Українська правда
Історична правда

Українські націоналісти проти гітлерівської Німеччини. Рух Опору

08.05.2014 _ Іван Патриляк
Версія для друку

"...Великий вклад у Перемогу внесли й ви, українські повстанці. У боротьбі з Німеччиною наша УПА зорганізувалася і пройшла першу бойову школу..." Загалом націоналістичний рух опору знищив більше 12 тисяч німців.

"Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита. Не боятися більше українському народові ні винищування у газових камерах, ні масових розстрілів цілих десятків сіл озвірілими гестапівцями.

Не буде вже німець бити по лиці свободолюбивого українського селянина, ні відбирати в його землі, щоб повернути його в раба німецького пана. Не гнатиме тисяч і десятків тисяч робітників і селян у новітній ясир – в Німеччину. [...]

Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці.

Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабити українського села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл...

У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу".

Такими словами у травні 1945 р. визначив роль своїх побратимів у розгромі Третього Райху Головний командир УПА Роман Шухевич.

Чи мав він реальні підстави робити ці голосні заяви, а чи вони були лише хитрим пропагандистським вивертом?

Кожна "радянська людина" змалку добре знала, що нацистську Німеччину перемогла Червона армія і тільки вона (під мудрим керівництвом КПРС). Про роль західних союзників у спільному знищенні гітлеризму воліли мовчати, говорити мінімально або іронізувати у сталінському стилі з приводу "боягузтва" американців і британців.

Аналогічна ситуація була і з партизанськими підпільними рухами в окупованій гітлерівцями Європі.

Скажімо, заслуги французького опору визнавалися в колишньому СРСР тією мірою, якою наголошувалося на керівництві ним французькою компартією; на рівні з радянськими "народними месниками" глорифікувалася югославська партизанка Тіто, оспівувалися грецькі партизани-комуністи.

Натомість безоглядними "колаборантами", "фашистами" і "злочинцями" оголошувалися всі некомуністичні борці з гітлеризмом.

Сербські монархісти, польська Армія крайова, а тим паче українські повстанці, зайняли в масовій свідомості "людини радянської" стабільну нішу "гітлерівських посіпак" і ворогів "прогресивного людства".

Яким же було реальне місце українського націоналістичного підпілля та повстанської армії в боротьбі з нацистською окупацією України?

Союзники/вороги…

Оцінюючи поведінку організованого українського націоналістичного руху щодо воюючих у роки Другої світової війни держав, слід чітко усвідомлювати один важливий нюанс – ставлення ОУН до Польщі, Німеччини, СРСР, Угорщини, Румунії, Британії чи США визначалося ступенем прихильності/неприхильності вказаних країн до ідеї створення незалежної української держави, а не їхніми ідеологічними особливостями чи приналежністю до військово-політичних блоків.

Тобто "самостійництво" було визначальним фактором у поведінці ОУН (її попередника УВО та її породження – УПА).

Тому в історії українського націоналістичного руху ми можемо знайти періоди, коли велися переговори з відповідними структурами в СРСР про можливу спільну боротьбу проти Польщі та США; переговори з польським національним підпіллям про спільну боротьбу з СРСР і Німеччиною; переговори з німецькою розвідкою Німеччини про спільну боротьбу з Польщею та СРСР; переговори з урядовими колами Угорщини про спільну боротьбу з СРСР; переговори з розвідками США і Британії про спільну боротьбу з Німеччиною та СРСР.

Наявність цих переговорів не виключала, в інші історичні періоди, жорстокої та масштабної боротьби з Польщею, СРСР, Румунією, Угорщиною чи Німеччиною. Проте саме на німецькому прикладі найбільш рельєфно проявилися зміни в тактиці українського націоналістичного руху – від спроб побудувати союзницькі стосунки до кривавої війни.

Взаємини організованого українського націоналістичного руху з Німеччиною від 1920-х до 1941 рр. зазнали низки серйозних коливань – від співпраці до "холодної війни".

У 1941 р. почалася чергова "відлига" у стосунках, пов’язана із обопільним бажанням українських націоналістів і Берліну використовувати один одного в майбутній війні проти комуністичної наддержави.

При цьому слід підкреслити, що найбільш дієва в Україні бандерівська ОУН ставила можливість співпраці з Німеччиною у жорстку залежність від ставлення останньої до ідеї української самостійності, повідомивши про це німецький уряд відповідним меморандумом від 14 червня 1941 р.:

"Такий союз може бути, якщо поважатимуться життєві інтереси обох [підкреслення автора - ІП] народів... Неправильно заведена політика може привести до небажаних наслідків для стосунків обох народів, які пізніше буде важко подолати".

Бандерівці попередили керівництво Райху, що "навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами".

Проте, саме відновлення державності націоналісти не допускали у маріонетковій формі:

"Треба ствердити, що для вирішення українського питання немає ніякої аналогії. Від 1938 р. в Європі виникло дві нові держави: Словаччина і Хорватія.

Не беручи до уваги різницю в площі і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть здійснені корінні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту і піднятті питання міжконтинентального значення.

Та не тільки від остаточного вирішення проблеми залежить подальший хід німецько-українських стосунків, але і від методів, які будуть застосовувані вже на початках. (...) Організація українських націоналістів (…) готова й надалі вести боротьбу до здійснення свого національного ідеалу".

Тому не дивно, що спроба бандерівської ОУН оголосити незалежність і створити державний апарат у Львові на зламі червня-липня 1941 р. "поховала" співпрацю з Німеччиною і дала старт черговому періоду українсько-німецької "холодної війни", яка поступово переросла у "гаряче" протистояння.

Коли 5 липня 1941 р. німецьке гестапо затримало в Кракові Степана Бандеру, Головний провід бандерівської ОУН уже 6 липня оприлюднив відозву в якій заявив: "Влада в наших руках!" і недвозначно натякнув на те, що не збирається нікому нею поступатися без опору, закликавши своїх прихильників "до зброї".

Через два дні керівники ОУН(б) у Львові прийняли рішення поступово повертати організаційні кадри до підпілля та формувати непідконтрольні німцям військові формування.

11 липня 1941 р. німецькі окупанти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям і розпочали тотальне полювання за активістами бандерівської ОУН, масові арешти яких розпочалися 5 серпня 1941 р., тривали впродовж вересня грудня і суттєво пошкодили, але цілковито не зруйнували, організаційну структуру.

Аби читачі могли собі уявити масштаби німецького удару по ОУН(б), зазначимо, що тільки під час акції 5 вересня 1941 р. гестапо арештувало лише на території Галичини понад 200 оунівських керівників різного рівня (80% керівного складу), відправивши 50 із них до концтабору Аушвіц.

Василь Бандера під час перебування у концтаборі "Аушвіц". Закатований 22 липня 1942 року. Про долю ув'язнених у "Аушвіці" українців із різних політичних таборів читайте тут

15 вересня 1941 р., наслідком чергової масштабної акції гестапо став арешт по всій території України півтори тисячі бандерівських активістів.

7 вересня 1941 р. поліція безпеки надіслала телеграму командуванню німецької 11-ої армії, в якій наполягала на негайному арешті і депортації до Тернополя або Львова членів "руху Бандери", які займаються політичною діяльністю на території Великої України.

Того самого дня в огляді ситуації на окупованій території СРСР спеціалісти із гітлерівських спецслужб констатували чергову радикалізацію настроїв у середовищі бандерівської ОУН, яку вони охарактеризували як посилення "фракції безкомпромісних" у межах бандерівського руху.

19 вересня 1941 р. під час арешту член ОУН(б) застрелив офіцера СД М.Сендегу. Відповіддю стала страта 50 арештованих оунівців та цивільних заручників.

Проте здатність бандерівської ОУН доволі швидко відновлювати свої структури завдяки рекрутуванню молоді і масштабне проникнення націоналістів у адміністративні органи та військові формування, створювані окупантами, викликали дедалі більшу тривогу з боку гестапо й СД.

Наприкінці листопада 1941 р. німецькі каральні органи завдали по бандерівській організації найбільш потужного удару.

25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ у якому вказувалося:

"Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

Через брак документів і утаємниченість страт досі важко встановити точну кількість націоналістів, заарештованих і розстріляних у контексті виконання цитованого вище наказу.

Очевидним, однак, лишається те, що з кінця 1941 р. ОУН(б) остаточно перейшла з категорії ситуативних союзників до категорії ворогів гітлерівської імперії.

І це все було, наголошуємо, не після Сталінграду, не після поразок вермахту в Африці, не в 1944 р., коли відкрили другий фронт і рухи Опору в більшості країн "підняли голови", а в листопаді 1941 р., коли вермахт ще марширував на Москву, а нацистський Райх був у зеніті своєї могутності.

На дорозі війни

На початку грудня 1941 р. німецька СД з допитів арештованих націоналістів дізналася, що "бандерівський рух" має на меті з допомогою підконтрольної місцевої поліції та озброєних трофейною зброєю бойових груп, нанести удар по німецьких військах після перемоги Німеччини над СРСР - у той момент, коли Німеччина вступить у повноцінну війну з Британією, відтягнувши головні сили на захід континенту.

Характеризуючи рух Опору на території окупованої України наприкінці грудня 1941-го, німецькі спецслужби дуже чітко відзначали, що "Крім руху ОУН-Бандери, в Україні немає жодної організації Опору, яка була б в змозі становити серйозну небезпеку. Розслідування проти групи Бандери через це були особливо активізовані".

Як бачимо, на кінець першого року німецько-радянської війни гітлерівці не згадують ані про радянський, ні про польський рух Опору на території України.

Виходить доволі цікава колізія – сили, які після війни позиціонували себе як найбільших борців з гітлерівським окупаційним режимом, насправді в цій боротьбі довгий час були непомітні (як це не кумедно звучить, але нацисти не знали, що вони проти них боролися в 1941 р.).

Натомість бандерівська організація, яку польська і радянська історіографія постійно звинувачувала в "колабораціонізмі", була самими гітлерівцями названа єдиною групою опору, що становить "серйозну небезпеку".

Протягом 5-16 січня 1942 року "спеціалісти" з айнзацгрупи "С" звітували про масштабні удари по бандерівському підпіллі на території всієї України, особливу увагу зосереджуючи на виявленні й захопленні підпільних складів зі зброєю та викриттю нелегальних осередків підготовки військових кадрів.

А вже 14 лютого 1942-го головний провід бандерівської організації розіслав до своїх членів таємний комунікат, яким оголошувалося, що ОУН перебуває з Німеччиною "в стані війни", а тому підпільникам дозволяється в будь-яких масштабах застосовувати зброю проти окупантів.

Наростання збройного протистояння змусило нацистів 20 березня 1942 р. запровадити в своїх донесеннях з окупованих територій на Сході спеціальну рубрику "Український рух опору", яка наповнювалася повідомленнями про боротьбу ОУН проти німецького окупаційного режиму.

Зокрема, в інформації від 20 березня згадувалося про арешти оунівців бандерівського напрямку на Волині, Рівненщині, Житомирщині, Вінниччині, в Кременчуці і Сталіно (Донецьку) - що, безумовно, свідчить про неабияку розгалуженість підпільної мережі на весну 1942 р.

Про нові "грані" антигітлерівської боротьби ОУН(б) весною 1942 р. дізнаємося з донесення про події в СРСР від 30 березня 1942 р.

В документі зазначено, що співробітникам СД вдалося арештувати низку керівників бандерівської ОУН на Житомирщині і застрелити обласного провідника організації Р.Марчака. Гітлерівцям удалося захопити 2 тисячі листівок і брошур, зброю, організаційні плани і списки членів підпілля в Житомирській, Київській, Харківській і Полтавській областях, майстерню з виготовлення фальшивих паспортів і друкарські машинки.

При цьому нацисти підкреслили: "Сьогодні беззаперечно виявлено, що рух Бандери постачав фальшивими паспортами не лише своїх функціонерів, але і євреїв.

Як можна побачити з віднайдених наказів, робота руху в зимові місяці поширювалася лише як пропагандистсько-розвідувальна діяльність серед найширших верств населення, включно з найменшими селами.

Добре функціонуюча служба розвідки забезпечувала інформування обласного провідника про найменші події в повітах і районах. Інформації доставлялись обласному провіднику часто за сотні кілометрів на велосипеді, пішки або німецькими армійськими автомобілями. У більшості випадків ці донесення були зашифровані".

Пізня весна 1942 року була відмічена активізацією націоналістичного підпілля, яке розпочало створення на західному Поліссі та Волині відділів сільської самооборони і перших постійно діючих боївок.

Ці підрозділи мали захистити селян від варварських насильницьких наборів на роботу до Райху (масштабно практикованих німцями і їхніми союзниками в цей період) та грабіжницьких нападів радянських партизанів-диверсантів, які проникали з території Білорусії або десантувалися з-за лінії фронту.

Повідомлення німецьких спецслужб за травень 1942 р. наступним чином характеризували цей процес:

"Останнім часом рух Бандери все більше й більше переходить до активного ведення боротьби. Вже в травні вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією бандитських груп у західній частині України (…)

Рух Бандери переходить до того, щоб здійснювати військовий вишкіл своїх членів і збирати їх час до часу на польові навчання, які проводяться в рамках націоналістичних банд".

Через місяць (у червні 1942 р.) німецька поліція безпеки вже характеризує український націоналістичний рух як "повстанський" і приписує йому проведення низки диверсій і вибухів. Важко уявити, щоб малопомітне або немасштабне явище удостоювалося подібних характеристик з боку противника.

Активність українського націоналістичного підпілля швидко далася взнаки окупаційній адміністрації, бо вже у донесеннях за червень 1942 р. відзначалося, що бандерівський рух зірвав відправку молоді на роботу до Німеччини в окрузі Рівного. 

В липні фіксувалися зниження поставок сільськогосподарської продукції і загальний саботаж заходам німецької влади, а також диверсійні акти на залізниці в районі Здолбунова, перші втечі українських поліцейських в ліси для "творення націоналістичних банд" і початок переходу ОУН(б) до тактики всенародного "партизанського руху".

Влітку 1942 р. націоналісти з найрадикальнішого крила бандерівської ОУН відверто писали у своїх виданнях про тотальну "партизанську війну", як початкову стадію "великої війни" для поневоленого народу, поки він "не зможе сформувати регулярної армії".

А восени 1942-го на Поліссі та Волині розпочався процес "злиття" окремих боївок у великі стаціонарно діючі повстанські відділи, що було відзначено у відповідних німецьких донесеннях:

"Згідно з повідомленнями головнокомандувача вермахту в Україні за 16 жовтня 1942 р. українські націоналісти вперше зібралися в районі Сарн у більшу банду і постійно отримують поповнення".

Тотальна війна

Зима 1942-1943 рр. з об’єктивних причин пригальмувала розгортання в лісових масивах "підпільної армії", але не зупинила організаційно-підготовчої роботи націоналістичного підпілля.

Формування списків військовозобов’язаних, вишкільна робота, підбір кадрів для праці в штабах, заготівля озброєння, боєприпасів, одягу, ліків і продовольства, розробка концепцій та планів армійського будівництва – все це мало місце в Україні тієї важкої зими. А паралельно з цим почала розгоратися масштабна партизанська війна.

20 січня 1943 р. повстанська сотня Г. Перегіняка-"Коробки" атакувала колону німецької поліції та власівців на трасі поблизу с. Городець Володимирецького району Рівненщини. В засідці загинуло п’ятеро поліцейських і гебітскомісар [керівник цивільної адміністрації округу у складі Райхскомісаріату "Україна" - ІП] округу "Сарни", решта після перестрілки відступили до Володимирця.

Убивство гебітскомісара потягло за собою розслідування і арешт низки місцевих оунівських активістів, відправлених до в’язниць. Саме з атаками на тюрми, метою яких було звільнення підпільників, пов’язані перші масштабні напади повстанців на райцентри регіону.

Так, у ніч з 7 на 8 лютого та сама сотня "Коробки" налетіла на Володимирець, захопила приміщення німецької жандармерії і звільнила арештантів, убила сімох жандармів та поліцейських, захопила і згодом стратила шістьох козаків-власівців, заволоділа 20 карабінами, амуніцією та ковдрами.

Оунівські бойові групи атакували в’язниці районних центрів Кременця та Дубна, про що читаємо у звітах німецької поліції:

"У середині лютого 1943 р. почалося зосередження молоді в націоналістичних бандах. Частішими стали напади з метою отримання зброї та продовольства. Напади на в’язниці в Кременці та Дубно мали на меті, насамперед, звільнити активістів руху, які згодом організували ядро банд у цьому районі".

В іншому звіті вказувалося: "Після вдалих нападів на тюрми в Пінську і Дубно, було знову зроблено спробу напасти на в’язницю в Кременці", що розширює географію атак на райцентри від Кременця на Півдні до Пінська на півночі й свідчить про діяльність декількох сильних бойових груп, які оперували в цих районах.

Очевидно, що чималою була і кількість звільнених в’язнів. Наприклад, щодо атаки на Дубно поліція повідомляла: "Тюрма в Дубно зазнала нападу. При цьому бандити, вбивши охорону, звільнили 60 арештантів".

Нацисти відповіли арештами і терором проти цивільних мешканців: лише протягом лютого 1942 р. у тюрмах Волині було страчено понад тисячу арештантів і розстріляно 25 сімей-заручників.

В умовах терору українцям північно-західних земель не залишалось нічого іншого, як активно включатись до повстанського руху. Це одразу ж стало помітним для гітлерівської поліції.

Німецькі донесення з окупованих районів України повідомляли: якщо в січні 1943 р. діяльність українських "банд" охоплювала район Костополя – Людвиполя – Березного (тобто регіон між Сарнами і Рівним), то в лютому 1943-го. вона перекинулася на південну Рівненщину, а в березні відзначався чисельний ріст особового складу та кількості повстанських відділів.

Зокрема, німецькими розвідниками констатувалася розгортання і підготовка нових українських "націоналістичних банд" в районі Сарн, які складаються із загонів "чисельністю до 500 осіб".

Сергій Качинський ("Остап") - командир одного з перших повстанських відділів, організатор УПА на Волині і Рівненщині. Загинув у бою з німцями у селі Оржів під Рівним 10 березня 1943 року

У цей же час німці зауважили початок розповсюдження повстанського руху на південь від автомобільної траси Рівне-Житомир і систематичні напади на німецькі господарчі об’єкти й склади на просторі між Рівним і Новоград-Волинським - це, на думку німецьких військових аналітиків, свідчило про "створення запасів".

До 20 березня 1943 р. гітлерівці повідомляли про охоплення повстанським рухом території всієї сучасної Рівненської, півночі Тернопільської та південного-заходу Волинської областей:

"Особливо небезпечними є виступи національно-українських банд у районах Кременець – Дубно – Костопіль – Рівне. Українські національні банди одночасно атакували в ніч з 20 на 21 березня всі окружні економічні об’єкти округи Кременець. При цьому один з них був повністю знищений.

Загинуло 12 німців – господарників, лісників, солдатів і поліцейських. Хоча сили поліції і вермахту були негайно надані в розпорядження, дотепер відвойовано лише 2 райони. Однак свобода керівників сільського господарства в цих районах ще не відновлена (…)

Робота з обробляння поля більш, ніж у 500 державних господарствах на Волині знаходиться в небезпеці. Тому їхні показники будуть різко падати".

Протягом березня 1943 року найзапекліші сутички з нацистами відділи УПА мала на Луччині, Ковельщині, Горохівщині [нинішня Волинська область], Рівненщині, Костопільщині, Сарненщині [Рівненська область], Кременеччині, Лановеччині [Тернопільська область] й у Славутицьких лісах Кам'янець-Подільської області.

Повстанці п’ять разів захоплювали районні центри. До кінця березня 1943 р. український повстанський рух уже цілковито домінував у окремих районах Волині.

Зокрема, Костопільский район Рівненщини був під контролем УПА на 95% (за винятком чотирьох польських поселень), у районі діяла створена повстанцями підпільна українська адміністрація.

На Кременеччині, через активність УПА, гітлерівці змушені були з 6 квітня 1943 року оголосити надзвичайний стан. У розвідзведеннях радянських партизанів про ці події відзначалося:

"У перших числах квітня Кременецький округ був на надзвичайному становищі, оскільки німці у районах цього округу були піддані нападам бандерівців і були витіснені з цих пунктів. Німці відновили становище тільки з допомогою великих каральних загонів".

З кінця квітня 1943 р., користуючись тим, що того року в квітні була доволі прохолодна погода і довго лежав сніг, що змушувало повстанців квартирувати на хуторах і прилісових селах, нацисти почали практикувати застосування у боротьбі з УПА цілих військових з'єднань, оточуючи населені пункти і прилеглі до них лісові масиви.

У розвідувальному донесенні радянських партизанів від 21 квітня 1943 р. повідомлялося: "Німці зараз з усією силою обрушилися на націоналістів, палять українські села, убивають населення, в листівках називають Бульбу [Тарас "Бульба" Боровець - керівник УПА "Поліська Січ", представляв владу еміграційного уряду УНР - ІП] "Донкіхотом", заявляють, що бульбівці і бандерівці помагають більшовикам".

Однак, після важких триденних боїв у лісах карателям вдалося досягнути лише умовних успіхів, відтіснивши основні повстанські з’єднання у прилеглі регіони, що фактично лише сприяло поширенню в них дій УПА.

Німецький звіт з цього приводу відзначав: "У квітні місяці, завдяки операціям наших підрозділів, у головному районі діяльності банд Березне – Людвипіль настало тимчасове заспокоєння, але зате в районах на південь від автомагістралі діяльність банд активізувалась. На цей час припадають чисельні напади на південну дорогу й пости жандармерії".

Німецькі урядовці документально засвідчили, що у квітні 1943 р. УПА контролювала всю сільську місцевість на південь від траси Новоград-Волинський – Рівне – Ковель – Брест-Литовськ.

Нацисти панічно повідомляли, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивозу до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації, в районі Рівного спалено всі тартаки й убито близько 400 їхніх керівників і робітників.

Сам рейхскомісар Еріх Кох [керівник Рейхскомісаріату "Україна" дожив у польській в'язниці до 1986 року - ІП], звітуючись до Берліну писав, що на Волині лишилося тільки два райони вільні від "банд", а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля.

Навесні 1943 р. у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби.

Німецький Генеральний комісар Волині та Поділля Шьоне на початку травня 1943 р. наголошував у своєму звіті, що в районах Горохів, Любомиль, Дубно, Луцьк, Кременець, повністю "панують націоналістичні банди" і далі вів: "Те, що тут відбувається, слід розцінювати як повстання".

Згідно зі звітами ОУН і УПА, протягом квітня 1943 р. від рук повстанців загинуло близько 600 військових і цивільних німців та їхніх союзників. У відповідь на повстанські напади гітлерівці за цей же час убили щонайменше три тисячі селян та заручників із числа міської української інтелігенції.

У травні 1943 р. поряд з численними боями проти німців зафіксовано також дошкульні диверсії відділів УПА на залізниці. Зокрема, керівник штабу радянських партизанів у Житомирській області І.Шитов у розвідувальному донесенні повідомляв: "Бандерівці в 20-х числах травня розібрали залізничну лінію Новоград-Волинський – Шепетівка".

Завдяки подібним акціям повстанцям вдавалося захоплювати військові вантажі. 30 травня 1943 р. командування повстанської групи "Озеро" почувалося настільки впевнено, що видало розпорядження із забороною окупантам пересуватися по залізниці вночі:

"Увага! Увага! Розпорядження. Забороняється всім німцям, а також приналежним до них від дня 1.6.43 р. ходити по залізній лінії від 18-01 до 5-01 год. Всіх, хто порушить це розпорядження, будеться стріляти без попередження".

Розпорядження українською та німецькою мовами було розповсюджене в місцевостях поблизу залізниці.

Травневі удари по німецькій адміністрації і поліції "зірвали" на Волині набір робітників до Райху. Зокрема, в Луцькому районі, де німці розіслали 2500 мобілізаційних карток для робітників, на пункти призову прибуло лише 210 осіб, з яких до Німеччини виїхало тільки 130 людей.

Занепокоєний складним становищем окупаційної влади на Волині та Поліссі 5 травня 1943 року в Україну з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу А.Розенберг. На нараді у Рівному [тут містилися вищі органи влади Рейхскомісаріату "Україна" - ІП] йому доповіли, що "українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди".

Гебітскомісар округу "Луцьк" заявив: "Майже всі державні господарства перебувають у руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює".

Рейхскомісар Е.Кох доповідав своєму шефові наступне:

"…українські націоналістичні банди мають своє суворе й уміле керівництво і подиву гідне озброєння. Треба припустити, що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси одразу ж після приходу німецького вермахту...

Об'єкти, на які нападають банди, – це важливі для доступу в країну і постачання фронту залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні, склади зі збіжжям і сіном, а також доступні їм промислові підприємства".

Згодом гітлерівські спецслужби відзначали, що в квітні 1943 р. відділи УПА здійснили на німецькі об’єкти 57 нападів, а в травні вже 70.

З німецьких звітів за червень 1943 р. дізнаємося, що велика "українська банда" захопила доволі добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці [Хмельницька область], що міста Горохів [Волинь] та Острог [Рівненщина] з усіх боків оточені "великими групами банд".

"Напади на адміністрації, бургомістрів та церкви з метою знищити метричні книги, а також на транспорти цивільного населення, призначеного для вивезення на роботу в Райх, є свідченням централізованого керівництва бандами. Немає жодного сумніву в тому, що загальне керівництво українськими націоналістичними бандами - в руках бандерівського руху ОУН".

Реагуючи на загрозу з боку УПА, 7 червня 1943 р. німецьке командування розпочало масштабну антиповстанську операцію. Командування німецькими військами взяв на себе командувач СС і поліції в Генеральному комісаріаті "Волинь і Поділля" бригаденфюрер СС Гінцлер.

У наказі № 41, підписаному ним, зазначалася: "Національні заворушення в східних частинах Волині (Любомль, Горохів, Кременець, Володимир, Дубно) тривають далі. Повстання має бути знищене, а цілий простір опанований пропагандистськи і господарче. Ціль цю можна осягнути за допомогою спеціально вишколеної команди СД, підтримуваної відділами поліції".

У Любомлі, Дубно, Горохові та Володимирі було створено спеціальні групи СД, які з допомогою поліційних частин та жандармерії, що були розташовані в усіх містечках та більших селах регіону, мали знищити в лісах "банди" і відновити "німецький порядок" на окупованих територіях.

Німецькі каральні команди мали діяти "рухомим способом", а "опорні та штурмові пункти" повинні були утруднити "пересування банд" лісовими теренами. Кожен німецький гарнізон, опорний пункт чи каральна групи мали щодня звітувати до штабу про становище "банд", їхню силу та озброєння, про власне становище, про передислокацію ворога, власні та ворожі втрати тощо.

Полонені бійці УПА перед стратою. Фото знайдене в убитого німецького офіцера

Перші удари повинні були наноситися по штабам і командному складу УПА, задля чого передбачалося посилити розвідку.

21 червня 1943 р. територія Райхскомісаріату Україна була оголошена "зоною антипартизанських операцій". Від липня 1943 р. до операцій проти УПА було залучено відомого борця з партизанами, командувача всіма протипартизанськими формуваннями на Східному фронті Еріха фон дем Баха-Зелевскі.

У розпорядженні німецьких генералів було 10 тисяч поліцейських і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти (до 7 тисяч солдат) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів (базування: Ковель – 2, Ківерці – 1, Здолбунів – 2).

Головний удар було нанесено по півдню Волині – район Володимира-Волинського, Луцька, Рівного, Дубна, Кременця, що дозволило головним силам УПА, які тоді дислокувались на північ від залізничної лінії Ковель – Здолбунів – Шепетівка, фактично уникнути великих зіткнень.

Здійснюючи каральні операції, нацисти одночасно потурбувалися про ідеологічну підготовку своєї акції, яка також виглядала надто фальшиво.

В селах і над лісовими масивами розкидалися листівки у яких ОУН називалася "знаряддям жидівського большевизму", стверджувалося, що "кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН", а УПА керують "агенти Москви", що "Бандеру призначили старшим большевиком України", що "в проводі ОУН сидять агенти Москви (…) ОУН означається як національне замаскована большевицька бойова частина" та інші нісенітниці.

Провалившись у бойових діях проти УПА та не вгадавши з ідеологічною "обробкою" населення, гітлерівці традиційно широко застосовували масовий терор проти мирних громадян.

Від 9 червня до 25 липня нацистами і їхніми союзниками було розбомблено з літаків, повністю або частково спалено 71 українське і чеське село, убито при цьому понад півтори тисячі селян, а в містах страчено до 2 тисяч ув’язнених.

У відповідь на гітлерівський терор проти мирного населення, повстанці відповіли терором і жорстокістю щодо окупантів.

Надзвичайно показовою в цьому сенсі була доля 202-го батальйону допоміжної поліції, складеного із поляків. Батальйон в червні 1943 р. перевели на дислокацію в Янову Долину [нині Базальтове Костопільського району Рівненщини - ІП]. Протягом кожного місяця батальйон втрачав у боях з УПА 12-13 осіб убитими.

Як згадував службовець батальйону: "Українці паралізували наш рух. Рота стала надто малим військовим підрозділом для оперування. Щоночі на нас нападають українці, які обстрілюють наші бараки щільним вогнем. Переживаємо справжнє пекло. Можемо спромогтися лише на поодинокі випади з лісу на навколишні села. Увійшовши в село здіймаємо хаотичну стрілянину, під її прикриттям завантажуємо пару корів або свиней на воза й відступаємо".

Інший польський поліцейський згадував, як разом із німецькими карателями потрапив у засідку українських повстанців коло села Яполоть [того ж району]. Під однією із вантажівок вибухнула міна, після чого поліцейські були атаковані з трьох сторін. Із тридцяти поліцейських (двадцяти німців і десяти поляків) цілими із засідки вийшло шестеро, з яких троє поранених.

"Допомога, яка до нас надійшла, була вже цілком запізнілою. Вона тільки підібрала трупи, які були обдерті з мундирів і понівечені. Кожен був поранений і замордований пізніше – вони мали відрізані носи та пальці, які позапихали до вуст убитих".

Наприкінці весни – влітку 1943 р. повстанський рух із Волині почав поширюватися Галичиною, де керівництво ОУН(б) розпочало формувати перші відділи Української народної самооборони. Прагнучи запобігти поширенню повстання на галицький регіон, в середині літа 1943 р. гітлерівці перейшли до наступальних дій.

Протягом літа 1943 р. фіксуються перші сутички між німецькими силами безпеки й бійцями УНС в горах на території нинішньої Львівської й Івано-Франківської областей, а на початку вересня 1943 р. уенесівці здобули першу велику перемогу – знищили каральний батальйон у засідці поблизу м. Долина [захід Івано-Франківщини].

Тоді ж, у першій половині вересня 1943 р. на Волині відбулися два легендарні зіткнення з німецькими поліційними силами – бій біля села Радовичі (5-8 вересня) та бій у Загоровському монастирі (11 вересня).

Загалом же під час боїв і сутичок з німецькими окупантами у червні-вересні 1943 року загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тисячі гітлерівців і їх союзників.

Наслідком успішної боротьби УПА з нацистським окупаційним режимом стало намагання націоналістів узяти під свій повний контроль суцільні території, в тому числі й захопивши районні центри.

Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровиця, Людвипіль, Мізоч, Камінь-Каширський, Деражне [на Волині та Рівненщині] по черзі побували під контролем загонів УПА, але для утримання їх на довший час сил у командування Повстанської армії не вистачало.

Тому "повстанські республіки", головним чином, виникали у сільській місцевості – там де поблизу були великі лісові масиви (Кременеччина, Ковельщина, Степанщина, Деражненщина, Кореччина, район Володимира-Волинського тощо).

Повстанці УПА у Суразьких лісах (північ Тернопільщини)

На підконтрольних УПА територіях з липня 1943 року вся повнота влади належала місцевим командирам збройних відділів і керівникам мережі Запілля [тилу - ІП]. Щоб упорядкувати адміністративні, господарські та інші питання, Головне командування УПА 15 серпня 1943 р. оголосило себе єдиною законною владою на всіх звільнених від німців територіях України.

Проте, масштабні плани командування УПА щодо державного будівництва були, значною мірою, дезорганізовані наближенням німецько-радянського фронту. Німецькі фронтові частини буквально "затопили" Волинь.

Німецькі сили безпеки застосували нову тактику у протистоянні із повстанцями. Усвідомлюючи неможливість утримати ситуацію цілковито під контролем, гітлерівці стягнули великі поліційні та жандармські гарнізони до міст і залізничних станцій, сконцентрувавши увагу на охороні комунікацій.

Збір систематичних продовольчих контингентів із населення відновлювати уже не намагалися, лише час від часу каральні експедиції поліції, посилені фронтовим частинами вермахту, вдавалися до рейдів у сільську місцевість з метою забезпечити себе продовольством. При цьому гітлерівці традиційно не забували застосовувати масовий терор проти мирного населення і заручників.

Посилення німецького терору і натиску на УПА помітила радянська партизанська розвідка. 14 листопада 1943 р. у донесенні керівника рівненських партизанських з’єднань В.Бегми до Українського штабу партизанського руху відзначалося: "Останнім часом німці активно ведуть боротьбу з націоналістами".

Доволі масштабними боями позначився жовтень-листопад 1943 р. у протистоянні з німцями загонів УНС у Прикарпатті.

Околиці Космача, Станіславова, Калуша [Івано-Франківщина], Самбора [Львівщина], Копиченців [Тернопільщина] стали місцями найбільших боїв восени 1943 року.

Не даючи собі ради з поширенням повстанського руху на Галичину, німці традиційно, як і на Волині та Поліссі, почали від осені 1943 р. застосовувати масовий терор проти цивільного населення.

Офіційною підставою для узаконеного терору стало запровадження від 10 жовтня 1943 р. на території Галичини "надзвичайного стану" і введення в дію "термінових судів безпеки", яким дозволялося засуджувати до страти людей за першою підозрою у причетності до підпілля, за невиконання німецьких наказів, за дезертирство із таборів праці або втечу з роботи в Німеччині.

До кінця німецької окупації (тобто за рік) "термінові суди безпеки" відправили на шибеницю або під розстріл 15 тисяч 770 українців.

Протягом жовтня-листопада відділи УПА й УНС мали 47 боїв із окупантами, а сільська самооборона - 125 сутичок. У важких боях з переважаючим ворогом у жовтні-листопаді 1943 року повстанці знищили понад півтори тисячі німців та угорців. Втрати упівців та УНС (без сільської самооборони й мирних мешканців) сягнули 414 осіб убитими.

На зламі 1943-1944 рр. фронт прийшов безпосередньо на територію діяльності УПА, бої ішли в Житомирській, Вінницькій, Рівненській областях. Повстанські відділи опинилися у фронтовій смузі.

Важкі бої відділів УПА із німцями, козачими частинами при німецькій армії та поліційними загонам, складеними із різних народів СРСР, відбувалися на зламі 1943-1944 рр. в лісах коло Маневичів, Кудриня, Кременця, Дубна, Острога, Кам’янця-Подільського. Місцями повстанцям вдавалося навіть переходити до більших атак і захоплювати районні центри.

Намагаючись вивести свої підрозділи з-під ударів фронтових частин німецької армії та радянських військ, Головний військовий штаб УПА 24 грудня 1943 р. затвердив "Тактичну інструкцію" згідно з якою "найвищим завданням хвилини" на протинімецькому "фронті" було подбати про якнайбільше збереження всіх "фізичних, духовних і моральних сил і засобів нації для вирішального моменту боротьби", а тому проводити лише самооборонні дії, уникаючи "зачіпних боїв" проти німців.

Битися з німцями можна було лише у випадку їхнього нападу, під час захисту населення від каральних експедицій, з метою "відстрашення" їх від подальших антиповстанських заходів, для здобуття зброї та амуніції.

При цьому підкреслювалося, що найголовніше "виграти час" і перезимувати без власних втрат і накопичити якнайбільше зброї та боєприпасів.

Холодна пора року традиційно не сприяла масштабним партизанським операціям, тому звіти фіксують лише поодинокі напади на німецькі господарські об’єкти, поліцію, конвої в’язнів, а також на невеликі групи або поодиноких солдатів.

На весну ж 1944 р., після швидкого відступу німців з Волині, епіцентр протистояння УПА з німецькими й угорськими військами перемістився до Галичини. Бережанщина, Чортківщина, Надвірнянщина, Сокальщина, Перемишлянщина, Калущина, Станіславівщина стали свідками найбільших сутичок у березні-червні 1944 р.

Однак найбільші бої з німцями та угорцями в Галичині відбулися 6-16 липня 1944 р. неподалік гори Лопата в районах Сколе і Долина. Навіть неприхильне до українців польське підпілля у своїх звітах відзначало, що для боїв з повстанцями зі Стрия і Жидачева виїхало 70 вантажних автомобілів:

"...Поля і ліси оточені, триває справжня битва. Якими є втрати українських банд - невідомо, німці втратили багато вбитих і поранених. Зі слів певного німецького капітана, німецьке військо захопило в українців 2 гармати і 2 танки.

З Бориничів повідомляють, що у Бориничах, Борисові і Чижикові підрозділи німецького війська за участю угорського бронепоїзда провели операцію проти українських банд. Операція із застосуванням 5 танків і 50 бронеавтомобілів охопила всі навколишні ліси. Є багато вбитих.

До українських будівель, де вбито членів банд, військо не допускає нікого, навіть найближчу родину. Під час проведення операції навіть було затримано рух потягів. Операція тривала 2 дні".

У боях з німецького та угорського боку полягло понад двісті солдатів, повстанці втратили близько п’ятдесяти осіб.

"За що борються українські повстанці?" Листівка УПА. Більше агітаційної продукції УПА дивіться в розділі "Артефакти"

Криваве протистояння між повстанцями та німцями мало місце в першій половині липня також на Підгаєччині [Тернопільська область]. Зокрема, згадувані звіти польського підпілля вказують:

"Біля села Завалів Підгаєцького повіту німецьке військо випадково наштовхнулося на великий схрон української банди. Зав’язався важкий бій, під час якого було вбито приблизно 40 німців і нібито аж 300 українців, приблизно 200 арештовано. У Завалівських лісах продовжується облава".

У 20-х числах липня 1944 р. Червона армія прорвала німецький фронт і Вермахт в Україні зберіг за собою контроль лише над гірською частиною Карпат і Закарпаттям, німецька цивільна адміністрація зникла. Відтак і протистояння українських повстанців та гітлерівських окупантів відійшло в минуле - перед самостійницьким рухом постали нові тактичні цілі й завдання, продиктовані зміною геополітичної ситуації.

Українському національному рухові опору не вдалося самостійно звільнити Батьківщину від нацистів, проте мали місце факти очищення повстанцями від окупантів значних територій Волині, Полісся та Галичини, встановлення власної адміністрації, зривів німецьких планів вивезення людей на каторжні роботи й економічного грабунку регіону.

За приблизними підрахунками, оунівське підпілля, повстанці та самооборона вбили близько 12-13 тисяч німців і їхніх союзників, що цілком коригується із реальними (а не вигаданими) втратами, яких завдали гітлерівським окупантам червоні партизани-диверсанти в Україні.

Читайте також про те, як перемагали нацизм українці в Червоній Армії

------------

Інші матеріали на тему:

УПА проти нацистів. Бій під Загоровим

Віллі Вірзінґ - гестапівський кат, борець з ОУН

Як УПА порятувала голландських офіцерів, що втекли з концтабору

Останній командир УПА: "День Перемоги я зустрів на Черкащині"

Нацистська операція зі знищення ОУН(м). Київ, 1942 рік

Брошура "За что борются бандеровцы?". СКАНИ

Все за тегом "УПА"

Іван Патриляк
Доктор історичних наук (Київ)
Доцент Київського національного університету ім. Шевченка.
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Теми: УПА, XX сторіччя, ОУН, Друга світова війна, історія України, Третій рейх, Німеччина, націоналізм




Донька неба. Крилата доля Марії Доліної

15.07.2016 _ Катерина Кобченко
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте