Українська правда
Історична правда

Богданівці 1917. Створення 1-го Українського полку імені Хмельницького

24.06.2017 _ Михайло Ковальчук
Версія для друку

Відколи російський уряд наприкінці XVIII ст. ліквідував останні козацькі полки, Україна понад століття не мала власного війська. Лише початок української революції навесні 1917 р. створив можливості для відродження військової традиції на Великій Україні.

Створення 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького стало першим кроком на шляху до розбудови новітньої української армії. У пропонованій увазі читачів статті ми спробували розповісти, як це сталося.

Уже в середині березня 1917 р. [Тут і далі усі дати подано за новим стилем М. К.] відомий український діяч Микола Міхновський висунув гасло відродження національних збройних сил. Як переконаний націоналіст-самостійник, який ще в 1900 р. сформулював ідею державної незалежності України, він вважав неможливим будівництво української держави без створення національної армії.

Революційний мітинг на вулицях Києва. Березень 1917 року

Юрист за фахом, М. Міхновський перебував під час Лютневої революції у Києві, як підпоручник окружного військового суду. Після початку революційних подій, він швидко знайшов однодумців серед офіцерів-українців київської залоги.

Гасло відродження українського війська підтримали начальник штабу запасної бригади полковник Волошин, командир 254-ї Рязанської дружини полковник В. Глинський, командир гарматного дивізіону полковник В. Сварика, полковник Піщанський. Приєднався до цієї групи й ветеран російсько-турецької війни 1878—1879 рр., відставний генерал М. Нужджевський.

Ці офіцери об’єдналися в Український військовий клуб ім. П. Полуботка — своєрідний „координаційний центр" для роботи зі створення національного війська. Клуб розташувався у приміщенні Троїцького народного дому (сьогодні в цьому будинкові міститься Київський національний академічний театр оперети).

Троїцький народний дім. Початок ХХ ст.

Позаяк в російській армії не існувало українських військових формувань, М. Міхновський та його однодумці вирішили розпочати справу з організації українського полку.

Вже 22 березня відбулися збори вояків, офіцерів, військових лікарів та чиновників київської залоги, що ухвалили домагатися від російської влади дозволу на формування 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького.

З цією метою була створена Установча військова рада, до складу якої увійшли генерал М. Іванов, полковник В. Глинський, поручник В. Євтимович, прапорщик Ган та ін.

 Аби примирити російську владу зі створенням української частини, військова рада планувала зробити полк "охочекомонним" — тобто сформувати його з добровольців, не зобов’язаних нести військову службу.

Сама назва цього військового формування нагадувала про традиції часів Гетьманщини.

"Охочекомонними", "охотницькими" полками називалися наймані військові формування Лівобережної Гетьманщини XVII – XVIII ст., що комплектувалися добровольцями — "охотниками", які вступали на військову службу за власним бажанням.

 Микола Міхновський

Ім`я великого гетьмана, творця козацької держави Богдана Хмельницького, також мало воскресити в пам’яті сучасників славні й героїчні традиції минулого. 

Але діяльність групи М. Міхновського не знайшла підтримки з боку провідних українських політичних діячів.

Центральна Рада у перші тижні свого існування була заклопотана виключно політичними питаннями й не бажала через організацію українського полку загострювати відносини з російською "революційною демократією".

Крім того, провідні політичні сили в українському таборі мало цікавилися військовими справами.

Помірковані інтелектуали, що гуртувалися довкола часопису "Нова Рада", висловились проти "мілітарної поезії... хоч би й у формі козаколюбства, під удари тулумбасів і барабанів".

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), виходячи з догм марксистського вчення, розглядала військо як "знаряддя сили" в руках "панівних класів".

Лідер соціал-демократів В. Винниченко на шпальтах партійної преси уїдливо критикував діяльність групи М. Міхновського й застерігав українське суспільство від культу збройної сили, "козацьких бунчуків" та "українського імперіалізму".

"Не „своєї армії" нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій... — писав В. Винниченко. — Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі".

Але заклик до створення українського війська почули українці в російській армії. Чимало офіцерів та вояків почали звертатися до свого начальства з проханням перевести їх до українського полку.

Останній, як вони гадали, формувався у Києві. Вже 2 квітня 1917 р. штаб Київського військового округу (КВО) повідомляв, що "деякі офіцери та вояки фронтових і запасних полків клопочуться про відправку їх до Українського легіону, що формується в Києві".

Саме таке бажання висловили кілька тисяч мобілізованих в Кременчуці. До Ставки Верховного головнокомандувача також надходила значна кількість прохань про перехід на службу до "Українського легіону".

Оскільки військові начальники на місцях не мали жодної інформації про формування українського полку, всіх бажаючих вступити до його лав відправляли до Києва.

Володимир Винниченко

Завдяки цьому, на етапно-розподільчих пунктах Києва до середини квітня 1917 р. скупчилося близько 3 тис. вояків та новобранців, які прагнули служити саме в українській частині.

Усі спроби російського командування відправити українських "волонтерів" на фронт не дали жодних результатів. Їхню рішучість їхати на позицію лише в складі українського полку не похитнула й загроза суворого покарання за невиконання наказів начальства.

"Три тисячі" наполягали на створенні з них національної військової частини навіть після того, як командування КВО позбавило їх казарм і харчового задоволення.

"Сі три тисячі опинились буквально на тротуарі Васильківської улиці, проти Караваєвської, де містилася касарня. Вони вдалися під опіку Ц[ентральної] Ради, просячи, щоб вона заступилась за них, і заявляючи, що вони з повною готовністю підуть зараз на фронт, коли їм дадуть український прапор і признають українським полком, інакше ні," — згадував М. Грушевський.

Зі скрутного матеріального становища вояків урятували близькі до групи М. Міхновського офіцери київської залоги, які нелегально передали "добровольцям" запаси продовольства й одягу з інтендантських складів.

Чисельність волонтерів з кожним днем зростала: до їхніх лав приєднувалися як щирі патріоти, так і ті, хто просто прагнув уникнути відправки на фронт.

Український військовий організаційний комітет (так стала називатися Установча військова рада) підготував проект формування полку ім. Б. Хмельницького, спираючись на штати російської армії. 17 квітня 1917 р. "положення про український загін" було направлено на розгляд до Ставки.

На перший погляд, в організації національних частин у складі російської армії не було нічого нового: царський уряд в роки Першої світової війни активно вдавався до таких формувань.

Офіцер  1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького крокує по вул. Фундуклеївській (нині — вулиця Богдана Хмельницького) в Києві, осінь 1917 р. На задному тлі видно Український генеральний військовий секретаріат.

Джерело: "Фейсбук" автора малюнка Богдана Піргача.

Більше того, безпосередньо на українських землях російська влада створювала цілі дивізії з поляків, сербів, чехів і словаків. Незважаючи на це, революційний уряд у Петрограді відхилив проект організації українського полку.

Представник військового міністерства заявив, що подібні вимоги "неможливі, оскільки розпилюють і без того недостатнє матеріальне постачання армії".

Про небажаність формування українського полку оголосили й численні громадські організації, що виступали від імені "революційної демократії".

Наприклад, виконком Ради військових депутатів КВО, визнаючи на словах право українців на організацію власних військових частин, з міркувань "технічного характеру" назвав створення українського полку шкідливим.

Відхиливши проект організації українського полку, російський уряд водночас дав дозвіл на розгортання цілого корпусу з польської дивізії, яка дислокувалася на Лівобережній Україні.

Це викликало обурення й тривогу серед представників української громадськості, яким було добре відоме прагнення поляків включити українські землі до складу майбутньої польської держави.

М. Грушевський вважав формування польських частин на українських теренах "однією з тих яскравих дурниць, котрими було багате російське правління на Україні". "Польській шляхті особливо важно не бути випхнутими з України," — писала соціал-демократична "Робітнича газета".

Підтримка Тимчасовим урядом справи формування польських частин в Україні спонукала навіть багатьох поміркованих українських діячів переглянути своє ставлення до потреби організації української збройної сили.

28 квітня відбулася нарада виконкому київської Ради солдатських і офіцерських депутатів за участю представників українських організацій. В центрі уваги присутніх була ситуація з "трьома тисячами" вояків-українців, які вперто відмовлялися виконувати накази командування й вимагали створити з них український полк.

Генерал Микола Ходорович

Посилаючись на дозвіл російської влади на формування польських частин, голова Центральної Ради М. Грушевський заявив, що вимогу вояків-українців також слід задовольнити.

"Стихійності не буде, оскільки ми беремося планомірно і поступово організувати українську армію!" — рішуче додав М. Міхновський.

Його підтримав голова українського військового організаційного комітету полковник В. Глинський.

А ввечері того ж дня Центральна Рада ухвалила постанову про те, що єдиним виходом з ситуації вважає сформування в Києві українського полку.

Увечері 29 квітня виконкоми київських Рад робітничих, військових і студентських депутатів зробили спільну заяву про "шкідливість" формування української військової частини.

Але наступного дня Головний начальник КВО генерал Микола Ходорович з розпачем сповіщав штаб Південно-Західного фронту, що вояки-українці "незважаючи на всі вжиті засоби, відправлятись до своїх частин не бажають, вимагаючи сформування у Києві українського полку і зарахування себе до такого.

Погоджуються відправитись, але як окремий український загін у спеціально призначену фронтом українську частину..."

Головнокомандувач Південно-Західного фронту генерал Олексій Брусилов телеграфував комісарові при штабі КВО полковнику Костянтину Оберучеву й виконкомові Ради військових депутатів КВО: "В київській залозі достатньо військової сили, щоб Головний начальник округу спільно з вами приборкав безчинства".

Не виключено, що російське командування могло застосувати військову силу проти вояків-українців. Напередодні до району Києва були спішно відправлені частини 1-ї Гвардійської кінної дивізії, з наказом забезпечити охорону залізничних станцій.

"Розставивши кінноту вздовж залізниці, штаб фронту віддав розпорядження про розвантаження Київського розподільчого пункту, на якому, згідно з повідомленнями штабу округу, поширювалася пропаганда ідеї  української самостійності..." — згадував співробітник штабу Південно-Західного фронту й активний учасник українського військового руху, штабс-капітан Микола Удовиченко.

Генерал Олексій Брусилов

Зосередження армійських частин в околицях Києва не залишилось таємницею для керівників українського військового руху.

Тож М. Міхновський та його однодумці вирішили діяти на випередження.

1 травня 1917 р. на Сирецькому полі (сьогодні тут розташовуються корпуси й павільйони кіностудії ім. О. Довженка) відбулося організоване клубом ім. П. Полуботка військове свято "перших квітів".

"Три тисячі" вояків похідним порядком прибули на Сирецьке поле, прикрашене українськими прапорами, портретами Т. Шевченка й гетьмана П. Полуботка.

На стягах і транспарантах, які тримали в руках присутні, майоріли надписи "Хай живе славне українське військо!", "Хай живе автономія України!".

На пропозицію М. Міхновського вояки ухвалили створити 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького явочним порядком, самостійно розподілившись на батальйони, роти й відділення.

Очевидно, значну організаційну допомогу воякам при цьому надали офіцери — члени клубу ім. П. Полуботка.

Першим козаком до Богданівського полку записався визначний український артист й один з засновників українського театру, Микола Садовський. Командиром полку було обрано штабс-капітана Дем'яна Путника-Гребенюка, який прибув до Києва на лікування з Кавказького фронту.

Командирами куренів стали С. Ярошенко, В. Дмитриченко, І. Лук’яненко, С. Ізбицький, Г. Мичка. Було також обрано полкову раду ("коло"). На момент створення полку, в його лавах налічувалось 3 574 чоловік.

Після церемоніального маршу вояків-богданівців відбувся мітинг, на якому з промовами про організацію українського війська виступили М. Міхновський та його найближчі соратники. Після закінчення святкування, колони Богданівського полку похідним порядком, з розгорнутим жовто-блакитним прапором і портретом Т. Шевченка, вирушили з Сирецького поля через усе місто на Печерськ.

Надвечір богданівці прибули до Маріїнського палацу, де знаходились Ради солдатських та військових депутатів. Марно члени виконкому Ради військових депутатів КВО закликали вояків з балкону палацу не руйнувати "єдиного революційного фронту". "Нехай живе Україна!" — такими словами привітав богданівців розгублений генерал М. Ходорович.

Обережно добираючи слова, він заявив воякам, що він сам українець, але не може здійснити нового формування без дозволу начальства. Аби підтвердити добрі наміри, генерал тут же наказав виділити для Богданівського полку казарми й провізію. Привітавши розпорядження генерала овацією, богданівці пройшлися імпровізованим парадом і вирушили до казарм.

Звістка про створення у Києві українського полку викликала в штабі Південно-Західного фронту справжню бурю емоцій. Генерал О. Брусилов розцінив ці події як відкритий виступ українців проти російської влади й навіть віддав наказ ліквідувати "повстання" силою зброї.

Утім, ознайомившись з детальними звітами про становище в Києві, Брусилов скасував це розпорядження. М. Ходорович повідомляв, що національний підйом серед вояків-українців не дає підстав розраховувати на успіх військової операції. Головний начальник КВО побоювався, що в разі збройного зіткнення більша частина київської залоги може стати на боці богданівців.

Поява українського полку на вулицях Києва справила чимале враження на сучасників. Часописи почали регулярно писати про богданівців. "Український полк", "Історія з українським полком" — такі заголовки відтепер прикрашали газетні шпальти.

Навіть В.Винниченко змінив тон, перестерігаючи громадськість від ігнорування вимог вояцької маси. "Ми уважніше мусимо прислухатись до голосу рідної нам стихії, ми не можемо нехтувати її бажаннями так спокійно," — писав лідер УСДРП на сторінках партійної преси.

Однак представники "революційної демократії" відмовлялися визнати створення українського полку. Виконком Ради військових депутатів КВО дотримувався своєї попередньої точки зору про "шкідливість" такого формування.

Комісар при штабі КВО полковник К. Оберучев погоджувався лише на формування полку з волонтерів, не зобов`язаних до військової служби. Це викликало протести з боку богданівців, які вказали на те, що польські частини поповнювались військовослужбовцями діючої армії.

4 травня Центральна Рада опублікувала заяву, у якій підтримала прагнення вояків-українців до сформування українського полку.

"Рух виник цілком стихійно, без якої-будь участі організованої частини українського громадянства... — йшлося в цьому повідомленні. — Оскільки малася змога вияснити, утвореній серед солдатів-українців течії сприяв, головним чином, всім відомий факт про сформування на Україні і в Росії з поляків-солдатів національних польських частин...".

Військовий міністр Тимчасового уряду Олексій Гучков

Замість марнувати час на наради з представниками "революційної демократії", М. Міхновський та його прихильники звернулися безпосередньо до російського командування.

2 травня до штабу Південно-Західного фронту прибули представники військового клубу ім. П. Полуботка й Богданівського полку — М. Міхновський, генерал М. Іванов, полковник В. Павленко, штабс-капітан Д. Путник-Гребенюк, прапорщик Мандюга, С. Ізбицький, Сахновський, Тарасенко.

Роздратований київськими подіями, генерал О. Брусилов все ж прийняв і уважно вислухав делегатів.

Після консультацій зі Ставкою, питання про долю українського полку було направлено на розгляд військового міністра Росії О. Гучкова.

Політик ліберально-консервативних поглядів, О. Гучков не наважився відмовити українцям в тому, що було дозволено іншим народам колишньої царської імперії.

4 травня стало відомо, що військовий міністр після наради з Верховним головнокомандувачем, генералом М. Алексєєвим, дав дозвіл на сформування окремого українського полку. Ця військова часина мала складатися з трьох батальйонів.

„Кадри для цього полку дозволено скласти з числа наявних на розподільчому пункті вояків і офіцерів, — повідомляли зі штабу Брусилова. — Для формування кадрів дозволено залишити до 500 вояків, а інші мають бути негайно відправлені на фронт".

Незважаючи на обмеження кадру українського полку лише п’ятьмастами добровольцями, подальше його формування мало відбуватись за рахунок вояків і офіцерів запасних частин; допускався навіть прийом офіцерів-українців з діючої армії.

Полк мав формуватися під безпосереднім наглядом Головного начальника КВО генерала М. Ходоровича, а для його поповнення передбачалося створити окремий запасний батальйон.

Михайло Алексєєв

Отже, справу було вирішено — в російській армії створювалася українська військова частина.

Це була перемога. 6 травня Центральна Рада ухвалила постанову, якою "з вдоволенням" прийняла до відома рішення військової влади про сформування 1-го Українського полку.

Усупереч побоюванням російської влади, виділення п’ятисот добровольців для формування полку відбулося без заворушень.

М. Міхновський після відвідин казарм повідомив про згоду "трьох тисяч" виконувати всі накази російської військової влади.

Командир богданівців, штабс-капітан Д. Путник-Гребенюк, добровільно поступився своєю посадою офіцеру, призначеному на цю посаду начальством.

Таким став підполковник 4-го кулеметного запасного полку Ю. Капкан, що в цей час перебував у Саратові, але значився у списках офіцерів-українців і підтримував зв’язки з Українським військовим клубом ім. П. Полуботка.

Д. Путник-Гребенюк за наказом командування повернувся до своєї частини, на Кавказький фронт.

Формування у Києві 1-го Українського охочекомонного полку мало здійснюватися прискореним темпом — російське командування прагнуло якомога швидше відправити його на фронт.

10 травня 1917 р. генерал М. Ходорович поклав керівництво формуванням полку на командира 524-ї Рязанської дружини полковника В. Глинського — голову українського військового організаційного комітету.

Це було одне з останніх розпоряджень М. Ходоровича на посаді Головного начальника КВО — знервований та виснажений останніми подіями, він подав до відставки.

Його змінив на цій посаді представник "революційної демократії" полковник К. Оберучев, який був принциповим противником формування українських частин.

Юрій Капкан

Але після вступу на посаду він підтвердив усі розпорядження свого попередника. 1-й Український полк було приділено на харчове задоволення до 581-ї Пермської дружини.

Формування полку здійснювалося за штатами частини російської армії, хоча деякі відмінності й існували. Так, підрозділи полку носили назви військових одиниць козацької армії XVII — XVIII ст.: батальйон називався куренем, рота — сотнею, відділ – чотою.

Мова внутрішнього діловодства й команд також була українською. Вояки носили російську форму, але з українськими національними відзнаками. Офіцерські погони прикрашали вензелі з ініціалами шефа полку, гетьмана Богдана Хмельницького.

Мав полк і власний прапор — малиновий стяг з портретом Хмельницького, вишитий черницями Фролівського монастиря й отриманий в подарунок від військового клубу ім. П. Полуботка.

З перших днів формування полку постала проблема комплектування його особовим складом. Чимало вояків, які не потрапили до полкового реєстру, залишились на етапно-розподільчих пунктах й зголосилися до лав полку вже як добровольці з запасних частин.

Перешкодити цьому російська влада була не в змозі. Ймовірно, така практика заохочувалась і українським військовим організаційним комітетом. На фронт відправилось порівняно небагато учасників створення полку.

Прапор Богданівського полку

Натомість, станом на 21 травня 1917 р., 2900 добровольців записалися до лав богданівців, окрім 500 вояків в якості кадрів. У своїй більшості це були ті ж самі "три тисячі", що кілька тижнів назад завдали стільки клопоту російській владі.

Такий спосіб комплектування полку не припав до вподоби полковнику Оберучеву, який відмовився визнати його законність. „Полк було укомплектовано, але оскільки я наполягав на виконанні організаційним комітетом своїх зобов’язань, я не міг дати згоди на визнання саме цього складу полку полком," — згадував Оберучев.

У повітрі знову запахло конфліктом. Справа потрапила до уваги делегатів І Всеукраїнського військового з’їзду, що відбувався у Києві 18—21 травня 1917 р.

З’їзд проходив під гаслами організації української збройної сили — тож рішучості його учасникам не бракувало. Делегати затвердили усіх записаних до реєстру офіцерів і вояків 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького як особовий склад цієї військової частини.

Конфлікт розв’язав новий військовий міністр Олександр Керенський, що наприкінці травня 1917 р. відвідав штаб Південно-Західного фронту. Розуміючи реалії революційної доби, він не став загострювати конфлікт з українськими організаціями.

О. Керенський затвердив склад полку, поставивши одну-єдину умову: аби до завершення війни в російській армії не створювалися інші українські частини. Наказ про затвердження українського полку в наявному складі з`явився 25 травня 1917 р.

Саме цей день став днем заснування Богданівського полку (і, як полкове свято, відзначався у наступні роки). 29 травня зі Ставки Верховного головнокомандувача, у відповідь на численні клопотання, надійшов дозвіл українському полку носити ім`я гетьмана Богдана Хмельницького.

Зворотний бік полкового прапора богданівців

Отже, російська влада більше не чинила перешкод організації полку. 12 червня полковник В. Глинський повідомив штаб Південно-Західного фронту, що 1-й Український охочекомонний ім. Б. Хмельницького полк завершив своє формування.

Станом на 19 червня 1917 р., полк налічував 2 штаб-офіцери, 44 обер-офіцери, 13 фельдшери, 95 старших унтер-офіцерів, 302 молодших унтер-офіцерів, 208 єфрейторів, 2602 рядових. Ще 400 новобранців було відібрано з етапно-розподільчих пунктів для формування Українського запасного полку.

Сучасники відзначали високий рівень національної свідомості офіцерів та вояків Богданівського полку. Гасло незалежної України користувалося серед богданівців величезною популярністю. Невипадково богданівці сприймалися сучасниками як збройна гвардія української революції.

Один з відомих діячів українського руху, Ю. Тютюнник згадував про перший парад Богданівського полку, свідком якого йому довелося стати в червні 1917 р.:

"З-за рогу вулиці показується голова колони. Повіває розкішний прапор з образом великого гетьмана. Чудовий оркестр. Попереду командир полку, полковник Ю. Капкан... Проходять курінь за курінем, сотня за сотнею... Гарні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України...

Довіку не забуду враження від першого українського полку! Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеологів серед освічених синів України. Авжеж не паради були метою трьох тисяч вояків-богданівців, коли вони на своїх багнетах начепили синьо-жовті відзнаки. Не для оборони "єдінаго революціоннаго фронта" гуртувалися вони".

Парад української військової частини в центрі Києва

Створення полку ім. Б Хмельницького мало величезне значення для розгортання українського руху в російській армії. Тисячі вояків-українців, розкиданих по фронтах і гарнізонах на неозорих російських просторах, активно виступили на підтримку вимог своїх товаришів у Києві.

Спроби російської влади перешкодити створенню українського полку викликали зворотній ефект. Дедалі частіше лунали заклики до українізації цілих військових з`єднань російської армії та відродження національних збройних сил.

Для багатьох тисяч вояків-українців створення полку ім. Б. Хмельницького стало свідченням того, що російське командування не в змозі протидіяти їхнім вимогам. І хоча попереду в українців була тривала боротьба за створення національного війська, її початок був успішним. 

Дивіться також:

23 червня 1917: Голос організованого українства

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

"Боронячи Україну від насильників". Наші перші "кіборги"

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

То коли ж Болбочан визволив Крим? Хроніка українського походу на півострів

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

 



Теми: історія України, ХХ сторіччя, Українська революція, Центральна Рада, армія, Богдан Хмельницький, Микола Міхновський