальності та почуття впливу особи та груп на зміни, що відбуваються довкола; для того, щоб творити і відбудовувати зв’язки у спільноті, постійно ставити питання про людину (тобто, що значить бути людиною), виховувати співчуття та моральний імпульс, який має спрацьовувати у складних ситуаціях вибору, і зрештою – навчити людей тому, як бунтувати.

Одним словом, гуманітаристика має звільняти індивідуальну та спільнотну суб’єктності, зміцнювати почуття креативності, мотивувати до подолання власних слабкощів.

Гуманітаристика повинна гуманізувати, тобто виховувати людину – давайте застосуємо тут рамки екологічної гуманітаристики, яка говорить про бачення проблем в планетарній перспективі – як гідного представника свого виду. Вона має прищеплювати позитивні думки, які разом з критичною надією, що мобілізує до дії, дозволяють дивитися у непевне майбутнє.

Наскільки важливим для сучасного науковця є вміння будувати теорії? Адже цьому не навчають ані у західних, ані в українських університетах. Чим можна пояснити "страх перед теорією"? Чи сучасна гуманітаристика для свого подальшого розвитку конче потребує нових теорій для інтерпретації та пояснення? Яким чином ця ситуація виглядає у сучасних історичних студіях?

"Страх теорії"? Скажу: забудьте про страх! Не даваймо себе постійно лякати…

Однією з тих інтелектуальних гідних рис, якими має вирізнятися дослідник, є інтелектуальна відвага.

Ви запитуєте про "страх перед теорією". З мого американського досвіду можу сказати, що в часи домінування так званої нової гуманітаристики (60-90-ті роки), яка була заангажованою та емансипаційною, наукова праця гуманітаріїв була різновидом суспільно-політичної активності.

Гуманітарії (історики в тому числі), що працювали в рамках таких дослідницьких тенденцій, як-от етнічні, постколоніальні, гендерні студії, дослідження, пов’язані з неповносправними людьми, а також студії пам’яті, доволі часто втручалися в суспільну реальність, яку, як вони стверджували, потрібно змінити, через боротьбу з несправедливістю і утиском. З цією метою потрібно було будувати свідомість утискуваних опозиційних груп.

Очевидно, що цей тип дискурсу нам, дослідникам з країн Центрально-Східної Європи, є доволі знайомим. Нова гуманітаристика спирається на різні версії марксизму і неомарксизму (прикладом, постколоніальних студій не існує без Антоніо Грамші), для яких такі поняття, як насильство, виключення, класова свідомість, є ключовими.

Реакція на такого типу заангажовану гуманітристику є двоякою і пов’язана вона не лише з мериторичними, а й з ідеологічними питаннями: серед істориків, стурбованих лівацькістю теорій, що панували в гуманітаристиці, стали домінувати атаки на теорію.

Наприклад, знана американська дослідниця Елізабет Фокс-Ґіновез слушно пов’язує теорію з західноєвропейською марксистською лівицею і 1968 роком. З огляду на такі політичні уподобання представників постструктуралізму, деконструкції та інших пов’язаних із постмодернізмом теорій, їх було розкритиковано, проте часто без жодних істотних аргументів. Вони є поганими (тобто небезпечними), тому що презентують інший, відмінний від того, що визнавали їхні критики, різновид світогляду. Карл Мангайм дійсно мав рацію, коли стверджував, що те, що для одного дослідника є наукою, для іншого є ідеологією.

Однак варто зауважити, що вибір, який здійснює історик або гуманітарій, коли зважується на писання заангажованої історії, є моральним, а не епістемологічним вибором.

Якщо говорити про історію, то ситуація є доволі складною, тому що ця дисципліна не створила власної теорії, а запозичила її від різних інших дисциплін (антропології, соціології, історії мистецтва тощо).

Зовсім недавно я зрозуміла, чому склалася така ситуація: йдеться про те, що ми не навчаємо студентів, як будувати теорії.

 

У книжці "Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле" (яка нещодавно вийшла українською мовою), особливо у третьому розділі під назвою "У напрямку до постгуманітаристики" я пишу про потребу створення для істориків практичної методології, тобто методології створення теорії.

Ще раз підкреслю, що йдеться про методологію конструювання теорії, яку соціологи називають уґрунтованою теорією, а не про методику проведення досліджень.

Ви стверджуєте, що майбутня гуманітаристика буде багатовидовою і неантропоцентричною. Яким чином історія як наука можлива у таких умовах, і яка історія це буде?

У сучасному світі з огляду, з однієї сторони, на біотехнологічний прогрес (між іншим, генної інженерії), і, з іншої, на екологічну кризу, розуміння людства потребує радикальної зміни. Щоразу частіше на вістря критики потрапляє нарцистичний людський суб’єкт та його привілейоване становище в світі, і щоразу частіше йдеться не так про культурну чи соціальну спільноту, як про співтовариство видів, про колективи людей та не-людей, про зв’язки між ними та питання про видову ідентичність.

Особливий інтерес також становлять міркування, які стосуються людських суб’єктів, які стали або позбавленими людськості (в’язні таборів, особи без громадянства, вбогі), або таких, що завдяки біотехнологічному прогресові вийшли поза межі цієї людськості (неповносправні, які завдяки протезам та імплантат мають особливі можливості), або також і не-цілком-люди (в популярній культурі йдеться про зомбі, вампірів, кіборгів).

Не-людина стала парадигматичною фігурою сучасності та визначальним фактором майбутнього.

Історики також реагують на ці зміни, все частіше проводячи дослідження, які стосуються тварин, рослин чи речей. Ясна річ, що я не стверджую, що до цього часу не займалися такими темами (прикладом цього, між іншим, є історики зі школи Анналів), але тепер змінилися інтерпретаційні рамки, які забезпечує критично налаштована до антропоцентричного характеру поглядів на минуле постгуманітаристика.

Перш за все я хотіла б зауважити, що не-антропоцентрична історія не означає історії без людини, і, по-друге, не має тоталітарних посягань на захоплення знань про минуле. Не-антропоцентрична історія є цікавою, авангардною дослідницькою перспективою для тих істориків, які цікавляться дослідженням довкілля, клімату, тварин та речей, можливістю переглянути антропоцентричне бачення минулого, що ставиле людину у центр всесвіту і розглядала її як його Володаря, який стоїть на найвищому щаблі в ієрархії видів.

Така позиція часто окреслюється як видовий расизм або шовінізм. Такий підхід в сфері панування юдео-християнської релігії є доволі контроверсійним, але для представників інших релігій (наприклад, буддизму) – зовсім ні.

Минуле виглядає одним чином, коли ми бачимо в ньому людину як творця культури, і абсолютно по-іншому, коли ми розглядаємо цю людину як одну з форм життя на планеті. Тому йдеться про створення компліментарного підходу, нейтралізацію постмодерного культуралізму та суспільного детермінізму та погляд на людину як на біо-культурне буття. В цьому напрямку скеровані зусилля істориків, які пишуть так звану "велику" або "глибоку" історію.

Для ілюстрації треба згадати хоча б того самого Девіда Крістіана, який у 80-х роках запровадив термін "велика історія" (big history), і який, по суті, займається не історією світу, а історією космосу, в якому людина показана в контексті еволюційних процесів, які охоплюють усі форми життя[1].

"Історії істориків". Олюднені розповіді про науковців ХХ століття

В Україні історія є одним з провідних тем для ЗМІ. В останні 15-20 років в українському суспільстві точилася низка дискусій про різні епізоди з історії ХХ століття. Інколи вони спричинялися до скандалів і несприйняття "жовтого" обговорення згаданих питань. Як ситуація з цим питанням виглядає у Польщі? Який тип інтересу до історії суспільство та медіа мають там?

Польські медіа часто торкаються питань, пов’язаних з сучасною історією. Після 1989 року ми порвали з офіційною урядовою версією історії. З’явилися до того відсутні теми, пов’язані із досвідом життя польської людності під радянською окупацією, а також публікації щодо Вільна та Львова.

Натомість на початку ХХІ століття такий розрив спричинила дискусія довкола дуже важливої для переосмислення польсько-єврейських взаємин книжки Яна Гросса "Сусіди". Серйозною проблемою є питання виселень (чи, як дехто каже – вигнання) німців.

"Золоті жнива". Нова книжка Яна Гросса

Дискусія, яка точилася на цю тему, не мала такого сильного впливу, як Єдвабне, але і її не можна недооцінювати. В цьому контексті також варто згадати дебати, які точилися в пресі у зв’язку із організованою у 2006 році в Берліні Центром проти вигнань (презентований Ерікою Штайнбах) виставою "Вимушені дороги. Втеча та вигнання в Європі ХХ століття".

Сюжети цієї дискусії були відображені також і в наукових публікаціях, серед яких серед яких можна згадати книжку Гжегожа Грицюка, Малгожати Рухнєвіч, Божени Шайнок та Анджея Збіковського "Виселення, вигнання та втечі 1939-1959. Атлас земель Польщі. Поляки, євреї, німці, українці" (2009), а також нещодавно видану працю Ганса Генінга Гана "Стереотипи – ідентичності - контексти. Дослідження польської та європейської ідентичності" (Познань, 2011).

Також багато емоцій викликають дискусії щодо історичної політики. Тут варто згадати важливу книжку "Пам'ять та історична політика" під редакцією Славомира М. Новіновського, Яна Поморського і Рафала Стобецького (Лодзь, 2008).

Постмодерністська парадигма відійшла в минуле, лишивши по собі лакуну, та відкривши нову білу сторінку для сучасного покоління гуманітаристики? Якими, на Ваш погляд, можуть бути нові ключові парадигми в цій галузі? Чи зможуть гуманітарні науки, зокрема історія, вижити у ХХІ столітті з його поглибленим інтересом до технологій та природничих наук типу біології?

Твердження про те, що постмодернізм скінчився, є риторичним прийомом, який завершує певний період в історії гуманітаристики, і має відкрити дорогу іншим науково-дослідницьким програмам і підходам. Однак не можна забувати, що розвиток гуманітаристики не є рівномірним.

У США після 30-літнього панування постмодернізму вчені можуть почуватися втомленими від дискусій на теми раси, класу та гендеру, але Центрально-Східна Європа їх не опрацювала. Потрібно ще близько 10 років, аби продискутувати теми виключених пам’ятей, підлеглих соціальних груп минулого, статусу жертви, внутрішнього колоніалізму, ідентичності в перспективі соціокультурної проблематики, уявлених спільнот тощо. Це є дуже важливі для регенерації нашої ідентичості після 1989 року теми.

Натомість для тривання історії як дисципліни зазвичай засадничим є питання проектування навчальних програм на історичних факультетах. Ці програми мають враховувати зміни, які відбуваються у сучасному світі, очікування майбутніх студентів та здобутки сучасної гуманітаристики, та впроваджувати заняття з тематик, що окреслюють напрямок створення знань на наступі десятиліття.

До них належать, між іншим, теми, які звучать для нас у цій частині Європи достатньо авангардно: візуальна, екологічна та багатовидова історії, історія середовища , а також ті теми, що постійно знаходять своє місце в історії, а зараз мають бути розглянуті в новому контексті проблем суспільства, стаючи в центрі її зацікавлення, як-от історія міграцій, транснаціональна історія, локальна історія (дослідження в перспективі процесів глобалізації), історія неєвропейських регіонів (досліджених в контексті нейтралізації бачення Європи як центру цивілізації), дослідження геноцидів та масових вбивств, проблеми виключених людей, міст та публічного простору, бідності.

Важливою для програми історичних студій також є стала і виразна присутність занять з теорії та історії історіографії. Без них ми не будемо в змозі брати участь у міжнародній спільноті дослідників минулого.

Я не хочу сказати, що всі історики мають застосовувати теорії в історичних дослідженнях, проте істориків-початківців треба навчати абстрактно і критично мислити, і знайомити їх як із класикою, так і з авангардом історичних досліджень, а саме цього й стосуються курси з теорії та історії історіографії.

З наших університетів ми не зробимо Єль, Гарвард, Оксфорд чи Кембрідж,  але ми можемо навчити наших студентів і докторантів на потенційних студентів чи працівників тих навчальних закладів. Тому потрібно їх виховувати та навчати в той спосіб, щоб тоді, коли вони виїжджають на закордонні конференції чи стипендії, вони могли зав’язати зі студентами та професорами із Заходу партнерські інтелектуальні відносини. Аби вони говорили тією самою мовою, і були в стані без комплексів та зарозумілості, що з них випливає, брати активну участь в створенні знань про минуле на світовому рівні. Також молодих дослідників треба мотивувати, аби вони потім повернулися до своєї країни та використали свій досвід у навчанні (і вихованні) студентів.

Саморуйнівною стратегією для місцевих університетів (а в ширшому значенні і для країн) є гальмування кар’єр молодим, талановитим дослідникам, які здобули освіту у західних або американських університетах. Це є невиправна втрата інтелектуального капіталу, інвестиційна втрата (держава інвестує в освіту дослідників, які після достатньо довгого перебування закордоном, знеохочені порядками, що панують в їхніх університетах, залишають свою країну у пошуках роботи поза її межами).

Процеси освіти треба бачити в перспективі майбутньої користі. Кожна країна, яка відновлюється після війн та політичних катаклізмів, має цікавитися освітою, аби регенерувати інтелектуальні еліти та збудувати новий політичний клас. В іншому випадку вона приречена на культурну деградацію.

Ви запитували, чи історія переживе ХХІ століття. В цьому місці варто пригадати, що історія є молодою академічною дисципліною, якає має десь близько 200 років.

Як часто повторює Ґеорґ Іґерс, "історія як професія почалася разом із Ранке в Берлінському університеті після 1825 року", а її інституціалізація та підтримка з боку держави були пов’язані зі зростанням націоналізму.

Тому ми повинні взяти до уваги той факт, що історія як окрема дисципліна може колись зникнути з університетів так само, як колись зникли алхімія чи астрологія. Водночас, однак, я підтримую суверенність історії як дисципліни та її репрофесіоналізацію. Така позиція сформувалася під впливом критики гуманітаристики, яка є занадто заангажованою в політику, а також історії ототожненої (наприклад, Мішелем Фуко) з ідеологією та дискурсом влади.

[1] David Christian, Maps of Time. An Introduction to Big History. Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 2004; Daniel Lord Smail, On Deep History of the Brain. Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 2008; Fred Spier, Big History. History and the Future of Humanity. Oxford; Blackwell 2011.


Ганна Трегуб
Аспірантка Інституту філософії НАНУ (Київ)

Теми: історики, Польща, історична пам'ять, філософи, освіта




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter