Українська правда
Історична правда

Останній вартовий Гітлера: "Я ні про що не жалкую"

31.08.2012 _ Роман Горбик
Версія для друку

"Історична Правда" поїхала в гості до останньої живої людини, яка була особисто знайома з Гітлером: "Це була війна, а я був солдат. Хтось мусив стріляти з танка, хтось підбивав літаки. Я був телефоністом Гітлера". 73 роки тому почалася Друга світова.

У центрі Берліна, неподалік від Бундестагу й Бранденбурзьких воріт, у подвір’ї звичайного житлового будинку є місце, де закінчився Третій рейх: бункер, у якому 30 квітня 1945 року наклали на себе руки Адольф Гітлер та Єва Браун.

Колись тут був внутрішній двір і сад Нової райхсканцелярії, під яким і містилась найглибша частина бункера. Тепер – дороге житло, паркінг і місце для прогулянок з дітьми. Але земля досі ховає в собі товстелезні бетонні стіни.

Тривалий час про це місце воліли не згадувати. Навіть інформаційного стенда для туристів тут поставили лише нещодавно.

Тут був бункер людини, яка 1 вересня 1939 року розпочала Другу світову війну. Фото: Павло Солодько

Тим часом усього за декілька кілометрів звідси, у тихому передмісті Берліна мешкає останній живий свідок фінальних днів керівництва нацистської Німеччини в "бункері фюрера".

Фантом влади

Ба більше, 94-річний Рохус Міш – остання жива людина, яка особисто знала Гітлера. З 1940 року до кінця війни Міш виконував обов’язки особистого охоронця, кур’єра і телефоніста найстрашнішого диктатора Західної Європи. У липні останньому вартовому фюрера виповнилося дев’яносто п’ять.

У гості до Рохуса Міша, чию адресу і номер телефону годі шукати в довідниках, я їду з дивними почуттями. Це не просто хвилювання перед зустріччю з історією. Мені незатишно від усвідомлення влади Гітлера, яка настільки перетривала свого носія.

"Я пропоную вам боротьбу і смерть". Джордж Орвелл про Гітлера

Один із чільних злочинців в історії не живе вже 67 років, але ми й досі повсякчас натикаємося на силове поле його впливу.

Зустріч із Мішем – це фактично зустріч із фантомом тієї влади. Адже інтерес до нього викликаний, зрештою, тільки його фізичною близькістю до її епіцентру, і саме ця близькість змушує мене їхати через усе місто в район одноповерхової приватної забудови.

Вулиця в передмісті Берліна Рудові, де живе Рохус Міш. Всі фото: Роман Горбик

Та й чи не про те, як важливо бути близьким до хай якого злочинного уряду, свідчить порівняння доль того, хто обслуговував комунікацію творців Голокосту, і того, хто ставав його виконавцем, аби будь-що вижити у концтаборі? Навіть якщо зважити, що Міш провів 9 років по війні у Бутирці й таборах, у жахливих тортурах і примусовій праці.

Іван Дем'янюк: "Я звинувачую Німеччину". Промова в суді

Сьогодні Рохус Міш мешкає на вулиці з квітковою назвою у тому самому будиночку, що належав батькам його дружини ще до війни. Сам він рано став сиротою: батько, солдат Першої світової, помер від ран у день, коли народився його син; рано від сухот померла мати.

Міш вивчився на художника і до війни заробляв, малюючи реклами й афіші. Торгуючи малярським начинням, заробляв він і після війни.

За два роки до початку Другої світової його мобілізували – завдяки зросту і бездоганним фізичним даним він потрапив до СС і як вояк 1-ї дивізії Ляйбштандарту СС "Адольф Гітлер" узяв участь в аншлюсі Австрії, окупації Чехословаччини і польській кампанії.

 Ставка Гітлера "Вовче лігво". Рохус Міш на порозі бараку, де 20 липня 1944 року вчинено замах на Гітлера

Після поранення під Модліном його перевели в тил, 1940-го року завдяки тій самій "фізиці" відібрали в особисту охорону "фюрера".

Слід зауважити, що Міш ніколи не був ідейним нацистом або членом НСДАП. Ба більше, жінчина родина завжди переконано підтримувала соціал-демократів. Міш навіть мусив задіювати свої зв’язки, щоб вирятувати дядька дружини із концтабору "Заксенгавзен" [в якому закатували Олега Ольжича - ІП], де того ув’язнили за участь у робітничому русі.

Побачення з історією

Я коротко натискаю кнопку "Р.Міш". Він відчиняє тут-таки, але я не второпую – заходжу тільки з другого разу. Врешті, хвіртка була, здається, і так незамкнена. З десять метрів стежечкою до ґанку. Вулиця майже безлюдна, де-не-де хтось пройде в якомусь дворі. Збираються хмари і спека: буде гроза.

Двері прочиняються, наче самі собою, – нікого за ними не видно, тільки в міру захаращений коридор. Я просовую голову в двері. Ось він стоїть, спершись на візочок, з яким ходить по хаті: зменшений старістю, згорблений дідусь; але великі руки і голова дають на увагу його колишні пропорції.

Рохус Міш під час розмови з автором

"Пане Міш? Добридень", - кажу я і розсипаюся в численних перепросинах.

Пан Міш махає руками: "Відвідувачі добивають моє здоров’я!" - цю фразу він повторює під час нашої розмови постійно. Говорить він глухо, з паузами і не завжди розбірливо, але пристрасно; часом не реагує на питання і продовжує говорити далі, але погляд має ще ясний, часами – навіть дуже.

Після виходу книжки спогадів "Останній свідок" він і справді став знаменитістю серед істориків, журналістів і просто цікавих. Щодня приходить по кілька гостей, які приїжджають з усього світу.

"Зазвичай після виходу книжка ще два роки лежить на полицях, а моя – одразу розійшлася, – каже пан Міш. – Люди мені тільки добре про неї кажуть. Навіть кажуть, що її треба вивчати в школі".

У його кімнаті кілька стільців у потертій шкіряній обшивці навколо круглого столу, шафа, плаский телевізор. У куточку – кілька фотографій, серед яких і улюблений кольоровий знімок дружини, зроблений у резиденції Гітлера "Оберзальцберґ".

Рохус Міш у резиденції Гітлера "Оберзальцберґ", 1942 р.

На стіні – кілька більших картин, на одній із них намальовано Рeйхсканцелярію, ракурс із саду. На цій картині господар ще раз пояснює розташування бункера.

– Це було моє робоче місце, – розповідає телефоніст Гітлера. – Ніхто не міг здогадатися, де бункер, ні радянці, ні англійці. А вхід був прямо з помешкання Гітлера у Старій рeйхсканцелярії. Багато хто розповідає сьогодні про бункер, але в тому забагато фантазії. Я був чи не єдиний, хто там працював і перебував майже постійно, навіть тоді, коли Гітлер з усіма попрощався і відпустив більшу частину персоналу перед самогубством.

Решта приходили і йшли собі, туди-сюди. А я залишив бункер лише коли Геббельс сказав мені: "Ви вільний чоловік, у вас немає більше обов’язків". Тоді я відімкнув комутатор і пішов звідти. Залишався тільки технік, який повинен був забезпечувати життєдіяльність бункера (у так званому "передбункері" перебувало й багато цивільних. – Р.Г.).

–  Геббельс ще був живий?

– Так, Геббельс ще був живий.

Розповідь Міша про останні години бункера належить до тих, які змушують ще раз перевіряти начебто достовірно відомі факти. За більшістю свідчень, Геббельс наклав на себе руки 1 травня, на наступний день після Гітлера. Проте щодо точного часу і способу самогубства єдиної думки нема.

1935 рік. Геббельс про Голодомор

Міш твердить: коли пізно вночі 2 травня він покинув Райхсканцелярію через підвальне вікно і подався шукати рятунку в метро, наступник Гітлера на посаді райхсканцлера ще жив. Здавалось би, дрібниця, але чи знає історія, що таке дрібниці?

Критикує Міш і такі фільми як "Бункер" („Der Untergang“), у яких знаходить масу помилок. Врешті, саме він – останній, хто бачив черевики мертвого Гітлера, що стирчали з-під попони, коли його несли на спалення.

Останній, хто бачив, як дружина Геббельса розкладала пасьянс просто в телефонній апаратній, щойно отруївши власноруч шестеро своїх дітей. Їх він, до речі, числить серед жертв Третього райху і пропонує вшановувати їхню пам’ять, чим також накликає на себе багато критики.

Останній день миру. Передовиця з есесівської газети „Das Schwarze Korps“ від 31 серпня 1939 року: "Ось чому ми перемагаємо". Напис на чоботі на карикатурі: "Берлінсько-московський пакт про ненапад"

Звичайно, за 5 років служби в найближчому оточенні Гітлера були не тільки ці моторошні моменти. Якось уночі телефоніст Міш приніс повідомлення, щоб за звичкою покласти їх на стола у вітальні Гітлерової квартири. Вже виходячи, помітив, що на дивані хтось лежить.

Це була не більше й не менш як Єва Браун у нічній сорочці. Кілька хвилин вони дивилися одне на одного; потім вона поклала пальця на вуста жестом таємниці, і Міш повернувся в апаратну. "Це ж була дівчина фюрера"!"

Гітлер у побуті: "Він не був монстром"

Обершарфюрер Міш часто змінював завдання: забезпечував охорону "фюрера", з’єднував телефонні канали, виконував особисті доручення і кур’єрську доставку. Саме завдяки такому завданню він уникнув можливої загибелі під час замаху на Гітлера 20 липня 1944 року.

– Про це багато написали, і ви в тому числі. Але в кінцевому підсумку, коли ви зараз згадуєте Гітлера, яким він вам запам’ятався у найважливіших рисах як особа?

– Гітлер не був монстром. Це була цілком звичайна, нормальна людина [normaler Mensch]. Ось такий він був, як на цьому фото: руки в кишенях штанів, звичайний чоловік.  

"Ось такий він був, як на цьому фото: руки в кишенях штанів, звичайний чоловік"

Коли він виступав як лідер партії, на партійних з’їздах, на мітингах, він перевтілювався: тоді він був революціонером. Але при державних справах це був звичайнісінький глава держави [ein ganz normaler Staatsoberhaupt].

У спогадах Міш справді доносить цілком буденний образ "бича Божого" новітньої Європи. Це Гітлер, який постійно об’їдається солодощами, лагідний із підлеглими і, коли його засмучують суперечки з генералами, слухає ліричні шляґери у виконанні свого улюбленого співака Йозефа Шмідта (до речі, єврея з Чернівців).

Ще один камінець на шальку терезів про банальність зла і твердження численних біографів про "видатну пересічність" "фюрера"? Монстр може і не виглядати як монстр.

 Культ особи в нацистській пресі у вересні 1939-го. Заголовок: "Перший солдат". "Все моє життя віднині належить моєму народові! Я хочу бути ніким іншим, як першим солдатом німецького Рейху! … Я виведу його тільки до перемоги або не переживу цей кінець!"

З Гітлером його вартовий бував і у ставці "Вервольф" під Вінницею.

– Що вам запам’яталося з тих часів в Україні?

– Українці були дружні. Деякі виконували роботи для Вервольфу. Ми діставали у місцевих селян продукти, наприклад, соняшникову олію (у своїй книжці Міш називає українську олію "божественною" [herrlich] і згадує, що навіть відсилав її додому як подарунок. – Р.Г.).

– А як діставали?

– Купували, вимінювали. Наприклад, за олію ми давали сіль. Відбирати було заборонено, за це були тяжкі покарання.

– А як ви знаходили спільну мову з місцевими?

– З українцями було нескладно порозумітися. Багато розуміли німецьку. Старі люди, старі українці могли говорити німецькою.

Рохус Міш у "Вовчому лігві"

– Чи говорилося в Рейхсканцелярії про Україну?

– Я нічого не чув, ми не були присутні при цих розмовах. Здійснювали тільки супровід [Begleitung]. Не пригадую також, щоб якісь українці бували в Рейхсканцелярії, поряд із Гітлером; не згадувалося ні про кого і в телефонних розмовах.

– А які були контакти між Гітлером і Сталіним, що Ви про це пригадуєте?

– Ми в супроводі [Begleitkommando] мало цим цікавилися. Скажу, що бункер Гітлера з’явився після візиту Молотова (у листопаді 1940 р. – Р.Г.). Тоді саме англійці один із перших нальотів організували, бомбардувальник засікли над Люнебурґом. Довелося дбати ще й про безпеку Молотова. І тоді з’ясувалося, що єдиний надійний бункер у Берліні належить приватному готелю. Цього Гітлер не міг стерпіти і наказав будувати державний бункер тільки для найвищого керівництва.

Помовчавши, Міш додає: "Врешті, і Гітлер, і Сталін залишили багато жертв. Але то була війна. Війни без воєнних злочинів не буває".

1939 рік. Гітлер вітає Сталіна з днем народження. ФОТО

Круглий стіл посеред кімнати увесь завалено конвертами і пакунками. "Ось, тут книжка. І ось тут книжка. На все я мушу дати відповідь, підписати і відіслати назад. Тому я не дуже радий відвідувачам – вони не дають мені встигнути відповісти на всі ці листи. Відвідувачі добивають моє здоров’я!"

Так само ретельно й бездоганно, як Міш працював для свого "Шефа" (так звали Гітлера безпосередні підлеглі), ставиться він до своєї роботи й тепер.

За столом, заваленим листами: Рохус Міш удома 

"Люди пишуть звідусіль, з Австралії, Канади, Нової Зеландії. Ось це з Росії", - показує мені він. Пухкий пакунок з російським перекладом книжки "Останній свідок", всередині ще кілька книжок, якісь альбоми з іконами. Зворотна адреса: Чєрєповєц.

"І ось це з Росії". І цей пакунок – із Чєрєповца. Вочевидь, пан Міш має там багато шанувальників.

– Мені особливо багато пишуть із Росії. Росіяни сьогодні чесніше говорять про війну, ніж німці. В Німеччині про це заборонено говорити. Але це історія. Хороша історія, погана історія – але історія. Історію не можна руйнувати, як зруйнували того бункера. Її треба знати, говорити про неї. Німці ж лише винуватять самі себе і тим себе гублять.

З могили батьків Гітлера прибрали надгробок. ФОТО

Мене насторожує остання фраза. Боюся, що Міш не почуває на собі вини за мільйони жертв нацизму.

"Що Ви відчували, коли після війни дізнавалися про тоталітаризм у Німеччині, про все, що відбувалося?"

Дідусь довго не відповідає. Може, він просто не почув чи не зрозумів мого питання. Зрештою каже: "Так, тоді я не знав нічого. Я був завжди поряд із Гітлером, а він ніколи не бував у концтаборі".

Есесівські будні: між рекламою кремів для гоління і некрологами. З останнього передвоєнного числа „Das Schwarze Korps“ – журналу, що його Міш міг гортати у вільний від служби час

Вперте свідчення найближчого кола "фюрера", що вони не чули про винищення цілих груп населення і народів, а часом, що той і сам не був у курсі, схоже на кругову поруку. Здається майже неймовірним, що можна було жити в Третьому рейху, бачити огром антисемітської пропаганди, чути в кабаре жарти "пропав, як єврей" - і не розуміти, що відбувається.

Звичайно, ніхто не ділився з телефоністом Мішем планами геноциду. Але не здогадатися про них із уривків випадково почутих фраз, телефонних розмов і депеш – важко це прийняти на віру. Може, це просто слабкість визнати провину в пасивному потуранні злочину? Саме та слабкість, через яку рідна дочка нині так неохоче контактує з Мішем.

– Чи став світ кращим принаймні тепер?

– Ні, все те саме. Я вважаю, тепер уже йде Третя Світова війна. Гляньте на арабські країни, що там коїться! Так, масштаби ще маленькі, сьогодні двадцятеро, завтра – тридцятеро вбитих. Але це війна, яка не припиняється. У світі знов неспокійно, як і тоді.

Посеред розмови приходить сусідка Гідельґарда, яка доглядає старого. Вона приязна, але хвилюється за свого підопічного: видно, їй не подобається, що розмова затягнулася. "Він узагалі недавно як із лікарні, не дуже добре почувається, – каже вона. – І вже сьогодні було троє відвідувачів. Залишайтеся, але не надовго".

Коли Міш каже їй, що я з України, вона дивується: "Але ж ви вже в нас були?" Я хитаю головою: "Ні, я вперше". "То вдруге не приходьте!" - каже вона; негрубо, радше жартома.

Але прийти ще мало б сенс – багато питань залишилися не поставленими. Чи бажав би він тепер перемоги Гітлера і яким би бачив своє життя в такому разі? Чи було б йому що сказати Івану Дем’янюку?

Наприкінці я ще раз вибачаюся за те, що зловживав його часом і здоров’ям, і пояснюю, чому мені особисто було важливо з ним побачитися. Я розповідаю про своїх дідуся з бабусею, які пережили війну підлітками, про іншого дідуся – радянського пілота-винищувача (мені здається, що на цю згадку він трохи ніяковіє).

Сімейні історії читачів ІП про Другу світову

Кажу, що я знаю їхні історії, але мені важливо почути і його версію; що з плином часу війна, яка визначила долі всіх нас, стає нереальною, розмивається в численних переказах, і чимдалі менше є можливостей відновити її реальність, буквально – помацати її фізично, особливо коли йдеться про ухвалення найважливіших і найстрахітливіших рішень.

"Я розумію цей інтерес, – каже Міш. – Побачити останнього свідка кінця Третього райху. Одначе останнім справжнім свідком подій був Отто Ґюнше, як особистий ад’ютант Гітлера. Він був присутній на зустрічах Гітлера. Він і спалив його". І знову господар жаліється на надмір листів.

– Чому Ви не хочете завести собі помічників? Вам би так було набагато легше.

– Ні, але ж усі ці листи – мені особисто! – обурюється Міш. – Я сам повинен на них відповісти!

Коли я йду, Міш приязно прощається і, вже як я на порозі, повторює: "До побачення". Мені здається, що у вікні я бачу його профіль. А у дворі будинку навпроти, в чудовому, по-німецькому охайному будиночку з безліччю троянд, порається коло авта велика турецька родина. Я не встигаю дійти до метро – оглушливо б’є грім, і починається нестримна злива з грозою.

Автограф Міша на його книзі "Останній свідок"

"Форрестом Гампом Третього райху" називають Міша в сучасній Німеччині. На прощання він потиснув мені руку своєю великою, з довгими пальцями рукою – дуже сильно, попри вік, і подивився в очі.

– Пане Міш, – питаюся я, – Ви про щось шкодуєте у своєму житті?

– Я не шкодую ні про що. Це була війна, а я був солдат. Хтось мусив стріляти з танка, хтось підбивав літаки. Я був телефоністом Гітлера.

Дивіться також:

1939: парад перемоги у Бресті. Нацисти і сталіністи разом. ВІДЕО

Блаженніший Любомир: "Війна увійшла в моє життя 1 вересня 1939-го"

Гітлерівський агітпроп у листівках. ФОТО

1986: останнє інтерв'ю нацистського "президента" України Коха. ВІДЕО

"Шевченко з України". Написи на Рейхстазі травня 1945-го. ФОТО



Роман Горбик
Журналіст, літератор.

Теми: Друга світова війна, XX сторіччя, історична пам'ять, Німеччина, нацизм, Гітлер, Третій рейх



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter