Українська правда
Історична правда

Олександр Кривенко: редактор від Бога і "вічний революціонер"

13.05.2012 _ Вахтанг Кіпіані
Версія для друку

Щороку 13 травня друзі й читачі легендарного редактора Олександра Кривенка згадують блискуче життя колеги. Це інтерв'ю було записано майже 10 років тому, незадовго до катастрофи, в якій обірвалося Сашкове життя.

9 квітня 2003 року трагічно загинув редактор і журналіст, видавець легендарних "Post-Поступу" і "ПіК" Олександр Кривенко. Це сталося наступного дня після загибелі його товариша Тараса Процюка.

Олександр Кривенко. Фото Валерія Милосердова, "Телекритика"

- Отже, рік 1988-й. Які в тебе виникають асоціації?

- Мабуть, Історичний театр Товариства Лева. Ні, це був самий кінець 88-го, перед виборами.

Зиму, початок року я щось не дуже пригадую. Думаю, що вона була така депресивна. А з весною – я зараз уже не пам”ятаю чому – можливо, це пов”язано з якимись процесами у Москві, але був дозволений мітинг до другої річниці чорнобильської трагедії.

Заявку на мітинг подавало Товариство Лева. Він пройшов на площі Ринок. Уже сутеніло, мітинг наближався до кінця, тривали більш-менш звичайні виступи. Виступав, зокрема, тодішній мер Богдан Котик, майбутній депутат Верховної Ради, і якось вже під кінець мітингу, вже не пам”ятаю, що стало приводом, Юрко Волощак підняв синьо-жовтий прапор.

Волощак був активістом Товариства Лева - онук легендарних діячів Комуністичної партії Західної України, його дідові бюст стояв десь на Майорівці. Вулиця була Андрія Волощака. Ну, не знаю, чим він був знаменитий, але був створений такий культик [він був поетом, втратив зір на Першій світовій війні].

Його мама була теж за щось була шанована совєтською владою людина, а Юрко потім прославився тим, що входив до першого складу козацької “Чайки”, яку вони збудували і плавали по світах.

- Він був студентом?

- Він не був студентом, був старший за нас, архітектор. Йому було біля "тридцятки"...

Юрій Волощак, який підняв перший національний прапор у перебудовному Львові

Якщо не помиляюсь, на цьому ж мітингу був піднятий і грузинський прапор. А Волощак, здається, навіть був ведучим цього мітингу... І тоді ведучий попросив людину підійти і пояснити, що ж то за прапор – бордовий із чорною та білою смужками.

Людина підійшла і пояснила – поганою російською – що він студент з Грузії, брав участь у діяльності Народного фронта Грузії, передає вітання. А звати його Георгій Гонгадзе...

Леся-українка, мама Георгія. Історія життя журналіста, який зник

- Якою була реакція на з'яву жовто-синього прапора. Люди старшого віку, напевне, добре пам'ятали, що то за прапор, а у вашому середовищі?

- Ми вже були готові. Перші синьо-жовті значки тоді вже ходили в обігу, склеєні зі шматків шкільних лінійок двох кольорів. Совєтська влада додумалася випускати лінійки цих кольорів.

Ці самопально зроблені значки ходили вже з 1987 року. Тому для Львова це не було чимось унікальним. Анекдоти про синьо-жовті прапори і такого ж кольору міліцейські “бобіки” завжди мали місце.

Отже, традиція не була перервана. І вже доти, якщо не помиляюсь, була спроба підняття прапора в Каневі під час шевченківських днів – це пробував зробити хтось з іноземців, з діаспорян.

Тобто це назрівало. Ще є історія про Володимира Чемериса, який приїхав з прапором, ніде не піднятим, до Львова восени 1987-го.

- Я чув, що він обмотався тим прапором...

- Ні, він був згорнутий у сувій. Носив під курткою, так і не розгорнув... Ну, може це й добре, бо це мало б для нього не дуже добрі наслідки. Ну ще б у приміщенні розгортати, а на вулиці – підняття так і не сталося.

Під час демонстрації 26 квітня до річниці Чорнобиля було висунуте гасло – може Волощаком, а може й Ігорем Калинцем, може ще кимось, ось буде демонстрація 1 травня – свято, блін, робітників, тож давайте вийдемо своєю колонною з нашими прапорами.

І тоді ж стався перформенс прориву колонни перед трибуною, було піднято велику кількість прапорів, були сутички, побиття. Перформенс вдався. Потім події пішли вже рікою. Потім прапори почали піднімати на мітингах в інших містах.

Море синьо-жовтих і жовто-блакитних прапорів у козацькій Капулівці. Літо 1990-го

Якщо я правильно пригадую, то влітку 1988 року вже не дуже й шугалися тих прапорів. У Львові, принаймні. Міліція вже не звертала уваги...

- Сашко, від загального настрою давай перейдемо до конкретики. Яким чином Товариство Лева прийшло до висновку, що все-таки треба мати свій бюлетень чи газету?

- Це було пізньої осені 1988-го... Тобто ідея якийсь час брунькувалася. Очевидно, вплив був прибалтійської преси.

- Газета Народного фронту Латвії "Атмода"?

- Ага, "Атмода"!

 

Було ще дуже популярне видання литовського "Саюдісу" "Согласие"?

Так, так.

А ще їхня ж "Возрождение"...

Угу-угу. Вони якось потрапляли до Львова.

Якими каналами? Не пригадаєш?

....О-о-х! Що у мене з пам'яттю?! Хтось їздив... Думаю, що одним із каналів був Євген Патракеєв. Здається, по лінії “Демсоюзу” [перша загальносоюзна опозиційна партія], чи по лінії своєї соціал-демократичної організації отримували.

Бо наше середовище почало їздити – зовсім неактивно – восени 1988 року. Чи не першим був Роман Турій, який, я вже не пригадаю за яких обставин, познайомився із Василем Капканом, активістом українського товариства в Вільнюсі.

...Слухай, а коли перший “Поступ” з'явився? У лютому чи в березні?

У березні 1989 року.

О, тоді все сходиться! І до річниці Шевченка...

Восени 1988 року в Історичній секції Товариства Лева, до якої я, власне, і входив, виникла ідея – не хочу її собі приписувати, але не виключаю, що я був разом з Ігорем Марковим та Тарасом Стецьківим, хто цю ідею народив – ідею так званого “історичного театру”. Почалося з написання сценарію до Шевченківського свята, я його і писав. Це не був типовий концерт, це було дійство, де були потсмодерно переплетені тексти 1861 року, 1912-1917, тридцятих років, з елементами театру.

[гордо, втаємниченим голосом] Прем”єра відбувалася на сцені Театра юного глядача у Львові. Потім цю постановку, дійство ми кілька разів показували - хор Товариства співав “Боже великий, єдиний...”.

Хор Товариства Лева, Великдень 1988 р. Фото - http://dnistrove.narod.ru/

“Ще не вмерла...” вперше на моїй пам”яті пролунала на “Червоній Руті” у Чернівцях (це вже вересень 1989-го).

[суперіронічно] Турій організував маленький бізнес – продавав, зокрема, квитки на ці вистави. Частина грошей з квитків пішла, між іншим на “Поступ”. Була про це домовленість з керівництвом Товариства Лева.

Українська громада Литви нас запросила до Вільнюса з виставою – велика поїздка була на Шевченківські дні. Там я вже особисто познайомився з Капканом. І, мені здається, це вже був кінцевий етап домовляння про технологію друку газети.

Як Ленін і Гітлер друкували "Правду", а Зюганов - продовжує це діло

[розглядаючи газету] Самвидаву українського не було. Очевидно, це ми самі придумали технологію. До Шевченківській аудиторії Львівського університету на 3-му поверсі, бо навпроти була кафедра на якій я працював, забігав Стецьків пошушукатись, Марков, Турій і я.

Виникла ідея: варто щось робити, якийсь бойовий листок, бо Ленін вчив, що “газета – колективний організатор і пропагандист”. Те, чому нас вчили, не пройшло марно...

Турій зголосився, бо єдиний серед нас, хто вчився на журналістиці, це робити. Він звідкісь мав інформацію як мав би виглядати макет, яких розмірів тощо, щоб його можна було надрукувати у Прибалтиці.

І це було зроблено одразу... Я вже зараз не пригадую... Перший макет робився або в Турія в гуртожитській кімнаті та в мене, я жив в іншому гуртожитку. Архіви їх зовсім не збереглися. Бо я спалював все...

А що ти називаєш архівом?

Гранки.

А макети?

Макети і не зберігалися, бо Турій їх складав у папку і йшов на літак до Вільнюса. Це тоді коштувало чи 18 чи 19 рублів, порівняно невеликі гроші. Там друкувалося, а відтак - спочатку вдвох, а потім коли тираж зростав – учотирьох, з наплечниками доводилося відправляти. На все це йшло приблизно дві доби. Рюкзаки з пресою везли залізницею.

Треба було дотримуватися певної ширини колонки, друкуючи їх на машинці, рахувати кількість рядків... (сміється). Всі матеріали потрапляли ще не набрані – писані від руки, або надруковані без дотримання нашого формату.

"Похідна група" Товариства Лева. Фото - http://dnistrove.narod.ru/

Все ж спробуємо уточнити, коли вийшло перше число самвидавного “Поступу”. Це було до чи після березневих Шевченківських свят 1989 року?

Після. Це було кумедно. Вже у лютому було проведено величезну роботу. Я не пригадую, звідки в нас з”явилася портативна друкарська машинка з українським шрифтом. Бо, скажімо, у мене вдома була російська машинка з переробленою буквою “і”, вона була через те вищою за інші літери. Слово “кегль” в ті часи я, звісно, ще не знав... (сміється). Цю машинку привезли з діаспори і хтось її приніс.

Я думаю, що вже під кінець лютого був готовий перший номер. І точно пам'ятаю, що близько двох тижнів вже готовий тираж зберігався у Львові в одному з приміщень Товариства Лева – у Бернардинському дворику біля Галицького базару. Там якийсь “красный уголок” був, тенісні столи стояли, а вечорами три або чотири дні на тиждень збиралися секції товариства. Якийсь там дивний директор був, старий ветеран, і сам сидів на історичній секції. Я навіть не знаю, чи ми гроші платили за це.

Власне, чому воно лежало вже готове, розтиражоване - це через розгон мітингу 12 березня. Пригадую, я якраз із поїзда – вся наша група лишалася ще у Вільнюсі на добу, а я поспішав, бо хотілося на мітинг.

Потяг прийшов доволі пізно, десь по одинадяцятій, поки я сів на трамвай, доїхав до центру, а там туди-сюди бігають групи людей, міліця -- за ними. Це було дивно – ще вчора люди, які нас зустрічали, ходили по центру Вільнюса з синьо-жовтим прапором, не кажучи вже про саюдистську символіку, а тут на відстані 14 годин зовсім повернення на багато років назад.

Відтак на деякий час запала депресія. І Ігор Гринів, який тоді очолював товариство, був проти того, щоб викидати [у продаж] наш тираж – він, очевидно, думав, що це може чимось обернутися.

Нещодавній політв'язень Михайло Горинь (у центрі) був одним із авторитетів для членів Товариства Лева та інших "неформалів"

А, пригадую! Одразу після 12 березня відбулася зустріч керівництва і активістів Товариства Лева – було доволі багато – думаю до 30 душ - з мером. Паралельно до розгону мітингу в Чернівцях був затриманий Михайло Горинь. На зустрічі це питання також було порушене. На рівні жарту йшлося про якусь легалізацію, легітимізацію цього середовища. Щоб якось зберегти лице і показати, що ми вороги совєтскої власті, і що нас не треба всіх арештовувати, була зустріч з мером. Котик пішов на цю зустріч, що теж було вчинком з його боку.

Ми говорили про потребу збереження пам'яток культури тощо, тощо, було порушено питання про арешт Гориня – чому затримали його в Чернівцях, а сидить у Львові... Все це подавалося в наскільки було можна легкій формі.

Я вже не скажу, до чого ми з ним домовилися, скорше всього, це був просто неформальний контакт. І коли він пішов, під кінець цих зборів, я висунув на затвердження Ради Товариства пропозицію видавати власний бюлетень з пропозицією, щоб його назва була “Поступ”. Після певних дискусій левенята погодилися з цією ідеєю – хай буде вісник Товариства Лева “Поступ”.

Перше число вісника Товариства Лева "Поступ"

Я переконаний, що назву нам “продав” Славко Грицак, тоді ще початкуючий історик. Це була ніби апеляція до Франкового досвіду – Грицак нас переконав, що у нього була ідея видавати газету з такою назвою. Він казав, що це виразно українська назва, “продовження традицій”, яка щось там відображає...

Публікації "Історичної правди" за тегом "Грицак"

Зокрема, Грицак і запропонував гасло – “Більше поту менше крові”. І коли рада тривалий час дискутувала про назву, не знали за винятком мене, Маркова, Стецьківа та Гриніва, що тираж вже у Львові. Ми розуміли, щоб мінімізувати час між прийняттям рішення і виходом, щоб не встигли перехопити.

Що було в першому номері?

Там було тільки одне власне прізвище. Це Сергій Бадік – він не був автором, потім став моїм кумом, а тоді просто приятель. Він був великим симпатиком усього, що робилося, формально до Товариства не входив, брав участь в акціях. Якось його затримали під час "викопування могили застою" на Личаківському цвинтарі - тільки тому, що він підійшов до машини зі специфічними номерами й запитав – хлопці, а ви всіх фотографуєте?... Його за це затягнули в машину і відвезли в райвідділ [сміється]. Потім туди пішла делегація “визволяти”...

Отже, імен і псевдонімів у першому номері не було. Але ж потрібен зворотній зв'язок – люди ж захочуть писати... Я запропонував номер своєї поштовї скриньки на пошті – мені кажуть, ну, чувак, тебе відразу вирахують! Навіщо тобі це треба. Я не пам'ятаю, чи був при розмові Бадік чи пізніше десь з'явився і каже – слухай, а давай мою адресу. Написали в газеті “Для Сергія Бадіка” – щоб батьки не відбирали. Щоправда, з другого номера моя поштова скринька все ж з'явилася...

Перший наклад Турій сам привіз. Він був невеликий, думаю, тисячі чотири або три. І цей тираж лежав якийсь час – і останнім поштовхом для поширення стало те, що в Києві з'явився “Голос сумління” Сергія Набоки.

Вічний Набока

Сашко, то був “Голос відродження”!

Так, звичайно, це я переплутав із “Голосом сумління” львівського “Меморіалу”.

Орган УГС "Голос відродження", що його редагував Сергій Набока

Знову, переплутав, той називався “Поклик сумління”...

Так, тобі видніше. Я все вже забув.

До речі, перший номер “Поклика сумління” клеївся за нашими технологіями. Ми передали “Меморіалу” це знання і робилося це в кабінеті Михайла Батога, тоді головного редактора “Ленінської молоді”. Сидів, пам'ятаю, Євген Гринів [голова "Меморіалу"], Михайло Батіг, хтось із його журналістів, і я приїхав, і бувально на столі головного редактора головної комсомольської газети області вона робилася.

Ти, якщо не помиляюсь, входив у раду “Меморіалу”?

Так. Нічого особливого не робив. Це була данина взаємної підтримки: від Товариства Лева ввійшли такі то люди, інші від Товариства української мови...

Поява газети Набоки стала останнім поштовхом – ну, хлопці, скільки можна, газета старіє! Кияни, бачте, уже зробили, а ми?...

Власне, а чого чекали?

Очевидно, боялися репресій після розгону мітинга 12 березня. Час показав, що “Поступ” справді виявився маленькою бомбою. Його розхоплювали. Перші номери розходилися на мітингах і між своїми. Потім через місяці три-чотири це вже було організовано, у Пороховій вежі у певний день – здається, по четвергах – відбувалися засідання проводу обласного Руху [відділення Народного Руху України в області було створено 7 травня 1989 року].

Люди з усієї області з”їжджалися за дві години до початку проводу, і Ярослав Рибак, секретар нашого товариства, виставляв у холі пару величезних рюкзаків із газетами, біля нього вишуковувалася черга представників рухівських осередків і він записував у зошит чи продавав по 15-20 копійок. Хтось інший наступного разу повертав гроші. Так справа прийняла цивілізовану дистрибутивну форму.

Яким був розподіл обов'язків у колі людей, які робили перші номери “Поступу”? Хто стояв “у витоків”, крім Романа Турія, який тягнув на собі всю технічну роботу?

Я був редактором і головним організатором. Була дівчинка – Оля, яка працювала в медінституті, прізвище точно не згадаю, яка друкувала тексти за тими вимогами – кількість знаків, рядків як було треба. На якомусь етапі, коли з'явились гроші, я перестав друкувати.

У кімнаті у мене чи Турія збирались зазвичай Турій, я, Марков, Стецьків, чомусь Левко Захарчишин, чи він вже був головою Товариства чи ось-ось мав очолити. Потім через деякий час ця система зазнала толкового адміністрування. Машиністці ми платили. Єдиний, хто ще мав зарплату, – це я, - 40 рублів. Вона виявилась дуже доречна, бо вже за кілька місяців – на початку липня 89-го – я опинився без роботи, мене "попросили" з Львівського університету.

З'явився художник Сергій. Прізвище теж не згадаю, це друг Левка, який газету оформляв. Це він запропонував складніший логотип, бо на перших номерах логотип примітивніший.

А хто намалював перший заголовок?

Думаю, Турій. Але не буду брехати. А може хтось із Товариства. Може Славко Сусак?...

Ми збиралися в майстерні у Сергія у центрі, мав у підвалі, там був ватман, все було вже доволі цивілізовано.

Карикатури малювалися спеціально для “Поступу”?

Так, але часто це були передруки, але тоді ми робили посилання. Це могли бути якісь московські газети, а іноді й “Файненшнл таймс”, я не знаю як воно до нас доходило. Ось розгублений Горбачов і підпис – “Моя країна мене не розуміє” це, якраз здається, з британської газети.

Це все робилося вночі, а на ранок брав макет у течку – і поїздом чи літаком у Литву. Бо все-таки гроші були. Зараз я думаю, що це був успішний бізнес-проект [каже з викликом]. Не вистачило клепки поставити на широку ногу, бо грошей стало вистачати на зарплату не тільки мені й друкарці, але й кур'єрам – часом вони навіть літаком могли літати, навіть якісь добові були!

Якийсь відсоток ми готівкою віддавали Товариству Лева. Певний період у нас були два стипендіати – Тарас Стецьків і Михайло Осадчий.

Це було офіційне рішення Ради Товариства?

Так, воно навіть було надруковане в одному з чисел.

Бо Тарас теж опинився без роботи, а [письменник, колишній дисидент] Осадчий взагалі жив без роботи. Вони отримували по 40 чи 50 рублів щомісяця, але недовго. Потім чомусь фінансовий стан погіршився. Фінанси вели спочатку Турій, а потім Славко Рибак – і в Товаристві, і у “Поступі”.

Чи було твоє звільнення з роботи формою репресій за участь у “Поступі”?

Ні, про те в університеті ще не знали. Десь, думаю, до літа 1989 року це було секретом полішинеля. Тут треба повернутися назад у березень.

Була така ситуація. З одного боку, була ще совєтская власть, яка не дуже шанувала відзначення Шевченківських днів, але настрій у суспільстві вже був такий, що вони не могли заборонити вшанування класика. А попит був величезний.

Дійшло до того, що нас запрошували виступати не тільки в освітніх чи культурних закладах, а й на підприємствах. Звичайно, влада намагалась це контролювати, щоб хоча б доповідачами про Шевченка були не якісь погані дисиденти, а совєтські нормальні викладачі.

Кафедра літератури, на якій я працював, була напередодні березневих свят просто розірвана замовленнями – всі хотіли щось почути про Шевченка. Дійшло до того, що на якійсь завод – матір Божа, я вже забув на який – не було кому піти.

Завкафедрою каже: Саша, піди, трудящі просять, щось їм розкажи про Тараса. Це було на 13 чи 14 березня, через день після того шоку, який я зазнав у Вільнюсі та у Львові. Очевидно, мій виступ... [саркастично] Молодий був, дурний. Як і більшість із нас ми не думали, що це може за собою щось тягнути. Не думали про це, не те, щоб не розуміли! Я виступив і... пішов.

Через три дні мене запросили в деканат, де сидів декан, секретар парторганізації факультету, моя шефова кафедри, може ще хтось. Ось, мовляв, у деканат прийшов лист за підписами 12 працівників заводу і бібліотекарів – "закликав", "розпалював"... Одним слово, щось не те говорив. Я кажу – ну то й що. Поки що пиши пояснювальну, а потім ректор вирішить – але він за те, щоб звільнити тебе з роботи.

А хто тоді був ректором Львівського університету?

Чугайов. Поганої слави людина. Про нього говорили як про гебіста, очевидно, на тій підставі, що перед тим він працював у совєтському посольстві у Польщі, а потім безпосередньо перед університетом очолював інститут суспільних наук, де витримував правильну ідеологічну лінію.

Я написав пояснювальну записку. Чомусь мені уже все було пофіг. Можливо, навіть після цієї розмови, яка з боку факультетських була доволі коректною, але шеф кафедри сказала – Саша, ну ти розумієш, про дисертацію мова вже не може йти, хоча тема вже була затверджена. А лишатися на 125 рублів, а я вже мав дитину, займатися фігнею...

Я написав заяву “за власним бажанням” і мене звільнили - до речі, в порушення совєтського законодавства, бо я був молодий спеціаліст і мене не могли звільнити 3 роки.

Це певною мірою пішло на користь. Десь півроку я був “професійним революціонером”. До початку 1990 року, коли мене підібрав Анатолій Сєріков, редактор журналу “Пам”ятки України”, який шукав кореспондента по Західній Україні. Це мене Андрій Квятковський порадив.

Я йому підійшов за всіма параметрами. Так я і став офіційним журналістом.

Якою була періодичність і як зростав наклад газети?

Ми дуже швидко вийшли на графік – газета виходила щодватижні. Буквально на третьому-четвертому номері нам це вдалося. Тираж піковий був, я думаю, восени 89-го – кілька номерів ми друкували по 20 тисяч примірників. А так починали з 3 тисяч, середній 12-14 тисяч.

Скільки днів він продавався?

Зараз важко сказати, але, думаю, 3-4 дні.

Весь?

Не скажу, що списань зовсім не було. Щось там потрохи накопичувалося, але, як правило, через нашу неповороткість. Кожного разу ми тираж регулювали. Це була дуже гнучка система.

Так, осінь того року – це був час активного творення структур Руху на Львівщині – і ми багато через них, і Товариство української мови розповсюджували.

На інші області ви виходили так само через Рух?

Івано-Франківск брав невелику, але стабільну кількість, Тернопіль, надходили листи зі Сходу. Туди ми і безкоштовно давали.

Меморіальський "Поклик сумління" робився за "поступівськими" лекалами

У Миколаїв, де я тоді жив, потрапляло кілька десятків примірників. “Поступ” продавали тоді по неділях на головній пішохідній вулиці міста – Совєтській і біля пам'ятника Шевченкові. Пригадую, що якісь числа були навіть на фіолетовому, доволі цупкому папері...

Так, було таке. Папір же не від нас залежав. Який був у друкарні “Саюдіса” – на такому і робили. Я так жодного разу і не побував у типографії, я так і не дізнався де їх робили.

Тобто ти знав тільки Василя Капкана, через якого це робилося. І все?

Так. Все знав і все робив Ромко Турій.

Я почав світитися як редактор влітку 1990-го: друкуватися під своїм прізвищем, брав інтерв'ю тощо.

Якісь репресії були? Чи принаймні спроби?

Ні, не було.

У товаристві Лева дуже багато людей, принаймні, до березня 1990 року були комсомольською елітою області та міста. Їм участь у вісникові якось ставили у вину?

Ні, процеси вже вийшли з-під контролю партії. Зима-весна 1989 року – це кампанія з виборів на З'їзд народних депутатів СРСР у Москву. А вже через рік – у Верховний Совєт УРСР. Я теж був із тих, хто тоді балотувався. Я думаю, що останній спалах комунізму – це події 12 березня. Більше спроб якось фізично повпливати на події вже не робилося. Єдині, хто на щось ще були здатні, - це спецслужби.

Зі свого контакту з ними восени 88-го, одне з небагатьох, що мені чітко запам'яталося, -- те, що під час вербовки, людина, яка назвалася майором КГБ, чудово розуміла до чого іде – до розвалу Союзу. Він казав, що ми бачимо своє завдання зробити так, щоби не постраждали безневинні люди, не потрапити в тюрму, особливо це стосується молоді – “таких як Ви...”.

Пропозиція була просто інформувати про те, що відбувається в товаристві. Мовляв, а ми могли б вам підказати як не наробити якихось дурниць. Моральні переконання цих офіцерів, звичайно, треба поділити, як то кажуть, на вісім, але, безумовно, служба не була налаштована на репресивні заходи. Бо вони могли все це діло розв'язати дуже просто.

Я пам”ятаю ніч путчу, коли на сходах обласної ради зустрів Михайла Гориня, коротко розговорились, і теж фраза запала в пам'ять – достатньо триста, ну нехай, п'ятьсот людей заарештувати по всій Україні і все повернеться в береги.

Кількість активістів була, справді, дуже невисока, тим більше, якщо врахувати, що доволі значна частина з них були “агентами впливу” КГБ, у чому тепер я ніскільки не сумніваюся. Класика жанру – історія з Віктором Бурлаковим [один із керівників НРУ Львівщини, голова секретаріату Центрального Проводу НРУ, відтак - перейшов на роботу в СБУ], але ж значно більше було тих...

Хто так і не вийшов із підпілля.

Так, так. Звичайно, "погони" думали, що вони кjнтролюють ситуацію.

Сашко, хронологічні рамки мого дослідження впираються в 24 серпня 1991 року, коли Україна проголосила незалежність. Чи можна було історію “Поступу” спробувати періодизувати до цього дня. Я також пригадую єдиний, якщо не помиляюся, російськомовний випуск “Поступу”...

О! Це Сєріков допоміг мені. Це було літо, липень, 1989 року. Якось я був у Києві, розговорився з ним, а Сєріков тоді видавав тут у Києві газету “Старожитності”. Він каже, підготуй дайджест. Йшлося і про російську мову, щоб сунути з нею на Схід.

Так виглядало єдине число російськомовного "Поступу"

Оці чотири сторінки мені нічого не коштували, він їх оформив як вкладку у “Старожитності”. Більшість тиражу, а надруквали тисяч десять, забрав він. Я для приколу щось тисячі із дві напхав у рюкзак, і дві доби з ним не міг виїхати з Києва – квитків у розпал літа не було нікуди. Це окрема моторошна історія особистих поневірянь і страждань... [сміється]

Я не знаю, що Анатолій із ними зробив. Ідея була розповсюдити їх разом із “Старожитностями”.

Улітку 1990 року я виїхав у Мюнхен на два місяці, а газета вже насправді видихалася. І влітку або, швидше, у вересні того року ми припинили робити самвидавний “Поступ”.

Що стало причиною “видихання”?

Вибори місцевої влади. Опозиція перемогла. Колишня “Ленінська молодь”, а тепер газета “Молода Галичина” демонстративно перейшла на сторону опозиції, зголом було створено орган пропаганди обласної ради – “За вільну Україну”. І насправді відпала потреба в самвидаві. Я думаю, що це й була епоха затухання самвидаву по всій Україні. Думаю, що вже восени 90-го воно й припинилося.

Ринок уже не потребував самвидаву. Два місяці мене не було і в цей час, здається, Марков газету редагував.

Припинили ми "Поступ". Але в силу тих змін, які сталися на Львівщині, Товариство Лева отримало ще одне приміщення на вулиці Руській. Там зараз магазин чи кав”ярня. Це такий довгий вузький тупиковий коридор. Його встигли дати для потреб “Поступу”. Там зберігалися друкарська машинка і Володя Панкеєв загорівся робити нормальну газету. Він зареєстрував в обласному управлінні інформації тижневик з такою назвою, Андрія Квятковського спокусив.

Цей період знаю погано, поскільки я став депутатом обласного совєта, і більше нічим не займався. Щось мені ще Сєріков платив і я якось зводив кінці з кінцями. І цілий рік я активно депутатствував головою комісії з питань молоді...

Це на штатній основі?

Ні! Нічого не платили, це не було передбачено.

Був час, що викладав українську мову для викладачів поліграфічного інституту, "не владеющих" українською мовою. За це я отримував якихось 60-70 рублів, двічі на тиждень тим займався.

А що у Львові були люди, які не знали української?

Ну, звичайно! Як і всюди. І зараз є! [сміється]

Тобто до відновлення “Поступу” як офіційно зареєстрованого тижневика ти вже не мав відношення?

Так, дійшло навіть того, що коли навесні 1991-го року мені потрібен був запис у трудовій книжці, то Панкеєв написав мені туди, що я нібито працюю “оглядачем газети “Поступ”. І поставив печатку.

Він довго мучився. Зрештою знайшов папір. Засновником залишалося Товариство Лева. Видали неперіодично кілька випусків. Поштовхом до реформи став остаточний розрив фракції “Молода Україна” у Львівському обласному совєті, куди входили 12 чоловік, членів молодіжних організацій – від Товариства Лева до СНУМу і Студентського братства. Ми мали здається 7 депутатів, Марек Іващишин – від "Студентського братства", Мирослав Солдат – від СНУМу...

І ми зрештою втратили надії на перемогу над соціалізмом в одній, окремо взятій області, яку очолювали Степан Давимука і В'ячеслав Чорновіл. Ми проголосили себе “демократичною опозицією” до “демократичної”, блін, влади.

Якими були перші кроки опозиції? [саркастично] Створити власний рупор! Ми вийшли з міфологемою, що панування демократії на Львівщині передбачає існування опозиційних газет до демократичної влади.

Друкуватися в “За вільну Україну” або  у “Молодій Галичині” ви не могли?

Батіг нас пускав, почасти. Але все-таки була ідея робити своє, “нести світло знань”. Почалося з дискусії. Назва фракції, хоча я точно не пригадую, чи ми вживали це слово, походила від назви фонду “Молода Україна”, який створила була низка молодіжних організацій.

Ми створили єдину юридичну особу в надії, що обласний совєт, поставить на цю структуру як на таку, що має замінити комсомол. Оскільки працювати з "молодьожу нада", а ось тут ми.

Ми захопили приміщення міськкому комсомолу, а потім через суди відбивали претензії ВЛКСМ. Писали концепцію молодіжної політики облради. А, до речі, я, користуючись тим, що був членом президії облради, протиснув рішення про створення відділу у справах молоді, бо не було в новій структурі облвиконкому такої структури. Протягнули на посаду людину, яку вважали своєю.

Тобто всіляко намагалися увйти у владу. Але під час формування бюджету області В'ячеслав Максимович з притаманною йому легкістю і широтою душі запитав скільки вам треба на молодіжну політику. Президент фонду Ігор Копестинський, набрав повітря в груди, й видав – хоча б мільйон. Вячеслав Максимович розсміявся і дав... 40 тисяч.

Тарас Чорновіл: "Планка моїм батьком була поставлена настільки високо, що це нашкодило"

На тому вся молодіжна політика і наша готовність іти у фарватері “лідерів нації” закінчилася. У фонді виділили одну кімнату і половину коридору для нової газети. Був комп'ютер – старий поступівський, а ще один позичив фонд. І були довгі дискусії про назву.

Я і Копестинський прийшли на засідання ради Товариства Лева з тим, щоб попросити – хочемо видавати загальномолодіжну газету, хочемо зберегти традиційну вже назву. Ну, і, зрештою, то вже була якась комерційна марка. Рада не пішла на копроміс – кажуть, тоді ми маємо бути серед засновників і мати відповідний вплив на видання. Це вже не була та тусовка, з якою ми починали. Я, наприклад, відійшов від товариства з виборами 90-го року.

І тоді, здається, Іващишин сказав – якщо ні, тоді нехай буде “Post-Поступ”.

 Останній номер "Поступу"

Скільки номерів вийшло з квітня 1991 року, з часу відновлення Поступу в кольорі?

Сьомий номер вийшов як “Post-Поступ”. Він робився у дні путчу. І вийшов відразу після його провалу, тобто відразу після 24 серпня.

Отже, вийшли шість зареєстрованого номерів “Поступу”, його редактором був Панкеєв.

А як ти знову став редактором?

Це непорозуміння, що я став головним редактором, бо я відстоював думку, що є Володя і він фаховий журналіст і вже багато робить. Але не пам'ятаю звідки з'явився Ігор Ткаленко. Тобто по жизні ми його знали як члена Української Гельсінкської Спілки, він теж професійний журналіст, він в якийсь момент прийшов і каже – я хочу бути редактором “Поступу”. Я сдєлаю!

І нам, керівництву фонду, не хотілося ні відмовляти Ткаленкові, ні втратити Панкеєва. А вони обоє сказали – в сепаратних розмовах – я “під ним” працювати не буду.

Тоді виникло ніби компромісне рішення – Кривенко, давай тебе зробимо редактором, вони обоє працюватимуть заступниками, а потім життя якось відрихтує ситуацію і хтось з них перебере газету. Це було тактично-політичне ріщення, щоб зберегти обох хлопців.

Внесок Панкеєва, безумовно, значно перевищував внесок Ткаленко в “Post-Поступ”. Але і Ткала, особливо на перших порах був дуже помічний. Правда, далі дійшло до конфліктів, бо він зовсім по іншому бачив, як робити газету. Десь через рік ми попрощалися.

І він, пам'ятаю, створив газету “Європеєць”.

Не без допомоги “Post-Поступу”: газета ця робилася на наших комп'ютерах, папером ми поділилися. Прощання було мирним.

Перший номер "Post-Поступу" символічно вийшов у день незалежності України...

Я приїхав до Львова 20 серпня. 19 серпня у моїх, вибач, "поросят", день народження.

Вибач, у кого був день народження?

У моїх "поросят".

Олександр Кривенко та його трійня, яку він у традиційній для себе іронічній формі називав "поросятами"

???

Ну, трійні моїй виповнився рік [регочемо як дурні вдвох]. І ми були у тещі в селі під Івано-Франківськом. І я дочекався ранку 20 серпня і поїхав на Львів. Це теж окрема кумедна історія. Бо ж невідомо, куди людина їде. Подібну історію розповідає Микола Яковина. Він одружився у день путчу, а він уже тоді був головою Івано-Франківської обласної ради. І їде з села до Франківська, а теща з матюками – “Не встигла донька заміж вийти, стане вдовою!!!”

Я забіг додому, прийняв душ, купив газети – ніде нічого. По моєму тільки “Молодь України” фрівольно написала про цей путч.

Забіг до офісу – хлопці кажуть, ми створили КОД – Комітет опору диктатурі - з представників усіх молодіжних організацій: від "Варти Руху" - майбутніх соціал-націоналістів [тепер - ВО "Свобода"], і до екс-комсомольців, Демократичної спілки молоді Львівщини, на чолі з Олександром Шлапаком.

Кілька днів ми провели в тому штабі. Здається, люди Юрія Криворучка [лідер воєнізованої "Варти Руху", член СНПУ і майбутній депутат Верховної Ради від НРУ] притарабанили військову рацію. І ми вряди-годи слухали західні “голоси”.

Хтось, напевне, Тарас Максим'як регулярно видзвонював Москву. І те, що почули з ефіру та через трубку, набирали ті кілька сторінок і друкували прес-релізи. Це робилося на другому поверсі на проспекті Шевченка, 23.

Читайте також блискучий і досі актуальний текст Олександра Кривенка "Маргінальна моя Україна"



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Теми: memoriam, XX століття, історія України, журналісти, Львів, самвидав, Литва, медіа, перебудова




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter