Українська правда
Історична правда

Сім пострілів у Петлюру. Текст Дмитра Табачника 1991 року

25.05.2013 _ Дмитро Табачник
Версія для друку

Всі політичні помилки Симона Петлюри аж ніяк не виправдовують вбивцю і терориста Шварцбарта. Петлюра ж, на мій погляд, має зайняти гідне й помітне місце в нашій вітчизняній історії, зайняти його як один з творців Української держави на початку XX століття...

25 травня 1926 році у Парижі було вбито Симона Петлюру - головного командира військ УНР (1918), голову Директорії УНР (1919-1920), одного з лідерів українського емігрантського політичного руху.

ІП пропонує читачам текст наукового працівника Інституту історії України НАНУ Дмитра Табачника про цю подію і її наслідки. Цей матеріал під назвою "Сім пострілів у Симона Петлюру. Нотатки історика про вбивство на паризькій вулиці Расіна" був опублікований у журналі "Вітчизна", №9 за 1991 рік, стор. 142-151.

----------------

Славетний давньоримський поет і оратор Квінт Горацій Флакк ще у І столітті до нашої ери у відомій філософській поемі "Пам'ятник", оцінюючи бурхливу цезаріанську епоху в історії Стародавнього Риму, стверджував: "Істина — це донька часу".

Але консул Римської республіки, полководець і літератор Теренцій Варрон рішуче заперечив йому іншим крилатим виразом: "Істина породжує ненависть".

Особисто я думаю, що у словах великого Горація більше правоти й мудрості. Адже часто лише з відстані часу істина стає очевидною, особливо коли це стосується суперечливих і складних сторінок нашої історії.

Скан "Вітчизни", №9, 1991

Події минулого, хоч якими б неприємними вони здавалися нам сьогодні, зовсім не привід для розпалювання пристрастей, а то більш ненависті. Ми маємо знати їх, щоб довідатись, чому ті або інші процеси в суспільстві йдуть саме так, а не інакше, щоб прогнозувати майбутнє і не помилятися у сьогоденні.

І в цих нотатках мова піде саме про таку подію, яка свого часу сколихнула весь цивілізований світ та й досі викликає гострі суперечки істориків і політиків.

"ВИРОК МЕСНИКА" ЧИ ПІДСТУПНЕ ВБИВСТВО?

Той день — 25 травня 1926 року — був жарким, але ще не спекотним. І на широких бульварах Парижа, як завжди, юрмилося і штовхалося чимало людей. Та в старій центральній частині міста, неподалік від відомого кладовища Пер-Лашез, на вузьких вулицях у пообідній час панувала тиша.

Невисокий блідуватий чоловік, з вигляду років п'ятдесяти, спокійною, прогулянковою ходою йшов правобіч тротуаром вулиці Расіна. "Емігрант чи безробітний?" — подумала стара консьєржка, що грілася на осонні біля масивної дверної брами.

І справді, недорогий мішкуватий піджак, стоптані черевики і вигляд людини, яка нікуди особливо не поспішає, навряд чи давали підстави віднедсти її до поважних парижан. 

За кілька метрів від рогу вулиці Сен-Мішель перехожий уповільнив крок, пильно вдивляючись в обличчя чоловіка, який прямував йому назустріч, потім машинально глянув на годинник. Стрілки показували 14 годину 10 хвилин.

Чоловік наближався. Ще кілька кроків — і він вихопив револьвер. Один за одним вдарили постріли. На чисто вимитому тротуарі розпливалася бордово-гаряча пляма крові... А вже о 14:15 два ажани, міцно скрутивши руки, тягли смертельно блідого вбивцю до поліцейського комісаріату.

Увечері всі паризькі газети сповістили сенсаційну новину: 25 травня на вулиці Расіна у центрі Парижа о 14 годині 12 хвилин застрелено відомого політичного діяча, лідера української еміграції, голову Української Народної Республіки в екзилі, колишнього голову Директорії та головного отамана всіх військ УНР Симона Васильовича Петлюру.

Ранкові випуски, в тому числі й зарубіжні видання, про вбивство на вулиці Расіна подавали вже докладнішу інформацію — короткі нотатки біографії Петлюри, опис його діянь і політичної кар'єри, яка обірвалася на сорок сьомому році життя.

Повідомлялося також, що затримано терориста — ним виявився мешканець Парижа, власник невеличкої крамниці годинників і майстер-годинникар Самуїл Шварцбарт — нібито колишній житель та уродженець Південної України.

Поліцейські чини офіційно сповістили, що розпочато слідство, хід якого контролюватиме особисто префект Парижа і начальник управління кримінальної поліції.

Невдовзі стало відомо — з офіційного поліцейського протоколу й акта судово-медичної експертизи,— що після першого пострілу, який не був смертельним, Петлюра втратив рівновагу й опустився на коліно, а потім упав на тротуар. Шварцбарт випустив ще шість куль у лежачого вже Петлюру, завдавши потерпілому смертельних ушкоджень внутрішніх органів, від яких той і помер.

До останнього часу обставини вбивства Симона Петлюри і судовий процес над Самуїлом Шварцбартом залишалися невідомою чи майже невідомою сторінкою історії хіба що для радянського читача, і передусім для земляків вбитого головного отамана.

На Заході ж існує з цього питання велика література, написано фундаментальні наукові дослідження і публіцистичні книжки.

Але треба зазначити, що вся ця література чітко поділяється на дві протилежні за своїм спрямуванням частини — писана прибічниками Симона Васильовича, які вважають, що мав місце терористичний акт, підготовлений групою вбивць і ретельно спланований за вказівкою чи то більшовицького режиму Сталіна, чи то за наказом, Комінтерну, та прихильниками протилежної думки, котрі твердо переконані, що Самуїл Шварцбарт — це вбивця-одинак, месник за знищених під час погромів на Україні рідних і близьких, що стріляв він з відчаю і до цього його спонукало святе й праведне почуття помсти.

І перші, й другі мають чимало свідчень, документів і гіпотез, які спростувати чи достеменно обгрунтувати дуже важко. Найнеприємнішим у цій полеміці, що триває вже понад шістдесят років і була започаткована книжками сучасників Петлюри ще наприкінці 20-х років, є, на мій погляд, те, що опоненти не хочуть слухати один одного і часто факти історії використовують лише як знаряддя політичної боротьби.

Найгрунтовніші праці першої групи дослідників — це, безумовно, книжка генерала Миколи Шаповала "Про смерть Симона Петлюри", видана ще 1929 року у Скрентоні, та неперевершена ще й досі фундаментальна монографія українського історика старшого покоління і приятеля Петлюри А.Яковлева "Паризька трагедія", видрукувана 1930 року в Празі.

До цього слід додати й праці сучасних істориків українського походження, які живуть на Заході, видані вже у 70-ті роки. До них належать студії Бориса Марченка, Юрія Кульчицького, Зиновія Соколюка та інших.

Опоненти цих дослідників, в свою чергу, мають чимало наукових праць. І перші з них також з'явилися ще у 20-ті роки. Передусім слід згадати досить грубу, унікальну за наведеним фактажем книжку відомого французького адвоката Анрі Тореса "Процес про погроми", випущену 1928 року в Парижі.

Унікальна вона тим, що її автор був на цьому процесі захисником Шварцбарта і, мабуть, як ніхто, знав усі обставини справи. Звичайно, цей автор не міг бути неупередженим.

Але найповніше антипетлюрівський напрям, на мою думку, втілений у величезній, на півтисячі сторінок, монографії історика професора Саула Фрідмана, виданій у Нью-Йорку в 1976 році. Вже її назва свідчить про позицію автора: "Погромник. Вбивство Симона Петлюри".

Видрукувана великим тиражем, ця книжка грунтовністю своєї джерельної бази і великою кількістю цитованих документів ніби поставила останню крапку в багаторічній полеміці. Але до паризького процесу 1926— 1927 років ще, мабуть, неодноразово повертатимуться й історики, і критики.

Чимало цікавих документів і свідчень, що безпосередньо стосуються цієї справи, зберігається в архівосховищах та бібліотеці фонду, який має назву "Архів Черикова" (Нью-Йорк) та у Паризькій бібліотеці імені Симона Петлюри, котра була створена на кошти та завдяки клопотанням української діаспори.

Тож на підставі вивчення літературних і документальних джерел, а також діставши можливість ознайомитись безпосередньо із судовими матеріалами, автор цих рядків хотів би, не втручаючись у спір по суті, висвітлити лише безперечні факти, тобто розповісти, як драматично й напружено проходили і слідство, і сам судовий процес над вбивцею Самуїлом Шварцбартом.

"ШУКАЙТЕ РУКУ МОСКВИ"

З тим, що Самуїл Шварцбарт був месник, рішуче не погоджуються українські історики діаспори. На їхню думіф, Шварцбарт був звичайний агент ДПУ, терорист-найманець Москви, якого відрядили на знищення Петлюри. Таку версію вони обстоювали ще у 1926 році.

Професор Юрій Кульчицький, наприклад, доводить, що "українці (маються на увазі діячі еміграції. — Д.Т.) постійно ставили собі питання, чому забито саме Петлюру.., а не Денікіна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які тоді постійно мешкали в Парижі.

І відповідь ясна: в протилежності до них, Петлюра очолював український національно-визвольний рух і цим саме був для ворога небезпечний. Більшовики постійно переслідували Петлюру і, уживши дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі [1 - див. примітки наприкінці тексту]. 

Він користувався престижем у Польщі, Франції й інших країнах. Його підтримували українці в екзилі і повстанці в Україні, які продовжували боротися з більшовиками в підпіллі, все ще надіючись на поворот. Убивши Петлюру, ворог надіявся знищити український визвольний рух...

Вбивство Петлюри було тільки першим з цілого ряду політичних вбивств українських національних провідників і йшло також по лінії постанови Комінтерну про політичні вбивства, яка була підписана 9 січня 1926 року.

Сам характер вбивства дуже нагадує методи, застосовані більшовиками в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921-1926 роках. Ще перед вбивством Петлюри більшовики вдосконалили способи усунення отаманів, вбиваючи їх або знеславлюючи їхню честь. У випадку такого загрозливого противника, яким був Петлюра, вони застосували обидва заходи".

Тобто головний аргумент тут — підвищена небезпека, загроза з боку Петлюри для більшовицького уряду. І саме тому, мовляв, головний отаман впав жертвою терористичного акту.

Але їхні опоненти не погоджуються: Петлюра не був небезпечнішим противником, аніж, скажімо, Денікін чи Врангель, але ж вони не стали жертвами замаху. Крім того, сам по собі цей аргумент більш ніж сумнівний хоча б тому, що якби вбивство Петлюри організовували органи ДПУ, вони могли б зробити це таємно, подбати про те, щоб вбивця не потрапив до рук французької поліції.

Адже на відкритому судовому процесі могло стати відомо про причетність до розправи більшовицьких каральних органів. Й оскільки Радянський Союз тоді ще перебував у дипломатичній ізоляції і надзвичайно дбав про свій міжнародний престиж, то навряд чи наважився б він на такий безглуздий і небезпечний крок.

Крім того, у ті роки сталінський політичний авантюризм ще не поширювався більш-менш помітно на зовнішню політику, котру тоді спрямовував поміркований та інтелігентний Г.В.Чичерін.

Так чи інакше, але ще під час попереднього слідства наполегливо шукали "руку Москви", "московський слід". І версію цю всіляко підтримувала французька антикомуністична преса, яка мала на меті скомпрометувати радянське посольство в Парижі.

Тоді його очолював у ранзі надзвичайного і повноважного посла той самий Християн Раковський, який в 1919—1924 роках був головою Радян-ського уряду України й вважався одним з найпослідовніших супротивників Симона Петлюри під час громадянської війни на Україні.

Особливого напруження пошуки "московського сліду" досягли тоді, коли під час слідства, а згодом на процесі обвинувачений у вбивсті зізнався, що він колись був соціалістом, співчував марксистам, але спочатку не уточнив, до якої саме фракції в соціал-демократії належав.

Коли ж Шварцбарт згодом дав показання, що за молодих літ належав до австрійської соціал-демократичної групи "функ", що перекладається як "Іскра", де він ретельно вивчав Маркса, Енгельса, Лібкнехта та Лассаля, частина преси почала на всі заставки твердити, що Шварцбарт як більшовик і більшовицький терорист викритий.

Як докази навіть згадувались такі факти з його юнацької біографії, які не мали ніякого стосунку до вчиненого вбивства: арешт Шварцбарта за крадіжку із зломом 1908 року у Відні, за що він відсидів чотири місяці у каторжній в'язниці в імператорській Австро-Угорщині. Згадувалось також, що він був висланий з Будапешта у 1909 році як небажана особа за поданням поліцейського управління.

На підтвердження версії про те, що Шварцбарт був більшовиком, А. Яковлів у своїй книжці "Паризька трагедія" пише, що ще до першої світової війни, "подорожуючи на пароплаві "Мельбурн" до Росії, Шварцбарт і ще кілька його товаришів провадили більшо-вицьку пропаганду на пароплаві, були заарештовані і передані російській владі по приїзді до Архангельська".

Крім того, як зауважує А. Яковлів, "він (тобто Шварцбарт. — Д.Т.) вмістив свої спомини з перебування на Україні 1917—1919 рр., причому одверто й не ховаючись описував, як він служив у червоній більшовицькій армії та як їздив по Україні з карними більшовицькими загонами".

А професор Юрій Кульчицький додає: "Коли його запитали на суді, чи він служив в Червоній Армії, Шварцбарт відповів, що ні. Насправді він не тільки служив в Червоній Армії, але й сам організовував жидівську військову частину, яка складалася з 90-та вояків і підлягала відомому більшовикові Котовському... Українці переконані, що Шварцбарт був або більшовиком, або їхнім інструментом і що він не один був замішаний у змові".

Але все це лише припущення істориків. Тим більш що адвокатові обвинуваченого вдалося розшукати документи, які свідчили про те, що Шварцбарт під час служби у Червоній Армії ніякої участі у бойових діях не брав, бо командував зовсім не військовою частиною, а лише обозом у бригаді Котовського. Та й то порівняно недовго: навесні — влітку 1920 року.

До того ж, провадив він далі, чи наважилася б більшовицька контррозвідка посилати на таке завдання людину, в якої немає абсолютно "чистої" — без крадіжок у молодості — і надійної біографії. Кому ж потрібен такий безглуздий провал агента-терориста?

Але пристрасті на тому не вщухали. Колишній український генерал, який опинився в еміграції і постійно жив у Парижі, Микола Шаповал заявив кільком журналістам, що твердо переконаний в тому, що Самуїл Шварцбарт був причетний до таємної більшовицької змови, яку очолював Михайло Володій. Але свої офіційні свідчення погодився дати лише судовим інстанціям.

І ось у червні двадцять шостого року розпочалося судове слідство, яке є основою будь-якого кримінального процесу.

У ньому брали участь спеціально запрошені захисники з обох сторін: підсудного взявся захищати блискучий паризький адвокат, талановитий публіцист з широкими зв'язками у різних колах французької столиці Анрі Торес.

Не менш відомих адвокатів запросила й родина Симона Петлюри. Його дружина Ольга Петлюра після кількаденних консультацій із друзями, знайомими, лідерами української еміграції доручила представляти інтереси потерпілої частини досвідченим юристам професорові Цезарю Кампенсі та Альберту Вільма — кавалеру ордена Почесного легіону, надзвичайно енергійному і честолюбному чоловіку, який заявляв, що знайомий з усією прокуратурою Франції і тому обов'язково відправить Шварцбарта на шибеницю чи, в кращому разі, на довічну каторгу.

Отже, судове слідство почалося, і Альберт Вільма відразу ж запропонував допитати свідка обвинувачення — літнього українського вченого-емігранта професора В. Коваля, який заявив, що впізнає у Шварцбарті одного з трьох, що стежили за Петлюрою навесні 1926 року. Докладніші свідчення він дати не зміг, оскільки почувався надзвичайно погано і на наступний допит не з'явився.

Через кілька днів професор Коваль помер. Однак суд на вимогу адвокатів родини потерпілого прийняв його свідчення як один з доказів того, що Шварцбарт діяв не один. Це, мабуть, було помилкою Кампенсі та Вільма.

Бо на суді, коли прокурор зажадав від Шварцбарта пояснення з приводу свідчень Коваля, Торес звернувся до голови суду:

"Ваша честь, хіба можна брати до уваги показання, котрі давала літня і надзвичайно хвора людина, давала буквально за кілька днів до кончини, стоячи однією ногою вже в могилі?

Хіба не можуть бути такі свідчення упередженими через поганий настрій особи, що їх давала, хіба можуть вони бути виваженими, якщо особа, що їх давала, вже не мала змоги повністю контролювати свої вчинки, свій зір та пам'ять?" і хоча суд не погодився з Торесом, свідчення Коваля практично не були взяті до уваги.

Іншим свідком обвинувачення, який також наполягав на тому, що "без Москви не обійшлося", був уже згаданий генерал Микола Шаповал. Він засвідчив і на попередньому слідстві, і на судовому процесі, що йшлося про змову і що головними змовниками були Володін та вбивця Шварцбарт.

Генерал Шаповал розповів, що його знайомий Михайло Володін був членом Спілки російських максималістів і приїхав з Німеччини на конгрес Соціалістичної партії Франції, який відбувся 8 серпня 1925 року.

Оскільки Володін не мав де зупинитися з Парижі, був обмежений у коштах і до того ж не знав французької мови, Шаповал на прохання - одного відомого французького соціаліста, якого він не може назвати, щоб не кидати тінь підозри на його добре і чесне ім'я [2], влаштував Володіна у своєму помешканні.

Генерал Шаповал повідомив, що Володін брав активну участь у терористичних актах на Далекому Сході ще в 1920—1921 роках, потім працював у більшовицькій дипломатичній місії в Празі, де допоміг організувати повстання комуністів в Кладно, що недалеко від Праги.

Згодом Володін через це мусив негайно залишити Чехословаччину й опинився в Берліні, де знову працював у більшовицькій місії, а потім нелегально переїхав до Франції й оселився в Парижі. Тут він поневірявся по квартирах знайомих, бо не міг оселитися в готелі.

Окрім мене, провадив далі генерал, щоправда, не пояснивши, звідки він знає такі докладні подробиці, а також наскільки вони достовірні, М. Володін часто відвідував одного свого знайомого, який мешкав неподалік від кладовища Пер-Лашез. А годинниковий магазин Шварцбарта якраз і знаходився біля цього кладовища.

Володін часто розпитував про Петлюру, цікавився його способом життя, уподобаннями, захопленнями, запевняючи, що добре знає одного давнього приятеля Петлюри, який дуже хотів би, якщо це можливо, знову зустрітися із Симоном Васильовичем. Коли Шаповал запропонував влаштувати таку зустріч, Володін подякував, але відмовився.

Знаючи, що 23 травня 1926 року в Парижі мав розпочати роботу представницький з'їзд українських емігрантських організацій, Володін попросив квитки для себе та саме для тієї людини, що мешкала поблизу кладовища Пер-Лашез. Бо він, мабуть, хотів, наполягав генерал, щоб Шварцбарт побачив, як виглядає Петлюра.

А 26 травня, в день убивства, Володін зайшов до Шаповала, і вони разом вирушили до пекарні купити хліба. Був пообідній час, і вже у пекарні Шаповал довідався, що застрелено якогось відомого "російського генерала", яких тоді в Парижі було дуже багато. На цю звістку, як стверджує генерал, Володін зреагував негайно: "Це, певно, вбили Петлюру," — і замовк, зрозумівши, що виказав себе.

Наприкінці липня 1926 року Миколу Шаповала викликано до слідчого, якому він одразу виклав увесь каскад своїх показань. Крім того, генерал повідомив, що неодноразово помічав підозрілих людей, які крутилися навколо Петлюри.

"Це були змовники, змовники",— наполегливо твердив свідок. Але оскільки він був політичним опонентом, більше того — противником Петлюри, то не поділився своїми підозрами безпосередньо з колишнім головним отаманом, а за два-три тижні до вбивства сповістив його про свої сумніви через Норича Карбовського.

Пізніше і професор Нейман, довірившись Шаповалові, розповів, що Володін повідомив його і його дружину про вбивство увечері того ж дня, коли воно сталося. Таким чином, підсумовували на суді адвокати Петлюри, кілька різних осіб почули про смерть Симона Васильовича від Володіна.

"Але це ще нічого не доводить,— втрутився адвокат обвинуваченого Торес. — Від будь-якого салонного базіки чи хлопчика, який продає свіжі газети, того ж дня довідалося про вбивство Петлюри значно більше людей, ніж четверо осіб.

І потім знання відомостей про вбивства, навіть знання абсолютно всіх модних пліток Парижа, ще аж ніяк не свідчить про найменшу причетність людини до скоєного злочину...".

ІНШІ СВІДКИ ТА СТРАТЕГІЯ АДВОКАТА ТОРЕСА

23 березня 1927 року паризька судова палата — вищий суд столиці Франції — викликав на засідання як свідків Добковського, Володіна і Шаповала, де їм був влаштований перехресний допит між собою та перехресний допит разом із Шварцбартом.

Елій Добковський — теж емігрант — заявив у суді, що напередодні вбивства Володін і Шварцбарт разом обідали. Свідчення про своє знайомство з убивцею Володін під присягою заперечив.

Наприкінці перехресного допиту, про що можна довідатись із стенограми судового засідання, Володін все ж таки зізнався, що був трохи знайомий із Шварцбартом і останнім часом заходив до нього майже щодня, бо вибирав собі годинник, але не знав його прізвища.

Сам Шварцбарт тримався спокійно. Він показав, що Володін відвідував його всього два-три, ну, може, чотири рази, востаннє — близько десяти днів до вбивства, а розмова продавця і покупця аж ніяк не може вважатися знайомством.

Прокурор зробив спробу спростувати свідчення Володіна про те, що він не знав прізвища Шварцбарта,— адже обвинувачений був власником крамниці годинників і у своїй окрузі був досить відомий. До того ж Володін заходив у крамницю неодноразово.

І знову адвокат Торес зреагував блискавично. Він запитав суддю, чи знає той майстра-годинникаря, в якого постійно і він, і вся його родина купують, ремонтують, обслуговують свої годинники. Суддя відповів ствердно: "Звичайно, знаю!" — "А як його прізвище, ваша честь?" — поцікавився Торес. Розгублене мовчання.

Чим і скористався Торес, накинувшись на прокурора. "Дев'яносто дев'ять відсотків парижан,— сказав він,— щодня вітаючись, не знають прізвищ своїх двірників, зеленщиків, молочників, консьєржок, годинникарів".

Тим часом адвокати потерпілої сторони не складали зброї. Через кілька днів на процесі було пред'явлено ще один вагомий доказ, який, на думку Цезаря Кампенсі, мав засвідчити, що Шварцбарт знову ж таки не одинокий месник за свою знищену родину, а терорист, котрий має спільників. Це був лист Шварцбарта до дружини, відправлений міською пневматичною поштою.

На конверті поштовий урядовець поставив штемпель "14.35", тобто минуло не менше двадцяти хвилин після вбивства. Але Шварцбарт, пригадаймо, застрелив Петлюру між 14.10 і 14.15, а о 14.15 вже був заарештований поліцією. Цей лист був відправлений з поштового бюро біля готелю де Віль. Таким чином, лист міг відправити лише спільник. "Цим спільником і був Володін",— торжествував Кампенсі.

Шварцбарт вперто відмовчувався. Доказ начебто неспростовний!

В свою чергу, його захисник, намагаючись підірвати довіру до останнього свідчення, прочитав суду цілу лекцію про поштові помилки, потім розкритикував паризьку пневматичну пошту і пред'явив судові... свій власний паспорт з помилково проштемпельованою датою, де стояв 1936 рік замість 1926-го. Тобто витлумачив час відправлення на конверті як звичайнісіньку помилку поштового урядовця.

Досить серйозним аргументом проти Володіна було двадцятисторінкове свідчення Добковського, який стверджував, що Володін працював у ЧК і що змова проти Симона Петлюри повністю спланована у Москві. У своїх показаннях він згадав резолюцію Комінтерну про політичний терор від 9 січня 1926 року, яку ухвалив виконком Комінтерну.

Що ж, у Сталіна були довгі руки. Ще й досі остаточно не з'ясовані обставини смерті Федора Раскольникова у Парижі після його листа тирану. Безсумнівно, за вказівкою Сталіна були буквально зрешечені кулями "непокірні" наші розвідники Вальтер Кривицький та Йоганн Райс. Згадаємо також долю Троцького.

Добковський доводив, що найпершою метою цього вбивства було знищення небезпечного ворога, а другою — викликати у Франції сильні антиукраїнські настрої. Свої свідчення на слідстві він намагався посилити виступом у польській газеті "Епоха", де йшлося про те, що Володін, безсумнівно, був чекістом і більшовиком.

Але докази Добковського були цілком дискредитовані й знищені знаменитим російським есером, послідовним борцем проти зрадництва у революційному русі Володимиром Бурцевим, який викрив багатьох провокаторів царської охранки, у тому числі сумновідомих есера Євно Азефа і більшовика, депутата Державної думи Малиновського.

Один з найстаріших у Європі революціонерів, видавець і головний редактор журналу "Былое" Бурцев зажив у Парижі величезного авторитету, і тому його заява про те, що Добковський сам був провокатор, остаточно підірвала довіру до свідчень цієї людини.

Паризький суд не міг не взяти до уваги й офіційної заяви радянського посла у Франції Християна Раковського, який стверджував, що Шварцбарт ніколи не був більшовиком, то більш — йому було відмовлено у в'їзній візі до СРСР ще в 1924 році.

Оскільки ж після цієї заяви підозри у колах петлюрівської еміграції не зменшилися, а навпаки — зросли, судова влада Франції почала ще ретельніше перевіряти документи й свідчення, що з'являлися у ході судового процесу...

ЧОГО Ж ВІН СТРІЛЯВ?

Таке запитання щоразу ставили собі і судді, і газетярі, і, зрештою, вся світова громадськість. І лише в залі судового засідання Шварцбарт назвав мотиви злочину: спонукою до вбивства було бажання покарати Симона Петлюру за скоєні його армією жахливі єврейські погроми на Україні у роки громадянської війни, бажання помститися за зґвалтовану доньку та родину, забиту петлюрівськими вояками.

Вільма і Кампенсі намагалися довести, що Шварцбарт не мав родичів на Україні, що він навіть не бував там і не знає української мови. І тому, коли під час процесу обвинувачений зробив заяву про те, що Петлюра причетний до погромів не лише як головнокомандуючий, а і як літератор, котрий редагував часопис "Тризуб", який, за твердженням Шварцбаріга, був антисемітським виданням, адвокати протилежної сторони висловили сумнів у тому, що Шварцбарт міг самостійно читати редагований Петлюрою журнал.

Суду довелося організувати лінгвістичну експертизу. Шварцбарту запропонували прочитати щось із "Трибуза" у присутності кваліфікованого фахівця-експерта Маргона. Висновок експертизи був такий. Самуїл Шварцбарт вільно розмовляє і читає українською мовою з акцентом місцевості Балта, що на півдні України. Сумніви щодо цього відпали...

Тим часом — значною мірою завдяки майстерним зусиллям Тореса — суттєво змінився і весь громадський настрій Франції, ставлення громадськості до цього процесу. З підступного злочинця, жорстокого терориста, огидного найманця більшовицького режиму Шварцбарт поступово перетворювався на месника, мученика за свій народ.

Відбулося це, звичайно ж, не раптово — велику роль відіграла тут французька преса, яка відрядила кількох журналістів із завданням розслідувати становище на місці.

Допомогла посланцям з різноманітних видань і частина української еміграції, яка люто ненавиділа Симона Петлюру та його прибічників, а тому передала французьким журналістам чимало документів і свідчень очевидців.

Відомий паризький репортер Бернар Лекаш в одному із своїх репортажів писав:

"1919 рік. З Житомира і Бердичева до Вінницької резиденції Директорії прибула делегація євреїв поштиво просити спинити страшні погроми. Вона добивалась побачити Винниченка, Петлюру і свого єдиновірця міністра Директорії Ревуцького. Її зустріли отамани Палієнко і Ковенко, які її негайно заарештували і протримали під замком два чи три дні.

Коли її звільнили і вона змогла нарешті бути прийнятою і принести свою скаргу, їй звеліли передати від імені головного отамана: "Люди, на яких ви скаржитесь, становлять гордість України!"

"Інша єврейська делегація,— продовжує Бернар Лекаш,— мені відомий її склад, і я бачив майже більшість її членів — прибула на допомогу першій. Щасливіша, вона була прийнята Петлюрою. І Петлюра відповів буквально так: "Не сваріть мене з моєю армією!"

Правда? А може, вигадка?

ТОРЕС ПОЧИНАЄ НАСТУП

Коли під час процесу Шварцбарта запитали, чому він так довго чекав зі своєю помстою і чому не стріляв на Україні, в Польщі, інших країнах, де перебував протягом шести років Симон Петлюра, а здійснив свою акцію саме в Парижі, Анрі Торес, відчуваючи перелом у ході судового процесу, виручив свого клієнта вигуком: "Він повинен був виїхати з Франції до Галичини!"

Цей вигук і знаменував собою початок його енергійного наступу у боротьбі за врятування життя свого підзахисного. Передусім треба було схилити на свій бік громадську думку. Досвідчені адвокати робили це дуже вміло.

Торес нагадав, що у роки першої світової війни Шварцбарт активно воював на боці Антанти, що він проливав кров за перемогу Франції й Англії, а тоді, мабуть, не було дорослого француза, який би не пам'ятав окопів Західного фронту, битви на Марні чи під Верденом. Такий аргумент в устах адвоката був сильною зброєю!

Представляючи Шварцбарта як героя та патріота, Торес водночас намагався довести, що протилежна сторона складалася з негідників та колабораціоністів, які співробітничали з німцями під час першої світової війни.

Захисна лінія Тореса, як визнавав потім і його опонент Кампенсі, в обох випадках виявилась успішною.

У десятках країн були організовані громадські комітети захисту Шварцбарта, підписувалися петиції, організовувалися масові демонстрації та велелюдні мітинги.

Здавалося, увесь світ стежить за судовим процесом у Парижі. Газети і журнали виправдували і підносили вбивцю, друкували спогади і документи про погроми на Україні в роки громадянської війни, відкрито обвинувачували Петлюру в їх організації.

Відомий історик, професор Симон Дубнов запевняв навіть, що в архівах у Берліні зберігається понад 12000 документів, що стосуються до погромів, з них 500 свідчать про безпосередню причетність до них жертви Шварцбарта.

Єдина єврейська організація, яка спочатку відмовилася підтримувати обвинуваченого, був Всеамериканський єврейський комітет, який засудив дії терориста, справедливо оцінивши їх як криваве варварство, про що свідчить заява від 19 листопада 1926 року. Але і цей комітет під тиском світової громадськості змушений був переглянути свої позиції.

У цьому багатоголосому хорі якось губилась правова сторона події. Адже Шварцбарт, незалежно від мотивів, якими він керувався, застрелив неозброєну людину, що в усіх цивілізованих країнах вважається найтяжчим злочином.

Але в політиці,— а процес цей був, безумовно, політичний,— правові і морально- етичні міркування часто-густо відступають на другий план. На превеликий жаль...

Відчуваючи, що з кожним днем дійство у судовому залі дедалі більше схиляється на користь підзахисного Тореса, а розгляд справи вже зосередився не навколо вбивства, а навколо особистості і поглядів Петлюри, адвокат Альберт Вільма гарячково шукав виходу з глухого кута.

Він нагадав судові, що уряд Симона Петлюри працював у часи анархії та громадянської війни, проте робив все можливе, аби зупинити погроми. То більш — він приймав євреїв на високі, іноді міністерські посади, доручав їм керівництво цілими напрямками урядової діяльності і навіть у ті тяжкі часи спромігся створити спеціальну комісію для розслідування випадків міжнаціональних безчинств, яка складалася тільки / з представників єврейського населення.

Адвокати Вільма та Кампенсі представили суду понад 200 документів, які свідчили про прагнення уряду Петлюри зупинити або запобігти погромам на Україні.

Так, зокрема, на користь загиблого красномовно свідчив наказ по українських військах, який був виданий штабом головного отамана ще влітку 1919 року і який адвокат Кампенсі попросив долучити до судових документів. Наведемо фрагмент з нього:

"Офіцери і козаки! Давно настав час усвідомити, що євреї, так само як і більша частина українського населення, постраждали від жахів більшовицько-комуністичної навали і тепер прагнуть істини. Найкращі єврейські угруповання, такі як "Бунд", "Об'єднанці", "Поалей-Сіон" та "Народна партія", охоче віддають свої сили на службу суверенної, незалежної України та співпрацюють з нами.

Давно настав час зрозуміти, що мирне єврейське населення, його жінки та діти, так само як і ми, були ув'язнені царатом та позбавлені національної свободи. Це населення століттями жило поруч із нами, ділило з нами радості й горе.

...рішуче наказую вам повернути свою зброю проти тих, хто підбурює вас на погроми, і здати їх всіх до трибуналів як ворогів держави. А трибунали судитимуть їх за їхні вчинки, і ті з них, кого визнають винними, понесуть сувору кару".

Але після доскіпливих запитань Тореса суд з'ясував, що жоден з них не був підписаний головним отаманом — усі вони підписувалися лише його старшинами чи помічниками.

Невгамовний Торес довів також, що більшість з цих документів була написана й видана, коли армії вже майже не існувало, коли сам Петлюра і його прибічники перебували на території Польщі. На Україні ж різня мирного населення проходила на його очах, з його дозволу чи згоди. Бог його знає, але прощати цього не можна, і тому його очікувала кара божа,— так закінчив свою промову в один день процесу адвокат Анрі Торес.

Завдяки його блискучим професійним якостям безсумнівний вбивця Шварцбарт перетворився на надзвичайно жертвенну, трагічну постать, на свого рбду лицаря справедливості, який готовий віддати своє життя за свій народ.

СВІДОК, ЯКИЙ ПРИЙШОВ З ТОГО СВІТУ

Під час судового розгляду Торес попросив суд прилучити до справи свідчення очевидців і потерпілих про один з найбільших і найжахливіших погромів, вчинених петлюрівською армією 1919 року в місті Проскурові (нині обласний центр України Хмельницький).

На мою думку, адвокат обвинуваченого зробив це зовсім не випадково — він готував захисникам Симона Петлюри добре продуману пастку. Жорстокий погром у Проскурові тривав кілька днів, інформація про нього ще тоді потрапила до європейських газет.

Діяли тут вояки на чолі з отаманом Семесенком, який мав звання полковника і командував частиною у петлюрівській армії. І Торес намагався запевнити суд, що хоч Петлюра знав про все це, полковника не було покарано. "Так хто ж був у такому разі головним погромником на Україні?!" — з акторським пафосом запитував Торес.

Вмить підводиться і просить слова Кампенсі. Він заявляє, що твердження шановного колеги не має під собою грунту, що тодішня українська влада, очолювана Петлюрою, організувала трибунал для розслідування погромів у Проскурові.

Обурений скоєним, Петлюра, приїхавши до Проскурова — і про це у адвокатів загиблого є документи,— особисто розпорядився заарештувати й судити Семесенка. Військовий трибунал засудив його ще у 1919 році до смертної кари, і цей вирок був виконаний: Семесенка розстріляно. Кампенсі закінчує і... потрапляє у пастку, підготовлену Торесом.

Адвокат Шварцбарта передає судові показання свідка Андрія Хомського, в яких той твердить, що був ув'язнений разом із Семесенком. Після проголошеного вироку Семесенка не розстріляли, а таємно відправили з Проскурова якнайдалі.

Крім того, Хомський свідчив, що погромом керував із залізничної станції не Семесенко, який був у цій грі лише пішаком, а ад'ютант Петлюри полковник Бень, і що сам Симон Васильович мав бути в той самий час на тій же залізничній станції, тобто достеменно зиае, які жахливі події відбуваються в місті кожної години. А тому, звичайно, не міг відправити Семесенка на розстріл.

На запитання судді, звідки Хомський міг все це знати, свідок заявив, що довідався від Семесенка, Але виявилося, що Торес на цьому не закінчив розігрувати свою адвокатську партію. Щоб закріпити моральну перемогу над противниками, він передав суду колективне свідчення-лист 1325 жителів Проскурова, які підтверджували слова Хомського, зокрема той факт, що під час погрому Петлюра перебував на залізничній станції...

Приголомшеному адвокатові Вільма лишалося тільки запитати, чому сам Хомський, який мав бути засуджений на смерть, якимось чином був звільнений і дожив до процесу. Але суд не зважив на аргументи Вільма, бо проти головного отамана свідчив не один Хомський, а ще майже півтори тисячі інших жителів Проскурова.

НАБЛИЖЕННЯ ФІНАЛУ

Беручи до уваги подані обома сторонами аргументи і факти і незважаючи на всі зусилля свого захисника, Шварцбарт мав дуже слабку надію на виправдання присяжними. Вбивство є вбивство, особливо коли це стосується неозброєної людини.

Але версія про більшовицьку "змову" на суді провалилася повністю, бо всі докази цієї "змови", в тім числі свідчення померлого до суду професора Коваля, штемпель на конверті пневматичного листа і навіть резолюція виконкому Комінтерну, яку ніхто не бачив в оригіналі, були або спростовані Торесом, або не тягнули на створення образу підступного і жорстокого агента ДПУ.

І щоб в очах присяжних Шварцбарт не постав відчайдушним месником, адвокати родини Петлюри зробили спробу скомпрометувати його, знову нагадуючи про його далеко не бездоганну біографію, екстремістський характер і схильність до злочинів.

Вони наполягали також на тому, що, враховуючи тодішню анархічну ситуацію на Україні, уряд Петлюри був неспроможний повністю контролювати обстановку, стежити за діями всіх своїх військових частин. Це, до речі, відповідало дійсності.

То більш, цілком слушно нагадував Цезар Кампенсі, що суд має судити зовсім не Петлюру, а Шварцбарта.

Але талант у будь-якій справі є талант. І треба відверто визнати, що адвокат Анрі Торес виявився значно талановитішим за своїх досить маститих колег. Він так блискуче перекрутив ролі ката і його жертви, що розгляд справи про банальне вбивство перетворився на політичний процес світового рівня.

І таким чином увесь хід судового розгляду зосередився не на дрібному власникові крамниці годинників, а на колишньому голові Директорії, на діяннях і вчинках головного отамана, на його помилках і прорахунках, внаслідок чого Цезар Кампенсі і Альберт Вільма змушені були захищатися й виправдуватися.

Анрі Торес натхненно працював не лише в судовому залі, а й за його стінами. Він уміло давав інтерв'ю, весь час збуджував громадську думку. Свідки, які мали дуже сумнівний стосунок до суті процесу або зовсім його не мали і нічого не знали про події громадянської війни на Україні, були покликані Торесом, щоб свідчити на користь Шварцбарта.

Енергійний адвокат так спритно поширював чутки, що сам президент Ліги прав людини професор Віктор Ваш, а також Сінклер Льюїс, Герберт Уеллс, Альберт Ейнштейн, Олександр Керенський та інші всесвітньовідомі постаті зголосилися і навіть самі пропонували прийти на суд, щоб захищати незвичайного вбивцю.

Щоб викликати і завоювати симпатії присяжних-католиків, Торес посилався навіть на оцінку цієї справи главою римсько-католицької церкви папою Бенедиктом XV.

А паралельно приятелі Тореса працювали за кулісами. Адвокат зумів навіть влаштувати зустріч дружини Шварцбарта з одним із найвпливовіших депутатів Національних зборів Франції, головою Французької соціалістичної партії і майбутнім прем'єр-міністром Франції Леоном Блюмом.

У відповідь на прохання врятувати чоловіка від страти, яка йому загрожувала, ознайомитися з документами і підтримати Шварцбарта у пресі обережний і неквапливий Блюм щиро запевнив перелякану і тремтячу мадам Шварцбарт, що її чоловік найімовірніше буде виправданий.

- Чому, чому ви так впевнено говорите? — запитувала жінка.

- Бо Франція є країною справедливою, мадам,— незворушно відповів у присутності Тореса Леон Блюм.

Анрі Торес наголошував і на тому, що Шварцбарт перебуває членом Ліги прав людини і під час арешту мав при собі членський квиток цієї шановної організації. То більш — Поль Ланжевен, віце-президент цієї Ліги, видатний французький учений і професор кількох університетів, з'явився не процесі, де заявив, що, ознайомившись з документами, він прийшов до висновку, що в організації та потуранні погромів Петлюра, безумовно, винний.

Тим часом, щоб вкрай знеславити петлюрівське оточення, його прибічників і таким чином самого Петлюру в очах французької громадськості, Торес провів величезну підготовчу роботу — розшукав документи про співробітництво Директорії з кайзерівською Німеччиною у той час, коли ще не скінчилася війна, накидався на Олександра Шульгіна, близьку до Петлюри людину, за те, що той служив надзвичайним і повноважним послом у Болгарії за уряду гетьмана Павла Скоропадського — знову-таки активного союзника німців, з якими Франція так тяжко, криваво і довго воювала.

Торес розшукав і зачитав на суді заяву головного отамана від 3 травня 1918 року, в якій Петлюра дякував своїм "могутнім приятелям та союзникам" (Німеччині й Австро-Угорщині). Оперуючи цими фактами, Торес намагався переконати присяжних, що мало не весь український визвольний рух був міцно пов'язаний із німецькою політикою часів першої світової війни.

А поряд з цим Торес пропонував суду покликати до залу п'ятнадцять французів, товаришів-однополчан Шварцбарта, які б засвідчили його хоробрість на війні з німцями. Відверто кажучи, адвокат неприховано маніпулював громадською свідомістю, повністю змістивши на суді правові акценти.

Взірцем ораторського мистецтва стала й остання промова Анрі Тореса. Наважившись виправдати вбивство Петлюри, він заявив: "Я кажу, що коли людина стає французьким громадянином, як це зробив Шварцбарт... коли вона стискала в окопах гарячу рушницю, я стверджую, що пробуджується нова душа, душа громадянина... і вона вдаряє, щоб виправити кривду".

Звернувшись до присяжних, Торес закликав: "Панове! Сьогодні ви відповідаєте за престиж нашої нації. Життя тисяч залежить від вироку Франції, від вашого вироку..."

Звертаючись до історичних прецедентів, Торес підкреслював, що у багатьох країнах підсудні-месники були виправдані, як наприклад Агасі Тінделян, який вбив у Німеччині колишнього великого візира Турецької імперії старого пашу Таалат-Бея, помстившись за страшну різанину вірмен у 1915 році.

Безумовно, і цим сильним моральним аргументом Торес апелював до національної гідності французів: чи французи гірші і менш справедливі, ніж німці?! Він закликав присяжних: "Я сподіваюсь від вас, панове, в ім'я нашої країни винести одноголосний вирок: ні!!!"

Тобто "ні" винуватості Шварцбарта.

ВИРОК ПРИСЯЖНИХ

Переді мною унікальний документ, Це аркуш із списком запитань, сформульованих суддями, на які мали відповісти присяжні, Дозволю собі навести його повністю, без скорочень.

"1. Чи обвинувачений Самуїл Шварцбарт винний у тому, що добровільно стріляв у Симона Петлюру 25 травня 1926 року?

2.    Чи його постріли і рани від них спричинили смерть?

3.    Чи мав Шварцбарт намір убити Симона Петлюру?

4.    Чи свій вчинок Шварцбарт підготував заздалегідь?

5.    Чи підготував Шварцбарт пастку для своєї жертви?"

Колегія присяжних налічувала дванадцять чоловік. Надзвичайно довго тяглися хвилини таємного голосування та підрахунку голосів. І ось нарешті результати; вісім голосів проти чотирьох були подані за повне виправдання Шварцбарта.

Могила Петлюри на кладовищі Монпарнас. Фото: wikipedia.org

Почувши цей вердикт, численні присутні у Палаці правосуддя вибухнули вигуками: "Нехай живе Франція!", "Слава французьким присяжним!". Величезний натовп родичів, друзів, уболівальників та журналістів з фотокореспондентами обступили, трохи "не розриваючи не сувеніри", Тореса і Шварцбарта.

Майже того ж дня Анрі Торес одержав замовлення на книжку "Процес про погроми", яка вийшла в світ уже наступного, 1928 року. А Шварцбарт, даючи одночасно кілька інтерв'ю, виглядав значно зніяковілішим і переляканішим, аніж у залі суду.

Адвокатам же Ольги Петлюри Кампенсі та Вільма (особливо останньому, який хвалився, що будь-що засудить Шварцбарта) довелося пережити чимало неприємних хвилин і докорів у пасивності і невмінні боротися.

Справді, відповідь "ні", яку дали присяжні на друге і третє запитання, була очевидною нісенітницею. Якщо постріли і рани від них не спричинили смерть, то чому Симон Петлюра помер на тротуарі посеред Парижа, стікаючи кров'ю? І, нарешті, якщо Шварцбарт не мав наміру вбити Петлюру, то чому стріляв у нього?

Найвпливовіша лондонська "Тайме" 27 жовтня 1927 року так оцінювала наслідки судового процесу: "Беручи до уваги звичайну м'якість французьких присяжних, коли до них зверталися з апеляцією виправдати підсудного, вирок не був дуже несподіваним".

І справді, в роки Третьої Республіки у Франції такі вердикти на політичних стали звичайним явищем. Так, перед Шварцбартом було виправдано французькими судами жінку-вбивцю Кайо та інших...

Українська еміграція, особливо пропетлюрівського напрямку, надзвичайно болісно пережила виправдання Шварцбарта, Відомий вчений А. Яковлів у книжці "Паризька трагедія", намагаючись морально підтримати земляків, писав:

"Такий присуд, який би він не був тяжкий для нас, не означає, не повинен означати як в наших очах, так і в очах цілого світу, що цим самим визнано повністю правильною тезу, яку підтримували оборонці Шварцбарта, себто що нібито Петлюра був винний у погромах.

Ця теза значною мірою була збита вже під час судового слідства... Навіть Торес у своїй заключній промові говорив головним чином про германофільство Петлюри та про заслуги Шварцбарта перед Францією у часи світової війни..."

Але процес все ж таки був повністю програний, і, що не кажи, це розуміли всі.

ВІДЛУННЯ ПОСТРІЛІВ ШВАРЦБАРТА

Так, слідство у справі Шварцбарта тривало понад 16 місяців, і хоча він одразу ж назвав своє ім'я й прізвище, а також заявив, що до жодної політичної партії не належить, діяв один, без будь-чиєї допомоги і прагнув лише помститися головному отаманові, проте в газетах ще кілька разів промайнули повідомлення про те, що він давній анархіст і відомий махновець.

Цю версію також почали аналізувати і жваво обговорювати. А в Парижі у той час жив в еміграції сам батько Нестор Іванович Махно.

Його ім'я теж часто згадувалось у пресі як ім'я одного з можливих керівників могутньої підпільної терористичної організації анархістського напряму, яка, ймовірно, й могла б скерувати руку вбивці Шварцбарта.

Як стверджує відомий французький історик професор Мішель Мале у своїй книжці "Нестор Махно в російській громадянській війні", давній антагонізм, що переходив у люту, неконтрольовану ненависть між батьком та головним отаманом в еміграції, ще більше зріс, посилився та розвинувся.

І Нестор Іванович, що був дуже добре знайомий з майбутнім вбивцею Петлюри і навіть приятелював з ним, тобто з анархістом Шварцбартом, як пише Малє, брав безпосередню участь в обговоренні деталей замаху, Відбувалася ця зустріч Махна з Шварцбартом у "Російському" ресторані.

Урна з прахом Нестора Махна на кладовищі Пер-Лашез. Фото: Павло Солодько

Однак ряд інших біографів батька, його приятелі-мемуаристи до цього жорстокого терористичного акту вважають його абсолютно непричетним.

Тим часом професор Олександр Скирда,— автор фундаментальної книжки, видрукуваної 1983 року в Мілані, "Нестор Махно: козак анархії", посилаючись на спогади старого болгарського анархіста К.Радеффа, писав, що Шварцбарт з приводу організації та підготовки замаху на Петлюру консультувався кілька разів у Махна.

Але Махно нібито умовляв його не робити цього, стверджуючи, що тероризм, вбивство — це метод, засуджений анархістами. А крім того, батько доводив непричетність Петлюри до погромів.

Італійський учений зазначав, що подібні заяви Нестор Іванович робив на ознаку вдячності Петлюрі за те, що в 1922 році в Польщі головний отаман нібито врятував його від розправи, яку хотіла вчинити група агресивно настроєних петлюрівських офіцерів. Але Петлюра врятував Махна.

Тепер, коли головний отаман був застрелений, Махно публічно у пресі висловив своє обурення актом тероризму. Існують свідчення, що він і сам був переляканий, розуміючи, що невдовзі, за прямою аналогією з Петлюрою, його теж можуть звинуватити у заохоченні погромів на півдні України і він розділить долю Симона Васильовича.

Прагнучи убезпечити себе, батько написав кілька розлогих статей до журналу "Дело трудящихся", де багато розмірковував про форми й методи збройного захисту революції.

Тут же він доводив і свою повну непричетність до погромів на Україні, а в квітні 1927 року звернувся навіть із відозвою "До євреїв всіх країн світу", у якій закликав громадськість організувати перевірку брудних і безпідставних наклепів на нього. У цій відозві Махно доводив, що він не просто чесний анархіст, а анархіст-інтернаціоналіст.

А був він, як відомо, не з полохливих. Минуло трохи часу. І Махно був зовсім заспокоївся, але хтось із друзів-приятелів, занадто екзальтованих анархістів, трохи пожартував. Увечері на квартиру до Махна зателефонували, і якийсь голос попередив його, що тепер Нестора Івановича, мабуть, чекає доля Симона Петлюри...

Французькі анархісти, котрі охоче прийшли колезі на допомогу, організували йому кілька публічних зустрічей з молоддю, представниками різних політичних сил.

Так, приміром, 23 червня 1927 року Нестор Іванович виступив у великому паризькому клубі "Фобур" на диспуті "Чи був "генерал" Махно другом євреїв або брав участь у вбивствах їх", де перед сотнями слухачів доводив, що однією з причин розстрілу махновцями відомого отамана Григор'єва саме була організація ним масових і надзвичайно жорстоких єврейських погромів на півдні України.

По деякім часі про процес Шварцбарта у вічно сенсаційному, переповненому новинами та подіями Парижі забули. Торес писав книжку і далі робив адвокатську кар'єру, Шварцбарт з дружиною виїхали за океан — до Сполучених Штатів Америки, де їхні сліди остаточно загубилися.,.

Ось так можна було б закінчити розповідь про вбивство Симона Петлюри і судовий процес над Самуі'лом Шварцбартом. Але все-таки одне питання, мабуть, не дає права авторові поставити останню крапку і спокійно відкласти ручку.

Питання, на яке нелегко відповісти, але, не зробивши спроби відповісти на нього, незручно прощатися із читачем. Це питання про те —

ЧИ БУВ ПЕТЛЮРА ПОГРОМНИКОМ?

Остаточної відповіді на нього не змогли вичерпно дати десятки вчених протягом останніх шістдесяти років. Як не спромоглися вони остаточно відповісти на ще одне питання — чому Шварцбарт 25 травня 1926 року випустив сім куль у Симона Васильовича?

То більш не наважився щось категорично твердити і я. І тому обмежився лише зіставленням різних поглядів, різних, часто полярних версій, Познайомив читача з ходом процесу.

Що ж до постаті самого Симона Петлюри, то тут однозначної відповіді, мабуть, не існує.

За давньою нашою звичкою часто бачимо всі явища лише у чорно-білому світлі, що є безумовним рецидивом тоталітарного мислення. Змінюються тільки полюси. Справді, ми стільки років оголошували ворогами колишніх кумирів, а ворогів — кумирами, то чому сьогодні не зробити навпаки?

Те, що Петлюра очолював національно-визвольний рух на Україні, сумнівів не викликає. Інша річ — його об'єктивна оцінка як історичної постаті, де неприпустима будь-яка ретуш — чи намагання "погіршити" оригінал, чи "поліпшити".

Думки тут теж існують різні.

Багато хто вважає Петлюру національним героєм, багато хто це заперечує. Важливо також зважити на думку людини, яка по праву може вважатися гордістю української нації.

Людина ця — один із найавторитетніших фундаторів української державності, один із засновників Центральної ради, перший голова Директорії і блискучий письменник Володимир Винниченко. До речі, він був свідком на процесі, але не дістав слова.

Розкриємо його книжку "Відродження нації", главу "Доба Директорії", частина III, розділ VII, підрозділ 2 — "Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади".

"Таким чином, фізична сила, військо лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами...

В цьому ж полягає причина й-тих страшних єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії в Київ, потім такою страшною, кривавою пошестю розлилися по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-революційних лозунгів, отамани мусили чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилося тоді...

І що дивного, наприклад, у тому, що один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з нього всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх в ряд на пероні й поров різками?

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від Симона Петлюри? Розуміється, ні.

...І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки нашої революції, але й національного руху. Бо вся система військової влади була збудована й цілком свідомо головним отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю..."

Але, звичайно, всі політичні помилки Симона Петлюри аж ніяк не виправдовують вбивцю і терориста Шварцбарта.

 

Петлюра ж, на мій погляд, має зайняти гідне й помітне місце в нашій вітчизняній історії, зайняти його як один з творців Української держави на початку XX століття. Звичайно, він багато в чому помилявся і тому, мабуть, є постаттю трагічною.

"Одна з найважливіших амбіцій Петлюри, — писав історик професор Ст. Томашевський ще у 1922 році у статті "Під колесами історії", — стати історичною фігурою. Він, безсумнівно, добився цього. Жоден майбутній історик не зможе мовчки обминути цю фігуру. Питання тільки в тому, буде вона позитивною чи негативною".

І сам професор, який, наприклад, жодної хвилини не був на боці Радянської влади, зневажав комуністів, відводив Симону Васильовичу Петлюрі окремий кабінет в українському історичному Пантеоні з написом на дверях: "Молоді вхід заборонено".

Проте з Томашевським не можна погодитися...

1991

ПРИМІТКИ

1 - Вислання С. В. Петлюри з Польщі справді офіційно домагався дипломатичними каналами голова Раднаркому України X.Г.Раковський.

Відповідно до мирного договору між Україною і Польщею 1921 року, він наполягав через українського повпреда у Варшаві, щоб польський уряд інтернував та роззброїв залишки загонів і частин петлюрівської армії на своїй території, а також заборонив будь-яке пересування петлюрівців через кордон. Більшість вимог Раковського була задоволена. — Прим. автора.

2 - Французька преса того часу, а також частина дослідників цієї проблеми, зокрема професор Ю. Кульчицький, вважають, що цим французьким соціалістом був приятель Шaповала професор Нейман. — Прим. автора.

Дивіться також:

Звернення Петлюри до українців: "Антисеміт - паршива вівця". ДОКУМЕНТ

Петлюра у Парижі. Останні роки життя і смерть

Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців". Отаман і його армія

1919: Петлюра приймає військовий парад. ВІДЕО

Петлюра проти Зеленого. Каральний похід на Трипілля

Інші матеріали за темою "Петлюра"



Дмитро Табачник
Міністр освіти України з 2010 року. Доктор історичних наук (1997).
Голова адміністрації президента Кучми (1994-96).
Віце-прем'єр-міністр в урядах Януковича (2002-03, 2006-07).
Член політради Партії Регіонів

Теми: Петлюра, Табачник, XX сторіччя, історія України, Франція, УНР