Українська правда
Історична правда

Павло Попович. Перший український космонавт

15.08.2012 _ Юрій Дорошенко
Версія для друку

50 років тому у космосі побував перший українець - уродженець Київщини Павло Попович. Колись найпопулярніша людина УРСР, зараз він забутий. "Сам до себе сміюся: от чхнув би Тарас Бульба, то, мабуть, і корабель з орбіти зійшов би".

З нагоди ювілею ІП передруковує розмову з Павлом Поповичем 2001 року нашого автора Юрія Дорошенка. Дякуємо за його люб'язну згоду на передрук.

-----------------

Слава нашого героя колись у сотні разів перевищувала популярність теперішніх кінозірок. Розгорнімо справжній бестселер, книгу Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки". Лише один, але показовий штрих із вуст героя художнього твору Павлуші Завгороднього:

"Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні "спеції". На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича...

"Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їда космонавтів!" — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича".

 Попович під час польоту 14-15 серпня 1962 року

Сьогодні ми можемо сказати, що у ті шістдесяті-сімдесяті роки спритна баба Книшиха вдало впроваджувала на своєму базарі принципи сучасного маркетингу, використовуючи образ народного улюбленця.

Тоді українські діти лягали і вставали з "Тореадорами з Васюківки" під портретами Павла Поповича, попри те, що влада підтримувала та культивувала образ канонізованого першопрохідця Юрія Гагаріна.

Як він літав. Стенограма польоту Гагаріна

Навіть у цій нерівній конкуренції за симпатії земляків (виняток із правила, коли нема пророка у своїй вітчизні) Павло Романович перемагав. Справді, що ще може надихати юних романтиків, як не доля простого хлопця, який здійснив стрибок з маленького містечка Узина, що під Києвом, аж до космічних зірок?

А для дорослих тут діяв ще й національний чинник: "Наш, українець, свого не цурається, часто приїжджає та й рідної мови в радянській столиці не забув".

Тепер же слава Поповича дещо потьмяніла. Навіть не всі діти знають, хто це такий. Але це не його вина. Зараз не модно бути космонавтом.

Попович і його батьківщина

Ми зустрілися з ним на початку квітня у Москві, де він живе і працює. Його кабінет завжди був відчинений для багатьох земляків, які з тими чи іншими питаннями навідувалися до столиці РФ.

"Мій батько все своє життя пропрацював кочегаром на Узинському цукровому заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім мене, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки. Особливо тяжко і багато доводилося працювати після війни", — так розпочав свою розповідь пан Павло.

Його дитинство не відрізнялося чимось особливим від дитинства мільйонів хлопчаків його покоління. Можливо і не став би він зіркою загальносвітового значення, якби не одна деталь. "Під Узином є великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов'язково — винищувачем”, — розповідає Попович.

Він був не лише мрійником, умів не тільки чогось прагнути, а й досягати. До війни закінчив чотири класи школи — вчився лише на відмінно. Був, окрім піднебесного, ще один, приземленіший стимул. За кожний похвальний лист мати купувала йому банку згущеного молока, і це було для Павлика справжнім святом. Він пам'ятає, як намагався через соломинку смоктати молоко, розтягуючи задоволення.

 "Зоряні брати" - Андріян Ніколаєв (ліворуч) і Павло Попович - які в серпні 1962 року здійснили перший у світі груповий політ пілотованих космічних кораблів. Дівчинка - донька Поповича Наталка

Мрія затьмарилася з приходом фашистів. Тоді одинадцятирічному хлопцю здалося, що на перспективі стати льотчиком можна поставити хрест. Але Київщину визволили, і у Поповича з'явилося кілька знайомих льотчиків.

"Тоді я працював водовозом у пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого — Семеновича. Саме він мені, малому, розповідав про літаки та небо", — пригадував космонавт.

Історія не зафіксувала навіть повного імені особи, яка стала хрещеним батьком космонавта, але з усього видно, що це була безмежно залюблена у небо людина.

Перший музей космонавтики в "Артеку". ФОТО

А далі — проблеми, з якими доводилося боротися.

"Оскільки були складні часи, то замість того, щоб учитися, довелося йти працювати на цукровий завод у нічну зміну. Після півночі до восьмої ранку працював, а о дев'ятій уже біг до школи. У такому ритмі "протягнув" лише кілька місяців.

Далі було Білоцерківське ремісниче училище, за спеціальністю столяр-червонодеревник, і паралельно — вечірня школа. Після закінчення училища нас, трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ — учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, адже вдома все вчили українською мовою".

Небесна дорога у космос

Про перші свої космічні східці Павло Романович сьогодні розповідає відвертіше, ніж колись. Усе почалося в тому ж таки Магнітогорську, де він активно займався спортом і навіть мав розряди з шести видів.

У двадцять років пішов до аероклубу. Далі було військове авіаційне училище, після закінчення якого майбутнього генерал-майора авіації направили служити до Карелії. Там 1957 року Павло Попович, вдивляючись у небо, побачив перший штучний супутник Землі: "Дивилися та думали, що років через двадцять хтось із людей полетить у космос”.

Усього через якихось п'ять років цим "кимось" став і він. А до того родина Поповичів (Павло Романович уже був одружений з відомою льотчицею-випробувачем) пакувала речі й переїжджала з Карелії під Москву - дружині Марині треба було постійно літати.

"Раптом, 1959 року, мене викликають у штаб дивізії, де змусили підписати папір про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медичну комісію, аби потрапити до загону космонавтів.

Це для мене було несподіванкою. Ішов у штаб і думав собі: чого це мене викликають? Може, чарку випив і щось не те сказав? Коли ж прийшов, і раптом така пропозиція... Мені дали добу, аби подумати. Я одразу погодився.

Попович, Гагарін і перша жінка-космонавт Валентина Терешкова у студії радянського ТБ

Вимоги до здоров'я кандидата були високими. У мене з цим, хвалити Бога, було все гаразд. Тоді відібрали дві з половиною тисячі льотчиків-винищувачів з майже десяти тисяч осіб! І лише двадцять чоловік забрали до Москви.

В авіаційному госпіталі, куди приїхав на медичну комісію, пацієнти мали спортивний вигляд — молоді, міцні, веселі. З ранку й до вечора лікарі обстежували нас, влаштовували медико-психологічний контроль. У нашій палаті зібралися Юрій Гагарін, Герман Титов, Андріан Ніколаєв, Олексій Леонов, Валерій Биковський, мій тезка в морській формі Павло Бєляєв та інші.

Що дали Гагаріну за політ. Шість пар трусів і чотирикімнатна квартира

Тоді у Москві визначили "чудову шістку": Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов (пізніше його замінили на Мелінбурга) і я. До речі, Толя Карташов нині живе в Києві, службу завершив на заводі імені Антонова випробовувачем [Анатолій Карташов помер у Києві у грудні 2005-го - ІП].  

У госпітальній палаті ми й познайомилися, розповіли свої льотні біографії. Переважно всі літали на реактивних винищувачах. Але на надзвукових довелося тільки мені. Це трохи тішило, але я мовчав, аби не видатися хвальком.

Нас готували до першого польоту нарівні з Юрою Гагаріним. Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ні я, ні він першими не полетимо. Піонером у космосі згідно тодішньої політики мусив бути росіянин. Від цього нікуди не дінешся. Сергій Павлович Корольов сказав: "Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш".

Нас готували три роки. Тепер така підготовка проводиться приблизно за два. За цей період, окрім фізичної підготовки, нам треба було опанувати великий теоретичний курс. Ми мусили багато знати, аби не сидіти там, у космосі, наче мавпи. Космічний корабель — надто складна система, що поєднує сотні інших систем. Ми мусили знати бодай основні принципи функціонування.

До польоту Гагаріна ми були на казарменому положенні. Пізніше нам дозволили відпочивати, гуляти, але обов'язково в супроводі лікарів. Мені значно складніше давалася підготовка не до першого, а до другого польоту. Це було 1974 року, тож із часу першого польоту минуло майже дванадцять років".

Земля в ілюмінаторі

На моє запитання, чи не боявся Павло Романович, прямуючи на борт космічного корабля, він відповів так:

"Якщо хтось скаже, що стрибати з парашутом, літати літаком можна не боячись, — це буде брехнею. Лише той, хто несповна розуму, нічого не боїться. Безстрашна людина та, яка змогла перемогти свій страх. Радше космонавти належать саме до цієї категорії.

Уявіть лишень: космічна ракета з установкою має п'ятдесят метрів, під людиною знаходиться двадцять мільйонів кінських сип і вона сидить на самісінькій верхівці всього цього! І все це будь-якої миті може полетіти у тартарари...

У космосі ж навіть маленький метеорит може призвести до катастрофи. Тут достатньо одного його грама. Космонавтів рятує за таких умов лише закон збереження енергії.

1989: "Мрія" плюс "Буран" - спроба зробити радянський шатл. ВІДЕО

Тож оскільки всі космонавти набиралися з льотчиків-винищувачів, ми звикли ходити по лезу, балансувати між життям і смертю, щохвилини ризикувати. Навіть коли стрибаєш із парашутом, то мусиш усвідомлювати, що доручаєш своє життя клаптику тканини: розкриється чи ні?"

***

Із записів у бортовому журналі, який вів під час польоту П.Р.Попович:

"...33-й виток. Земля цікавиться здоров'ям і настроєм. Дорогі друзі! Спасибі за увагу. Почуваюся чудово. Коли приземлюся, розповім багато цікавого. Ваш "Беркут".

34-й виток. Відв'язався зовсім. Увійти у прив'язні ремені легше, аніж вийти.

35-й виток. Вночі при корабельному світлі нічого не видно ні на землі, ні в космосі. Навіть зорі зникають. А ось удень вони гаснуть. Парадокс? Нічого не вдієш — космос.


Пообідав. Апетит чудовий. Узяв навіть ДП. Роздратував Андріяна Ніколаєва воблою. Виявляється, у нього нема. Бідолаха аж стогне, так просить.

36-й виток. Контроль самопочуття. Пульс — 56. Випив води. Подібна до нашої, дніпровської.
Давав звірку часу.

Чогось почав чхати. Сам до себе сміюся: от чхнув би Тарас Бульба, то, мабуть, і корабель з орбіти зійшов би".

***

Попович не був би самим собою, якби не продемонстрував на повні груди безкінечному космічному просторові своє національне "я". Зауважимо, що це відбувалося на космічному кораблі Радянського Союзу, а в цій країні тоді вже давно проголосили про формування єдиного радянського народу.

"Я дуже пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, що пролунала на орбіті під час нашого польоту, була "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю..." А далі я її дещо перефразував: "...ось я сокіл, і ось я літаю!" А Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча, взагалі-то, "Соколом" був він, а я — "Беркутом", — пригадував наш космічний земляк.

1962: Поповича тріумфально зустрічають у Києві. ВІДЕО

Він усе життя був і залишається невгамовним романтиком. Навіть у суто стандартних ситуаціях завжди вчиняв нестандартно, знаходячи можливість для вияву людських почуттів.

Відома історія, коли відбулася в космосі зустріч між кораблем "Восток-3", пілотованим Андріяном Ніколаєвим, і "Восток-4" — Павлом Поповичем.

Павло Романович почув у мікрофонах голос Ніколаєва: "Беркут", я — "Сокіл"... У відповідь, замість офіційного звертання Попович сказав просто: "Андрюшо, я чую тебе! Добре чую..." Ніколаєв, який славився винятковою дисциплінованістю, аж розгубився: "Який я Андрюша? Я — "Сокіл"...

На це українець Попович відрубав: "Та кинь ти, Андрюхо! Переможців не судять. Дивись, яка краса!"

Промайнула видатна фігура: Юра! Юра!

Останнім часом постать Гагаріна притрусилась пилом міфів і навіть чудернацьких вигадок. Павло Попович був серед тих, хто його добре знав. Ось його згадка про зоряного побратима:

"Так склалося, що я був першим, хто зустрів Юрія Гагаріна в день його приїзду до Москви. Мені було доручено очолити перший радянський загін космонавтів і стати його парторгом. Юрій був чесною і принциповою людиною, безмежно відданим офіцером".

Зараз з'явилося багато версій про загибель Юрія Гагаріна. Бульварні газети друкують всілякі нісенітниці. Павло Романович спростував різноманітні фантазії та вигадки.

Гагарін міг розбитися через занадто різкий маневр

"Передчасна смерть — завжди випадковість. Гагарін справді розбився. Але хоча нині й багато пліток навколо цього назбиралося, мовляв, був п'яний. Але все це дурниці. Гадаю, щось трапилося з технікою й призвело до тимчасової втрати свідомості обома льотчиками: Гагаріним і Серьогіним.

Вони навіть не робили спроби катапультуватися, хоча перебували на висоті 4200 метрів! А ось спроба вивести літак на потрібний рівень була. їм не вистачило всього 250 метрів... Ми, одинадцять осіб, які були тоді на аеродромі, живі свідки цієї трагедії".

Попович вірить у Бога

А також у те, що у Всесвіті, окрім землян, є життя.

"Я хрещений, тож перебування у космосі тільки посилило мою віру в Бога. Ми мали змогу на власні очі побачити макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, вона видається маленькою цяточкою і ти усвідомлюєш, як далеко відірвався від неї. Місяць, планети — все обертається. Обертаєшся з ними і ти.

Зі мною зрозуміло, мене запустив сюди людський розум. А хто ж тоді створив і змусив обертатися всю цю систему? Хтось же це не лише зробив, а й керує ним! Спробуйте у великому місті на перехресті прибрати світлофор, — миттю станеться катастрофа. Саме відчуття твоєї мізерності і величі навколишнього простору переконують: щось тут та є! А що — не знаю.

Одні називають його Богом, інші — центром світостворення, треті — небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненна і величніша. Тож Бог є, Він усе бачить, і те, що відбувається на Землі, то з Його волі, бо ми забули Його та перестали шанувати.

 Попович під час другого польоту в 1974 році

Крім того, вірю, що ще десь існує життя. Недавно вчені з Нижнього Новгорода теоретично довели, що рівно під дев'яносто градусів від нашої Сонячної системи існує подібна система. її назвали "СС-90".

Вони також довели, чому ні ми їх не чуємо й не бачимо, ні вони — нас. Хоча практично перевірити це ми поки що не можемо. Навіть на Місяці та Венері сучасна наука передбачає можливість існування мікроорганізмів".

Попович і українство

Павло Романович, живучи у білокам'яній, з Україною зв'язків не полишав. Завжди почесний гість усіх конгресів і форумів українців, він пригадував, як двадцять чотири роки тому був депутатом Верховної Ради України від Сквири, що на Київщині.

Йому пропонували бути депутатом Верховної Ради СРСР від України (мовляв, менше клопоту, не так часто треба навідуватися в Київ), — не погодився. Пишався, що всі депутатські накази виконав. Навіть залізниця в Сквирі збудована саме за його сприяння.

В останні роки життя Попович очолював українську громаду Москви — був президентом товариства українців "Славутич". Саме завдяки його особистим зв'язкам і стараннями українці отримали приміщення під свою організацію.

Прізвище першого українця на орбіті знають тільки 3% громадян

Пан Павло не переоцінював той факт, що в Москві живе понад мільйон українців, на справи української громади дивився тверезо:

"Я, приміром, виступав за відкриття в Москві українського театру. Але головна проблема в самих московських українцях. Наприклад, "Славутич" проводить якийсь захід, але попри його рекламування на нього приходять одиниці. Тут не можна порівнювати українців із західної діаспори з їхніми східними земляками — інше середовище".

Справа навіть не в умовах, які створила чи ні Російська Федерація для національного розвитку українців, а в їхній пасивності й інертності. "Ось приїхав українець працювати у Московський Великий театр, співає та й співає собі і його життя земляків не обходить". Більшість українців навіть не хочуть признаватися, якого вони роду.

***

До образу Павла Поповича можна додати, що його космічна зірка — це гордість усього українського народу.

І хтозна, може вже тепер простому хлопчині, який пильно й мрійливо вдивляється у дивовижне нічне українське небо, судитиметься продовжувати космічну славу землі української...

Дивіться також: 

Україна космічна. Наш внесок у галузь

1997: Леонід Каденюк - перший космонавт Незалежності. ВІДЕО 



Юрій Дорошенко
Журналіст (Київ)

Теми: космонавтика, XX сторіччя, історична пам'ять, УРСР, СРСР




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter