12 травня 1917 року народилася Ірена Яросевич. З люб'яного дозволу авторки "Історична правда" публікує присвячений цій людині фрагмент книжки "Відвага і страх", що вийшла у видавництві "Дух і Літера" та здобула Гран-прі Львівського форуму видавців у 2015 році.
На збережених платівках оркестру "Львівський теа-джаз", виготовлених 1941 року, видно прізвища не тільки дириґента, а й виконавців шляґерів.
Евґеніуш Бодо, як вже згадано, співав "Тільку ві Львові", вже не батярський, але ще не пролетарський вальс з назвою "Прощальна пісенька". Шляґер "Забуття" в перекладі киянина за походженням Реф-Рена (Фелікса Конарського) виконував Альберт Гарріс.
Інший шляґер "Лиш знак подай, як серце стрепенеться" Ганки Ордонувни з фільму "Шпиг у масці" (1933) співала Рената Яросевич (цілком нова постать серед відомих варшавських артистів), ясна річ, у російській версії Павла Ґриґор'єва, що починалася словами: "Обмануть не пробуй сердце". Пісня стала одним зі славних шляґерів.
 |
|
Ірена Яросевич. Одне з ранніх фото. Нащадки артистки переконані, що вона народилася у 1920 році, але це радше непорозуміння. Джерело: "Kapral Bogdańska mielduje się" - Londyn-Warszawa, 2016 |
Ким була артистка? Ірена Яросевич (так насправді звалася співачка), щоб стати солісткою гурту "Львівський теа-джаз", де виступали видатні музиканти, мусила справді вразити.
Шанси в такому добірному колі артистка мала невеликі: вона навіть у Варшаві ще не обтерлася. Столичним зіркам могла видатися провінціалкою, бо виросла у Львові, а перші кроки зробила на українській сцені, існування якої не зауважували не тільки в столиці.
 |
|
Ірена Яросевич разом із "Теа-джазом" у Львові |
В українському музичному середовищі Львова Яросевич, однак, була відома; співала в джаз-бенді "Ябцьо" Леоніда Яблоновського, Анатоля Кос-Анатольського, Богдана Весоловського та Мирона Ебергарта.
Виконувала такі шляґери, як "La Paloma", "Miami Rhumba". Українською. У своєму репертуарі мала також ориґінальні романси (найвідомішим з-поміж них є "Човен хитається серед води") та пісні Весоловського, її нареченого.
Сценічний псевдонім Рената Боґданська взяла собі щойно під час війни, коли почала співати в гурті "Polish Parade".
Раніше вживала своє дівоче прізвище Ірена Яросевич; на передвоєнних афішах і совєтських платівках збереглося ім'я Рена Яросевич/Яросєвич. Такий псевдонім артистка обрала для того, щоб її прізвище набуло польського звучання.
Народилася 1917 року у Фройденталі (нині — Брунталь, Чехія), була третьою дитиною Олени з дому Нижанківської та Миколи Яросевича, греко-католицького священика, в'язня Талергофу (1914–1915), згодом капелана українських біженців на терені Чехії.
Була наймолодшою дитиною подружжя. В середині двадцятих років родина переїхала до Львова. Ірена навчалася у львівській гімназії сестер василіянок.
Як і більшість молоді з українських інтеліґентних сімей, належала до скаутської організації "Пласт".
Ірена Яросевич зростала в атмосфері музикальної родини матері, сестри композитора Остапа Нижанківського. Здобувала освіту також у Музичному інституті ім. Миколи Лисенка, в одному класі з Юрієм Шухевичем (брат Романа, якого розстріляли енкаведисти 27 червня 1941 року) [1].
 |
|
Реалії міжвоєнного Львова: майбутня дружина славетного генерала Андерса Ірена Яросевич і брат командувача УПА Романа Шухевича - Юрій виступали разом на одному концерті |
Отже, середовище ровесників, де оберталася юна артистка, було типовим для тодішньої української молоді, близької до ОУН.
Офіційна біографія співачки замовчує і її походження, i всі її зв'язки з передвоєнним українським артистичним середовищем.
Естрадну кар'єру Ірена Яросевич почала в першій половині тридцятих років з гуртом "Ябцьо" [2].
Коли душа джаз-бенду, композитор Богдан Весоловський 1938 року долучився до українських формувань, що боролися за Закарпатську Україну, "Ябцьо" згорнув діяльність.
Невдовзі настали Друга світова війна i "визволення".
Яросевич увійшла до складу гурту Генрика Варса. На початку турне теа-джазового оркестру, в Києві, вийшла заміж за свого сценічного партнера, Ґвідона Боруцького: то він залучив її до гурту.
Артисти познайомилися перед самою війною, влітку 1939 року, в Закопаному, куди кожен з них прибув, шукаючи заробітку на курорті.
Наприкінці 1941 року Яросевич разом з чоловіком потрапила до Польського війська в СССР; разом з ним пройшла весь шлях через Близький Схід і Монте Кассіно до Рима.
Потім осіла в Лондоні.
Ірена Яросевич здобула успіх не тільки як співачка, а й як кіноакторка.
 |
|
Фільм "Великий шлях" оповідає про складний шлях Армії Андерса. Головну роль зіграла Ірена Яросевич. |
Небавом після прем'єри фільму "Великий шлях", яка відбулася в Римі 1946 року, роман з генералом Андерсом, помітний вже в період італійської кампанії, перестав бути таємницею.
До одруження дійшло, однак, аж 1948 року. В повоєнному Лондоні Ірена Яросевич, вже як дружина Владислава Андерса, налагодила співпрацю з Маріаном Гемаром і Феліксом Конарським (Реф-Реном), виступала в кабаре Гемара, виконуючи улюблені львівські пісні.
Разом з Гемаром і Реф-Реном (Феліксом Конарським) творила міф того міста. Стала іконою "тамтого Львова".
Ірена Яросевич-Андерс сама обрала польську культуру чи хотіла виявити лояльність до свого чоловіка? Чи, може, одне нерозривно пов'язувалося з іншим?
 |
| "Великий шлях" Ренати Богданської |
Про це мали б засвідчувати численні публічні висловлювання артистки, а також передмова до першого в Польщі видання спогадів про її чоловіка, яке з'явилося вже після падіння комунізму:
"Думаю про свого померлого двадцять два роки тому чоловіка з пошаною до його життєвої позиції і досягнень у служінні Батьківщині" [3]
Як дружина Ірена мала обов'язок дбати про добре ім'я генерала Андерса та його місце в історії[4].
Водночас Яросевич підтримувала панівний в еміґрації полоноцентричний наратив, який приховува або й взагалі нівелював українські та єврейські акценти.
Чи залишили в душі співачки якийсь слід передвоєнна і воєнна минувшина, спільність польсько-українсько-єврейської долі? Чи зберегла артистка український молитовник для вояків східного обряду, виданий 1943 року заходами Єжи Ґєдройця, керівника Відділу преси і видавництв Пропаґандистського департаменту Другого корпусу?
 |
|
Війна за пам'ять: Вестерплятте, Монте-Кассіно, Варшавське повстання і Катинь |
Годі не ставити цих питань, годі й дати вичерпні відповіді. Можливо, тут допомогли б щоденники, листи, спогади, про які, однак, нічого не відомо.
Залишилися документальні фільми, принагідні інтерв'ю журналістам i описи подій не з перших уст. А ті українське коріння акторки цілком оминають.
Про це згадано щойно в документальному фільмі Богдана Нагайла, зокрема в тій його частині, що має назву "Український вимір" [5].
***
Фільм "Великий шлях" режисера Міхала Вашинського і композитора Генрика Варса, в якому зіграла Ірена Яросевич-Боґданська — це художньо-документальна розповідь про діяльність Польської армії від початку до закінчення війни.
 |
Головні події розгортаються на тлі битви за прорив лінії Ґустава. Доля героя, що бореться за життя в польовому шпиталі, стала приводом для оповіді про відображений у назві великий шлях, який пройшли вояки Армії Андерса: від вересневої кампанії, через совєтські табори на Близький Схід і потім — до італійської кампанії.
Подією, довкола якої зосердежено сюжет фільму, є битва під Монте Кассіно. Тож нічого дивного, що в стрічці звучить також пісня "Червоні маки на Монте Кассіно".
Кохану головного героя, Ірену, зіграла Рената Боґданська (Ірена Яросевич). З особистого життя акторки у фільмі запозичено тільки ім'я та професію співачки. Змінам піддано не лише національність, а й долю на початку війни: героїня та її коханий потрапляють у табори, про кар'єру в гурті "Львівський теа-джаз" нема й розмови.
Так з'являються нові, винятково героїчні біографії. Сюжет фільму, тло якого становлять історичні події (тут використано документальні кадри Секції, якою керував Міхал Вашинський), спирається на щоденник головного героя: записи читає закохана в нього медсестра.
Проте навіть щоденник героя не є автентичним: його вигадали саме для фільму, що творить леґенду про Армію Андерса та її героїв.
 |
| Іще один кадр з фільму "Великий шлях". Ірена Яросевич - у головній ролі |
Патріотичний месидж фільму став важливішим за історію вояків і цивільних осіб українського чи єврейського походження, яку замовчували, оскільки вона не вписувалася у творений власне польський національний наратив про війну.
Так вже сталося, попри те що і творець фільму, і автор музики, і кілька акторів не були польської національності.
Частина — хоч і не всі — обрали польську ідентичність саме на тому великому шляху. Проте тут неможливо оминути делікатне питання: щоб потрапити до Армії Андерса, люди мусили заявити про свою польську національність.
Так відбувалося, зокрема, через діяльність совєтської влади, яка стояла на тому, що осіб української чи єврейської національності не охоплюють норми угоди Сікорського-Майського [6].
З інформації Берії, підготованої для Сталіна, можна виснувати, що з-поміж майже 400 тисяч звільнених осіб половину становили поляки. Решті совєтська влада вирішила унеможливити вступ до Армії Андерса, щойно зорієнтувалася, наскільки масовим виявилося таке бажання.
 |
|
Рената Богданська та Генрик Варс. Тегеран, 1942 |
Посадовці спиралися на рішення Президії Верховної Ради СССР від 29 листопада 1939 року, згідно з яким то були громадяни совєтські, а отже, підлягали призову до Червоної Армії.
Попри клопотання посла Станіслава Кота, совєтська влада не звільняла з таборів галицьких українців (більшість давніших діячів померли там від виснаження протягом 1941–1942 років).
Набір до армії, що його провадили польські представництва на терені СССР, совєтська влада ретельно контролювала.
Отже, вже на першому етапі належало приховати своє походження.
До того ж національність перевіряли у військових комісіях (НКВД мав там своїх офіційних представників). Перешкоди, що їх чинила совєтська влада, не були тими єдиними, які мусили подолати на своєму шляху добровольці іншого походження, ніж польське.
Збереглося багато свідчень щодо обмежень, застосовуваних на етапі прийняття до війська за релігійним та національним критеріями [7]. Одне з них має виняткове значення, оскільки про такі проблеми повідомляв урядові польський посол:
"Донині мені не випустили жодного українця. Щойно тепер я довідався, що у війську в Бузулуку перебував Дмитро Левицький, старий і хворий чільник УНДО, жодного іншого політика з тієї партії не випустили.
Він знайшов прихисток під опікою нашого війська в Бузулуку. Його прийняв начальник штабу, але ані не видав ніякого розпорядження щодо опіки над ним, ані не повідомив посольству про перебування такої важливої персони у війську.
Левицькому заборонили навіть їсти з молодшими командирами, i транспортували його на Південь, де він невдовзі помер від важкої праці. Той скарб для нас втрачений" [8].
Перш ніж вступити до Польської армії, особи єврейського походження мусили заповнити анкету, щоб можна було перевірити їхню діяльність протягом 1939–1941 років [9]. Таким робом намагалися унеможливити прийняття на службу тих, хто з симпатією ставився до совєтської влади або хоч якось її підтримував.
Усупереч усім перешкодам, в армії опинилися багато євреїв та українців (білорусам не чинили такого опору).
Попри зусилля, яких докладали командувачі та офіцери, зокрема з відділу пропаґанди, щоб створити атмосферу релігійної та національної толерантності, траплялися випадки ксенофобії [10].
Такі факти відстежувала совєтська влада, використовуючи їх потім для пропаґандистських потреб, щоб знеохотити євреїв, які лишилися в СССР, вступати до польських формувань.
Слідом за совєтськими повідомленнями про це інформувала на Заході Єврейська телеграфна аґенція [11]. Українські автори нечисленних повоєнних описів подій зосереджують увагу на ксенофобії і цілком оминають інші факти [12].
Це вписується в панівний на еміґрації національний наратив, у якому виокремлюють переслідування власного народу, щоб зробити наголос на мартирології, і не залишають місця для виявів толерантності та прикладів надання допомоги.
***
"Львівський теа-джаз", кістяк якого становили євреї — діячі польської культури, перестав існувати 1941 року.
В Армії Андерса виник новий гурт "Polish Parade". Його учасники тим часом змінювали ідентичність.
 |
|
Єгипетська преса про концерти Ренати Богданської в складі "Polish Parade" |
Так вчинити вирішив, зокрема, Міхал Вашинський, режисер фільму "Дибук". Коли митця приймали до Армії Андерса, він вказав як місце народження Варшаву, а віровизнання римо-католицьке, хоча походив з Ковеля, з родини, де шанували хасидські традиції [13].
Подібно вчинила Ірена Яросевич.
Інший вибір зробив народжений у Варшаві в єврейській родині Генрик Варс: після демобілізації 1947 року еміґрував до Сполучених Штатів і став американським композитором.
Востаннє написав музику до польського фільму 1946 року. То був власне "Великий шлях". Окрім передвоєнних, зокрема й львівських, шляґерів у тому фільмі звучали також інші пісні, почуті в період совєтської окупації.
Виняткове значення у стрічці має сцена, де показано нелюдські умови праці в таборах і терор НКВД з музичним тлом — радісно-патетичною піснею "Широка страна моя родная" з приспівом: "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек".
Доля Ірени Яросевич-Андерс, а також її більше відомих друзів з гурту "Львівський теа-джаз" — то лише частина історії життя артистичного середовища Львова.
Увагу журналістів та авторів біографій відомих артистів сцени найчастіше привертають драматичні перипетії.
Про неоднозначний вибір стратегії виживання, про зміну ідентичності не пише ніхто. Тим часом йдеться про часи тоталітаризму, коли такий вибір мав вирішальні для життя наслідки: можна було або вижити, або загинути.
Ані Генрик Варс, ані Міхал Вашинський, ані Ґвідон Боруцький, ані Ірена Яросевич-Андерс не залишили свідчень у вигляді щоденників чи спогадів. Усі четверо належали до верхівки польської культури першої половини XX століття. Пройшли Великим шляхом. Кожен з них — хоч за трохи інших обставин — обрав польську ідентичність.
Пісня "Червоні маки на Монте Кассіно" закріпила в масовій свідомості героїчний подвиг вояків Армії Андерса. Закінчувалася вона словами:
І тільки маки на Монте Кассіно
Червоніші будуть, бо з польської крові зросли.
Посилання:
1. Вже в першому номері "Українських щоденних вістей" (від 5 липня 1941 року) вміщено перші прізвища розстріляних. У наступних числах протягом липня газета далі оприлюднювала перелік імен знайдених закатованих осіб. Найповніший список опубліковано щойно шістдесят років по тому (Олег Романів, Інна Федущак. Західноукраїнська трагедія 1941 року. Львів–Нью Йорк НТШ 2003).
2. Олександр Зелінський. Богдан Весоловський, Рената Боґданська та Леонід Яблонський — представники української розважальної музики в Галичині (1930-ті роки), Наукові записки НТШ, Львів 2009, т. CCLVIII, с. 369–388.
3. Władysław Anders. Bez ostatniego rozdziału. Wspomnienia z lat 1939–1946. Warszawa: Test 1992, s. 3.
4. Див. уривок передмови: "...ця книжка набула значення підручника нашої історії в найважчі роки Другої світової війни" (Ibidem).
5. Bohdan Nahaylo. The Muse of Bloodlands. Reconstructing the concealed biography of Renata Bogdańska-Anders, aka Irena Yarosevych. Presentation by Bohdan Nahaylo, 27th September 2012, Ukrainian Institute, London. (ukrainianinstitute.org.uk, сторінку відвідано 6 липня 2014 року).
6. Про політику совєтської влади щодо колишніх громадян Речі Посполитої йдеться, зокрема, в публікаціях: Stanisław Kot. Listy z Rosji do gen. Sikorskiego. Londyn: Jutro Polski 1955, s. 189, 437; Roman Buczek. Działalność opiekuńcza Ambasady RP w ZSSR w latach 1941–1943, Zeszyty Historyczne, 1974, nr 29, s. 42–115; Zygmunt Bohusz-Szyszko. Czerwony sfinks. Londyn: Polski Dom Wydawniczy 1946, s. 186; Klemens Rudnicki. Na polskim szlaku. Londyn 1984, s. 200–201. Дуже критично оцінював ставлення командування до осіб єврейського та українського походження посол Станіслав Кот у своєму меморандумі до прем'єр-міністра Владислава Сікорського, датованому березнем 1943 року, де вказував на найяскравіші вияви ксенофобії та відповідальних за це осіб. Див.: Stosunki ambasady RP w ZSRR z wojskiem. Polish Institute and Sikorski Museum, zespół Prezydium Rady Ministrów: PRM 102/3, k. 5 (оцифрований документ; сайт відвідано 15 січня 2014 року).
7. Про це згадують українські автори на шпальтах видання "Вісті комбатанта": Павло Шавел, Богдан Дурбак, Орест Корчак-Городиський (відомості почерпнуто зі статті Євгена Мацелюха: Українці в Армії Андерса, Польські студії, Київ: Дух і літера 2014, т. 7, с. 105–116). Ярослав Руднянський у своєму свідченні (записаному в березні-квітні 2000 року), де йдеться про примусову зміну єврейської ідентичності на польську і тестування під наглядом комісії, коли належало проказати молитви "Отче наш" і "Радуйся, Маріє", — мабуть, згущує фарби; проте перевірити факти, що їх подає автор, важко (Relacja Jarosława Rudniańskiego, OK AW I/1193, k. 17). Див. також: Jerzy Grzybowski. Białorusini w polskich regularnych formacjach wojskowych w latach 1918–1945, Warszawa: Oficyna Wydawnicza Rytm 2007, s. 225 etc.
8. Stanisław Kot. Listy z Rosji do gen. Sikorskiego. Londyn 1955, s. 189.
9. Кшиштоф Ясєвич зібрав і опублікував майже 90 таких анкет у книжці: Krzysztof Jasiewicz. Rzeczywistość sowiecka w świadectwach polskich Żydów. Warszawa: Instytut Studiów Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza Rytm 2009.
10. Див.: Władysław Anders. Bez ostatniego rozdziału. Londyn 1976, s. 133–134; Єжи Ґєдройць. Про відношення до українців, Вісті комбатанта, 1976, № 31; Ryszard Terlecki. The Jewish Issue in the Polish Army in the USSR and Middle East, 1941–1944, Jews in Eastern Poland and the USSR 1939–1946. New York: St. Martin's Press 1991 p. 161–171. Непрямо про це свідчить процедура, яку описав Кшиштоф Ясєвич (Krzysztof Jasiewicz. Rzeczywistość sowiecka, s. 45–50).
11. Ryszard Terlecki. The Jewish Issue in the Polish Army 1941–1994, Jews in Eastern Poland, p. 164.
12. До характерного під цим оглядом заходу вдався Зіновій Книш, препаруючи спогади вояка Армії Андерса Михайла Козія (Зіновій Книш. За чужу справу. Розповідь Михайла Козія з села Богданівка повіт Скалат про його пригоди в большевицькому полоні і в польській арміїї генерала Андреса. Торонто: Срібна Сурма 1961).
13. Samuel Blumenfeld. Człowiek, który chciał być księciem. Warszawa: Świat Książki 2008. Автор зосереджується на передвоєнній і повоєнній біографії свого героя. Доля режисера в СССР не відома, принаймні його прізвища немає у списку репресованих, доступному на сайті російського товариства "Меморіал".
Читайте також:
"Година папуги" майора Людвіка Домоня
"Година папуги" майора Людвіка Домоня-2
Оля Гнатюк
Професор Варшавського університету та Києво-Могилянської академії