Українська правда
Історична правда

Люди Правди, кремлівська пропаганда і корисні ідіоти

22.11.2017 _ Олександр Зінченко
Версія для друку

"Потьомкінські села? Не знаю… Те, що я бачив у Росії, було прекрасно, а про те, чого я не бачив, я не можу говорити!.. Але голод!.." Ризькі газети докладно описували емоції Ерріо — запитання про голод чомусь вивело його з рівноваги: "Це брехня! Чистісінька, чистісінька, чистісінька брехня!.."

Едуард Ерріо в серпні 1933 року обіймав посаду мера Ліона, але за плечима мав історію трьох французьких урядів.

Його візит до СРСР не мав статусу офіційного. Проте з тричі прем'єром Франції носилися як з писаною торбою.

У Харкові його приймає голова українського Раднаркому Чубар, у Москві — Молотов і Калінін. Формально саме вони, а не Сталін очолювали СРСР як голова уряду і "президент". Але ці обставини не мають стосунку до нашої історії.

25 серпня Ерріо прибув до Одеси, далі рушив до Києва, де оглянув "Софію", відвідав Академію наук.

 Едуард Ерріо (праворуч, позначений стрілкою) відвідує Киїів. Фото: 27 серпня 1933 року, сайт Сергія Білоконя

З Києва спеціальним поїздом його спочатку повезли до столиці радянської України Харкова показати будівництво тракторного заводу, потім — на Дніпробуд, а звідти — до Ростова-на-Дону.

29 серпня 1933 року о 12:45 Ерріо в'їжджає на Дніпровську греблю в Запоріжжі.

"Известия" так описують його візит: 

 Едуард Ерріо 

"На правому березі, який потопає в зелених садах, у стиглому ароматі квітів, на веранді нового ресторану — дружній сніданок гостей спільно з керівниками Дніпровського будівництва.

Під час сніданку Ерріо продовжує розпитувати про Дніпробуд, про потужність інших електростанцій Союзу. Відповідають на запитання академіки Вінтер і Вєдєнєєв.

З верхньої веранди ресторану гості оглядають панораму будівництва.

Ерріо каже: "Це все схоже на утопічне місто Веллса: вдосталь води, прекрасні споруди, море зелені, різноманітні гіганти".

Герберт Веллс, автор "Війни світів" і один із засновників жанру фантастики, голова британського ПЕН-клубу, теж приїжджав до СРСР. Це сталося за рік після Ерріо — у серпні 1934-го, проте його враження від поїздки були так само сповнені захоплення.

"Радянська Україна". Рекламний плакат "Інтуриста"

Веллс зустрівся зі Сталіним, запис їхньої бесіди вже наступного року вийшов друком у видавництві "Партиздат":

"Я ніколи не зустрічав людини щирішої, поряднішої і чеснішої. У ньому немає нічого темного й зловісного, і саме цими якостями слід пояснити його величезну владу в Росії".

Раніше, 1931 року, до СРСР приїжджав не менш знаменитий британський драматург Бернард Шоу, а вже під час Голодомору — колишній міністр британського уряду Сідні Вебб, який повернувшись з СРСР, видав улесливу книжку "Радянський комунізм: нова цивілізація?".

Можна було б згадати з десяток дуже відомих західних "творців думок", які приїжджали на короткі "радянські канікули" і поверталися назад у рожевих окулярах. Вони поверталися в рідні палестини, співали Сталіну осанну і гучно захоплювалися радянськими успіхами.

Але повернімося до Ерріо.

Паризька російськомовна газета "Возрождение" уважно слідкувала за візитом колишнього французького прем'єра:

"Ерріо у захваті від радянських досягнень. Він не тільки захоплений цими досягненнями, а й заявляє, що ніде не бачив таких технічних чудес! Зрештою, це можливо. Адже всім відомо, наскільки Ерріо легко захоплюється.

З самого початку свого вояжу він був у безперервному захваті по черзі від Греції, від Туреччини і від Болгарії. Так, це дуже люб'язний гість. І він чудово вміє дякувати гостинним господарям улесливими для них відгуками".

У Ростові Ерріо повели до цирку-шапіто. Під яскравим шатром 4000 піонерів хором заспівали для Ерріо пісню.

Ерріо, як завжди, у захваті:

"Я бачив багато прекрасного у вашій країні. Але нічого прекраснішого за цей дитячий квітник я не можу собі уявити".

Потім гостя повезли до Радгоспу №2.

Далі — ще одна цитата, з газети "Известия":

"Проїжджаючи повз новеньке кам'яне селище, повз безконечні родючі поля радгоспу, які подекуди вже очищені від скирд, а подекуди ще всіяні мальовничими жовтими плямами снопів, гості із задоволенням вислухали, що чотири роки тому тут був голий степ, необроблена цілина.

На одній з ділянок гості зупинилися біля групи в кілька десятків комбайнів. Керівництво радгоспу демонструвало французьким гостям американські, радянські комбайни…

Робітники радгоспу були неймовірно здивовані, що ніхто з французів жодного разу в житті не бачив комбайнів".

Ерріо виліз на "капітанський мостик" одного з комбайнів і так здійснив, за його власним словами, "чудесну й абсолютно оригінальну прогулянку".

Газета повідомила, що французький гість докладно розпитував про структуру радгоспу, організацію праці, побут та забезпечення робітників і службовців радгоспу.

Рига була першим містом вільного світу, в якому опинився Ерріо на півдорозі до рідної Франції.

 

Тут французький гість радянської імперії влаштував прес-конференцію про свої враження від мандрів. Журналісти запитали його про враження від потьомкінських сіл і голоду:

"Потьомкінські села? Не знаю… Те, що я бачив у Росії, було прекрасно, а про те, чого я не бачив, я не можу говорити!.. Але голод!.."

Ризькі газети докладно описували емоції Ерріо — запитання про голод чомусь вивело його з рівноваги.

Він грюкнув кулаком по столу:

"Це брехня! Чистісінька, чистісінька, чистісінька брехня!.."

***

За 12 днів до того, як до Харкова доїхав колишній французький прем'єр, під Харковом, в околицях давнього Чугуєва, у селі Леб'яжому звичайний селянин Нестір Білоус звично фіксував у своєму щоденнику все, що бачив і чув:

"16 серпня 1933 р. З оповідок очевидців, які працювали на Полтавщині на збиранні хліба, що люди там так вимерли, що в селі нема ані одної живої душі, і у багатьох хатах уся сім'я лежить мертва, трупи розклалися і нема кому прибирати".

Свій щоденник Нестір-літописець з села Леб'яжого вів із перервами від 1911 р. Часом це було кілька записів на рік, часом — більше. Але з початком колективізації Білоуса "прорвало".

 Нестор Білоус. Фото з карної справи

Більше про щоденник Білоуса у матеріалі - "НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ ГОЛОДОМОРУ"

16 липня 1929 року він записує:

"Уряд робить натиск на селянство, щоб перейшло усе селянство у колективи, СОЗи, гуртки і тому подібне. А моя думка, що з цієї політики нічого не вийде, а якби дали селянину землю на відруб без права продажу, то він би підняв врожайність 100 пудів з десятини у середньому, і був би селянин заможний і в Державу було б що давати, а бідноту організувати у колективи".

25 липня додає:

"Моя думка: якщо і далі буде така політика на рахунок селянського господарства, то наша країна загинула. Ми усі здохнемо з голоду, як селяни, так і робітники…"

Минає три роки. Нестір Білоус день за днем, місяць за місяцем прискіпливо фіксує всі ті події у своєму щоденнику.

7 грудня 1932 року:

"Увесь час іде хлібозаготівля, віддають під суд від 5-ти і до 3-х років, з хат виганяють, хліб до 1 фунта забирають. Словом — віддай весь хліб, а сам з дітьми залишайся на голодну смерть".

 Розкуркулені. Село Удачне на Донеччині поч. 1930-х років

З села Нестір утікає на зиму до столичного Харкова на підробітки. І там він продовжує фіксувати все, що бачить:

"Березень 1933 р. Відкрили у Харкові хлібний продаж по комерційним цінам, то коло кожного магазина черги людей від тисячі і до трьох тисяч чоловік, і стоять цілодобово у черзі".

 "Открыли у Харькове по Харторгах хлебну продажу по комерческим ценам то коло каждаго магазина очереди людей от тысячи и до трех тысяч человек и стоят по целым суткам в очереди". 

Фото Александра Вінербергера, 1933 рік 

Австрійський інженер-хімік Александр Вінербергер уважно фіксував на фотоплівку перебіг подій у столиці радянської України: багатотисячні черги біля ХАРТОРГу, тіла вбитих голодом на бруківці харківських вулиць, живих, але змучених селян-утікачів...

Щодня вдосвіта спеціальні працівники на возах збирали на вулицях столиці мертвих. Проте щоночі на околиці міста прокрадалися нові й нові ледь живі втікачі з довколишніх сіл, і ранкові вартові смерті знову й знову збирали страшний урожай на свої хури.

Вочевидь, Вінербергер ризикував, знімаючи на вулицях Харкова ці сцени. У будь-який момент його могли заарештувати як іноземного шпигуна.

 Автограф свідка Голодомору зальцбурзького інженера Александра Вінербергера. З архіву "Українського бюро", фонди Польського інституту-Музею Сікорського у Лондоні 

Нестір Білоус повернувся з Харкова до Леб'яжого:

"29 березня 1933 року. Я приїхав з Харкова, і думаю вже більше не їздити, бо за місяць і на сорочку не заробиш… усі гроші йдуть на харчі. А вдома люди ходять по полю і копають залишки буряків у землі, і тим харчуються, а вони мерзлі і не годні, а їх треба людям їсти. Дупліната Василя син років 20-ти пішов за буряками, та там і помер".

"8 квітня 1933 р. Люди мруть з голоду будь-якого віку, а особливо діти дуже мруть, у деяких сім'ях вимерли всі малі діти від немовлят і років до 
10-ти".

"17 квітня 1933 р. На сьогоднішній день хоронять 11 душ померлих з голоду".

"30 квітня 1933 р. Ідуть часто дощі й холодно, посів відбувається дуже слабо, бо зерна нема, коней теж нема, а якщо у кого і є кінь, то дуже слабкий, тому в бороні не виходить і дня. Так що у цьому році ще більше буде недосіву. А люди знай собі мруть, то в одну яму кладуть душ по 6, бо нема кому могили копати".

Інженер Вінербергер в околицях Харкова побачив ціле поле поховань. Свої фото він підписав:

"Масові поховання жертв Голоду в Харкові. Кожна могила містить п'ятнадцять тіл".

Масові поховання жертв Голоду в Харкові. Кожна могила містить п'ятнадцять тіл

Фото Александра Вінербергера, 1933 рік 

У кадрі чітко видно ряд щонайменше з дюжини могил — 200 душ в одному ряду. Ще один кадр — могили тягнуться аж за обрій.

Далі — дерево з написом: "Тут категорично забороняється здійснювати поховання".

 

Наступне фото — порожня селянська хата, вже без вікон і дверей. Вінербергер записує: "Спорожнілий селянський будинок, господарі якого померли від голоду".

Нестір Білоус продовжував свій літопис:

"12 травня 1933 р. Померла Чорна Параска, активістка, кандидат партії, як людей продавали за невиконання хлібозаготівель, так вона ввечері на радощах у школі танцювала, а тепер іздохла з голоду як собака".

"10 червня 1933 р. Люди вмирають голодною смертю на станціях залізниці у Харкові, на полі, і ніхто не прибирає.

Наприклад, Костенко Микола помер біля Таганки вже цілий місяць, і ніхто не прибрав труп, а кожний день повз нього їздять командири Червоної армії.

І нема нікому діла, що труп уже розклався, що неможливо повз нього пройти".

"28 червня 1933 р. Дощі весь час ідуть великі вдень і вночі, так що все лишається невиполено, а люди знай мруть голодною смертю".

"15 липня 1933 р. Вмерла Мамаша об 11 годині вечора на 68 році життя. Померла через недоїдання".

"Умерла Мамаша в 11 часов вечера на 68 году жизни умерла по случаю недоедания." Запис 15 липня 1933 року

"16 липня 1933 р. Дозволили косити жито, у кого достигле. Охороняють червоноармійці, щоб не зрізали колосків, а кого спіймають — так ведуть до сільради".

Від дня смерті мами Нестора Білоуса до тріумфальної поїздки Україною колишнього французького прем'єра Едуарда Ерріо залишалося шість тижнів. Трохи більше — до його сенсаційної заяви, що голод в Україні — це чистісінька брехня…

***

Журналісти в Ризі не просто так питали в Ерріо про голод. З кожним місяцем дедалі більше інформації проривалося крізь залізну завісу у вільний світ.

Першими на повний голос про Голодомор заявили два британські журналісти. 

 Малькольм Маґґерідж

Малькольм Маґґерідж так само, як і багато інших тогочасних західних інтелектуалів, був зачарований ідеєю побудови суспільства —альтернативи капіталістичному ладу.

Світова економічна криза — Велика депресія — додавала песимізму: здавалося, світ вільного ринку руйнується.

Щось таки мало стати альтернативою. Цією альтернативою багатьом видавалася радянська версія соціалістичного ладу. 

Дехто вважав також, що сталінська версія соціалізму ліпша за гітлерівський націонал-соціалізм, який, на їхню думку, був більшою загрозою в Європі.

Малькольм Маґґерідж прибув до СРСР 1932 року з багажем саме таких ілюзій. На відміну від Ерріо він пересувався країною рад не зовсім легально. Так само як і Вінербергер, Маґґерідж ризикував зникнути в катівнях НКВД за звинуваченням у шпигунстві. 

"Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба".Але завдяки тому, що він подорожував без супроводу кураторів і не бачив театральних постановок і "потьомкінських сіл" — йому вдалося зафіксувати зовсім іншу дійсність:

У своїх репортажах для The Manchester Guardian він розповідатиме про охоплену голодом Україну.

 Ґарет Джонс

Ґарет Джонс у 1933 році виступив із цілою низкою статей на шпальтах тієї ж таки The Manchester Guardian та інших газет у Британії, Штатах і Німеччині: "Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: "У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду!"

Натомість у березні того ж року Бернард Шоу і ще кілька симпатиків СРСР поширили відкритого листа, в якому засудили кампанію з "дискредитації" "незаперечних" здобутків радянського ладу.

Пулітцерівський лауреат, кореспондент The New York Times Волтер Дюранті назвав повідомлення Ґарета Джонса "страшилками": мовляв, в СРСР недоїдають, але голоду немає.

Захід потроху прокидався. Якимось дивом через радянські кордони до сусідніх з СРСР країн — насамперед Румунії і Польщі — почали прориватися біженці з голодної України і розповідати про жахіття українських реалій.

24 липня 1933 року митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький у посланні "Україна в передсмертних судорогах" закликав християн усього світу поширювати правду про Голодомор:

"Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові: може, дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян".

У Польщі депутат Сейму і заступник голови Українського громадського комітету рятунку України Мілена Рудницька докладає всіх зусиль, щоб українська ситуація стала предметом розгляду в Лізі Націй.

Наприкінці вересня 1933 року президент Ліги Націй Йоган Людвіґ Мовінкель кілька разів ставить на голосування питання про голод в Україні, закликаючи зробити все можливе для допомоги їй:

"Ідеться про життя мільйонів!"

Але світ байдуже поставився до його закликів.

Лондонське "Українське бюро" збирає інформацію про голод в Україні і поширює публікації у британській пресі. Мережа різноманітних допомогових комітетів та ініціатив виникає в Румунії і Польщі, Чехословаччині й Австрії, Британії і Швейцарії.

Віденський кардинал Теодор Інніцер долучається до збирання пожертв для українців. Але марно.

Лондонське "Українське бюро" повідомляє в Український громадський комітет рятунку України у Львові:

"Не для преси. Довірчо. На запит представників однієї з міжнародних гуманітарних інституцій у Лондоні про положення на Україні радянський уряд відповів, що на Україні немає жодного голоду, противно — цьогорічний урожай найкращий від ряду літ. Жодної помочі не потрібно, і радвлада не дозволить, щоб чужі інституції вмішувалися в їхні справи".

Йшлося про переговори з Міжнародним Червоним Хрестом. Ця історія нічим не закінчилася. Радянський Червоний Хрест відмовився від міжнародної допомоги.

Отут і виявилася корисною совєтам прес-конференція Едуарда Ерріо в Ризі: немає голоду в Україні!

Саме восени 1933 року між українськими осередками у світі й СРСР починається справжня інформаційна війна.

"Українське бюро" розсилає листи і матеріали про голод в Україні до низки британських газет.

Але в тому ж таки листі до Комітету рятунку України лондонський осередок скаржиться:

"Радянський Уряд через своїх агентів провів сильну проти-акцію у пресі. Показується великий брак аутентичного матеріалу, щоб можна було вести дальше започатковану компанію".

Лондонські українці просять Львівський комітет рятунку України знайти наочні, автентичні й перевірені матеріали про голод в Україні.

Аж раптом з'являється інженер Вінербергер зі своїми фото.

Жертва Голодомору на харківській вулиці. Фото Александра Вінербергера, 1933 рік 

Починаються переговори в дуже складній конфігурації — між Лондоном, Віднем і Зальцбургом, де на той момент перебував Вінербергер.

Інженер свої фото тоді просто продав. Проте він мав право вважати, що ці фото є рівною мірою як унікальними, так і сенсаційними, і що сама зйомка в Харкові й переправлення плівок в Австрію були пов'язані з неабияким ризиком для нього, щоб віддати їх безоплатно. Переговори щодо умов продажу тривали до середини 1934 року.

За той час ситуація істотно змінилася.

Ще в жовтні 1933 року Празький комітет рятунку України звертається до президента Сполучених Штатів з проханням надати допомогу і скликати спеціальну комісію, яка дослідила б ситуацію в Україні.

Невідомо, чи отримав президент США того листа. Але так чи інакше США проігнорували повідомлення про масовий голод в Україні і невдовзі, 16 листопада 1933 року, встановили дипломатичні відносини з СРСР.

Ліга Націй, попри всі намагання її президента Мовінкеля, так само проігнорувала мільйони смертей і менш ніж через рік, у вересні 1934 року, прийняла СРСР до своїх лав.

Зрештою, у тій боротьбі йшлося вже не про життя, а про пам'ять і правду: спроби донести світу інформацію про Голодомор в Україні робилися тоді, коли більшість його жертв уже не можна було врятувати.

Тоді Люди Правди опинилися в меншості.

Несторові Білоусу за його щоденник присудили строк у таборах і довічне поселення в Сибіру, звідки він, на щастя, зміг повернутися.

Ґарет Джонс у 1935 році, напередодні свого тридцятиріччя, за загадкових обставин отримав кулю у Внутрішній Монголії.

Едуард Ерріо 1957 року помре у пошані в поважному віці — 84 років.

Того самого року помер і Волтер Дюранті, який дожив до 73 років і так і не був позбавлений за свою брехню Пулітцерівської премії.

Так, справді іноді трапляється, що перемагає аморальна більшість. Проте такі перемоги ніколи не бувають тривалими. Рано чи пізно руйнується все, що було побудовано на брехні, і — часом — руйнується під її вагою.

Міжвоєнний світ, побудований на брехні й браку солідарності, вибухнув 1939 році світовою війною.

Але знадобилося ще понад 50 років, щоб упала Імперія Зла і Брехні. Її перемогли Люди Правди: Нестор Білоус, Ґарет Джонс, Мілена Рудницька, Малькольм Маґґерідж, Александр Вінербергер, Йоган Людвіґ Мовінкель, митрополит Андрей Шептицький — десятки й сотні тих, хто фіксував правду про Голодомор і ніс її у вільний світ!

Джерело: Дзеркало тижня

Читайте також: 

НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ ГОЛОДОМОРУ

ГОЛОДОМОР У ХАРКОВІ: КОЛО ЖИТТЯ, КОЛО СМЕРТІ, ЧОРНІ НИТКИ ІСТОРІЇ

ДОНОСИ, САМОГОН І БАЙДУЖІСТЬ ДО МАЙНА. ЯК ГОЛОДОМОР ЗМІНИВ ЖИТТЄВИЙ УКЛАД СЕЛА

Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани у Харкові"

"Українські зошити" - французький комікс про Голодомор і ностальгію за СРСР

Голод у СРСР. Уривок із книги Тимоті Снайдера "Криваві Землі"

Всі матеріали за темою "Голодомор"



Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)

Теми: історія України, XX сторіччя, Голодомор, СРСР, УСРР, репресії, комунізм

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter