Насправді ж, Квебек – унікальний край зі своєю культурою, діалектом, фольклором, менталітетом, історією. У культурному плані, він відрізняється як від Франції, так і від англомовної Канади.
Так сталося, що останні сімнадцять років я прожив саме у цій провінції і вивчив цей край, так би мовити, "зсередини". Цього року в Україні опубліковано мою книжку: "Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді".
 |
| Книга Євгена Лакінського, що нещодавно вийшла у видавництві "Нора-Друк" |
Нова Франція – від Ньюфаундленду до Луїзіани
У 1608 році Самюель де Шамплен заснував місто Квебек, яке й стало столицею Нової Франції. Французькі мандрівники, торговці і місіонери першими з європейців дослідили Великі Озера, ріку Міссісіпі і чимало інших географічних цікавинок.
Нові землі оголошували власністю французького короля. Нова Франція швидко росла: офіційно вона займала чи не весь схід сучасної Канади, а також – чи не весь басейн Міссісіпі. Само собою, усі п'ять Великих Озер (Гурон, Онтаріо, Мічиган, Верхнє, Ері) вважалися "французькими".
До речі, навіть топоніми цих місць збереглися у французькій транскрипції (яка, у свою чергу, намагалася відтворити індіанську вимову). Michigan – це "Мішиган", Chicago – "Шікаго", "Illinois" – країна індіанців "Іллінуа", народи Sioux та Iroquois теж записані на французький лад. Та й край під назвою Ohio не відразу перетворився на "Огайо".
Збереглися і суто французькі топоніми: Сен-Луї став американським місто Сент-Луїс, форт Детруа (у перекладі з французької – "протока") перетворився у Детройт, а у англомовній провінції Онтаріо є індустріальне місто Sault-Sainte-Marie. Хоча мало хто пам'ятає, що Торонто побудовано на місці форту Руйє (Rouillé), а Кінгстон (Онтаріо) – на місці форту Фронтенак.
 |
| Місто Квебек (фр. - ville de Québec) на старовинній гравюрі |
Але попри великі розміри, помітне європейське населення ніколи не перебільшувало 50-60 тисяч і концентрувалося у трьох регіонах: Канада (долина річки Сен-Лоран, сучасний Квебек), Акаді (сучасні Нова Шотландія і Новий Брансвік) і Луїзіана (Новий Орлеан і околиці).
Сьогоднішні, франкомовні луїзіанці практично асимільовані, а квебекуа і акадійці ідентифікують себе як два різні народи.
Решту заселяли індіанці, хоча щільність населення була невеликою. Траплялося, що окремі колоністи переходили до індіанців і повністю асимілювалися. Сучасники казали: "Швидше француз стане дикуном, ніж дикун – французом". Було і навпаки: за деякими оцінками, коло 80% сучасних квебекуа мають хоч трошки індіанської крові.
У перші ж роки Нової Франції, канадські колоністи подружилися з гуронами і встряли у війну з їхніми ворогами, ірокезами. У 1649-1650 роках ірокези остаточно перемогли гуронів. Гуронія (у сучасній провінції Онтаріо) спорожніла, а біженці оселилися біля міста Квебек, де заснували містечко Wendake, яке має статус резервації.
Франко-ірокезькі війни тривали майже 100 років. Якось ірокези майже взяли штурмом місто Квебек. Іншим разом, у 1689-му в поселенні Ляшін (біля Монреалю) вирізали 97 поселенців. Франція ж мало що могла зробити, бо при наближенні значного війська ірокези залишали свої села і переховувалися у лісах.
 |
| Одна зі сцен французько-індіанських воєн очима художника |
Але у тому ж таки XVII столітті жила хрещена ірокезка Катері Текаквіта (Kateri Tekakwitha), що стала першою (і наразі єдиною) індіанською святою – Святою Катериною Ірокезькою.
У 1701 році з ірокезами та іншими індіанськими націями укладено Великий Монреальський Мир.
Це була "win-win situation": король думав, що отримав нових підданих і кращий контроль над "своїми" землями; індіанці думали, що укладають торговельно-військовий альянс з Новою Францією.
У всякому разі, усім від того була користь: напади на колоністів припинилися, у індіанських землях відкрилися нові торгові пости, а мережа фортів надійно захищала від експансії англо-американських колоністів.
Можливо, якби кількість канадців сягнула б хочаб мільйона, то ідилія би закінчилась.
 |
| Карта Нової Франції – блакитний колір свідчить, якою були території під контролем французів у Північній Америці |
Але у 1759 році британські війська під проводом генерала Вольфа розбили канадсько-французькі війська генерала Монкальма і зайняли місто Квебек (обидва полководці загинули і битві).
Вже у 1760-му бійці з Монреалю перемогли британців, але не змогли відбити столицю і чекали на допомогу з Франції, яка не прийшла. Натомість прийшли англійські кораблі. Монреаль капітулював.
За Паризьким миром 1763 року, Нову Францію було поділено між Британією і Іспанією. Канада і Акаді остаточно стали "англійськими".
Британська адміністрація: дві Канади
Після проголошення незалежності Сполучених Штатів тисячі лоялістів переселилися до Канади. Новоприбулі – переважно протестанти – не хотіли інтегруватися до франкомовного католицького середовища, але й асимілювати канадців не могли – ті усе ще складали більшість.
 |
| Книжка письменника Х'ю Мак-Леннана "Дві самотності" |
Тож у Канаді виникли два паралельних суспільства. Кожне з них мало свою мову, менталітет, цінності і культури.
Вже у ХХ столітті цю ситуацію назвуть "Дві самотності" (за романом "Two solitudes" англоканадського письменника Х'ю Мак-Леннана).
Тоді Лондон розділив колонію на дві частини: франкомовну і католицьку Нижню Канаду (сучасний Квебек) і англомовну протестантську Верхню Канаду (сучасне Онтаріо).
Населення Нижньої Канади було значно більше від Верхньої.
Повстання Патріотів і звіт Лорда Дархема
У кожній з Канад був свій парламент, але жоден з них не мав реальної влади: практично усе вирішувала британська колоніальна адміністрація. Це викликало незадоволення мешканців.
Крім цього, франкоканадці зазнавали ще й національної дискримінації. Їх потихеньку усунули з крупного бізнесу, старалися не брати на важливі адміністративні посади, а як і брали, то платили меншу зарплатню.
Але й у них був свій середній клас, своя газета (що зазнавала колоніальної цензури) і свої депутати у парламенті, які й зорганізували Патріотичну партію (Parti patriote).
У 1837–1838 роках у Нижній і у Верхній Канадах піднялися повстання. У Верхній воно не знайшло підтримки більшості населення і було швидко придушене. А у Нижній воно прийняло характер національно-визвольного і увійшло до історії як Повстання Патріотів.
Це була справжя війна – з битвами, наступами і маневрами. Коли Патріотів нарешті розбили, Лондон вирішив розібратися у причинах незадоволення. Розслідування доручили лордові Дархему.
 |
| Повстання Патріотів. Битва під Сен Дені, листопад 1837 року |
"Я чекав, що знайду протистояння між урядом і народом, – звітував лорд Дархем у 1838-му, – Я знайшов дві нації, що борються у лоні однієї держави: я знайшов боротьбу не принципів, а народів".
Дархем рекомендував наступне асимілювати франкоканадців "для їхнього ж блага", а для цього об'єднати обидві Канади. Водночас, дати колоніальному парламенту реальну владу, а колонії – власний відповідальний уряд.
Окремі цитати зі звіту Лорда Дархема:
- "Англійська мова завойовує простір як мова багатих і роботодавців"
- "Франкомовних дітей, що вчать англійську у 10 разів більше, ніж англомовних дітей, що вчать французьку"
- "Будь-який план щодо Нижньої Канади повинен мати на меті перетворити її на англійську провінцію"
- "Нижньою Канадою має керувати англійське населення"
Як же ж розвивалася ситуація насправді?
Нижню Канаду таки об'єднали з Верхньою. Парламент новоутвореної "Провінції Канада" отримав реальну владу і зміг формувати повноцінний уряд. Але кожна з двох складових (Онтаріо і Квебек) залишила певну автономію. За столицю обрали містечко Байтаун на кордоні між двома Канадами, яке перейменували в Оттаву.
Провінція Канада стала моделлю майбутнього канадського федералізму, яку було створено і випробувано під час співробітництва квебекських і онтарійських еліт. Коли у 1860-ті спробували об’єднати британські колонії Північної Америки, то скористалися з квебеко-онтарійського досвіду співіснування.
І коли в 1867 році народилася Канадська Конфедерація, то Оттава майже автоматично стала столицею.
 |
| Учасники Квебекської конференції 1867 року – ті, кого можна назвати "батьками-засновниками" сучасної Канади |
Католицька церква і "реванш колисок"
Церква не підтримала Повстання Патріотів: повстанці проголосили незалежну ліберальну республіку, а церкві це не сподобалось.
Після поразки повстання, виник неофіційний компроміс між церквою і британською адміністрацію: перша утримувала франкоканадців від революцій, друга давала священикам "карт бланш".
Отже церква набула серед франкоканадців колосальної влади. З одного боку, вона справді тримала народ у покорі. З іншого – запобігала його асиміляції. Більшість англомовних були протестантами, отже якби франкоканадці втратили мову і ідентичність – могли б навернутися до "єресі".
"Мова береже віру, віра береже мову" – вважало католицьке керівництво.
Британія заохочувала англомовну імміграцію, а церква – народжуваність серед франкоканадців. Англоканадці англіцизували іншомовних іммігрантів (зокрема й українців), а священики допомагали народові триматися свого коріння. У ті часи казали: "Франкоканадці роблять дітей, а англоканадці – іммігрантів".
Отже, поки англоканадські еліти думали, як інтегрувати тисячі центральних і південних європейців ("людей в овечих шкірах"), франкоканадські намагалися відособитися від "чужих впливів ".
Наслідки таких уособлень коштували дорого: ще й зараз значна частина англомовних монреальців – нащадки небританських іммігрантів.
Але правда полягає у тому, що на початку ХХ століття франкоканадці не мали змоги не тільки інтегрувати іммігрантські маси, а й захистити свої елементарні права.
Так, у 1850 році з 6900 мешканців Британської Колумбії коло 60 % були франкомовні, а у Манітобі 1870 року, коло половини населення складали франкомовні католицькі метиси, які навіть сформували тимчасовий уряд.
Проте, на початку минулого століття французькі школи у більшості провінцій були заборонені. У Новому Брансвіку їх вдалося зберегти лише завдяки протестам 1875-го, коли у перестрілці у Каракеті загинуло двоє людей.
У Онтаріо французькі школи заборонили у 1912 році – і скасували заборону лише за п'ятнадцять років, після тривалої боротьби франкоонтарійців. Яка вже там інтеграція іммігрантів?
Отже, єдиною зброєю був так званий "реванш колисок": завдяки високій народжуваності, франкоканадці і далі складали коло третини населення Канади. І це – попри масову імміграцію!
Католицтво взагалі не любить контрацепцію. Але у французькій Канаді на подружжя чинили колосальний тиск, щоб примусити мати по 8-10 дітей, а бажано й більше. Навіть якщо сім'я жила у бідності, а жінка була хвора.
Те, що сприяло виживанню нації у цілому, часто псувало життя на індивідуальному рівні.
Священики контролювали чи не всі сфери життя франкоканадців: освіту, охорону здоров'я, політику, профспілки. Чимало міст, сіл, вулиць, гір, озер, річок, шкіл, лікарень тощо було названо на честь святих.
Але у 1960-х роках квебекцям набридло у всьому слухатися священиків, бути покірними і бідними та родити більше дітей ніж можеш утримати. І тоді церкви спорожніли...
"Вмирати за англійського короля"?
Під час Англо-бурської війни (1899–1902) можна було спостерігати цікавий феномен: більшість англоканадців готові були битися за велич Британської Імперії, а більшість франкоканадців – ні. Отже, канадська участь у тій війні обмежилася добровольцями.
Під час Першої світової, франкоканадці так само не хотіли вмирати "за англійського короля". Англомовні провінції фактично нав'язали Квебеку військовий обов'язок, що залишило по собі тривалу образу. Звісно, частина англоканадських патріотів Імперії вважали франкоканадців "зрадниками".
Під час Другої світової, чимало квебекців сприймали цю війну як "чужу" і теж виступали проти призову. Але призов знов таки запровадили. Втім, були й тисячі франкоканадських добровольців, частина з яких загинула у Європі.
"Великі Сутінки" Моріса Дюплессі
У 1934-му частина лібералів обурилася корупцією і заснувала власну партію Ліберальна національна дія (Action libérale nationale). У 1935 вона об'єдналася з Консервативною партією Квебеку у нову політичну силу – Національний союз (Union nationale).
 |
| Реклама партії Національний союз, яка обстоює ідею самостійності Квебеку |
Лідером квебекських консерваторів був адвокат Моріс Дюплессі - харизматичний оратор, талановитий маніпулятор і алкоголік. Він швидко взяв керівництво партії на себе і акуратно позбувся незгодних.
У 1936-му Національний союз виграв вибори під антикорупційними гаслами. Почалася епоха Дюплессі.
Цей політик утримував владу протягом 18 років. Він програв лише одні вибори – у 1939 році. Але через п'ять років знову став прем’єр-міністром і залишався їм до самої смерті, у 1959-му.
Він керував Квебеком наче своєю власністю: "друзі" отримували контракти і концесії, лояльні отримували державні посади, профспілки та інші "небажані елементи" зазнавали пресингу.
У політиці Дюплессі виступав як націоналіст і традиціоналіст. На федеральній арені відстоював і поширював автономію Квебеку. Саме йому належить гасло: "Співробітництво – завжди, асиміляція – ніколи!".
І саме він, у 1948 році, запровадив національний прапор Квебеку, відмовившись від "Юніон Джек" (Канада отримала власний прапор лише у 1965 році).
Але в економічній сфері, великі компанії отримували карт-бланш – якщо, звісно, вони не забували фінансувати правлячу партію. У ті часи, майже усі вони належали англоканадцям чи американцям.
Менеджмент був майже повністю англомовний, часто взагалі не розумів французької, а франкоканадців розглядав здебільшого як дешеву робочу силу.
По війні, квебекська інтелігенція опинилася у негласній опозиції до режиму Дюплессі. Усім було очевидно, що суспільство потребувало змін. Дюплессі ж хотів зафіксувати статус кво і заткати рота усім незгодним.
Тиха революція 1960-х років
Квебекське суспільство потребувало змін. Воно просто волало про них. У 1960-ті – 1970-ті роки відбулася Тиха революція, яка докорінно змінила Квебек. З малоосвічених, бідних і дискримінованих, квебекуа перетворилися на забезпечених і гордих господарів своєї землі.
На вибори 1960 року, перші після смерті Дюплессі, Ліберальна партія Квебеку пішла під гаслом "Час міняти" (" C’est l’temps qu’ça change ") – і, звісно ж, виграла їх. Прем'єр міністром став реформатор Жан Лесаж (Jean Lesage).
Уряд Жана Лесажа розпочав модернізацію усіх сфер життя, від покращення якості освіти, до націоналізації електричних компаній. Національний Союз, що повернувся до влади у 1966, продовжив реформи.
Лікарнями і школами відтепер керувала не церква, а держава. Ректорами франкомовних університетів змогли стати не тільки священики, а й світські люди.
З початку 1970-х медицина стала безкоштовною (раніш бувало, що у разі серйозної хвороби людям доводилося продавати дім і ферму – в кого вони були – аби заплатити за лікування)
Квебек відкрив представництва за кордоном – у Парижі, Лондоні і Нью Йорку.
Церква поступово здавала позиції. Молоді люди масово виходили з монакських орденів і поверталися до світського життя.
 |
| Вибухом бомби, яку заклав у поштовій скринці Монреаля Фронт визволення Квебеку, серйозно поранило мінера майстер-сержанта Канадської армії Волтера Леджу (Walther Leja), 17 травня 1963 року. Фото: canadiansoldiers.com |
Національні питання і Жовтнева криза
У 1960-ті, франкомовні складали більшість у Квебеку і третину населення Нового Брансвіку (акадійці). У решті Канади вони були маргіналізовані і (окрім Онтаріо) не мали французьких шкіл.
Французька практично зникла з публічного простору, а більшість англоканадців взагалі її не розуміли. Навіть вивчивши англійську, франкоканадські робітники отримували меншу зарплатню, ніж англоканадські колеги.
За таких обставин, квебекці почали усвідомлювати себе вже не просто франкоканадцями, а окремою нацією – квебекуа (les Québécois).
Поза своєю провінцією, квебекці почувалися майже іноземцями. Не дивно, що вже у 1960-му виникло Об'єднання за національну незалежність Квебеку (Rassemblement pour l'indépendance nationale), а пізніше – ще кілька сувереністських рухів.
У 1968 році більшість з них об'єдналися у нову політичну силу – Квебекську партію (Parti québécois), яку очолив Рене Левек (René Lévesque), колишній міністр квебекського уряду.
Квебекська партія боролася за суверенітет виключно мирними та демократичними методами: спершу перемогти на виборах, сформувати уряд, провести референдум, і якщо більшість проголосує "за" – почати переговори з Оттавою щодо нового статусу.
 |
|
Газета з оголошенням про запровадження воєнного стану 16 жовтня 1970 року після викрадення Фронтом визволення Квебеку британського дипломата Джеймса Річарда Кросса та квебекського міністра праці П'єра Ляпорта. Фото: theglobeandmail.com |
Але не всі хотіли бути чемними. У 1963 році група молодиків взяла у руки зброю, створивши підпільну організацію – Фронт визволення Квебеку (Front de libération du Québec, FLQ). "Незалежність Квебеку неможлива без соціальної революції" – вважали лідери Фронту.
Підпільники почали підкладати бомби під об'єкти, які вважали "символами колоніалізму ", – від казарм канадської армії, до пам'ятника англійському генералу Вольфу, який захопив місто Квебек у 1759 році. Під час цих акцій з 1963 по 1970 рік загинуло 8 людей.
У жовтні 1970 року, Фронт визволення Квебеку викрадає британського дипломата Джеймса Річарда Кросса і квебекського міністра П'єра Ляпорта. У відповідь, Оттава оголошує у Квебеку воєнний стан і вводить війська на вулиці міст. Поліція проводить масові арешти прихильників незалежності.
Викрадачі вбивають Ляпорта, але звільняють Кросса. Більшість активістів Фронту опиняються або за ґратами, або у вигнанні, або "лягають на дно". Ці події входять до історії як Жовтнева криза.
У 1971 році Фронт знищено остаточно. З тих пір за незалежність боролися лише мирними методами.
Євген Лакінський
бізнес-аналітик у Parks Canada, автор численних публікацій в українській пресі про Квебек