Українська правда
Історична правда

Хмельницький "наш". Про монумент козакам, які облягали Львів

26.01.2016 _ Дарія Гірна
Версія для друку

Пам’ятник загиблим під час облоги 1648 року козакам – це пам’ятник нашій деформованій історичній пам’яті. Міф важко узгодити з історичною правдою: козацьке військо у спілці з татарами й московитами грабувало міста, які ми тепер уважаємо українськими.

Погруддя Богдана Хмельницького, пам’ятник Івану Підкові, вулиці Гонти, Залізняка, Кривоноса, площа Коліївщини…

Це далеко не повний перелік львівських пам’яток і назв, пов’язаних із козацькою добою. Частина істориків уважає, що героїзація українського козацтва була штучно нав’язана радянською владою.

Міф про козаччину, що мав для більшовиків соціальний (повстання голоти проти панів) та політичний (боротьба за возз’єднання з Росією) зміст, для незалежної України набув нового, національно-визвольного.

Проте цей міф важко узгодити з історичною правдою: козацьке військо у спілці з татарами й московитами грабувало міста, які ми тепер уважаємо українськими.

Серед них - і Львів.

На свято Покрови 2009 року колишній голова координаційної ради козацьких організацій Львова Тарас Каляндрук із однодумцями ініціював встановлення монументального каменя на вулиці Князя Романа.  На камені напис: "Тут буде споруджено пам’ятник козакам, що полягли при облозі Львова у 1648 році під проводом гетьмана Богдана Хмельницького".

Здивована мерія порадила ініціаторам звернутись по дозвіл на встановлення пам’ятного знаку до облдержадміністрації.

За словами Каляндрука, на цьому місці колись стояла церква Богоявлення Господнього, біля якої був козацький цвинтар.

– За Австрії могили козаків були знищені. Польський шляхтич викупив ділянку й облаштував там туалети. Пізніше їх приватизував один із депутатів міської ради. Ми добились, аби ті туалети закрили, – розповідає Каляндрук.

Пам’ятник, каже він, повинен наголосити на тому, що Львів – українське місто.

Що робив Хмельницький під Львовом

У середині сімнадцятого століття Червона Русь (Галичина), як і більшість території теперішньої України, входила до складу Речі Посполитої.

В 1648-1654 роках козаки під проводом Богдана Хмельницького взяли під контроль Наддніпрянщину та частину Поділля. 1648 року повстанці після декількох перемог над польськими військами рушили на захід.

"Дня 26 вересня зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самого Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто – з півночи козаки, з полудня Татари", – так описує Михайло Грушевський появу козаків під Львовом в "Історії України-Руси".

– Якби львів’яни поцікавились цією історією, то дуже здивувалися б. 1648 року війська Хмельницького взяли Львів в облогу разом із татарами. А легендарний полковник Кривоніс, затягнувши на Високий Замок батарею важких гармат, почав бомбардувати житлові квартали. Налякані нищівним обстрілом городяни запропонували Хмельницькому викуп за припинення обстрілу й облоги, – розповідає історик і публіцист Василь Расевич.

Він каже: українські історики, обстоюючи ідеалізований образ козаків, які "боролися проти польської шляхти" та "захищали християнську Європу від бусурманів: турків і татар", сором’язливо визнають факт контрибуції. Але знайшли пояснення: мовляв, викуп у півмільйона золотих був призначений для татар.  Це виправдання Расевич уважає смішним.

Грушевський розповідає про облогу так:

"Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав ніяких ворожих замірів на місто, навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусів хіба з іронією дивитись на ті дитинні "геройства", на котрі силувалися міщане, заробляючи собі славу спасителів не тільки своєї малої "річи-посполитої львівської", але й великої польської...

Він міг би дуже легко запалити місто, збомбардувати його до решти – особливо, після того, як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цілим містом, – козаки зі своїх гармат звідти могли "курей стріляти на Ринку", як висловлюється Твардовский. Але козацькі гармати стояли мовчки або пострілювали злегка для пам'яти. Приступу не було.

Дрібна війна, яка велася під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в ній залогою, наповняла гордістю львовян, велася на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх ні разу всіма своїми силами".

Зрештою Хмельницький відступив, забравши викуп – кілька возів із грішми.  

Друга облога Львова – 1655 року – ще більш промовиста: козаки прийшли під мури Львова з російським військом під проводом боярина Бутурліна.

– Саме російське військо отаборилося неподалік від теперішнього центру Львова, приблизно там, де сучасні львівські "козаки" пропонують установити пам’ятник. Потім козаки разом з росіянами вдарили на місто Городок і захопили його. Тільки удар кримського хана на Поділля врятував західноукраїнські землі від козацького "визволення". А союз козаків із росіянами закінчився закабаленням усього Лівобережжя, – говорить Расевич. 

З якого боку були українці

На думку історика Андрія Бондаренка, козацьке повстання було не національним, а радше християнським.

– Львів був частково уніатським, частково православним, частково католицьким і юдейським містом, –  коментує він. –  Хмельницький діяв у руслі концепту конфесіоналізації – виокремлення і встановлення політично-релігійної влади на шматку землі, який він контролював. Тому доля мешканців Львова, що не були православними, у разі встановлення в місті козацької влади була б сумною.

У середині сімнадцятого століття більшість населення міст Галичини становили поляки, а русини, яких згодом стали називати українцями, були меншиною поряд із вірменами та євреями.

За підрахунками українського антрополога Романа Кіся, наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в етнічному складі населення міста поляки становили близько 50%, українці і євреї – по 20%, вірмени – 10%.

За даними польської дослідниці тридцятих років ХХ століття Данути Моравіцької, поляки становили 55%, євреї –  30%, українці – 15%.

– Це відсилає нас до розуміння того, що історія України не може бути однобокою, з одним наративом, де всі ми – нащадки козаків, –  каже Андрій Бондаренко.

Він наголошує, що часто підкреслювана ексклюзивність українського Львова парадоксальним чином зумовлена багатонаціональною історичною та культурною спадщиною, себто тим періодам історії, коли місто було не лише українським, а також польським, австрійським, єврейським, німецьким; "а поміж тим власне європейським, бо мультикультурність із часів середньовіччя була характерною рисою більшості великих міст Європи".

Взагалі ж переносити сучасне поняття національності на людей XVII століття не слід, каже Василь Расевич. Адже тоді чинником ідентифікації було не етнічне походження, а конфесійна приналежність.

– Панівною конфесією були римо-католики. Євреї мали повну автономію, таку собі державу в державі. Православні боролися за зрівняння їхньої конфесії в правах і ліквідації обмежень –  права селитись в усіх дільницях, усунення перешкод для участі в роботі цехів, надання права похоронним процесіям проходити через площу Ринок і дзвонити у дзвони.

За словами історика, всі тогочасні етнічно-релігійні спільноти Львова – поляки, євреї, русини й вірмени, – давали гроші, щоб відкупитись від козаків.

"Хмельницький землі Галицької"

Натомість, Тарас Каляндрук наполягає, що православні русини-українці Львова, хоч і були в меншості, активно підтримували Хмельницького.

– Розмови про польськість міста, про якісь інші чудеса –  це розмови ворогів українського народу, – запевняє він.

Посилаючись на працю Степана Томашівського "Хмельницький в Галичині", Каляндрук стверджує, що Галичина не була католицькою й повстала проти католиків.

– Полководець Семен Височан, називаючи себе Хмельницьким землі Галицької, організував тут одну з повстанських армій. Крім Височана, була ціла купа ватажків, просто наші так звані історики дають обрізану інформацію. Насправді унія запанувала у XVIII столітті, а в XVII Львів був здебільшого православним.

На користь цієї версії у своїй праці "Етнічний склад населення Львова" висловлюється географ Роман Лозинський:

"Про численне українське населення в міських поселеннях реґіону певною мірою засвідчує активна підтримка жителями багатьох із них військ Богдана Хмельницького в роки Визвольної війни. Сотні галицьких міщан вступали до армії Хмельницького, очолювали місцеві повстання. В деяких містах утворювалися військові формування на зразок козацьких".

Що, втім, не свідчить про те, що більшість православних міщан підтримувала Хмельницького.

До того ж, якщо Хмельницький прийшов визволяти православних, а ті, у свою чергу, його так масово підтримували, чому козаки з татарами взяли з міста викуп і пішли далі?

– Хмельницькому бракувало ресурсів, щоб утримати цю територію, –  виправдовує гетьмана Каляндрук. – Ясно, що він не був ідеальним державним діячем, але він виходив із тих можливостей, які реально мав, і геополітичних моментів. Питання Львова часто виносилось на переговори дуже серйозних європейських та інших гравців. Ну, не вдалося йому втримати місто, так вийшло. Але це не значить, що він продав Львів. Він завжди ставив це питання, і Виговський пізніше його виносив, і в Гадяцькій угоді було передбачено передачу руського воєводства, тобто Галичини.

Насправді ж у Гадяцькій угоді "руське воєводство" передавалося в такому обрізаному вигляді (зокрема без Львова, Дрогобича, Стрия та інших галицьких міст), що Виговський, прочитавши ратифікований польським Сеймом текст угоди, вигукнув польському послу: "Ти смерть мені привіз!".

Не каламутити воду

Український журналіст та історик Ігор Мельник у статті "Львівська згадка Богдана Хмельницького" каже, що Хмельницький не вважав Галичину своєю землею:

"Лише кілька років по тому він став вимагати, що "до Вісли є наше". І тому його військо поводилось тут восени 1648 року як на ворожій території, яку навіть не збирались завоювати, а просто хотіли пограбувати".

Свідченням цьому є рукописи Пантелеймона Куліша, який описав, як козаки повелися з православним храмом на Галичині:

"Не так були щасливі львівські схизматики, що сховалися у свого Святого Юра, сподіваючись, що козаки пощадять їх не лише всередині православного храму, а й всередині його огорожі… Козацька орда спочатку перебила чи продала татарській орді тих нещасних, котрі скупчилися довкола Святоюрської церкви на цвинтарі.

Ті, що сховалися в самій церкві, закрили двері надійними засувами. Але "борці за православну віру і руську народність", за Костомаровим єдині борці, пробили у стінах отвори і стріляли всередину церкви… Нарешті зачинені двері відкрили козацькими клепами… Козаки, рятуючись від бойової польської сили шляхом звільнення по-татарськи, увігнали нашу Червону Русь ще глибше у польщизну…".

Попри це, львів’ян змалку навчають єдиного тлумачення історії: козаки –  герої. Тому пам’ятники козаччині тут сприймають як належне.

– Це сигнал, що Львову вкрай бракує об’єктивної історії. Не впевнений, чи українським історикам це зараз під силу, –  коментує Василь Расевич.

Людей, що ініціюють встановлення нових пам’ятників козакам, він називає "зборищем малоосвічених, але освітніх невігласів", а місцеву владу закликає не підтримувати такі ініціативи.

Начальниця управління охорони історичного середовища Львівської міськради Лілія Онищенко каже: такі проекти слід виносити на громадські слухання.

– Якщо йдеться про будь-які пам’ятники, я проти. Це засмічення міського простору. Пам’ятники – це не завжди пам’ять. Людей можна вшановувати в інший спосіб, – каже вона, а щодо козаків додає – В контексті цілої України козаки – це добре явище. Що ж до Львова, то тут був табір Хмельницького, ми всі про це знаємо. Це історія, і її треба знати.

Андрій Бондаренко вважає публічну дискусію про козаків недоречною та пропонує залишити її історикам:

– Зрозуміло, що руйнувати наявні пам’ятники не варто, але й акцентувати на їхньому історичному значенні також. Історія – це суперечливість, вона не може бути правдою чи неправдою. По суті минуле – це лише уявлення історика, яке він презентує суспільству. Найкраще нас об’єднає сьогодення, а історичними постатями треба насолоджуватись, як картинами в музеї. Доба козаків була складною: їм можна закидати вбивство євреїв, католиків та уніатів, а можна підкреслювати важливість цього повстання для творення майбутньої держави та української нації. Думаю, варто прийняти обидва боки і просто жити з цим.

Василь Расевич каже, що подібні дебати, навпаки, слід виносити в публічну площину.

– Насправді у Львові тепер нікому пам’ятати про ті часи. Пам’ять про козаччину є чистим конструктом спершу радянської, а потім націоналістичної української пропаганди. Тільки відкриті публічні дискусії можуть верифікувати історію.

Тим часом координаційна рада з питань козацтва збирає кошти на пам’ятник козакам, які загинули "під час облоги Львова 1648 року". У львівській міській раді кажуть, що про пам’ятник уже не йдеться: на цьому місці буде каплиця.

Інші матеріали за темами КОЗАЦТВО — ЛЬВІВ — МІФИ



Дарія Гірна
Школа журналістики УКУ (Львів)

Теми: монументи, Львів, історична пам'ять, міфи, козацтво, Хмельницький, XVII сторіччя, Річ Посполита



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter