Українська правда
Історична правда

Історик Мар'ян Мудрий: "В Україні є ознаки отруєння історією"

20.04.2012 _ Юрій Опока
Версія для друку
Мар'ян Мудрий

"Відбулося накопичення історичних знань із сильною емоційною складовою, які пропонують дуже спрощене, чорно-біле бачення минулого. Багато українців уперто шукають якусь "об'єктивну" історію, яку від них, нібито, приховують "вороги"..."

Взаємини мешканців різних регіонів України спираються на низку стереотипів, які часто стають бар'єрами на шляху до порозуміння.

Історія, релігія, мова, герої - це лише частина питань, щодо яких українцям не вдається порозумітись. Надто ж тоді, коли ці проблемні запитання стають знаряддям політичної боротьби.

Про міжрегіональні упередження та їхні наслідки, про історичну пам'ять та її вплив на політичне та соціальне сьогодення, про особливості галицьких та українських цінностей, новітній політичний радикалізм, можливість відокремлення Галичини від України та Київ, як справжній "український П'ємонт", розповідає історик і публіцист з Львівського національного університету Мар'ян МУДРИЙ.

-------------------

- Пане Мар'яне, на вашу думку, мешканці Галичини - це, насамперед, українці, а вже потім галичани чи навпаки? Можливо, ці поняття тотожні?

- Тут треба зробити короткий екскурс в історію. Українська ідентичність у Галичині сформувалася в ХІХ столітті у складному суперництві з пропольською, проавстрійською і, особливо, проросійською (так званою москвофільською) орієнтаціями.

Галичани створили у своїй уяві ідеальний образ Великої України, частиною якої почали себе вважати. Однак кожне реальне зіткнення з тією Україною завжди завершувалося для них розчаруванням. Показовим прикладом є розпачливі відгуки галицької делегації, яка в 1903 році їздила до Полтави на відкриття пам'ятника Іванові Котляревському.

Враження галичанина про подорож на Наддніпрянщину влітку 1911 року

Так само й сьогодні. Галичани є, насамперед, українцями радше теоретично. За межами Галичини, передусім, на Сході й Півдні, ба, навіть, у Києві, вони часто перетворюються в галицьку діаспору.

Власне, саме в тому й проблема, що ці поняття - галичани й українці - в умовах сучасної України не зовсім тотожні, чого самі галичани ніяк не хочуть визнати.

- А чи галичани - це європейці? Якщо так, то які риси європейськості ви вбачаєте в них? Якщо ні, то чому? Чи є галичани більшими європейцями за інших українців?

- Географічно галичани, звичайно ж, є європейцями. Але якщо під поняттям "європейськості" розуміти цінності, прийняті в теперішньому Європейському Союзі, то до цього простору, за більшістю світоглядних і ментальних рис, вони не належать.

Думаю, що причини цього треба шукати не тільки в негативній спадщині Радянського Союзу, а в особливостях модерного націєтворення в Галичині, яке ґрунтувалося на бажанні максимально розірвати з польським простором і стати частиною українського ("малоруського") простору з великою часткою так званого східного елементу.

У бажанні стати найкращими українцями галичани, великою мірою, втратили себе, відмежувалися від Центральної Європи. Тепер, як мені здається, вони в більшості своїй розуміють Європу не як систему демократичних цінностей, а як привабливий приклад високого рівня добробуту.

- Що ж таке галицька ідентичність?

- Покладаючись на чуття історика та знання галицької дійсності, візьмуся стверджувати, що якоїсь окремої галицької ідентичності немає.

Бо що таке ідентичність? Це - світ цінностей, однак не механічне їхнє поєднання, а сукупність імпульсів, що забезпечують рух, визначають ідеали, надають сенсу прагненням і діям. У сучасній Галичині цього немає. Немає якогось виразного стилю мислення.

Образно кажучи, сучасна Галичина нагадує залізничний вокзал, з якого можна поїхати в різних напрямках. Я пояснюю це тим, що частка ідейних запозичень, зроблених свого часу галичанами, перевищила критично дозволену межу. Ці запозичення зруйнували самобутність Галичини.

У галузі історії, наприклад, це проявилося в тому, що галичани повністю сприйняли, як свою, історію козаччини чи гайдамаччини.

- Чи можна ототожнювати європейські цінності з українськими і галицькими? Чи галицькі цінності є складовою українських цінностей, чи стоять окремо?

- Думаю, все це різні речі, що мають дуже відмінну історичну традицію. Подобається нам це чи ні, але треба визнати, що українсько-польський кордон є ще й цивілізаційним кордоном. В історичному вимірі - це кордон між латинською та візантійською культурами.

В Україні завжди були тільки острівці західноєвропейської традиції. Що більше, вихідці з України були головними творцями імперської Росії (досить згадати Феофана Прокоповича чи Стефана Яворського, ідеологів петровських реформ у Росії).

Як українці створили Російську імперію. Трилогія

Інтелектуальні сили, які з'являлися на території України, розуміли засвоєння західноєвропейських (латинських) цінностей частіше як інструмент для зміцнення цінностей православно-візантійського простору, надання йому більшої конкурентоспроможності.

Своє перебування в Петербурзі чи Москві вихідці з українських регіонів розглядали не як розрив з Україною, а як її продовження, як можливість самореалізуватися, тоді як переміщення на Захід однозначно трактували як виїзд з України, як територіальний розрив з нею, як приречення себе на життя в чужому просторі.

Щодо стосунків між галицькими та загальноукраїнськими цінностями, то тут принципових відмінностей я не бачу. Відмінності між цими частинами України мають тільки зовнішній, обрядовий вимір, що пов'язано з різницею віросповідань. Однак вплив конфесійних відмінностей сьогодні майже ніяк не позначається на якості суспільства, його здатності відповідати на сучасні виклики.

- А що таке європейські цінності? Як вони зародилися? Чи еволюціонують вони, якщо так, то в якому напрямку?

- Європейські цінності я би звів до трьох позицій: право, праця, освіта. Це результат поєднання католицької та протестантської культури, а також - багатьох політичних компромісів. А об'єднує ці позиції культ гідності людини, який є вимогою і потребою кожної людини.

В Україні всі три позиції відсутні, а гідність розуміється багатьма не як внутрішня потреба, а через призму "благодійництва" держави. Критерієм гідності в цьому випадку стають не власні досягнення, а розмір пенсії чи зарплати, даної державою. Звичайно, політичні прошарки (бо їх не можна назвати елітами) активно спекулюють на цьому.

Що ж до напряму еволюції європейських цінностей, то все залежатиме від того, які відповідь знайдуть європейські еліти на збільшення кількості іммігрантів з Азії та Африки, який зміст вкладуть у поняття "мультикультурності".

- Європейський вектор України змінюється, як погода у Львові. Які причини такої непостійності? Чи залежить він лише від політичної влади?

- Змінюється, бо за тим, що називаємо європейським вектором, не стоять цінності, не стоїть бажання стати кращими. Як історик я знаю, що в слабких суспільствах (а таким є суспільство українське) єдиним інструментом модернізації за певних умов можуть стати державно-політичні важелі.

Тут, справді, все залежить від політичної влади. Бо, попри всі свої вади, це єдине в сучасній Україні середовище, яке виразно розуміє свій інтерес, сяк-так навчилося використовувати правові норми для відстоювання своїх інтересів, їхні діти навчаються на Заході.

Можна тільки сподіватися, що цей інтерес приведе українських олігархів до Європи. А може, в цьому й полягатиме історична роль української олігархії?

- Як ви вважаєте, якої Європи більше потребують українці: такої, де є дешеві німецькі машини, безвідсоткові соціальні кредити та можливість легального працевлаштування у сусідній багатій державі, чи Європи, де є свобода та необхідність вибору, відповідальність за нього, готовність захищати свої права?

- Мотиви прагнення до Європи можуть бути різними. Однак, результат залежить від змін у самій Україні. Українці хочуть до Європи, бо не можуть реалізуватися в Україні. Власне кажучи, проблема в тому й полягає, що вони хочуть всього й одразу, але нічого з того не пов'язують зі змінами в самій Україні.

Крім названих двох, в Україні, насамперед, у політичних середовищах націоналістичного спрямування, є ще один мотив для, нібито, європейського вибору - відмежування від Росії.

Тут доречно пригадати, що декілька століть поспіль (від Богдана Хмельницького) українці втікали від Польщі, у результаті - опинилися в міцних російських обіймах. І не останню роль у цій бездумній втечі відіграли галичани. А тепер треба повертатися. Ось такі пастки робить історія.

- Як домінуючі цінності, визначають і впливають на поведінку людей у Європі, Україні та Галичині? Наприклад, події 9 травня у Львові, тобто, виступи проти радянських ветеранів війни, підтримка їх з боку багатьох галичан, є виявом галицьких цінностей чи маніпуляції ними?

- Я не бачу принципової різниці між галицькими цінностями та маніпуляцією ними, принаймні, мене це не дивує. Бо багато з тих галицьких цінностей у своїй основі вже самі по собі є продуктом маніпуляції.

Це стало результатом надмірних зовнішніх запозичень і пристосувань, які призводили до ламання місцевих самобутніх форм мислення, не давали змоги їм - в ім'я якихось вищих національних цілей - осучаснюватися.

Прикметно, що три базові світоглядні цінності - відданість греко-католицькому віросповіданню, українській мові та українській історії, які на загальноукраїнському рівні прийнято асоціювати з Галичиною, початково сприймалися в самій Галичині дуже вороже, набували негативного значення.

Москвофільство. Як галичани вчили росіян любити Росію

Галицькі русини, зрештою, дуже боляче пережили зміну етноніму на українці. Тому на події 9 травня у Львові я дивлюсь як на прояв слабкості всіх без винятку учасників, який помилково був сприйнятий ними як власний героїзм.

- Чи є серед українських політиків справжні націоналісти? Чи можна говорити, що ідеологія ВО "Свобода" - це націоналізм, який відповідає вимогам сучасності?

- ВО "Свобода" пропагує, на мою думку, такий світогляд і таку політичну практику, які не реформуються. Ось простий приклад з історії. У серпні 1943 року на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі бандерівської ОУН було заявлено про реформування програми організації - надання їй соціал-демократичного характеру.

Було знято гасло "Україна для українців", піднято на щит ідею відмови від расизму та етнічної винятковості. Але що після того змінилося? А нічого, бо ті люди змінитися не могли.

Сьогодні мене більше турбує не ВО "Свобода" як таке, а галицьке суспільство, в якому такі ідеї легко знаходять підтримку. Це ознака хвороби місцевої спільноти, свідчення наявності в ній критично великої частки розчарованих і недієздатних осіб.

1984: радянський фільм про батька Тягнибока. ВІДЕО

Можу з певністю сказати, що ті люди, які зараз підтримують ВО "Свобода", дуже швидко розчаруються у своєму виборі й будуть шукати новий міраж. Стосовно пошуку "справжніх націоналістів", то це дуже небезпечне заняття, бо так недовго прийти й до пошуку "ворогів народу".

- Як ви ставитеся до ідеї відокремлення Галичини? Чи вважаєте це можливим? Якщо умовно уявити, що в галичан є вибір між союзом з Росією у складі України та союзом з Європою, проте, окремо від України, який вибір буде правильним?

- У світі немає нічого вічного й нічого неможливого. Скажімо, національний принцип організації суспільств, так як ми розуміємо його сьогодні, сформувався і набув першорядного значення щойно в ХІХ столітті. Зараз він, справді, дуже важливий для нас. Але чи можна з певністю казати, що через сто років буде так само?

На найближче майбутнє я не бачу можливості для будь-якого з українських реґіонів відокремитися від цілості. Однак ця єдність, здається, тримається зараз більше на загальній убогості (розумію цю вбогість не тільки в матеріальному сенсі, а й у політичному, освітньому, інтелектуальному тощо).

Але що буде, коли Україна стане багатшою, ніхто не знає. І який з регіонів тоді виявиться ближчим до Європи, теж невідомо. Я не маю певності, що це буде Галичина.

- Чи залишається Галичина "українським П'ємонтом", тобто, місцем, де зароджуються прогресивні ідеї та рухи, чи, можливо, це анахронічний стереотип, який варто подолати? Яку функцію виконує Галичина сьогодні у складі України?

- Галичина ніколи, принаймні в новітній історії, не була місцем, де зароджувалися прогресивні ідеї та рухи. Тут не було для цього ні достатніх інтелектуальних ресурсів, ані розвинутого середовища споживачів цих ідей, ані фізичного простору для їхнього розвитку.

Розуміння Галичини як "українського П'ємонту" має смисл тільки в контексті порівняння політичних умов, які мав український рух у Російській та Австро-Угорській імперіях у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Нагадаю, що тоді в Росії заборонялися навіть книги і театральні вистави українською мовою, тоді як у монархії Габсбургів українці могли користуватися перевагами конституційно-парламентського устрою, який гарантував демократичні свободи. Але це не була заслуга галичан.

На відміну від Галичини, справжній П'ємонт був порівняно багатим європейським регіоном на північному сході сучасної Італії, що перебував під владою місцевої династії, і звідки після 1815 року йшли найважливіші поштовхи до створення новітньої італійської держави.

У Галичині не було ані розвинутої економіки, ані місцевої династії, та й сама Галичина була в той час українською тільки з огляду на чисельність населення. Спеціально поборювати стереотип Галичини як українського П'ємонту навряд чи потрібно, але любителям ілюзій, все-таки, треба пояснювати, що дійсність була трохи іншою.

Насправді, думаю, українським П'ємонтом завжди був Київ. Без нього навряд чи виникла б сучасна українська держава. У національному сенсі Львів був, є і залишатиметься сателітом Києва. Для галичан дуже важливо це усвідомити.

- Які, на вашу думку, найбільш дієві стереотипи ми зустрічаємо у галичан, а також - у мешканців інших частин України щодо Галичини?

- Стереотипами називають спрощені, дуже схематичні уявлення, які використовуються для розуміння на загал складних явищ, осмислення яких в інших обставинах потребувало би великих інтелектуальних зусиль.

У площині національних відносин основою для регіональних стереотипів у межах України є різне розуміння "українства". Своє розуміння "українства" галичани вважають еталоном, який має бути реалізований у межах всієї України.

Цей галицький стереотип можна виразити по-іншому: в уявленнях багатьох галичан уся решта України є, так би мовити, недоукраїнською. Відповідно, в інших частинах України часто сприймають Галичину як регіон агресивного войовничого націоналізму. Обидва ці уявлення засновані на незнанні, на небажанні зрозуміти Іншого.

- Де їхнє коріння? Як нам їх подолати, і чи це, взагалі, потрібно? Які можуть бути наслідки прогресування цих стереотипів?

- Коріння регіональних стереотипів треба шукати, головно, в минулому, в різних історичних традиціях, які призвели до формування відмінних взірців політичної культури.

Втім, я би не став закликати до тотального поборення стереотипів. Для цього маю два аргументи. По-перше, спроба подолати наявні стереотипи призводить до формування нових, ще конфліктніших упереджень, а по-друге, стереотипи якоюсь мірою підкреслюють самобутність того чи іншого регіону, вони роблять його впізнаваним.

Я бачу проблему не в стереотипах як таких (самі по собі вони не є джерелом конфлікту), а в тому, що галичани вперто намагаючись перетворити свої уявлення в дійсність, втратили здатність до саморефлексії.

- Сьогодні багато дискутують про надмірну "історизацію" нашого життя, мовляв, замість розмов про майбутнє ми в'язнем у суперечках про минуле. Можливо, це заважає нам рухатися вперед? Це свідомо провокується? Ким? Чи є оптимальний вихід із такої ситуації?

- Справді, в сучасній Україні відбулося накопичення історичних знань із сильною емоційною складовою, які пропонують дуже спрощене, чорно-біле бачення минулого. Багато українців уперто шукають, наче скарб, якусь "об'єктивну" історію, яку від них, нібито, приховують "вороги".

В Україні є ознаки так званого отруєння історією. Це означає, що минуле за значимістю починає переважати над теперішнім. Навіть якщо припустити, що це якоюсь мірою провокується (політичними силами всередині України і поза нею), то все одно треба визнати, що воно потрапляє на сприятливий ґрунт суспільних настроїв.

Сергій Жадан про війну пам'ятників і історичний тролінг політиків

Дуже розділяють українців історичні постаті, що може свідчити про надто персоніфіковане сприймання українцями минулого.

Зарадити цьому можна тільки одним способом - раціоналізуючи зміст історичної освіти, шукаючи в історії такі зрізи суспільного буття, де питання політики посідають другорядне місце.

- Фрагментація історичної пам'яті українців, на мою думку, залежить від життя під різними режимами: австро-угорським, радянським, польським. А від чого ще залежить історична пам'ять? Чи впливають на неї, наприклад, релігійний, географічний чи урбаністичний фактори? Чи співжиття в одній державі повинно "згладжувати" такі розбіжності?

- Ви цілком маєте рацію. Історична пам'ять залежить від багатьох обставин. Скажімо, в маленькому містечку чи селі, де провали у спільній, груповій пам'яті зустрічаються рідко, вона завжди буде трохи іншою, ніж у місті, де життя визначається рухом у натовпі, серед незнайомих людей.

У пересічної людини історичні уявлення різнитимуться від історичних уявлень правлячих груп, які використовують знання про минуле, особливо недавнє, прямолінійно й активно. Але в межах України головний поділ усе ж пролягає за регіональним принципом.

В Україні співіснують кілька типів історичної пам'яті, які залежать від глибини уявлень про минуле, від регіональної політичної та економічної специфіки. Умовно їх можна назвати так: давньоруський (київський), козацький (запорізький), парламентський (галицький), промисловий (донецько-криворізький), індустріально-торговельний (причорноморський).

За двадцять років незалежності різниця між ними не тільки не згладилася, а й стала ще виразнішою. Найменш прогнозованим у цьому переліку виявився, як не парадоксально, галицький варіант української історичної пам'яті.

Можна було очікувати, що в умовах державної незалежності, здобутої на запереченні комуністичної ідеології, він опиратиметься на національно-демократичну традицію, сформовану в умовах австрійського і, почасти, польського конституціоналізму й парламентаризму. Але сталося інакше.

Свідомими й несвідомими зусиллями "місцевої інтелігенції" весь світ галичанина був утиснутий у вузькі межі дискусій довкола Степана Бандери й Української повстанської армії.

Зосередившись на подіях ХХ століття, галичани, по суті, відмовилися від величезного історичного спадку, який ґрунтувався на продуктивних культурних взірцях, сформованих як синтез західної та східної традицій. Найближчий до Західної Європи український регіон виявився нині, можливо, якнайдалі від неї.

- Як, на вашу думку, українській нації дійти згоди щодо своєї історії та ідентичності? Як узгодити колективну пам'ять? Чи це потрібно?

- Ідентичність ніколи не є чимсь сталим, це рухома категорія, вона формується і проявляється через реальну дію.

Тому я думаю, що згода щодо своєї історії та ідентичності може з'явитися в українців у майбутньому, але не як результат кабінетного узгодження названих вище типів історичної пам'яті, а як результат життя в одній державі. Навіщо узгоджувати те, чого узгодити не можна?

1992: сучасна Україна - синтез УНР і УРСР? ВІДЕО

Натомість досвід співжиття в державі Україна обов'язково буде проектуватися на давноминулі часи. Якщо Україна та її громадяни будуть успішними, то наявні історично-регіональні відмінності відійдуть на другий план, і навпаки.

Зважаючи на це, суспільну відповідальність сучасних патріотів я бачу, насамперед, як щоденну працю задля зміцнення економічних та інтелектуальних основ української державності, а не як показну "боротьбу" за минуле, за якою нерідко приховується небажання і невміння працювати.

-----------------------

Мар'ян МУДРИЙ - доцент кафедри новітньої історії України Львівського університету імені Івана Франка.

Народився 1970 р. в с. Красів, Миколаївського району, Львівської обл. 1992 р. закінчив історичний факультет, а в 1995 р. - аспірантуру Львівського університету.

1997 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Українсько-польські відносини в Галичині у 1867 - 1890 роках: політичний аспект".

Тема докторської дисертації "Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини (кінець XVIII - початок ХХ ст.)".

Сфера наукових зацікавлень: українсько-польські відносини, національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини у ХІХ - на початку ХХ ст., дидактика історії.

Джерело: "Час і події"



Теми: історики, наука, історична пам'ять



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter