Українська правда
Історична правда

"Амбасадор поневоленого народу". Українська діаспора і уряд Канади

25.07.2016 _ Людмила Ващук
Версія для друку

Чому сьогодні, в умовах російської військової агресії, Канада підтримує Україну у прагненні побудувати незалежну, демократичну державу, та як на політику Канади вплинула українська діаспора?

На ці питання дають відповідь архівні документи, що висвітлюють життя українців у Канаді, коли їх рідні землі були окуповані "відвічним ворогом, московським хижаком".

"Всі ви будете ліпшими канадійцями, як будете добрими українцями" – ці слова генерального губернатора Канади лорда Твідсмюра стали лейтмотивом у діяльності чисельної української громади на теренах країни кленового листка протягом багатьох десятиліть. Вислів Лорда Твідсмюра неодноразово цитувався молодому поколінню українців Канади з метою формування національної свідомості та виховання прагнення стати "ліпшими канадійцями".

Наполеглива та цілеспрямована праця українців демонструвала демократичному суспільству Канади високу духовну та політичну культуру українського народу. Зберегти національне коріння, сприяти розвитку Канади та відстоювати право України на незалежність – три великі цілі, що переслідувала українська діаспора. Ось, наприклад, у обіжному листі Українського національного об’єднання (УНО) Канади за грудень 1940 р., що поширювався серед української діаспори, читаємо: "Ніколи й нікому не вільно забувати, що наша праця – для нас самих, для українського народу й добра Канади".

Такої ж позиції притримувалася ще одна потужна організація українців за океаном – Комітет українців Канади (КУК). У статуті Комітету чітко окреслено "три ідеали українців Канади", які полягали у збереженні в цій країні української спільноти з християнськими й демократичними основами життя, розбудові сильної Канади у вільній братній співпраці її народів та визволенні України.

Переслідуючи свої цілі канадці українського походження працювали й на благо їх другої батьківщини. "Фактично українці стали співбудівничими Канади. Тут не тільки труд і мозолі, але й жертва крови й життя. Не можна забути про участь українців у першій і другій світовій війнах у канадійській армії. … В Канаді українці не є гості. Тут є їх нова Батьківщина" – було проголошено з трибуни під час чергового конгресу КУК у 1959 р.

Афіша свята, організованого Комітетом українців Канади з нагоди 75-ї річниці першого поселення українців у Канаді. Усі документи з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки

Свою громадянську позицію українці засвідчували різними способами, проте у всіх випадках це були продумані дії, націлені на виховання в української молоді поваги до їх "нової батьківщини Канади", а також на формування у корінного населення та влади образу українців як добропорядних громадян.

Така позиція діаспори нерідко проявлялася під час відзначення українських державних свят. У грудні 1955 р. Президія КУК звернулася до всіх українських громадських організацій, товариств і установ, "щоб у день Державности і Соборности 22 січня піднесли на своїх домівках на почесному місці український національний прапор і канадський державний прапор, щоби тим задокументувати нашу теперішню канадську державну базу". Є очевидним, що українці свідомо демонстрували вдячність та шанобливе ставлення до Канади та канадської влади.

Канадці українського походження, дбаючи про збереження свого національного коріння, водночас, ставили на обговорення й питання щодо місця української громади у суспільстві Канади у майбутньому. При тому українців турбували не лише їх власні інтереси, задовільнити які мала новопридбана батьківщина. Вони переймалися й питаннями її розвитку.

Зокрема, перспективи становища українства неодноразово були предметом обговорення на засіданнях та конференціях Українського національного об’єднання Канади. Так, на нараді філій УНО Канади, що відбувалася 9 – 10 лютого 1957 р. у Торонто, однією із обговрюваних тем стала доповідь "Можливості нашого вкладу в розбудову канадського життя".

Не менш красномовно засвідчила позицію канадського українства назва конференції, що проходила 1 – 3 липня 1965 р. – "Майбутнє українців у Канаді". У рамках роботи секції "Канада і ми" учасники конференції заслухали та обговорили доповіді канадського сенатора українського походження Павла Юзика "Українська проблема в канадській політиці та політична діяльність українців" і Романа Шульгина – "Україна і українці очима наших англомовних і франкомовних громадян". Ці сформульовані теми засвідчують активну політичну позицію українців у канадському суспільстві, а також вказують на потребу гідної оцінки їх внеску у розбудову держави їхніми співгромадянами.

З цією ж метою члени УНО Канади намагалися привертати увагу канадського політикуму вищого рівня до діяльності їх громади. Українці запрошували на свої конференції та святкування як визначних політиків українського походження, так, власне, і канадців. Програма ювілейного бенкету з нагоди відзначення 25-ліття УНО Канади, що відбувся 18 травня 1957 р., інформує, що почесним гостем свята поряд із Головою Проводу українських націоналістів Андрієм Мельником були міністри федерального уряду Канади П. Мартін та Дж. Пікерсгілл. Також до участі були запрошені міністри провінційного уряду, сенатори, посли та мер Торонто Натан Філліпс.

Подібні святкування мали проходити у всіх осередках УНО Канади, тому керівництво організації в обіжнику від 30 травня 1957 р. завбачливо попереджало та рекомендувало при підготовці святкових заходів запрошувати послів федерального, провінційного парламентів та представників місцевої влади. Загалом усі відзначення ювілею об’єднання, що тривали протягом 1957-го року, відбувалися під почесним патронатом прем’єр-мініста Канади – Люї Сан-Лорана (1948 – 1957).

Таке покровительство діяльності української національної меншини в Канаді не було вийнятковим та одноразовим явищем. Обіжник УНО Канади за 20 серпня 1958 р. містить звернення до його членів та інформує: "Високодостойний Дж. Діфенбейкер, Прем’єр-міністр Канади, прийняв почесний патронат над всіми імпрезами, що відбудуться з нагоди наших Крайових Конференцій УНО і Братніх Організацій в Торонто. З цієї нагоди наша організація УНО одержала особистий привіт Прем’єра-міністра та побажання для найкращих успіхів у праці на майбуинє".

Наведений лист прем’єр-міністра Канади Джона Діфенбейкера (1957 – 1963) засвідчує повагу політика такого високого рангу до канадських українців. У подальшому Дж. Діфенбейкер неодноразово підтримуватиме і демонструватиме своє шанобливе ставлення до громади українців у Канаді, яка стала обличчям української нації перед владою в Оттаві.

З огляду на це, теперішня доброзичлива позиція уряду Канади до українського народу в цілому та України як держави не є суто реакцією на сьогоднення, а швидше, наслідком старань та цілеспрямованості української діаспори протягом усього ХХ ст.

  Лист прем’єр-міністра Канади Джона Діфенбейкера до Українського національного об’єднання Канади. Оттава, 1958 р.

Тенденція залучення канадських політиків до участі у заходах української спільноти спостерігалася і в подальші роки. Так, 8 – 10 жовтня 1966 р. на бенкеті з нагоди 22-го Крайового зїзду УНО і братніх орагнізацій у Торонто почесним гостем заходу був міністр громадянства й імміграції ферерального уряду Ж. Маршан. Також до участі були запрошені церковні ієрархи, посли федерального парламенту, представники провінційного уряду Онтаріо і "другі визначні особи політичного та суспільно-громадського життя в Канаді".

Які цілі переслідувала українська діаспора, вдаючись до такої тактики? Яка мотивація штовхала українців шукати контакти та вступати у тісний зв’язок з канадською владою?

 Павло Юзик – сенатор Канади, голова Комісії прав людини Світового конгресу вільних українців

На це питання проливає світло лист члена Українського визвольного фонду (УВФ) в Канаді Євгена Мастикаша до Централі КУК від 14 січня 1981 р. На цей рік припадала 90-та річниця приїзду перших поселенців Івана Пилипіва та Василя Єлиняка до Канади, що відбулося у вересні 1891 р. З огляду на це, УВФ розпочав діалог щодо "зорганізування по цілій Канаді величавих відзначень цієї таки пропамятної дати 90-ти річчя поселення українців у Канаді".

У своєму листі Євген Мастикаш передбачливо зауважив: "З цієї нагоди певно не зможуть відмовитися від участи державні федеральні і провінційні урядові представники, а це буде поважна користь для пропаганди українців у Канаді", таким чином, він прямо вказав на причину цих дій української діаспори.

Очевидно, під час подібних урочистих святкувань, у неформальній обстановці, українські громадські діячі мали змогу донести до канадської влади як проблеми життя діаспори, так і лобіювати інтереси українського народу у його праві на державність.

Встановлюючи контакти з впливовими політиками канадського суспільства, українці в Канаді мали більше впливу та "стали колективним амбасадором [послом – авт.] українського поневоленого народу".

Чи не найбільшим проявом суспільної та політичної інтеграції було також перебування значної кількості активних українців Канади в органах влади різних рівнів. У 1955 р. вперше сенатором у канадському парламенті був призначений українець Василь Вал (Волохатюк) з Вінніпегу, а в 1959 р. – Іван Гнатишин із Саскатуну.

У 1963 р. прем’єр-міністр Канади Дж. Діффенбейкер призначив сенатором професора Маннітобського університету, активного громадського діяча Павла Юзика. Усі троє були делегатами до ООН та НАТО як експерти у східно-європейських справах.

Згодом українці отримували міністерські портфелі в урядах провінцій Канади. Так, в уряді Манітоби різні міністерські пости багато років поспіль очолювали Богдан Ганущак, Семен Юзьків та Петро Бутняк. Також представники динамічної української спільноти в Канаді неодноразово обиралися послами до федерального парламенту в Оттаві.

Лист міністра освіти провінції Манітоба Бена Ганущака (1971 – 1976) до Голови УНО Канади Модеста Мицика. Вінніпег, 21 січня 1972 р.

Аналізуючи ці історичні факти стає цілком зрозумілою та логічною присутність канадців українського походження в органах влади різних рівнів сьогодні.

Адже за підсумками останніх парламентських виборів, що відбулися 19 жовтня 2015 р. до парламенту країни пройшло 11 етнічних українців. Крім цього, до складу нового Кабінету міністрів Канади увійшла канадська письменниця, журналістка і політик українського походження Христя Фріланд, яка була призначена міністром міжнародної торгівлі Канади. Також до уряду увійшла українка МеріЕнн Мігичук, яка очолила міністерство зайнятості, розвитку трудових ресурсів і праці.

У 1971 – 1972 р. Українське національне об’єднання Канади приступило до підготовки відзначення 40-літнього ювілею діяльності Українського визвольного фонду, що діяв у його структурі як братня організація. Привітання на адресу організаторів, висловлені у листах, зокрема, міністра освіти провінції Манітоба Бена Ганущака, міністра доходів провінції Онтаріо Аллана Гроссмана, сенатора Павла Юзика, лідера опозиції та Прогресивної консервативної партії Канади Роберта Стенфілда та ін., засвідчили повагу канадського політикуму до діяльності української спільноти.

 Лист канадського сенатора українського походження Павла Юзика до Президії УНО Канади. Оттава, 22 березня 1972 р

Самоствердження українців як повноправних громадян Канади, які зуміли стати "ліпшими канадійцями", залишаючись при цьому "добрими українцями", знайшло прояв у їхній активній участі в справі двомовності і двокультурності. У 1964 р. з метою привернення уваги до прав національних меншин Канади, зокрема, й української, УНО Канади підготувало Меморіал до Королівської комісії з питань двомовності і двокультурності.

29 березня 1965 р. у Торонто українська делегація виступила перед Королівською комісією, обґрунтовуючи свою позицію щодо вивчення українськими дітьми рідної мови у канадських школах. Представники української делегації "виразно підкреслили вимогу навчання української мови для дітей українського роду в Канаді в народніх, середніх і вищих школах", адже, наголошували члени УНО Канади, – "визнання права на вивчення і вживання матірної мови належить до фундаментальних демократичних прав".

Окремим питанням, обговореним із представниками Королівської комісії з питань двомовності і двокультурності, було становище української культури.

Члени делегації справедливо зауважили, що культура українського народу "є складовою частиною загально-канадської культури, вона є культурою канадських піонерів Заходу Канади і їхній культурний вклад є відомий у цілій Канаді". Проблему прав етнічних меншин у Канаді українська делегація пропонувала розв’язати враховуючи положення закону Української Народної Республіки "Про права національних меншин" від 9 січня 1918 р. У подальшому українці залишалися активними учасниками переговорного процесу у справі двомовності і двокультурності.

Таким чином, українська діаспора зуміла привернути до України прихильність канадського суспільства та влади, спонукавши їх прислухатися до думок української громади, співчувати переживанням українців за долю поневоленої України. Голос канадської діаспори, що протягом усього ХХ ст. лунав на захист рідного народу та держави, був почутим тоді і формує політичну позицію Канади сьогодні.



Людмила Ващук
провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву зарубіжної україніки

Теми: Канада, діаспора, українці