Українська правда
Історична правда

Із Заходу на Схід: трудові мігранти Донбасу в 1939 році

30.09.2014 _ Станіслав Федорчук
Версія для друку

У фокусі - долі громадян Польщі, ліквідованої змовою Німеччини і СРСР. Хрущов, зі слів вербувальників, обіцяв, що доля "непевних елементів", які будуть завербовані, вирішуватимуть по прибуттю: "…мы их будем ликвидировать там на месте…".

Спроби передвоєнного радянського агітпропу показати Донбас "землею обітованою" для всіх, хто прагнув заробити статки, працюючи на шахтах та важкій промисловості, мали під собою масштабні політичні та економічні цілі. Першою і найголовнішою з них було вербування нових працівників для вугільної галузі, яка, попри стрімкий ріст потреб у вугіллі з боку металургійних підприємств та оборонного комплексу, суттєво відставала.

Більшовичинята ідуть в соціялізм. Плакати УРСР часів індустріалізації

Причиною для цього була масова міграція працівників вугільних підприємств, які кидали робочі місця в пошуках більш принадних місць заробітку. Відносно високі заробітки шахтарів не компенсували погані житлові умови працівників, незадовільні санітарні та безпекові стандарти.

У 1933 році була прийнята постанова Ради народних комісарів та ЦК ВКП(б) "Про роботу вугільної промисловості", яка покладала відповідальність за ці процеси на галузеве та партійне керівництво Донбасу:

"Наиболее ярким показателем безрукости, беспомощности и беспримерной отсталости хозяйственного и партийного руководства угольного Донбасса нужно считать царящую на шахтах так называемую текучесть рабочих и служащих".

Згідно розрахунків відомого історика Гіроакі Куромії, в 1930-х роках на Донбасі "в середньому кожен шахтар тричі на рік змінював місце роботи"[i].

...А газети писали про щасливе життя радянського Донбасу

Політичне керівництво намагалося побороти ці процеси шляхом укладання індивідуальних договорів між керівництвом шахти та працівником, однак дуже часто функціонери не могли виконати умові взяті перед працівниками, що ставало додатковим чинником плинності шахтарів.

Наприклад, за 10 місяців 1939 року, лише з одного тресту "Орджонікідзевугілля" Сталінської області звільнилося 4 238 працівників (з загальної кількості 12 тисяч), тобто майже чверть покинула свої робочі місця[ii].

Початок Другої Світової війни і окупація колишніх територій польської держави Червоною Армією поставили перед новою адміністрацією цілий ряд нових питань. Внаслідок руху німецьких військ частина населення вирішила за краще відступити разом з частинами Червоної Армії, перетворившись на біженців, як це сталося наприклад, з частиною єврейської громади Любліна, які опинилися в таборі м. Рівного.

Зруйнування старого ладу на території Галичини також призвело до звільнення з роботи багатьох працівників з сфери місцевого самоврядування, комунального господарства, а також співробітників комерційних компаній, чиє майно забиралося новою владою.

Майже за місяць після початку окупації Західної України Червоною Армією, в жовтні 1939 року в Києві відбувається нарада в ЦК КП(б)У за участю Микити Хрущова та представників вугільних трестів Донбасу. Головна тема цих нарад – набір працівників до шахти Донбасу з числа мешканців новоприєднаних територій.

"Возз'єднання. Кроки до заповітної української мети". Від тов. Мартинюка

Як випливає з документів партійного архіву Донецької області, перший секретар республіканського ЦК пояснював терміновий набір на шахти Донбасу вищою політичною доцільністю, яка полягала в тому, що напередодні Народних Зборів Західної України, важливо побороти недовіру мешканців Західної України до СССР: "идут контрреволюционные разговоры о том, что там у них самих безработица, голод и т.д."[iii].

Демонстрація трудящих Львова 7 листопада 1939 року. Незабаром чимало з цих легковірних поїдуть на схід у пошуках роботи і кращого життя

Для боротьби з такими настроями було вирішено набрати 10 тис. осіб у Львові, які мали виконати показову місію, продемонструвати мешканцям Західної України, що нова влада здатна швидко вирішувати соціальні проблеми. Згідно даних, які називалися партійними функціонерами, у жовтні 1939 року у Львові було сконцентровано близько 36 тисяч безробітних.

Навчені досвідом переслідування різноманітних "шкідників", "диверсантів", "шпигунів" вербувальники з трестів Донбасу доволі упереджено ставилися до безробітних, яких вони мусили завербувати для роботи на шахтах.

Микита Хрущов на обкладинках американських журналів

Проте, Микита Хрущов, зі слів самих вербувальників, пообіцяв, що доля "непевних елементів", які будуть завербовані, вирішуватиметься на по прибуттю: "…мы их будем ликвидировать там на месте…"[iv].

Перший ешелон трудових мігрантів з числа колишніх громадян Польщі набирався у надшвидкому режимі. Вербувальна комісія в числі трьох осіб за чотири дні завербувала 1100 працівників, часто визначаючи "на око" придатність до роботи на вугільному підприємстві. А вже 24 жовтня 1939 року потяг з трудовими мігрантами прибув на станцію Сталіно.

Сталіно, 1939 рік. Перший гастроном

Фактично це була перша спроба трудової міграції з новоприєднаних територій СССР. Зберігся доволі детальний опис складу завербованих працівників. З числа 682 осіб більшість складали чоловіки (616) і лише одну десяту частину – жінки (66).

За національним розподілом найбільша кількість трудових мігрантів була євреями – 484 особи, українцями – 125 осіб, поляками – 69 осіб, росіянами – 2 особи, а також 1 німець та 1 білорус.

Абсолютна більшість прибульців мала вік від 18 до 30 років. Попри те, що частина мігрантів була членами різноманітних партій: в основному лівого спрямування (КПЗУ, КПП, ППС), превалююча частина була позапартійною[v].

 Том "Справки... о работе среди рабочих, прибывших из Западной Украины для работы на шахтах области", 1939 р.

Пильний апарат НКВД надав власні рекомендації щодо розподілу працівників на шахтах, застерігаючи перед тим, щоб відправляти на роботу "неперевірені елементи" до підприємств з високим рівнем виходу метану з вугільної породи.

Вихідців з територій Польщі, які втекли на територію, окуповану СССР, а відтепер стали працівниками вугільного Донбасу, радили перевіряти на причетність до шпигунських та диверсійних організацій.

Водночас, у доповідній записці на ім’я Микити Хрущова від заступника народного комісара внутрішніх справ зазначалося:

"На шахты направлены скульпторы, литераторы, адвокаты и т.д. т. е. те категории, труд которых там не применим по их специальности и они могут быть использованы только в качестве чернорабочих"[vi].

Наприклад, у першому ешелоні були представники 85 професій, з яких вугільних працівників – лише 5 осіб.

Кінець 1930-х. Донецька афіша вихідного дня. Фото - http://www.donjetsk.com

 Серед новоприбулих шахтарів було розгорнуто агентурну мережу, яка на думку НКВД мала виявити німецьку розвідницьку агентуру, що нібито спеціально перекинута до СССР. Спостерігати за трудовими мігрантами мали як на виробництві, так і в часі побуту.

Слідом за першим ешелоном трудових мігрантів у Львові продовжувався набір наступних майбутніх шахтарів.

Згідно свідчень вербувальників, всього за жовтень-листопад 1939 року було відправлено 6 ешелонів. Набиралися вони з не меншим поспіхом, ніж перша група мігрантів. Рекрутери з числа працівників вугільних трестів Донбасу жалілися, що мусили набрати впродовж 13 днів -

"…4 тыс. с лишним людей, причем набирали 3 человека, дело очень тяжелое, люди русского языка не знают и это не обычная вербовка, не такая, как у нас бывает, посылаешь работника, он сидит месяц и навербует 1-3 человек"[vii].

"Визволені" галичани перед Львівською оперою

Вербування відбувалося не лише на шахти Донбасу: частина покликаних до роботи колишніх мешканців Польщі опинилася на будівельних об’єктах в Київській, Чернігівській та Вінницькій областях. Їхня кількість оцінювалася в 4 300 осіб.

Як виявилося, персонал донбаських вугільних трестів мав детальні інструкції щодо того, яким чином вони мусять діяти в разі, якщо до комісії з набору шахтарів прийдуть колишні офіцери польської армії.

"Година папуги" майора Людвіка Домоня

Один з вербувальників розповідав, що особисто взяв до набору 23 колишніх військових і передав їх до рук НКВД під час приїзду потягу з трудовими мігрантами на колишній польсько-радянський кордон. Як він зазначав, така потаємність була викликана тим, щоби інші представники польської адміністрації та армії не відчували реальних небезпек з боку каральних органів і не йшли до організованого протирадянського підпілля.

Станом на грудень 1939 року, за даними Сталінського обкому КП(б)У, з Західної України було привезено на підприємства Сталінської області 6 694 особи. Більшість з них була розподілена на роботу між 10 трестами комбінату "Сталінвугілля".

"Сталь у степу". Бельгійці прийшли у Донбас раніше за Ахметова

Попри всі спроби керівництва шахт і партійних осередків організувати прийом новоприбулих трудових мігрантів, частина з них була відверто шокована побутовими та робочими умовами, до яких вони потрапили.

Вже в грудні 1939 року фіксуються перші випадки організованих та поодиноких втеч трудових мігрантів. Особливо це помітно на прикладі вугільного тресту "Макіїввугілля", звідки з жовтня до початку грудня 1939 року пішло близько 10% новоприбулих працівників. Частина намагалася навіть пішки дістатися Львова, про що збереглися свідчення очевидців, які розповідали про те, що до них приходили невідомі і запитували про шлях на Захід.

Не в останню чергу причиною плинності шахтарських кадрів, в тому числі і з-посеред трудових мігрантів, прибулих з територій колишньої польської держави, була система розподілення працівників, що скеровувала їх на фізично найтяжчу працю забійників, яку могли витримати далеко не всі.

Трудові мігранти опинилися на Донбасі в часі пізньої осені – початку зими 1939 року, часто не маючи жодного зимового одягу. Окремим питанням став брак білизни, через що частина трестів була змушена закуповувати тканину і замовляти пошив у відповідних організаціях.

Янкі гартували сталь. Радянську індустріалізацію здійснили капіталісти

Керівництво вугільних трестів та шахт втручалося в роботу органів медичного обслуговування щодо трудових мігрантів, траплялися випадки, коли лікарям забороняли фіксувати скарги на стан здоров’я.

Така пересторога була викликана також тим, що керівництво вугільних підприємств намагалося відчайдушно боротися з переходом трудових мігрантів на роботу з шахт до підприємств легкої, деревообробної промисловості, сфери послуг, оскільки значна частина мігрантів мала відповідну кваліфікацію та навички.

Окремого слова заслуговує питання харчування новоприбулих трудових мігрантів, які висловлювали протести проти організації харчування в столових вугільних шахт, нарікаючи на одноманітність їжі, відсутність окремих видів продуктів.

Також існують свідчення шахтних функціонерів про те, що частина "старих" кадрових працівників шахт Сталінської області намагалася поповнити свої кишені за рахунок новоприбулих мігрантів, видаючи кошти за роботу за учнівською нормою, а решту розподіляючи між собою.

Конституція 1937 року декларувала всі громадянські та соціальні права. Зіткнення з реальністю для нових радянців часто ставало трагічним

Головною формою роботи з трудовими мігрантами було визначено проведення індивідуальних та масових зустрічей, які організовували спеціально призначені агітатори. До функціональних обов’язків агітаторів входило: роз’яснення щодо Конституції СССР від 1937 року, урядових постанов, основ національної політики, положень трудового законодавства.

Звичайно, агітатори уважно занотовували, яким чином реагують нові громадяни СРСР на політичні повідомлення, особливо коли йшлося про дражливі політичні питання:

"... Запитують, чому Радянський Союз уклав угоду з фашистською Німеччиною, а той [партійній агітатор] йому відповідає: "Ти полегше".

Пакт Молотова-Ріббентропа: коли Вікіпедія помиляється. ФОТО

Або ще приклад запитань, який призводив до замішання місцевих агітаторів: "Чому у вас комуністична партія, а більшість безпартійних"[viii].

 Цитована публікація японського дослідника

Вже згадуваний вище дослідник історії Донбасу в період сталінського режиму Гіроакі Куромія наводить цитату Яна Гроса, у якій наголошує на провалі мрій радянського керівництва щодо подальшої масової міграції на шахти Донбасу після 1939 року з колишніх польських територій, втілену в місцевому фольклорі:

"Після першої хвилі добровольців приплив робочої сили [на Донбас із Західної України] припинився, і невдовзі вуличний фольклор уже глузував із цих людей: "Гопса-са-са до Донбаса, а з Донбаса на голяса"[ix].

Отже, можемо стверджувати, що плани керівництва СРСР підвищити кількість працівників вугільних копалень Донбасу за рахунок добровільних міграцій із Західної України зазнав краху.

Через суттєві проблеми у функціонуванні вугільної галузі та чергової хвилі втеч працівників із шахт Донбасу, а також міграційні процеси у важкій промисловості СРСР, Президія Верховної Ради СРСР 28 червня 1940 року прийняла наказ "Про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самочинного залишення роботи робітниками і службовцями підприємств та установ".

Наслідком цього наказу стало зменшення кількості мігрантів з території УРСР та РРФСР на шахтах Донбасу.

Криза примусових засобів регулювання робочих сил у вугільній промисловості проявилася і у масовій втечі з вугільних підприємств колишніх польських громадян. Внаслідок цього з’явилася директива начальника Головного економічного управління НКВД СРСР Богдана Кобулова про посилення оперативної роботи серед вихідців із Західної України та Західної Білорусі.[x]

Реальність входження в радянську дійсність була зовсім не подібною на пропагандистські зразки

Роблячи перелік об’єктивних причин для такого вибору з боку трудових мігрантів, речник НКВД зазначав, що ними стало масове використання працівників не за фахом, відсутність нормальних житлово-побутових умов і, звичайно, вплив "елементів" налаштованих проти радянської влади.

У директиві також йшлося, що необхідно здійснювати судове переслідування осіб, які порушують трудову дисципліну, а також самовільно йдуть з місця роботи. Радянський експеримент із залучення як працівників шахт Донбасу колишніх польських громадян зазнав суттєвої поразки.

Ленін проти Сталіна. Брехня радянської економічної статистики

Радянське керівництво вирішило здійснити чергову операцію з вербування працівників на шахти та промислові об’єкти Донбасу в другій половині 1940 року: цього разу з новоприєднаних до СРСР територій Північної Буковини та Бессарабії. Частина дослідників вважає, що кількість цієї категорії трудових мігрантів в Донбасі дорівнювала 38 тисячам осіб. Інші дослідники, наприклад, Микола Альфьоров, зазначають, що це сукупна цифра всіх мігрантів разом із вихідцями з Західної України, які прибули в 1939 році.[xi]

Вивчаючи матеріали НКВД та партійних органів за 1940 рік у Сталінській області, можна пересвідчитися в тому, що доля нових трудових мігрантів була вкрай схожою на долю їхніх попередників із Західної України – колишніх громадян Польщі. Більшість питань побуту й організації харчування, житлової площі і навіть надання спецодягу місцеве керівництво відверто ігнорувало, призводячи до нових хвиль самовільних міграцій, за які можна було отримати кримінальну й адміністративну відповідальність.

Історія "понятій". Як Донбас став "індустріальним середньовіччям"

Поки залишається невідомим, що сталося з більшістю трудових мігрантів, вихідців з колишньої Польської держави, які здійснили добровільну міграцію на шахти Донбасу.

Навіть якщо врахувати, що частині з них вдалося втекти поза межі Сталінської та Ворошиловградської областей, уникнути покарання за порушення трудової дисципліни і самовільне залишення трудового місця, теоретично, мала лишитися частина тих, хто залишився працювати. Адже попереду був початок радянсько-німецької війни, який прийшов на землі Донбасу за короткі три місяці літа-осені 1941 року.     

Цей матеріал створено за підтримки Польського інституту в Києві.



[i] Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-ті роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; Передм. Г. Немирі. – К. : Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2002. – С. 43–44.

[ii] Суюсанов Л. І. Вугільна промисловість і шахтарі України в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.). Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Л. І. Суюсанов; Донец. нац. ун-т. – Донецьк, 2002. – С. 9.

[iii] ДАДО, ф. 326, оп. 1, спр. 1491, л. 11.

[iv] ДАДО, ф. 326, оп. 1, спр. 1491, л. 12.

[v] Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. : документи ГДА СБ України: Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. – 2-ге вид., перероб. – Ч. 2. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2013. – С. 148–151.

[vi] Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. : документи ГДА СБ України: Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. – 2-ге вид., перероб. – Ч. 2. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2013. – С. 150

[vii] ДАДО, ф. 326, оп. 1, спр. 1491, л. 35.

[viii] ДАДО, ф. 326, оп. 1, спр. 1482, л. 8 Також ДАДО, ф. 326, оп. 1, спр. 1724 л. 4, 13.

[ix] ДАДО, ф. 326, оп. 1, спр. 1491, л. 76.

[x] Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. : документи ГДА СБ України: Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. – 2-ге вид., перероб. – Ч.1. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2013. – С. 149–150.

[xi] Ніколаєць Ю. О. Поселенська структура населення Донбасу : (етнополітичний аспект динаміки) / Монографія. – К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. – С. 110.



Станіслав Федорчук
Політолог, громадський активіст (м. Донецьк)

Теми: Донбас, XX сторіччя, історія України, УРСР, промисловість, шахтарі, Західна Україна, Галичина, Польща, Друга світова війна, економіка




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter