Українська правда
Історична правда

Євгенія Кричевська. Пожежа будинку Михайла Грушевського

07.02.2018
Версія для друку

"– Василю! Не дивись на вогонь! Дивись на дитину! Він спустив очі, поглянув на малятко, яким так втішався. Знову поглянув на пожежу вбік своєї збірки, і знову на дитину...". 7 лютого 1918 року більшовики спалили будинок голови Центральної Ради.

Далекого 1958 року у Торонто в діаспорному українському універсальному журналі "Нові дні" були опубліковані спогади Євгенії Кричевської. Хоча у підзаголовку зазначалось, що написані вони були з нагоди 40-річчя самостійності України, спогади були геть не пафосними.

 Євгенія Кричевська. Фото: Музею мистецької родини Кричевських

Фактично в них йшлося про кілька лютневих днів буремного 1918-го, коли радянські війська Муравйова розстрілювали центр Києва з бронепотягу, намагаючись влучити у будинок голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського. Муравйову вдалось. Будинок на Паньківській, 9 згорів.

Євгенія Михайлівна Кричевська (1882–1964) була другою дружиною визначного українського митця Василя Григоровича Кричевського (1873–1952). Вони побрались у 1912 році та разом із Вадимом – сином Євгенії від першого шлюбу з Мефодієм Павловським – жили у Домі Грушевських у квартирі на шостому поверсі.

Шестиповерховий з мансардою будинок був оздоблений у 1908–1909 рр. в українському стилі за проектом Василя Кричевського, друга родини Грушевських.

Знаменитими братами Євгенії були історик та мистецтвознавець Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957) та етнограф, археолог і музеєзнавець Данило Михайлович Щербаківський (1877–1927).

Євгенія Михайлівна навчалась у Дівочому єпархіальному училищі у Києві, після закінчення якого жила у родині композитора Миколи Лисенка, де вчилась грати на фортепіано та співати.

Згодом навчалась у Музично-драматичному училищі Марії Лєсневич-Носової і Музично-драматичній школі Миколи Лисенка в Києві та одночасно на історичному відділі Вищих жіночих курсів у Києві і у художній школі.

Талановита, як і її брати, Євгенія брала участь в організованих Вадимом та Данилом етнографічних експедиціях, збирала матеріали про українські писанки та гутне скло, малювала портрети, брала участь в українському національному русі.

 Василь та Євгенія Кричевські біля могили Т.Шевченка. 1937. Фото з книги: Павловський В. Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість. – Нью-Йорк, 1974.

У 1920–1930-х рр. жила у Києві. Напередодні німецько-радянської війни разом із чоловіком Василем Григоровичем підготувала до друку монографію "Українське народне мистецтво", проте книга опублікована не була.

У 1944 році, переживши німецьку окупацію, подружжя Кричевських емігрувало. У 1948 році Євгенія Михайлівна та Василь Григорович оселились у Каракасі (Венесуела), де і провели свої останні роки.

Прах Кричевських був перепохований на українському цвинтарі св. Андрія у містечку Саут-Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі неподалік від Нью-Йорку у США.

На еміграції Євгенія Михайлівна багато писала і друкувала вірші, публіцистичні статті, мемуари.

Про те, що сталось у Києві 7 лютого (25 січня за ст. стилем) 1918 року та як Євгенії із чоловіком, сином та донькою Галиною, якій щойно виповнився місяць, пощастило врятуватись, і йдеться у майстерно написаних спогадах.

Текст передруковується за виданням: Нові дні. – Торонто, 1958. – Жовтень. – С.13–20. Стилістичні та мовні особливості тексту збережені. Всі дати подані авторкою за новим стилем. Підготовка до публікації та кілька коротких коментарів Оксани Юркової.

Стародавні греки вірили, що Мнемозіна, богиня пам’яті, була дочкою Неба й матір’ю всіх дев’яти муз. Іншими словами, вірили, що пам’ять є джерелом творчості й високого духа і тому дає найбільше щастя людям.

Але, Боже мій! Що б іноді людина не віддала, аби лише затамувати свою пам’ять! Аби викреслити з пам’яті й забути тяжкі й страшні події минулого!

Але пам’ять сильніша від волі.

Вона тче й тче на своїх кроснах картини минулих подій. Перед уявою встають вони і наново переживаєш їх, ті тяжкі години й події. Відгониш їх од себе, а вони знову стоять перед тобою. І не втечеш нікуди.

У моїй пам’яті так настирливо постає Київ самого початку 1918 року.

Існування відродженої Української Держави (йдеться про Українську Народну Республіку, незалежність якої була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради 22 (9) січня 1918 р. – О.Ю.) було вже під загрозою.

Російська й жидівська (Є.Кричевська вживає звичний для початку 20 ст. термін на позначення єврейського етносу, що тоді не мав негативної конотації – О.Ю.) інтелігенція — всі ті безробітні бюрократи й обібрані більшовиками комерсанти й буржуа, та й ширші маси населення, що сипнули з голодного Петрограду "на Юг" і переповнили Київ — усі вони були проти Центральної Ради.

Розмови українською мовою на вулиці викликали в них злостиві погляди, погрозливе бурмотіння, а то й лайку.

Більшовицькі агітатори наводняли Київ. Вони всюди сіяли свою отрутну пропаганду, підбиваючи робітників до страйків і виступів проти Центральної Ради. А до того ще й інші політичні партії своєю діяльністю перешкоджали українському національному урядові — Центральній Раді.

На заводах, у касарнях, на вулицях, а особливо в залізничних майстернях та в Арсеналі безборонно відбувались антиукраїнські мітинги. На своє горе, Центральна Рада запровадила всі свободи: свободу віри, слова, друку, зібрань — і цим забезпечила комуністам агітацію проти самої себе.

Більшовики обіцяли робітникам і селянам усе: і всю землю, і фабрики та заводи в повну власність, і всі банки й гроші, і все "буржуйське" майно і всі свободи і всю владу — все буде їм!

Мій чоловік, Василь Григорович Кричевський, чув, як на вуличному мітингу солдат-більшовик кричав: "А буржуйскоє золото как забєрьом, так каждий іді і бєрі сколько хошь! Уліци золотом мостіть будем! Вот как, братци маї! Далой буржуйскую Центральную Раду! Дайош власть савєтов!"

На розклад українського війська кинуті були найліпші більшовицькі агітатори і вони досягли свого. Менше національно-свідомі вояки зникали з своїх частин. У середині січня (нового стилю) більшовики, що мали свій осідок у Харкові, вислали звідти до Полтави частини Червоної гвардії, готуючись до збройного наступу на Київ.

У відповідь на це 21 січня війська Центральної Ради почали робити труси на заводах, де вплив більшовиків був найсильніший, шукаючи прихованої зброї. Тоді більшовицькі війська, що встигли вже захопити Полтаву, рушили під командою колишнього жандармського полковника Муравйова на Київ.

22 січня Центральна Рада випустила Четвертий Універсал, проголосивши Українську Народну Республіку незалежною, самостійною й суверенною державою. До Києва почали з’їздитись українські військові частини для захисту Центральної Ради від частин Муравйова, що вже наближались до міста.

І в цей момент більшовицькі елементи на заводі Арсенал підняли повстання і заволоділи частиною Печерська. Почались вуличні бої в місті.

   Частина фасаду будинку М.Грушевського у Києві з головним входом. Проект В.Кричевського. Фото: dsnews.ua

Ми жили тоді в будинку голови Центральної Ради, проф. Михайла Сергійовича Грушевського. Цей кам’яний дім стояв на розі Паньківської й Микільсько-Ботанічної вулиць.

Помешкання наше було на шостому поверсі і вікнами виходило в бік залізниці, що була від нас менше, ніж кілометр, рівнобіжно Микільсько-Ботанічній. По другім боці будинку, на Паньківській, на нашому поверсі, було помешкання проф. Грушевського, а якраз над ним, у мансарді, містилася студія мого чоловіка, де одночасно була і його збірка-музей народного українського мистецтва.

Ліфт у нашім будинку не працював, вода не йшла. Іноді вона ліниво піднімалася в рурах на короткий час, і тоді мешканці поспішали наповнити нею ванну, відра і всякий порожній посуд. Електрика також світила ненадійно.

У мене за три тижні до цього, 7 січня, народилась донька і я мала високу температуру; мусіла була лежати в ліжку.

Місто завмерло. Усі поховалися. Крамниці зачинені. Хліба нема. Базари порожні. Вулиці — теж. Лиш зрідка проманячить де-небудь якась одинока постать, тримаючись попід стінами будинків.

Од Дніпра й коло Печерська бухають гармати. То тут, то там чути поодинокі постріли з гвинтівок. Часом спалахує перестрілка. Десь дирчить кулемет...

Ранком стрілянина вщухає; мешканці нашвидку перебігають вулицями, шукають хліба, обмінюються новинами.

Темні чутки повзуть по місту. Ім’я Грушевського, голови Центральної Ради, згадується в них все частіше. Чекають наскоку більшовиків і розгрому помешкання Грушевського. У нашому будинку, і на парадних дверях і в самому помешканні Михайла Грушевського день і ніч чатує військова варта.

У нас на вікні в їдальні лежать два величенькі пакунки, що принесла на схованку Катруся Грушевська — очевидно, дорогоцінності пані Грушевської. А в передпокої у нас стоять валізи, кошики і великий горщик меду — теж на схованку. Власниця їх, моя лікарка, що жила в нашім домі, утікла кудись до знайомих, налякана чутками, що будуть громити Грушевського.

Мешканці нашого будинку, як і у всьому місті, ховаються в підвалі.

А Центральна Рада, як і раніше, щодня нормально засідає, і Грушевський їздить на засідання, як і раніше.

Ми з чоловіком підбадьорюємо одне одного, але у нас це якось не виходить; настрій надто гнітючий.

Останні місяці чоловік мій був у підвищенім настрою: організація Української Державної Академії Мистецтв, відкритої 5 грудня, підготовка до виставки праць професорів Академії — все це віднімало в нього багато часу, енергії й праці.

Але це давало стільки радості й надій! Своя Академія! Це ж була подія великого національно-культурного значення!

І ось тепер — і Академія Мистецтв і сам український парламент, Центральна Рада, стоять під загрозою знищення...

 Засновники Української Академії Мистецтва в експозиці виставки 5 грудня (22 листопада) 1917 р. Сидять: Микола Бурачек, Михайло Бойчук, Федір Кричевський, Михайло Жук. Стоять: Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський. Фото: dsnews.ua

Недавно проф. Грушевський замовив чоловікові проект державного герба для української держави, серію кредитових білетів і поштових марок. Василь Григорович спішно взявся за працю. Але останні дні він сидіти над роботою не міг. Думки розбігались і він не міг зосередитись.

Тих загрозливих чуток, які приносить мені наша наймичка Ганя або наш квартирант, маляр Анатоль Петрицький, я не переказую чоловікові. Навіщо хвилювати його ще більше? Майже щовечора він має атаки малярії, які виснажують його кволий організм, а тут ще я буду турбувати його вуличними пльотками. Краще не треба.

А Василь Григорович, із свого боку, чув усякі натяки й перестороги, але мовчав, бо я ще не одужала після дитини...

Наше немовлятко — це було єдине, що тішило нас на цьому загальному похмурому тлі подій.

Якось в один з перших днів лютого, присмерком, до нас зайшов архітект Дмитро Дяченко, що жив у нас влітку разом із Петрицьким, і забрав свою скрипку й ноти, які ще лишались у нас.

Як ми згодом дізналися, причина його візити була досить цікава.

Коли більшовики дізналися, що квартиру Грушевського охороняє військова варта, вони вирішили змінити тактику і обстріляти будинок з гармат.

Як потім з’ясувалося, багато людей у місті вже знали день і час розгрому дому Грушевського. Крім місцевих більшовиків про це знали й ліві есери, які були в контакті з комуністами, а поміж ними були й українці. Знали про цей план і гласні міської думи, яка ворогувала з Центральною Радою на національнім ґрунті.

Від когось із них про це дізнався й Дяченко і поспішився перенести своє майно, що ще лишалось у нас, до Шеметів, на Жилянську вулицю. Але ні одним словом він не натякнув, що втікає з будинку, приреченого на загибель; що більшовики готують Михайлові Грушевському страшний "подарунок".

 Збірка творів українського народного мистецтва в студії В.Кричевського у будинку М.Грушевського, що була втрачена під час пожежі 7 лютого 1918 р. Мальовано В.Кричевським з пам'яті у 1923–1950 рр. З книги: Павловський В. Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість. – Нью-Йорк, 1974.

Передишка, що тривала з день, коли українські війська придушили більшовицьке повстання в місті, скінчилась; більшовицькі частини, що йшли з Полтави, підійшли під Київ, зайняли мости й почали обстрілювати місто, переважно Печерськ і Лавру.

Шостого лютого знову почалися бої на вулицях міста. Під вечір стрілянина трохи вщухла і наша наймичка Ганя пішла на сусідню вулицю, до свого батька, занести йому хліба. Прийшла ніч, а Гані ще нема. Ми занепокоїлись і я, порадившись з чоловіком, якого вже трясла пропасниця, пішла вниз — просити вартових, щоб вони впустили її, якби вона вночі повернулась.

У вестибюлі, під вхідними дверима, стояли в повній темряві вартові з домового Оборонного Комітету і декілька наших вояків. Сказали мені, що нікого не впустять, хто б не прийшов — таке було розпорядження військових старшин, що вартують зараз на горищі й на мансарднім бальконі 7-го поверху.

Я поволі піднімаюсь на сьомий поверх. Заграва пожеж — де то воно тепер горить? — освітлює небо і мені не темно йти по сходах. Ось і великий мансардний балькон коло майстерні мого чоловіка. Він розташований на самім розі будинку і з нього видно на три боки.

Скільки разів ми з чоловіком милувались звідси виглядом на Київ! Тепер, на відміну від нормального життя, місто лежало підо мною неначе мертве.

Вуличні ліхтарі не світилися, трамвай не ходив; залізниця була майже зовсім темна, будинки — без світла; лише палахкотять, догоряючи, кілька будинків — ще вчора запалене "Воїнське Присутствіє" на Безаківській вулиці і ще десь...

На бальконі, крім військової старшини, був ще хтось — певно з домової самооборони мешканців. Усі були пригнічені. Розмовляли пошепки, або просто мовчки вдивлялись у загрозливу темноту. Було якось моторошно.

Старшини пообіцяли мені впустити Ганю, але запевнили, що батько її, напевно, не відпустить так пізно. Більшовики тиняються по вулицях, грабують, убивають кого попало... Місцеві більшовики стріляють на вулицю з вікон...

Раптом під нами, на Ботанічній, на самому розі проти нашого будинку, завила собака. Вила довго, протягливо, монотонно. На хвилинку вмовкне й знову виє й виє... Я пішла до себе.

Чоловік мій уже спав. Я прилягла не роздягаючись, бо розшарпані нерви не давали мені заснути.

Собака вила всю ніч.

Страх за Ганю, собаче виття і якесь неясне, важке передчуття цілком опанували мною. Може Ганя на вулиці десь поранена або вбита?.. Я вирішила піти на світанку на вулицю й пошукати її.

Настав ранок сьомого лютого (за новим стилем).

Знаючи, що більшовицька голота грабує й обдирає на вулицях жінок, я навмисне вишукала, що у мене було найстарішого з одежі, одяглася й скинула з пальців перстні, обручку, а також сережки, що ще з вечора лишились на мені.

Годин коло восьми ранку прокинувся Василь Григорович і я пояснила йому, куди збираюся йти. Але якраз тут прийшла Ганя; батько не пустив її вчора, бо коло них, на Тарасівській вулиці, вбили кількох людей.

Поки вона це розповідала, прийшов дехто ще – довідатись, чи ми всі живі і чи є у нас хліб.

Прийшов з Історичного музею і мій брат, Данило Щербаківський, що тільки перед Різдвом повернувся з фронту. Він збирався видавати другий том книги "Українське мистецтво", присвячений народній архітектурі, і вкупі з Василем Григоровичем підбирав матеріали для цього видання.

Звикши на фронті до постійної стрілянини і, взагалі, не будучи полохливим, він спокійно перейшов під обстрілом через весь Київ до нас.

"Тільки на фронті — спокійніше", — казав він, – "там ти добре знаєш, звідки на тебе стріляють, а тут тобі б’ють з усіх боків".

– "І ти не боявся, Даню, ходити?" – спитала я.

– "Чого? Як мене має вбити, то і в хаті вб’є. А як ідеш під час стрілянини, то лише тримайся попід стінами. Менше ризику. От і все!".

Брат приніс із собою цікаву книжку про стародавні жидівські синагоги в Україні — рідкісна книга, за якою він довгенько полював і нарешті оце тепер роздобув.

Чоловік довго сидів із моїм братом за своїм робочим столом коло вікна; вони розглядали нову книжку, радилися і здавалось, що життя поволі почало входити в нормальні межі.

Чоловік показував зроблені ним шкіци державного герба, поштових марок, і розповідав про роботу недавнозаснованої Української Академії Мистецтв.

А коло полудня знову почалась гарматна стрілянина.

Тепер розриви гарматнів чути було вже зовсім недалеко, десь біля нас, на Паньківській. Я глянула у вікно. При мені вибухнув набій у даху будинку д-ра Юркевича, нижче від нас по вулиці. На моїх очах частина залізного даху раптом піднялась догори, задерлась і так залишилася стирчати.

Наступний вибух стався трохи вище, у маленькому будинкові на розі Паньківської — якраз навхрест од нас. Звідти, як миші, повибігали якісь жінки з клумачками й подалися вниз по Ботанічній вулиці.

– Гляньте, що робиться! — сказала я. — Ударило ось проти нас!

Тут Ганя поставила обід на стіл. Коли я розливала у тарілки суп, враз усе на столі освітилось яскравим світлом і по тарілці у мене в руці немов блискавка пробігла. У той самий момент бахнуло попід самим нашим вікном.

– Данічку! Це ж ось тут над нашим вікном набій розірвався!

– Та ні! То тобі здалося!

– Даню! Ти ж артилерист. Ти знаєш добре! Скажи мені правду: це ж ось тут був вибух?

— А вікно ж ціле? Як би було так близько, як тобі здалося, то скло б винесло повітрям, або побило б осколками.

І Данило почав говорити про те, що другий том "Українського мистецтва" обов’язково треба буде друкувати в Німеччині — ясне діло, коли кінчиться війна. Старший брат, Вадим, згоден поїхати туди для цього.

На щастя, гарматна стрілянина ущухла. Як ми потім уже довідались, це якраз був час, призначений для обстрілу будинку Грушевського. Командувач більшовицького загону, матрос Полупанов, під’їхав на саморобному броневому потязі з-поза Дніпра на товарну залізничну станцію, звідки як на долоні видно було будинок Грушевського.

Націлитись було легко, але обслуга гармат була п’яна і весь час давала недольоти. Той розрив гарматня, що освітив наш стіл, стався вгорі над дахом будинку, якраз над нашим помешканням.

Сестра й братова Мих. Грушевського бачили з двору цей розрив і жахнулись при думці, що ми загинули б, якби набій розірвався трохи нижче.

Цей набій був останнім при пристрілюванні. Полупанов вирішив перевести свого броневика на іншу колію. Це забрало йому години зо дві і, може, завдяки цьому тільки ми й залишились живі.

Данило, скоро по обіді, пішов, щоб встигнути ще завидна дійти до музею, де він жив, а книжку лишив у мене на піяніні. Потім він признався мені, що не був певним, чи дійде додому живим, і хотів, щоб хоч цінна книжка не пропала разом з ним.

Чоловік мій пішов до Грушевських — навідатись і розпитати про справи.

— А може я зійду вниз на вулицю, подивлюсь, що там робиться. Зараз же бо стрілянини нема.

Я упросила його взяти хоч пашпорта з собою, на всякий випадок.

Він пішов і в хаті запанувала якась гнітюча тиша. Навіть десятилітній син мій сидів у своїй кімнаті за книжками тихенько, як мишка.

Важке передчуття чогось неминулого охопило мене.

 Збірка творів українського народного мистецтва в студії В.Кричевського у будинку М.Грушевського, що була втрачена під час пожежі 7 лютого 1918 р. Мальовано В.Кричевським з пам'яті у 1923–1950 рр. З книги: Павловський В. Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість. – Нью-Йорк, 1974.

Я пішла у свою кімнату і мимоволі почала оглядатись навколо, немов прощаючись... Ось уздовж стіни висить старовинний народний синій килим. На ньому примітивні геометризовані квітки і такі чудесні м’які кольори! Над ним в один ряд висять мої улюблені етюди роботи чоловіка, а вище висять більші його картини.

Далі, коло балькону, стоїть чудовий старовинний туалет з червоного дерева, на різьблених левах, замість ніжок. Збирачка старовини, мільйонерка Варвара Ханенко, дуже просила Василя Григоровича відпустити їй цей туалет; він не згодився ні за яку ціну...

Напроти, через кімнату, невеличке бюрко, теж червоного дерева, а над ним ряд етюдів лісного хутора Сподарця. Як чудесно було ще так недавно влітку в сподарецьких лісах!

Тут таки ще було декілька малюнків інших художників. І все це Василь Григорович з таким замилуванням упорядкував, намагаючись якнайкраще обставити мою кімнату.

Скоро він повернувся, не дізнавшись нічого нового. Михайло Грушевський весь час засідає в Центральній Раді, а варта не виходить з дому.

Короткий зимовий день швидко наближався до свого кінця.

Знову почали стріляти гармати. Ганя, а за нею й чоловік, підійшли до вікна й почали дивитися звідки стріляють.

— Подивіться, подивіться он туди! Їй-Богу б’ють у якусь машину на товарній станції! Все по ній немов би іскра скаче!

Почувши ці Ганині слова, Василь Григорович пішов до іншої кімнати, щоб узяти там бінокля й краще роздивитись, а я припинила шиття і теж підійшла до вікна.

Я побачила на товарній станції потяга-броневика, з якого блиснула іскра і зараз же вздовж по Паньківській вулиці пролетів гарматень.

– Е, Ганю, це не в машину, а з машини б’ють! – скрикнула я. — І б’ють просто по нас! Біжи швидче, одягнись тепло, схопи в клунок свої речі та й спускайся в підвал!

Я відчула, що зараз і відбудеться те "щось" страшне, чого я мимоволі чекала й боялась.

Чоловік наставив бінокля, як знову пролетів по Паньківській гарматень і розірвавсь десь зовсім близько.

– Краще одягайся, — порадила я, — бо тепер і нам прийдеться ховатись у підвалі!

 Збірка творів українського народного мистецтва в студії В.Кричевського у будинку М.Грушевського, що була втрачена під час пожежі 7 лютого 1918 р. Мальовано В.Кричевським з пам'яті у 1923–1950 рр. Фото: dsnews.ua

Тут таки з вікна я взяла пакунки пані Грушевської і віддала їх синові, наказавши йому одягнутись і віднести їх у будинок у дворі, до сестри Михайла Грушевського, Ганни Шамрай. Постукала я до Петрицького і порадила йому взяти з собою що найцінніше, і йти вниз.

Чоловік мій одягнувся і я подала йому тепло закутану дитину, якій був рівно один місяць. Він вийшов з нею в передпокій і тут ми почули, як гарматень ударив у наш будинок.

Я метнулась по кімнаті... Що? Що треба взяти з собою? Може доведеться заночувати в підвалі? Взяти хоч маленьку подушечку для чоловіка... Пелюшок для дитини! Я похапцем зібрала їх. Знову гупнуло коло самого будинку.

А куди ж це все покласти? Мені в око впала велика кругла берестяна коробка для капелюхів під столом. У ній я складала була свої цінні речі, коли вибрала їх із сейфу в банку (сподівалися, що більшовики пограбують банки).

Я схопила її; Ох! У ній ще лежать пакунки з дорогоцінностями чоловікового брата, Федора Кричевського, теж віддані нам на схов! От і добре. Віддам йому назад, щоб не ремствував на нас, коли б що-небудь трапилось! Я запихаю туди пелюшки й подушку. Ще треба було б щось на голову накинути...

– Швидше, Женю! Швидше! — кричить чоловік.

Я виношу коробку в передпокій. Василь Григорович закриває за мною двері — і в цей момент розлягається вибух у нашім помешканні. Чути запах вапна, диму, сажі... Очевидно, потрапило в грубу в їдальні...

Таке почуття, немов дантист уставив у зуба свердла й крутить його...

Василь Григорович наспіх накидає на мене кожушок.

–  Ходімо! Тобі нічого більше не треба брати!

Він виходить у двері з дитиною. Чути, як унизу на сходах репетує Петрицький: — "Василь Григорович! Євгенія Михайлівна! Ідіть швидше! Наші кухонні двері вискочили на балькон! Вас там уб’є! Ідіть швидше!"

Я виходжу на сходи, але затримуюсь на мить.

– Ти взяв ключі від квартири?

– Узяв!

У цю саму мить я чую гуркіт і страшенний удар повітря. Двері з силою самі зачиняються — я ледве встигаю відскочити й устояти на ногах.

Сильний, якийсь глухий і тупий удар.

Це вже в моїй кімнаті вдарило — саме там, де я біля вікна брала з-під стола коробку. Якби я згадала була не тільки про чужі, але й про свої власні цінні речі, що лежали тут таки під рукою, у шифоньєрці, я б загаялась, щоб їх забрати і мене напевне вбило б тут на місці. Доля відібрала мені в той момент пам’ять і спасла мене тим.

Ми з чоловіком спустились сходами, щоб ніколи більше не піднятись ними... Ключі лишились на пам’ятку, а ми зосталися в чому були; на мені все було старе, — те, в чім я вибиралась шукати Ганю.

У просторих підвалах нашого будинку було чимало народу; дехто там навіть і ночував.

Я бідкалася, що не знаходжу свого сина. Раптом знадвору залунав крик:

"Пожежа! Пожежа! Горить шостий поверх!"

Ми вийшли в двір: горіло в нас і в наших сусідів Жуковських.

Це вже було гірше, ніж ми могли сподіватись. Мешканці нижчих поверхів кинулись назад до своїх мешкань — рятувати, хто що зможе. У вікнах нашої квартири з боку двору вогню ще не було видно; я вирішила піднятись туди і спасти хоч кілька чоловікових картин.

– Я тебе не пущу! Тебе вб’є! — спинив мене він. Ми піднялися у дворі по східцях на горбок, що був трохи далі від нашого будинку; там стояв флігельний будинок Грушевських.

 Гербовий килим гетьмана Полуботка, зроблений в його килимарських майстернях на Чернігівщині. Початок 18 ст. Із збірки В.Кричевського. Втрачений під час пожежі 7 лютого 1918 р. З книги: Павловський В. Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість. – Нью-Йорк, 1974.

Піднялись, озирнулися й остовпіли. Крізь скляну стіну, яка йшла від самого низу й до горища будинку, даючи світло для сходів, що були за нею, та для колодязя, де був ліфт (інші сходи, ніж ті, якими ми спустилися — у другім кінці будинку) ми побачили, як згори додолу летять цілі снопи й оберемки полум’я. Вони летіли з мансарди, де була майстерня чоловіка та його музей.

Там були унікальні стародавні українські килими, були збірки найліпших зразків українського народнього мистецтва — виробів із скла, вишивок, шиття, кераміки, стародавні українські портрети, численні зарисовки зразків народнього мистецтва й архітектурні проекти й шкіци чоловікові і найліпші його картини й етюди.

Там усе, над чим працював чоловік, чому він присвятив усе своє життя, намагаючись допомогти відродженню українського мистецтва — все це тепер гине!

Давні будови, які він старанно зарисовував і обмірював, давно вже були знищені під час першої революції (1905 року) й теперішньої; вони продовжували жити лише в його малюнках — і ось вони зникають назавжди.

– Я піду! – рвонувся Василь Григорович.

– Куди? В огонь? Ти задихнешся ще внизу, ти згориш ще на сходах! Я тебе не пущу! — Я мимохіть вжила тих самих слів, що він сказав мені, як я поривалась спасти що-небудь.

Я схопила його за руку. Вона була холодна, як лід, і тремтіла. Лоб його почав синіти, він почав задихатись. Я боялась, що серце його не витримає, або він збожеволіє.

Василю! Не дивись на вогонь! Дивись на дитину! Дивись на Галочку!

Він спустив очі, поглянув на малятко, яким так втішався. Знову поглянув на пожежу вбік своєї збірки, і знову на дитину...

Ходімо у флігель! — просила я його, щоб одвернути від страшного видовища.

Навколо нас зібралися родичі Михайла Грушевського, мій син Вадим, брат чоловіка, Федір Кричевський з дружиною, що жив у флігелі, і всі почали умовляти його йти в хату й не дивитись. Нас обступили й повели до мешкання Федора.

А я, знаєте, ще вранці, в художній школі – (він, крім професора в Академії Мистецтв, ще був директором київської художньої школи) — довідався, що будуть сьогодні розстрілювати будинок Грушевського, — почав Федір.

– А чом же ви нас не попередили?

– Та якось так... Думав — пообідаю та й піду, скажу вам... А тут і почалася стрілянина...

Василь мовчки подивився на брата й одвів очі.

Я почала виймати й оддавати Федорові пакунки з його дорогоцінностями.

— А ви, надіюсь, все найцінніше забрали? – спитав Федір.

— Так, забрали. Ось воно! — і я показала на дитину.

—  Гм... — Федір замовк.

—  Я навіть обручку не встигла взяти... Ми тільки схопили ваші цінні речі й Грушевських та оцю коробку з пелюшками. От і все. — А ви? — звернулась я до Петрицького, що стояв тут же. — Що ви встигли врятувати?

—  А я змахнув із стіни три фотографії — батька, матері й брата. Ось вони в кишені!

Тут, виймаючи Федорові пакунки, я мала приємну несподіванку: на самім дні коробки з пелюшками, під його пакунками, лежали стародавні срібні чарки й дукачі, які я забула вийняти й заховати, коли повернулася з банку. З несподіванки я мало не скрикнула.

— Що ж ви тепер будете робити? — спитала братова. Василь Григорович увесь час мовчав.

— Що робити? — обізвалась я. — Підемо в музей, до мого брата.

— А як же ви підете? Тепер небезпечно!

— А де тепер безпечно? — відповіла я.

— Ми підемо зараз, — сказав чоловік, підіймаючись із крісла. — Ходімо! — я з радістю помітила, що синій колір у нього потроху перейшов у нормальний. Значить, небезпека удару або розриву серця трохи відступила.

Ми ще зайшли попрощатися до сестри Михайла Грушевського, Ганни Шамрай, що жила в тому таки флігелі, й бачили там блідих, переляканих дружину й доньку Михайла Сергійовича.

Вони, як і ми, встигли тільки втекти й уникнути смерті. Лишилось у них тільки те, що ми для них врятували.

Грушевські порадили нам не виходити на вулицю тут, на Паньківській, а перейти садками, десь біля пожежної сторожі, на Тарасівську вулицю.

У дворі до нас приєдналась Ганя із своїм клуночком, а Петрицький залишився в Грушевських.

Сусіди по дому сказали нам, що, за чиїмсь наказом, пожежники відмовились рятувати не тільки будинок, але й майно мешканців. Та й води не було, щоб гасити.

З вікон і з бальконів лівого крила будинку, де ще не було пожежі, скидали подушки, одежу, всякі пожитки. Василь Григорович хвилинку постояв, прощаючись із палаючим будинком, і ми пішли "у світ".

 Будинок Грушевського після пожежі. 1918 р. Фото Ф.Ернста з книги: Павловський В. Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість. – Нью-Йорк, 1974.

Коли ми переходили садками, над нашими головами продзижчали дві кулі. Я озирнулась. Нікого не було видно. Очевидно, стріляли десь із вікна.

З підвальних вікон будинків на Тарасівській вулиці на нас дивились десятки голів; до нас почали стукати в шибки, кликати до себе, махати руками і щось кричали крізь скло... Рознервований і збентежений, чоловік розсердився:

— Більшовики! Грабіжники! З вікон стріляєте, а ще й до себе кличете! Навіщо? Щоб оце останнє пальто з нас зняти? Не підемо! Хай нас краще на вулиці вб’є!

Я була певна, що ці люди звертались до нас із сердечним співчуттям і ніхто з них по нас не стріляв. Але в цей час у душі Василя Григоровича все кипіло; спокійно думати і собою володіти він не міг.

На Тарасівській вулиці жив Ганин батько. Я порадила їй вернутись до нього.

— А як же ж ви будете тепер? Це ж пора Галочку купати! — І Ганя розплакалась: — Куди ви підете? Я прийду до вас!

Я розповіла їй, куди ми йдемо і як нас там найти, і ми з нею розпрощались.

На вулицях було зовсім порожньо. Снігу ніякого. Було чисто, сухо й холодно. Я йшла з непокритою головою й не мерзла. Зрідка стріляли з рушниць.

Біля університету де-не-де попадались вояки Української армії. Під тополею на бульварчику ховався якийсь чоловік із рушницею.

— Що ви тут робите? — спитав його мій чоловік, і спинився. Той усміхнувся: — Чатую на більшовиків, як бачите. — Вони перекинулись ще кількома словами і попрощались.

— Безнадійна справа, коли й такі люди стають оборонцями, — сказав чоловік.

— А хто це? — спитала я.

— Це артист з театру Садовського. Кволий, сухотний чоловік.

Ми підійшли до будинку Центральної Ради на Володимирській вулиці. Так само порожньо кругом. Ніякої охорони. На дверях один вартовий. На наш запит він сказав, що Рада засідає.

Ми попросили негайно ж переказати Грушевському, що його будинок горить і що дружина його й донька неушкоджені й перебувають у сестри. Вартовий заметушився і сказав, що зараз же дасть йому знати.

Отже, зовнішньої охорони Центральної Ради не було ніякої. Та й усередині, як я заглянула до вестибюлю, не видно було вояків. Ми здивувались: чи це безпечність, чи розгубленість, чи героїзм?

Адже ж досить було б проскочити сюди, цими спорожнілими вулицями, якійсь півсотні більшовицьких смільчаків і вони забрали б Центральну Раду, як стій!

Проте, на щастя, цього не трапилось.

О, відваго українська! Як тісно ти пов’язана з безтурботністю й байдужістю!

Правда, інстинкт самозбереження не є найвищим принципом існування; є й достойніші ідеали. Але коли розум і цвіт нації дасть загубити себе, то що його замінить? Що залишиться?

Оті, у кого нема нічого вищого за інстинкт самозбереження? Сміливих і відважних в Україні вбивали вороги на протязі всієї її історії, а обережні й байдужі зоставались собі.

Нарешті, ми бачимо й військо наше.

На Фундукліївській вулиці, біля Колегії Павла Галагана, стоїть на пішоході декілька десятків вояків. У дворі видно їх більше. Військовий старшина, діловий і енергійний, дає розпорядження.

Знизу підходять ще вояки. Вигляд у них усіх сумний і суворий. Обличчя у більшості інтелігентні. Тихо й коротко вони дають старшині свої звіти.

Ми підходимо ближче до них.

— І в тому напрямі варти нема? — питає старшина. Відповіді не чую. —      А в тому? — Нема.

Побачивши нас, старшина підходить до мого чоловіка і щось тихо з ним говорить. Я чую, як Василь Григорович каже: "Врятуйте ж Грушевського, бо його можуть..." "Я бачу! Треба поспішатися!"

— Хто це? — питаю я, коли ми пройшли вулицею трохи нижче.

— Це полковник Жуковський.

На Хрещатику порожньо. Де-не-де попід стінами видно військову шинелю. Зовсім близько, з боку Бессарабки, дирчить кулемет. Але куди він б'є? Чи по Хрещатику, чи по Васильківській? Певне, по Васильківській, бо там, як казали, в жидівських кварталах містились численні осередки місцевих більшовиків.

Тісно притулившись одне до одного (як уб’є, то всіх разом!) ми швидко переходимо на другий бік Хрещатика. Там два вояки затримали якогось типа, що просувався попід будинками в бік Бессарабки. Він виправдується. Нас не затримують.

Гарматна стрілянина підсилюється. Стає небезпечно йти далі. Ось біля Прорізної вулиці перед нами рветься гарматень, просто на брукові, і зносить ліхтар.

— Зайдімо сюди, — каже чоловік і веде нас у велику простору нішу біля кінотеатру Штремера на Хрещатику ч. 27–29. Зверху через скляні двері на нас дивляться два поважних жиди. Тут, нарешті, я зможу переповити й нагодувати своє малятко.

Проходять двоє вояків-українців. Один з них поранений, ледве йде, другий його підтримує.

Близько нашої ніші знову рветься гарматень. Незабаром входить, стогнучи, якийсь молодий чоловік. Ми посуваємося, щоб він присів.

— Мене не вдарило. Тільки приглушило. Я, як дурний тепер, — каже він.

Проходить ще якась жінка, якісь люди, але вони скоро знову відходять. Стемніло вже. Стріляють усе частіш. Тягнуться довгі, безконечні хвилини великого напруження.

— Мамо, я хочу їсти... — говорить син.

— Що ж я тобі дам, дитино моя? Потерпи трохи!

Син умовкає. Зате починає плакати маленька.

Я тепліше вгортаю її в свій кожушок, притуляю до себе, але вона плаче й плаче.

На вулиці перед нами рветься гарматень і скалкою розбиває реклямну вітрину яких пару метрів перед нами. Стає небезпечно. У дверях, де стояли два жиди, я бачу ще кілька чоловіків. Вони розмовляють між собою, а потім стукають у скло:

— Дама с ребьонком! Ідіте сюда!

— Ні, дякую! — кажу я, повертаючись до них. – Візьміть, будь ласка, нас усіх; сама я не піду.

Вони знову поговорили й одчинили двері.

— Ідіте все!

— От, спасибі вам!

Нас повели в темну залю кіна й посадили в ложу. Василя Григоровича обступили якісь молоді люди, курсанти, що жили тут таки в гуртожитку. Дехто з них знав його, дехто бачив його картини на виставках.

Вибухнуло десь дуже близько над дахом і заторохкотіли скалки. Курсанти повели нас у свій гуртожиток — там, ніби, безпечніше.

— І я з вами... — попросився контужений.

У великій і дуже низькій мансардній кімнаті гуртожитку хлопці зварили окропу й напоїли нас чаєм. І Василь Григорович, і мій син зігрілися й заспокоїлись трохи. Напоїли чаєм і контуженого. Але я помітила, що до нього курсанти поставились трохи інакше, ніж до нас — ніби підозріло.

— Боягуз! — сказав один з них.

— Ні, він контужений і нічого не чує, — відповів мій чоловік.

— Нехай і контужений! Але навіщо він все ниє й скаржиться, немов прибіднюється?

Ми розмовляли, а над нашим дахом рвались гарматні; гармати гупали безупинно поруч, немов у сусідній кімнаті. Один з курсантів сказав, що то більшовики спорожнюють ті запаси амуніції, які вони захопили тут таки, в самім місті. Та так, власне, почасти й було.

Вибіг один із курсантів і сказав, що гарматні пробили стіну нашого будинку і що тут лишатись небезпечно, бо там робиться просто якесь пекло. Треба спуститись у підвал.

Нас повели вниз. Перейти через нішу, у якій ми були ховались, вже не можна було; скалки весь час залітали туди й когось поранило з тих, що там ховалися після нас. Інакше потрапити в двір можна було через якесь вікно, куди нас пересадили одного за одним.

— Не кидайте мене! І я з вами! — просився контужений. Пересадили і його.

Це справді було пекло. З усіх боків вили, пролітаючи, і грякали розривами гарматні. Надворі було ясно від заграви пожеж, хоч наш двір був оточений високими будинками, вузький і глибокий, немов криниця.

У підвалі було дуже залюднено, тісно, страшенно накурено й надихано. Мені відразу ж запаморочилась голова. Я повернулась назад у двір, а за мною пішли чоловік із сином і українець-курсант, який щиро заопікувався нами.

Почекайте, — сказав він. — Тут живе один симпатичний лікар-дантист; я спробую звернутись до нього. — І він постукав у двері в кутку на нижньому поверсі. Через кілька хвилин ми чуємо знайому вже формулу запрошення:

– Дама с ребьонком, пожалуйте!

– Дякую, — відповідаю я, — але я сама не піду.

За причиненими дверима чути, як курсант когось умовляє: "...відомий художник, професор Академії..."

Нарешті, ми вже в квартирі лікаря — Лева Абрамовича Білейкіна (Є.Кричевська помилково спочатку подала прізвище лікаря як "Болєйкін", потім – "Білєйкін". Насправді прізвище лікаря було "Білейкінˮ - О.Ю.) — і з подякою потискаємо руки йому й курсантові.

Располагайтєсь! — каже лікар, привівши нас у величеньку порожню кімнату, де стоїть п’ять-шість стільців і більше нічого.

Ми "располагаємось"... Чоловік і син лягають просто на підлогу. Як добре, що я захопила хоч маленьку подушку. Все ж таки під головою в чоловіка не буде голої дошки.

Синові я підстеляю під голову рушник і бідний заморений хлопець зараз же засинає. Чоловік довго крутиться й зітхає, але, нарешті, засинає й він. З вікна видко весь двір. Я сідаю й чекаю кінця стрілянини, але вона все не вщухає.

Біля мене були мої найдорожчі, і були в захисті, але я ніяк не могла заспокоїтись, щоб заснути. Це була вже друга моя ніч без сну.

Переді мною стояли картини щойно пережитого жаху, виникала весь час думка про брата — чи дійшов він вчасно? Як Грушевські? Чи встигли вони виїхати? А охорона? А військо?

Я задрімала, нарешті, десь аж під ранок, так і не дочекавшись, поки стрілянина вщухне.

Вранці наш господар сказав нам: "У нас уже новая власть! Положім, я вас с нєй нє поздравляю...".

На вулицю ще нікого не випускали й двір був зачинений. Молода й симпатична жінка Білейкіна напоїла нас чаєм із хлібом і павидлом. У неї на руках теж була дівчинка, яка мала не більше року.

Білейкіна розпитала нас, що з нами трапилось, і бідкалась, що я тепер у такі скрутні часи робитиму з місячною дитиною: "Сколько тєпєрь, народу нещасного будєт!" — шептала вона, хитаючи головою.

Я так вдячна їй за нічний притулок і за те, що вона нагодувала мене й моїх близьких!

Білейкін розбалакався з чоловіком, розпитався, куди ми думаємо йти і порадив посидіти в хаті й не спішитися, поки що, на вулицю: більшовики вбивають усіх, хто їм здається підозрілим.

Десь уже пополудні рух на Хрещатику поновився. Курсант, що ходив на розвідки, сказав, що виходити можна, але треба йти дуже обережно.

Господар запропонував чоловікові взяти трохи грошей — мовляв, нехай віддасть тоді, коли зможе. Ми сердечно подякували Білейкіним та курсантові й вийшли.

На вулиці повно "таваріщів" у подертих шинелях і з зірками на кашкетах. Недалеко за нами, на розі Лютеранської, чути постріли з револьвера. Посеред Хрещатика сьогодні глибокі ями, вибиті гарматнями й загорожені дошками, купи каміння... "Ей! Ґражданін! Дакумєнти!"

Чоловік дістає з кишені пашпорта. Яке щастя, що він учора захопив його з собою! Поки перевіряють пашпорт, я чую за спиною уривок розмови: "Прасвєта! Прасвєта! Вот ми і покажем їм прасвєту!ˮ.

Нас пропустили. Я даю дитину чоловікові; так буде безпечніше. Він іде наперед по самому краєві пішоходу, а ми з сином за ним. На пішоході лежать де-не-де якісь шматки брезенту, або рядна.

Чоловік старанно обходить їх. Я не звожу з нього очей, боючись, аби не вчепився знову якийсь "товаріщ". Поміж повибиваними в брукові ямами вештаються ворожі шинелі, чути одинокі постріли...

— Ей, ґражданін! Что нєсьош?

— Ребьонка с пажара! — коротко й голосно кидаю я вбік до "товаришів", не припиняючи ходи. Десь уже за Інститутською я спотикаюсь об щось. Бачу — босі посинілі ноги стирчать з-під рядна.

— Так ось що під цими брезентами! О, Боже мій! Це ж людські трупи! Скільки їх тут? Десятки?.. Сотні?..

Я йду мовчки, намагаючись затамувати в собі і біль, і жаль, і гнів...

Далі на Хрещатику брезентів більше не видно. Але ні! Ось під стіною ще один труп. Це був якийсь підстаркуватий, з рудуватою борідкою, із зіркою і... в личаках.

Це з тих, що пригнались в Україну, обіцяючи робітникам, що будуть вулиці брукувати "буржуйським" золотом. Та не встиг навіть чоботи назути, здерті із закатованого українця — сам тепер лежить трупом на пішоході...

Нарешті, Історичний Музей на Олександрівській вулиці.

Брат удома. Побачивши нас і почувши, що все майно, усі збірки і всі мистецькі праці чоловіка згоріли, він важко сів на крісло й закрив очі...

— Невже ж таки нічого не можна було спасти?..

Я показала йому коробку з пелюшками:

— Оце все...

Читайте також:

Загрузка...


Теми: Грушевський, Українська революція, Київ, ХХ сторіччя, УНР