Українська правда
Історична правда

Звільнення Аушвіца: український рахунок

27.01.2015 _ Сергій Громенко
Версія для друку

Чи то з неявного антисемітизму, чи то з бажання приховати від військ долю радянських полонених Аушвіца, Верховний головнокомандувач жодним чином не обмовився про важливість звільнення саме Освенцима в найкоротший термін. Якби фронт дотримувалися запланованих термінів, табір Аушвіц був би звільнений на початку лютого, і радянські війська побачили б там тільки купу руїн, остигле попелище і жодного живого в’язня.

27 січня 1945 року стало кінцем жахливої трагедії в’язнів найбільшої з нацистських "фабрик смерті" – Аушвіца, що розташовувався поблизу польського Освенцима.

О 3 годині дня браму головного табору відчинили радянські солдати, в середину потрапили лікарі та заїхали польові кухні, і понад сім тисяч людей були врятовані від голодної смерті та хвороб.

Саму територію ніхто не захищав – 18 січня есесівці забрати шістдесят тисяч ув’язнених, котрі ще могли пересуватися, та "маршем смерті" погнали їх в глиб ІІІ Рейху, але вермахт боронив навколишні місцевості до останнього. І серед героїв, що визволяли Аушвіц та навіть поклали життя за нього, ми згадуємо сьогодні й українців.

Протягом мобілізацій 1943-44 рр. Перший Український фронт, якому належить честь звільнення Освенцима, отримав поповнення у понад 400 тис. осіб з українських земель.

Враховуючи, що чисельність фронту на початок операції ледь перевищувала один мільйон, виходить, що майже 40% бійців були українцями.

В 60-й армії, що провадила операції навколо міста, 43 тис. вояків були росіянами, а 38 тис. – українцями. Нарешті, в 107-й дивізії протягом другої половини січня загинуло 77 осіб, 65 з яких походили з України (і Криму).

 Бараки табору Аушвіц. Фото Володимира Юдіна, 1945 рік зі зборів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшенічного

Більше дивіться у матеріалі "Унікальні фото перших хвилин звільнення табору Аушвіц"

Про киянина Ігоря Гавриловича Побірченко, видатного в майбутньому юриста, чий танк прорвав огорожу концтабору, вже згадав у своєму виступі польський міністр Гжегож Схетина.

Пропонуємо шанувальникам історії ще трьох українських героїв, напряму причетних до визволення в’язнів Аушвица.

На шляху до подвигу

Перший з героїв – Анатолій Миколайович Ковалевський – народився в Бахмачі на Чернігівщині 25 грудня 1915 року за старим стилем, або 7 січня наступного, 1916 року – за новим.

 Анатолій Ковалевський

Після середньої школи навчався 2 курси в електротехнічному технікумі, 1933-го призваний до збройних сил.

Спочатку пройшов школу прикордонних та внутрішніх військ ОДПУ, але "гебістом" не став, через рік перевівшись до бронетанкового училища. Після його закінчення у 1936 році, Ковалевський служив командиром танкового батальйону, брав участь в Зимовій війні з Фінляндією.

22 червня 1941 року зустрів на бойовому посту: Псков, Ленінград, Оранієнбаум; лейтенант, капітан, майор. 

У лютому 1943 року, залишивши нетривалу штабну роботу, Ковалевський отримав під команду 222-й танковий полк, воював на ленінградському фронті. А в лютому 1944 року Анатолій Миколайович очолював вже цілу танкову бригаду, допомагав на фінському фронті, виганяв нацистів з Нарви, Тарту і Таллінна.

Після Естонії бригаду підпорядковували 60-й армії та перекинули в південну Польщу. На світанку 19 січня 1945 року танкісти Ковалевського першими увірвалися на околиці Кракова, попереду був Освенцим.

Другий – Василь Якович Петренко –  народився 1(14) січня 1912 року в селі Кочубіївка, що на Полтавщині, в сім’ї селянина та георгіївського кавалера Якова Олександровича, мав ще двох братів та трьох сестер, але майже ніхто з них не дожив до зрілих літ – останнього брата Василь втратив під час війни.

У 1924 році, по закінченню сільської школи, він пішов працювати на цукровий завод. Через п’ять років Василь подався до Ленінграду, аби стати військовим льотчиком, та не пройшов медкомісію.

Щоб не повертатися додому, молодий Петренко записався в червоноармійці в далекому Азербайджані. Закінчивши полкову школу та змінивши кілька місць служби, він пройшов хрещення вогнем на перському кордоні під час набігу з "того боку" на радянську Нахічевань у 1929 році.

Молодого хлопця, що проявив себе на полі бою, направили довчитися в Ульяновське червоногвардійське піхотне училище, а після випуску у 1932 році – призначили молодшим командиром в полк в Златоусті.

 Василь Петренко 

Там перспективний снайпер Петренко познайомився із наркомом оборони Клімом Ворошиловим. Між 1937-м та 1941-м рр. Василь Якович здебільшого опікувався майбутнім поколінням військовиків, будучи командиром навчальної роти, навчального батальйону та, зрештою, запасного полку.

Після німецького вторгнення майор Петренко кілька разів клопотав про переведення на фронт, і лише влітку 1942 року, за сприяння того ж Ворошилова, він отримав призначення командиром стрілецького полку.

Під Воронежем дві третини полку загинуло від артилерійського вогню та нальотів люфтваффе, сам Петренко був контужений, але поста не полишив.

Курську дугу він зустрів в званні підполковника та на посаді командира 226-ї стрілецької дивізії.

У вересні-жовтні 1943 року з третьої спроби дивізія Петренка форсувала Дніпро; за переможні бої в умовах нацистського оточення командир був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після вигнання німців з Києва 6 листопада Василь Якович отримав підвищення до полковника.

Пізніше дивізія брала участь у вигнанні нацистів з Правобережної України, в одному з боїв полковник Петренко був поранений, але командування не полишив.

У квітні 1944 року Василь Якович отримав у підпорядкування нову, 107-у стрілецьку дивізію, з якою воював вже на теренах Польщі та Німеччини. В складі 60-ї армії Першого Українського фронту дивізія Петренка і розпочала в січні 1945 року бої навколо містечка Освенцим.

Анатолій Павлович Шапіро народився 18 січня (1 лютого) 1913 року в Костянтинограді Полтавської губернії (нині – Красноград Харківської обл.) в єврейській родині.

По закінченні середньої школи та Запорізького інженерно-педагогічного інституту в 1934 році, був призваний до Червоної армії, отримав звання молодшого лейтенанта, у 1937 – 1939 рр. працював на заводі "Дніпроспецсталь".

Між початком ІІ Світової війни та німецьким вторгненням в СРСР був депутатом міськради Запоріжжя та головою міськплану.

В жовтні 1941 року добровольцем (бо мав право на евакуацію) опинився на фронті в складі 76-ї морської стрілецької бригади в Мінеральних водах, що була сформована здебільшого з матросів затонулих кораблів.

Після того була оборона Кубані, визволення Ростова, Курська дуга та поранення під Прохорівкою, підвищення від командира взводу до командира окремого батальйону, присвоєння звання майора.

Після одужання у вересні 1943 року свіжоспечений комбат був переведений до 30-ї дивізії, а невдовзі – до 100-ї, з якою пройшов Польщу та наблизився до Освенцима.

Пекельне коло

План Вісло-Одерської операції, що його Конєв доповів Сталіну наприкінці 1944 року, сподобався диктатору. За спогадами очевидців, генсек обвів пальцем на мапі Сілезію і сказав: "Золото", – натякаючи на надзвичайну цінність тамтешньої промисловості, через що відвойовувати регіон у німців треба було з великою обережністю.

Про те, що в самій серцевині Сілезії, між Краковом та Катовіцами розташовувалася фабрика смерті Аушвіц, де саме в цей час нацисти розпочали заходи з ліквідації слідів своїх злодіянь, Сталіну було достеменно відомо зі спеціальної доповіді НКВС в серпні того ж року.

Але чи то з неявного  антисемітизму, чи то з бажання приховати від військ долю радянських полонених Аушвіца, головнокомандувач жодним чином не обмовився про важливість звільнення саме Освенцима в найкоротший термін.

 Фото Володимира Юдіна, 1945 рік зі зборів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшенічного

Ані в директиві Ставки № 5614, ані в директиві Конєва фронту 18 січня (а саме в цей день за іронією долі розпочався "марш смерті" – піший перехід уцілілих в’язнів в глиб ІІІ Рейху) про важливість звільнення Аушвіца не йшлося.

Як пізніше вирахував генерал Петренко в своїх мемуарах, якби фронт дотримувалися термінів, визначених директивою, Освенцим був би зайнятий за остаточним принципом на початку лютого – за цей час есесівці встигли би добити ще більше ув’язнених, і радянські війська "побачили б там тільки купу руїн, величезне, вже остигле, попелище і жодного живого в’язня".

Але 24 січня Конєв відійшов від указівок Ставки і змінив план наступу. В рамках нової концепції 60-а армія почала наступ на Освенцим (до речі, важливу транспортну розв’язку, позаяк містечко розташоване неподалік впадіння у Віслу двох приток) з двох боків: головний напрям – зі сходу, та фланговий маневр, щоб обійти гарнізон містечка і не дати німцям змоги ані довго опиратися, ані відійти, – з північного заходу. Для табірних насельників Аушвіца наставав найбільш жаданий час в житті.

 Аушвіц, січень 1945 року. Чекають на звільнення. Фото Володимира Юдіна, 1945 рік зі зборів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшенічного

Хронологія боїв навколо Освенцима нам достеменно невідома: в мемуарах учасники суперечать один одному, не збігаються дати в журналах бойових дій радянських дивізій та західних реконструкціях, але ясно одне – легкою прогулянкою взяття містечка не було.

Зі сходу головний удар наносили 100-а та 322-а дивізії (за останньою закріпилася слава визволителів в західній історіографії), 107-а та 14-а дивізії обходили противника з флангу. 26 січня розпочалися бої за село Стави Моновскі (в німецькій та радянській традиції – Моновіци), де розташовувався табір Аушвіц-ІІІ Моновіц.

Підступи до села були заміновані, з дзвіниць обох тамтешніх костьолів радянських бійців обстрілювали кулемети так, "що голову підняти було не можна", проте зведеній штурмовій групі Анатолія Шапіро протягом дня вдалося зламати німецьку оборону, і вночі перші в’язні були звільнені.

Жахливі свідчення про нелюдську долю мешканців табору передали командиру корпусу генералу Павлу Ільїних, і він тієї ж ночі наказав Василю Петренку негайно атакувати освенцимський гарнізон з тилу.

 Ворота у табір Аушвіц ще зачинені. Фото Володимира Юдіна, 1945 рік зі зборів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшенічного

Але на шляху дивізії лежало містечко Новий Бєрунь (в німецькій та радянській традиції – Нейберун), в якому німці чинили шалений опір. З ранку 27 січня на допомогу піхотинцям прийшла 152-а танкова бригада Анатолія Ковалевського.

В цей же час на іншому напрямі добігала кінця драма Освенцима.

На світанку 27 січня загін Шапіро залишив Моновіц та з боєм почав просуватися на захід. До полудня спротив освенцимського гарнізону було зламано, проте підступи до Аушвіца-І виявилися замінованими.

Чекаючи, поки сапери завершать свою роботу, комбат звільнив робітників сусідньої фабрики, що тиждень за інерцією продовжували свою працю без наглядачів з СС та щоденної пайки: "живих скелетів" та "людських привидів", – як він їх описував пізніше.

О третій годині того ж дня головну браму розмінували і солдати Шапіро пройшли під знаним написом "Праця звільняє". Тепер Аушвіц було звільнено по-справжньому.

 Брама відчинена солдатами батальйону Анатолія Шапіро. Фото Володимира Юдіна, 1945 рік зі зборів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшенічного 

Набагато драматичніше розгорталися події на північному напрямі. Чи то від потужної протитанкової оборони, чи від нестачі пального та боєприпасів, але танки Ковалевського застрягли в середмісті Нейберуна, піхота Петренка опинилася без підтримки.

І тоді 29-річний комбриг наказав танкістам атакувати противника з автоматами, і сам очолив наступ, а за кілька хвилин німецький снайпер смертельно поранив Ковалевського.

Здобути місто з ходу не вдалося. Лише ранком наступного дня – 28 січня – Новий Бєрунь був повністю очищений від нацистів, а дивізія Петренка зайняла селище Бжезінка, де розташовувався другий за номером, але найбільший за розмірами табір Аушвіца – Біркенау.

Усього за звільнення Освенцима та навколишніх поселень віддали своє життя понад 230 радянських солдат, та їхня жертва не виявилася марною. "Фабрику смерті" було остаточно зачинено.

Після війни

З 236 похованих під Освенцимом радянських бійців вдалося ідентифікувати 48 осіб. З них семеро носили беззаперечно українські прізвища і ще троє – дуже схожі на українські. З певною ймовірністю можна стверджувати, що українців полягло в тих боях більше 20%.

Загалом 42,5% українців входили до складу 60-ї армії 1-го Українського фронту. Другий аркуш Донесення про списочну чисельність військовослужбовців на 7 січня 1945 року 

Анатолій Миколайович Ковалевський помер того ж дня, так не побачивши визволення міста. За виявлену особисту мужність 6 квітня 1945 року комбригу посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Похований він у Львові на Пагорбі Слави.

 Анатолій Шапіро. Герой України

В травні 1945 року Василь Петренко отримав звання генерал-майора. З 1946-го по 1948-й рр. він навчався в Академії Генштабу, пізніше кілька разів міняв місце служби: комдив в Ленінграді, заступник комкора в ГДР та Узбекистані, комкор в Таджикистані та, нарешті, заступник командарма в Молдові.

З 1958-го по 1976-й рр. Петренко – працівник Військової академії ім. Фрунзе, генерал-лейтенант, професор, начальник кафедри, автор 2 монографій та понад сотні статей, кавалер численних радянських та іноземних орденів.

Але чи не найважливіший внесок Василь Петренко зробив в справу вшанування жертв концтаборів – з 1960 року він був активним учасником міжнародних конференцій і зустрічей, присвячених цьому питанню, та автором мемуарів про звільнення Аушвіца.

У 1995 році в листі до польського президента Алєксандра Кваснєвського Петренко запропонував встановити міжнародний день пам’яті мучеників гітлерівських концтаборів.

Помер Василь Якович Петренко 21 березня 2003 року в Москві, лише трохи не доживши до встановлення Генасамблеєю ООН пам’ятної дати, за яку він так виступав.

Переможний травень Анатолій Шапіро зустрів помічником начштабу 65-ї армії в Празі, а за 2 роки демобілізувався та повернувся до України. Мешкав в Запоріжжі, відновлював Дніпрогес, працював на будівництвах в Сибіру. У 1992 році переїхав до Сполучених Штатів, проживав під Нью-Йорком, писав мемуари.

Помер 8 жовтня 2005 року, похований на єврейському кладовищі. У 2006 році Анатолію Павловичу Шапіро посмертно присвоєне звання Героя України.

 

Матеріал підготовлений Українським інститутом національної пам’яті в рамках проекту популяризації "Історія: (Не)засвоєні уроки".

Дивіться також:

Легендарна втеча з Аушвіцу. Історія Євгена Бендери

Від Дніпра до Ельби. Як Українські фронти Європу звільняли

"Шевченко з України". Наші графіті на Рейхстазі, травень 1945-го. ФОТО

Перший Український зустрічає американців на Ельбі - реконструкція. ФОТО

Подорож в Аушвіц. Екскурсія збереженим табором смерті. ФОТО

Українці у битві під Сталінградом. Статистика і ФОТО

Чим воював солдат Українського фронту - реконструкція. ФОТО

Два життя і одна Перемога Юхима Айзенберга

Не газ, а кулі. Як нацисти знищували євреїв України

Україна - четверта за кількістю Праведників світу



Сергій Громенко
Кандидат історичних наук, науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті, автор книги "Stepy, morze i góry : Польские путешественники конца XVIII – начала ХХ века о Крыме"

Теми: Німеччинa, Польща, Третій рейх, нацизм, XX сторіччя, історія України, Друга світова війна, євреї, поляки, українці, Голокост




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter