Українська правда
Історична правда

Володимир Мурський — представник екзильного уряду УНР у Стамбулі

29.08.2018 _ Володимир Окіпнюк, Дмитро Козлов
Версія для друку

У 1932 році за участі Володимира Мурського було розроблено та узгоджено з керівництвом Уряду УНР проект Угоди про створення Союзної держави України та Криму, який передбачав взаємне визнання незалежності УНР та Кримської Республіки і заснування спільної союзної держави після повалення більшовицького режиму.

"…Після битви під Полтавою в 1709році Україна була окупована Москвою. Московітам вдалося розбити останні сили українців. Армія пала, козаки були розгублені, а сама Україна перейменована на Малоросію. Українські патріоти або крокували на сибірські каторги, або були змушені емігрувати, назавжди залишаючи батьківщину.

Гніт Московії тривав два століття. Вона зробила все, щоб підірвати силу Українського народу, але так і не змогла її винищити.

І сьогодні, не дивлячись на здавалося б політичний та економічний крах, не звертаючи уваги на заперечення російською владою не лише українських особливостей, а навіть самого факту існування українців взагалі, Український народ доводить, що він не скорився…"

Володимир Мурський. Україна та її боротьба за незалежність, 1930 рік, Стамбул

Історія Української революції, сторіччя якої відзначається нині, це не тільки історія подій, але й історія постатей, особистостей, людей завдяки енергії, здібностям, харизматизму яких ці події відбувалися, вершилася доля народу та держави.

До таких діячів-патріотів, відданих ідеї незалежності України, належав і Володимир Васильович Мурський – український громадський і політичний діяч, письменник, журналіст, публіцист, педагог, дипломат, представник екзильного уряду УНР в Туреччині, розвідник, загалом багатогранна і талановита людина. У 2018 році виповнюється 130 років із дня його народження.

Один з авторів статті вперше почув прізвище В. Мурського 10 років тому під час роботи на посаді консула Генерального консульства України у Стамбулі. Його зацікавила стаття російського історика Л. Соцкого "Неизвестный сепаратизм. На службе СД и Абвера".

Там згадується Володимир Мурський, якого автор називає представником Уряду УНР у Туреччині у 1930-ті роки. Відтоді почався ретельний процес пошуку матеріалів про Володимира Мурського, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його літературної спадщини.

Зрештою, в березні 2018 року завдяки зусиллям співробітників Генерального консульства України у Стамбулі та активістів місцевого Українського культурного товариства, насамперед пані Алії Усенової, було віднайдено могилу В. Мурського на цвинтарі у стамбульському районі Ферікьой.

Минуло 83 роки з дня смерті Володимира Мурського, але й дотепер, на жаль, інформації про цю людину небагато. Короткі біографічні статті, вміщені в кількох енциклопедичних і публіцистичних виданнях, потребуєють доповнення, а подекуди й суттєвого уточнення.

 Могила Володимира Мурського на католицькому цвинтарі Стамбула, район Ферікьой. Фото 2018 року, надане Алією Усеновою

Отже, Володимир Васильович Мурський народився 10 листопада 1888 року в Замарстинові, що у передмісті Львова. Батько Володимира, Василь Тимофійович Мурський, важко хворів та помер у молодому віці, залишивши після себе чотирьох дітей (трьох синів і доньку), вихованню яких присвятила себе його дружина Антоніна Мурська (Савко).

Батько Антоніни був священиком, і тому родина Мурських завжди підтримувала добрі християнські традиції.

Володимир як найстарший з-поміж дітей першим почав здобувати освіту. Наприкінці ХІХ століття родина переїхала до Одеси, ймовірно до родичів, де Володимир навчався в Рішельєвській гімназії, що на той час була найпрестижнішим державним середньо-освітнім навчальним закладом у місті.

У ті роки там навчались відомі та знамениті в майбутньому люди, серед них і діячі українського визвольного руху, зокрема генерал-хорунжий армії УНР Андрій Гулий-Гуленко. Однак у 1905 році Мурські повернулися до Галичини і Володимир був змушений завершувати навчання вже у Львові.

Серед причин, які зумовили від’їзд з Одеси, не останню роль напевне відіграла ситуація, яка склалась у місті на початку першої російської революції.

Весною почалися страйки, політичні демонстрації, у місті було неспокійно. А в червні 1905 року, коли до Одеси прибув бунтівний панцерник "Потьомкін", у порту розпочалися бунти, й урядові війська застосували зброю.

У жовтні відбувся єврейський погром, жертвами якого за різними даними стало більше 400 осіб. Криміногенна ситуація загострювалась і в подальшому. За таких умов жити в Одесі стало небезпечно.

 Володимир Васильович Мурський

У Галичині Володимир Васильович завершив середню школу та здобув вищу філологічну освіту і спеціальність народного вчителя, закінчивши, напевне, філософський факультет Львівського університету, на якому тоді готували вчителів для середніх шкіл.

Студентське середовище в Галичині цього часу – це був благодатний ґрунт для формування національно свідомої особистості. Можливо саме навчання сприяло виробленню у Володимира Мурського поглядів і переконань українського патріота.

Після завершення навчання в університеті з 1914 року Володимир працював народним учителем, брав активну участь у діяльності львівського товариства "Проствіта", був членом товариства "Взаємна поміч українського вчительства", незмінним організатором і безпосереднім учасником вечорів, концертів, хорових виступів, які часто влаштовувалися під егідою "Українського клубу".

Імовірно, що саме у львівській "Просвіті" Володимир познайомився з майбутньою дружиною, в той час ще гімназисткою католицької школи Софією Вольською, яка саме там уперше поринула у громадську діяльність.

Життєві обставини, які змусили Володимира Мурського вдруге переїхати до Одеси, були пов`язані з подіями Першої світової війни.

Західноукраїнські землі стали ареною жорстокого і кровопролитного протистояння Австро-Угорської та Російської імперій, в арміях яких з обох боків воювали зокрема й українці, а місцеве населення потерпало від репресій як австрійської, так і російської влади.

Саме в цей час Одеса стає містом, яке дає притулок багатьом українським біженцям із Галичини та Буковини. Крім цього, у Наддніпрянській Україні революційні події і національне відродження почалися раніше ніж в українських землях Австро-Угорської імперії, що стало своєрідним магнітом для національно свідомої галицької інтелігенції.

Можливо, що саме звістка про початок Української революції стала каталізатором повернення Володимира Мурського до Південної Пальміри. Це відбулося, імовірно, на початку березня 1917 року.

В Одесі Мурський сформувався як громадський і політичний діяч, журналіст і публіцист, один з ідеологів та провідників українського національного руху, який здійснював активну пропагандистсько-просвітницьку діяльність. Напевно, саме тут він вступив до лав Української партії соціалістів-революціонерів.

Майже відразу Володимир увійшов до складу Одеського Українського керовничого комітету, громадської організації, яка репрезентувала український рух у місті та була визнана Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою.

Вона займалася агітаційно-просвітницькою діяльністю. Члени цього комітету брали участь в Українському національному конгресі, який відбувся 6–8 квітня 1917 року в Києві, а також були організаторами Херсонського губернського українського з`їзду 29–30 червня 1917 року.

На з`їзді була прийнята запропонована В. Мурським резолюція щодо викладання у школі та ведення богослужіння українською мовою, а також повернення з сибірського заслання вчителів українців і полонених галичан.

У цей же період В. Мурського було обрано до складу фінансової комісії Українського керовничого комітету.

Під егідою Українського керовничого комітету в Одесі розпочалося видання тижневика "Українське слово", в якому пропагувалися ідеї української незалежності.

Редагуванням цього видання спільно з Володимиром Чехівським, першим комісаром Одеси від Української Центральної Ради, займався і Володимир Мурський, який очолив редакційний комітет. На шпальтах часопису він як автор опублікував сім статей.

У травні 1917 року В. Мурського обирають писарем ради Українського вчительського товариства, яке було створено на організаційних зборах українських учителів регіону.

Зазначене товариство ставило за мету розвиток української національної освіти в Одесі на противагу російській вчительській спілці міста. На цих зборах В. Мурський виступив з доповіддю "Про вчительську організацію і її роботу".

Окрім цього, у червні 1917 року В. Мурського було обрано писарем громадської організації "Комітет допомоги виселенцям Галичини, Буковини й Угорщини", яка опікувалася біженцями-українцями з Австро-Угорщини.

Поряд із громадсько-політичною діяльністю Володимир  Мурський, перебуваючи в Одесі, займався й педагогічною. Він обіймав посаду викладача української мови на курсах для працівників залізниці, пошти та телеграфу, викладав українську мову в Одеському військовому училищі, читав для вчителів на курсах українознавства лекції з української мови, літератури, історії політичної боротьби в Галичині, історії української музики, підробляв уроками гри на скрипці.

Другий одеський період життя Мурського – це ще й період його творчого злету. Менше ніж за півроку він підготував та опублікував більше 40 статей в українських періодичних виданнях Одеси, збірку українських революційних пісень, яку, на жаль, до тепер так і не вдалося віднайти.

У 1918 році вийшов друком написаний Мурським підручник "Коротка граматика української мови для шкіл та самонавчання". Деякі рецензенти критикували працю за її орієнтацію на галицький діалект української мови.

Однак місцева Спілка вчителів-українців визнала цей підручник "як один з найкращих" і рекомендувала "для навчання української мови в середніх школах".

А згодом, 4 квітня 1918 року, комісія для складання підручників з української мови видавничого відділу Міністерства народної освіти УНР ухвалила рішення про використання української граматики В. Мурського в перших двох класах середніх та вищих початкових шкіл.

 Підручник В. Мурського "Коротка граматика української мови для шкіл та самонавчання" (1918)

До речі, вже перебуваючи в 1929 році у Стамбулі Володимир Васильович, згадуючи про одеський період свого життя, просив секретаря української громади Туреччини М. Забєллу, через так званих "мандруючих" до Одеси, віднайти для нього примірник цього посібника.

З початком війни між УНР і Радянською Росією в Одесі активізувалися й більшовики. У січні 1918 року вони збройним шляхом захопили владу в місті та проголосили створення Одеської радянської республіки, яка визнавала зверхність РСФРР.

Українські війська і більшість українських громадсько-політичних діячів покинули Одесу. Але Володимир Мурський зробити цього не встиг і був заарештований під час засідання місцевої "Просвіти", на якому обговорювалися питання збройної протидії більшовикам.

Урятувати життя в цей буремний час йому допомогло тільки те, що за рішенням революційного трибуналу його відправили до одеської тюрми. Хоча умови перебування там ув`язнених були жахливими, але над ними хоча б не здійснювали катувань, свавільних розправ і убивств, як це відбувалося, наприклад, на більшовицькому крейсері "Алмаз", де засідала так звана комісія для боротьби з контрреволюцією.

Обставини звільнення Мурського майже фантастичні та нагадують сюжети пригодницьких романів. Із наближенням до Одеси армії УНР і союзних австро-німецьких військ начальник тюрми Вернигора за власним рішенням відпустив Мурського та навіть особисто відвіз додому, порадивши не залишатися на ночівлю.

Мурський під вигаданим прізвищем інженера Шміта переховувався в одному зі санаторіїв міста до повернення української влади. Водночас, в його помешканні революційні матроси провели нічний обшук та виявили вибухівку, яку туди було заздалегідь підкинуто як привід для повторного арешту та розправи над діячем українського національного руху Одеси.

 Крейсер "Алмаз"

На початку березня 1918 року, коли Одеса була звільнена від більшовиків і до міста повернулися органи влади УНР разом із союзними військами, авторитет Мурського в середовищі української громади міста значно зріс.

Йому було доручено від імені української влади Одеси координувати відносини з австро-німецьким військовим командуванням (не останню роль відіграло, мабуть, його знання німецької мови) та обрано комісаром юстиції Одеської української міської ради.

Однак пріоритетними напрямами діяльності Володимира Мурського, як і раніше, залишалися, інформаційно-пропагандистська та культурно-просвітницька.

З березня до вересня 1918 року разом зі М. Слабченком, Л. Бурдиним і В. Пономаренком він редагував в Одесі незалежну громадсько-політичну газету соціал-демократичного спрямування "Вільне життя".

Опублікував 16 авторизованих і щонайменше кілька десятків підписаних псевдонімом "В. М." публікацій на її шпальтах. Усі статті Мурського були пронизані ідеєю побудови незалежної демократичної української держави, і тому зі встановленням режиму Павла Скоропадського стали об`єктом цензурних обмежень із боку нової влади.

Володимир Мурський продовжував тісно співпрацювати з місцевою організацією "Просвіта", брав участь у відкритті її осередків в різних районах Одеси, був організатором національного хору, літературного фонду імені Тараса Шевченка, "кругового" збору грошей на українську справу міста, ініціатором протестів українців проти русифікаторської політики тощо.

Другий одеський період біографії Мурського звершився 30 серпня 1918 року, коли Володимир Васильович покинув Одесу та переїхав до Києва.

У столиці В. Мурський працював у непартійних щоденних газетах демократичного спрямування "Відродження" і "Трибуна", де публікували свої праці такі відомі державні, громадсько-політичні та культурні діячі: голова Директорії УНР С. Петлюра; міністр внутрішніх справ Директорії УНР О. Саліковський, який був головним редактором "Трибуни"; один із керівників Української Центральної Ради С. Єфремов; перекладач і журналіст Н. Суровцева; журналісти П. Гаєнко, П. Певний (співредактори "Відродження"), А. Хомик; професор Київського університету О. Грушевський та інші.

У Києві В. Мурський також займався громадською діяльністю, спілкувався з С. Шелухіним, П. Стебницьким, К. Лоським, А. Яковлівим, Д. Донцовим. У спогадах останнього згадується про зустріч, яка відбулась 12 вересня 1918 року в київському ресторані "Метрополь", де обговорювалися питання української зовнішньої політики.

Після падіння режиму Скоропадського, встановлення влади Директорії та відновлення УНР В. Мурського було зараховано до складу делегації УНР, яка повинна була брати участь у мирній конференції в Парижі.

Імовірно, що певну роль у цьому відіграв факт особистого знайомства Володимира Мурського з Володимиром Чехівським, який на той час займав посаду голови Ради Міністрів УНР і водночас міністра закордонних справ.

Окрім цього, у пригоді, напевне, стало й знання В. Мурським другої іноземної мови – французької.

 

Однак до Парижа В. Мурський так і не доїхав. Він залишився у Відні, який став першим місцем його вимушеної еміграції. Це було пов`язано з тим, що українська делегація не мала офіційного статусу і дозвіл на в`їзд із французького боку отримали спочатку тільки її голова та секретар.

У Відні з червня 1919 року Мурський разом із відомими публіцистами та громадськими діячами В. Піснячевським, І. Кедриним та А. Хомиком був редактором та дописувачем журналу "Воля".

З В. Піснячевським, лікарем, членом Української соціал-демократичної робітничої партії, журналістом та публіцистом, В. Мурський був знайомий завдяки спільній участі в громадсько-політичному житті Одеси 1917–1918 років, а з А. Хомиком – по роботі в київській газеті "Відродження" у 1918 році.

Однак на початку 1920 року, не погодившись зі зміною курсу журналу, разом з Олександром Олесем Мурський заснував новий журнал – "На переломі".

У 1920 році Володимира Мурського призначили пресовим референтом посольства УНР у Відні. Одночасно він також читав лекції для робітників, полонених і брав участь у становленні "Союзу українських журналістів".

У вересні 1920 року разом із Сергієм Шелухіним, з яким Мурський також мав тісні контакти ще з часів Одеси, переїхав до Польщі. У Тарнові, де в цей час перебував екзильний уряд УНР, він зосередився на громадсько-політичній діяльності, був членом Ради Республіки, яка виконувала функції тимчасового парламенту у вигнанні.

Долучився до видання часопису "За державність", який заснувало Українське військово-історичне товариство, створене 1920 році у Варшаві інтернованими військовими армії УНР.

Після підписання Ризького мирного договору, згідно з яким уряд УНР мав покинути територію Польщі, В. Мурський змушений був шукати роботу для забезпечення себе і своєї родини.

У цей період він працював у банку, спочатку в Торуні, згодом у Кракові. Справжнім хобі, а на деякий час і засобом заробітку, для Мурського стала нова й популярна в Європі на початку 1920-х років радіотехнічна справа.

У Кракові він закінчив радіотехнічні курси. Після відкриття в місті радіостанції мовлення проголосив кілька виступів про українські справи.

Водночас В. Мурський не залишав своєї громадсько-політичної роботи, працюючи у краківському відділі Українського центрального комітету, громадської організації української еміграції в Польщі міжвоєнного періоду, яка займалася культурно-освітньою діяльністю, здійснювала юридичну та матеріальну допомогу українським емігрантам.

В умовах неможливості легальної діяльності на території Польщі українського еміграційного уряду Український центральний комітет тісно співпрацював з останнім і виконував роль його своєрідного громадського представника.

У лютому 1922 року Володимира Мурського призначили виконувачем обов`язків директора Департаменту преси та інформації Міністерства преси і пропаганди УНР.

Він відповідав за друк та поширення в діаспорі, а також на території більшовицької України періодичних видань українською мовою, які пропагували українську незалежність.

Виконував функції радника Міністерства закордонних справ УНР. Був активним діячем Прометеївського руху, мета якого полягала в організації спільної боротьби народів колишньої Російської імперії та СРСР, поневолених більшовиками, за утворення на цьому терені незалежних національних держав.

У грудні 1922 року В. Мурський у Львові особисто зустрічався з Юрієм Тютюнником і передавав листи, адресовані останнім до уряду УНР.

Розсекречення та оприлюднення останнім часом архівів Служби зовнішньої розвідки України дало змогу з`ясувати факти з біографії Володимира Мурського, пов’язані з його діяльністю в Стамбулі від 1929 до 1935 років.

Це останній, найбільш насичений подіями період його життя, що залишив помітний слід у діяльності української громади Стамбула та й всієї організованої української політичної еміграції Туреччини.

Стамбул наприкінці 1920-х років став центром агентурної мережі радянської розвідки, з якого здійснювалася розвідувальна діяльність спецслужб СРСР не тільки на Туреччину, а й на весь арабський Схід.

Окрім цього, у надрах ОГПУ визріла ідея проведення з використанням української громади Стамбула спецоперації проти лідерів "уенерівської" еміграції з метою встановлення каналів їх нелегального зв`язку з прихованими прихильниками на теренах України. Операцію мав проводити через Одесу Іноземний відділ ГПУ під контролем ОГПУ.

Архівні документи засвідчують, що органами ГПУ УСРР в українській громаді Стамбула, починаючи від 1925 року, було завербовано кілька осіб, зокрема і секретар громади М. Забєлло.

Від них регулярно надсилалася до Харкова в Іноземний відділ ГПУ УСРР докладна, майже щоденна, а інколи й щогодинна інформацію про діяльність представника уряду УНР у Стамбулі.

Завдяки глибокому агентурному проникненню радянських спецслужб в еміграційні кола під контроль радянських спецслужб було поставлено практично все листування української громади Стамбула з Варшавою та іншими центрами Європи, де перебували представники екзильного уряду УНР.

Таким чином, коли у квітні 1929 року Володимир Мурський був призначений на посаду Представника Уряду УНР у Туреччині, він прибув у добре облаштоване радянськими спецслужбами "агентурне гніздо" і майже відразу став важливим об’єктом їх оперативної розробки.

Інтерес з боку ГПУ до Мурського підсилювався ще й через його впевнену патріотичну, державницьку позицію, активну антирадянську діяльність та виконання поза межами своїх прямих дипломатичних обов`язків певних розвідувальних функцій в інтересах "уенерівської" спецслужби.

 Книга Володимира Мурського "Справжнє обличчя нової Росії"  

Але навіть у таких складних умовах Мурський зумів зробити багато корисного для України та відновлення в майбутньому її незалежності.

Постійно проживаючи та працюючи у Стамбулі, Володимир Мурський відповідав за вирішення проблем української діаспори, контакти з керівниками органів державної влади Туреччини, представниками іноземних дипломатичних представництв і спецслужб, збирання інформації розвідувального характеру щодо подій в Україні та організацію доставки морським шляхом в українські порти, насамперед Одесу, друкованих пропагандистських матеріалів проукраїнського змісту.

За час роботи в Туреччині Володимир Мурський налагодив робочі контакти з Вселенським Патріархатом, зокрема особисто з Патріархом Фотієм ІІ.

За організаційного сприяння В. Мурського в 1930 році відбувся візит до Стамбула Голови Ради міністрів УНР в екзилі В’ячеслава Прокоповича, під час якого на зустрічі Прокоповича з Фотієм ІІ було піднято питання про надання автокефалії Українській православній церкві.

В. Мурський також підтримував тісні стосунки з керівниками кримськотатарської діаспори в Туреччині, зокрема із Джафером Сейдаметом (Киримером).

У 1932 році за участі В. Мурського було розроблено та узгоджено з керівництвом Уряду УНР проект Угоди про створення Союзної держави України та Криму, який передбачав взаємне визнання незалежності УНР та Кримської Республіки і заснування спільної союзної держави після повалення більшовицького режиму.

Перебуваючи в Стамбулі, Володимир Мурський видав дві книжки турецькою мовою: "Україна та її боротьба за незалежність" (1930) і "Справжнє обличчя нової Росії" (1932), у яких активно відстоював ідею необхідності відновлення української незалежності та знищення більшовизму.

Перша книга була презентована автором президентові Турецької республіки Мустафі Кемалю, мала схвальні відгуки в турецькій та азербайджанській емігрантській пресі, а друга – розіслана турецьким політичним, військовим і культурним діячам.

 Книга В. Мурського "Україна та її боротьба за незалежність"  

Окрім цього, Мурський опублікував велику статтю про Україну в журналі "Альманах", який видавався у Стамбулі турецькою мовою представниками азербайджанської діаспори та поширювався на сусідні країни арабського Сходу – Персію, Афганістан, Єгипет, Ірак, мусульманську частину Індії.

Володимир Мурський помер 19 липня 1935 року на 47-му році життя. Зроблена фахівцями лікарні району Бакиркьой трепанація черепу позитивних наслідків не принесла.

Передчасна смерть Мурського була спричинена важкою хворобою – пухлиною головного мозку. Напевне, далися взнаки багаторічні нервові перевантаження, відсутність нормального відпочинку, спадкові фактори. Не слід повністю відкидати й можливі методи роботи радянських спецслужб з усунення політичних противників.

За наполяганням дружини Володимира Мурського поховали на католицькому цвинтарі у Стамбулі. На похоронах, які відбулися 20 липня 1935 року, були присутні родина Мурського, члени української громади, а також представники північнокавказької, азербайджанської, туркменської та грузинської емігрантських колоній Стамбула.

Домовину було вкрито великим національним прапором і вінком з українськими стрічками. Після смерті Володимира Мурського Уряд УНР нових представників до Туреччини більше не відряджав.

Свідоцтво про поховання Володимира Мурського турецькою. Фото: А. Усенова 

Непросто в ці нелегкі часи складалася доля рідних і близьких Володимира Мурського.

Дружина Володимира Мурського Софія (Зося) Вольська-Мурська (1894–1946) була відомим громадським діячем, перекладачем з англійської та французької мов, філологом.

Народилась на Канівщині в 1894 році. Освіту отримала в католицькій школі при монастирі Святого Онуфрія у Львові (Львівський Василіянський кляштор). Згодом навчалася за кордоном у Франції та Англії.

З 1918 року за протекцією В’ячеслава Липинського працювала перекладачем у Міністерстві закордонних справ УНР, у складі якого в 1920 році була змушена виїхати в еміграцію.

Була секретарем утвореного 18 червня 1920 року у Відні Українського жіночого союзу. Входила до управи цього товариства. У 1921 році у Відні одружилася з В. Мурським.

Софія Вольська-Мурська була першим перекладачем на англійську мову драматичного твору Лесі Українки "Вавилонський полон", який був виданий у Великій Британії та США в 1916 році.

Товаришувала з Оксаною Драгомановою – двоюрідною сестрою Лесі Українки та одночасно племінницею відомого історика Михайла Драгоманова.

 Свідоцтво про поховання Володимира Мурського французькою, видане католицьким цвинтарем. Фото: А. Усенова 

У 1926 році в Києві видавництвом "Книгоспілка" була видана книга братів Жерома та Жана Таро "Пригоди Самби Діуфа" в українському перекладі С. Вольської-Мурської.

Виданням книги, напевне, займалася її мати, яка в цей час проживала в Києві – Стефанія (Францишка) Вольська (1863–1930). Остання теж була відомою особистістю серед української творчої інтелігенції кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст.

Під час перебування в Туреччині займалася громадською діяльністю. Брала участь у міжнародному жіночому конгресі, який відбувся у Стамбулі в 1935 році. Після смерті чоловіка С. Вольська-Мурська разом із дітьми у 1936 році переїхала до Галичини, а наприкінці Другої світової війни – до Німеччини.

Як вдова відомого діяча УНР отримувала певний час матеріальну допомогу від Державного центру УНР в екзилі, який у свою чергу фінансував уряд Польщі. Померла 1946 року та похована в Мюнхені на одному цвинтарі зі Степаном Бандерою.

Дочка Мурських – Софія Мурська (1921–1995). Народилася в Тарнові (Польща). У другій половині 1920-х років здобувала середню освіту в Парижі, де в цей час проживала старша сестра її матері – Марія Стефанівна Пчелинська.

Після переїзду подружжя Мурських до Стамбула Софія восени 1930 року була переведена до місцевої французької гімназії. З огляду на малолітній вік, до місця проживання батьків її супроводжувала тітка. Згодом М. Пчелинська теж залишилась проживати разом із Мурськими і стала активним членом української громади Стамбула.

Після смерті батька Софія Мурська разом із матір`ю проживала в Західній Україні. 5 серпня 1942 року вона вийшла заміж за відомого в Галичині, а згодом в українській діаспорі вченого-тюрколога Євгена Завалинського.

Вінчання відбувалося у Львові, в церкві Святого Онуфрія при монастирі, в якому колись навчалася мати Софії. Софія Мурська (Завалинська) знала французьку та турецьку мови. Вже у 18-річному віці друкувала у львівських часописах популярні нариси про Туреччину.

Після одруження разом із чоловіком працювала вчителем у школі села Дубаневичі, що неподалік Львова (нині село Городоцького району Львівської області).

У першій половині 1944 року подружжя Завалинських, у яких 18 січня 1944 року народився син, названий, напевно, на честь діда Володимиром, виїхало в еміграцію до Франції, а в 1950 році родина переїхала до Австралії, де оселилася в передмісті Мельбурна.

Софія Завалинська, як і її чоловік, займалася переважно громадською діяльністю, викладала в українській школі, була секретарем шкільної ради та українського кафедрального екзархату, виконувала іншу роботу в українській громаді Мельбурна, займалася писанкарством, публікувала статті, присвячені українському мистецтву.

Чоловік та син Софії Завалинської регулярно публікували праці у виданнях товариства Шевченка в Австралії.

 Могила В. Мурського на католицькому цвинтарі Стамбула, район Ферікьой. Фото: А. Усенова

Друга дочка – Олена Мурська (Супрун) після повернення разом з родиною зі Стамбула до Західної України в еміграцію не виїжджала. Проживала у м. Соснівка Львівської області.

Її чоловік, Супрун Михайло Макарович, 1923 р. н., родом з м. Ворожби, Сумської області. Його родина постраждала під час Голодомору 1932-1933 років. Про це є відповідні спогади Супруна М. М., які увійшли до книги "Голгофа українського народу" .

Мати Володимира Мурського, Антоніна, пережила у Львові радянську та нацистську окупації, а в 1944 році разом із родиною доньки Іванни Петрів виїхала спочатку до Німеччини, а потім до Бельгії, де брала активну участь у діяльності місцевої української громади. Померла у повоєнний час, похована в Брюсселі.

Сестра Іванна-Христина Мурська (після одруження – Петрів) (20.01.1892 – 5.11.1971), захопившись прикладом старшого брата, увійшла в історію України та українського визвольного руху як видатний громадський діяч, педагог та письменник.

Разом із матір’ю вона з початку емігрувала до Бельгії, а потім до Канади, ставши помітною постаттю в українській еміграції. Її життю та діяльності присвячена робота І. Стражнікової, про яку вже згадувалося раніше.

Племінники В. Мурського за лінією сестри Ярослав-Володимир (1915 р. н.), Ростислав-Денис (1923 р. н.) і Микола (1925 р. н.) Петріви брали участь у Другій світовій війні, перебуваючи в дивізії військ СС "Галичина".

Наймолодший із них потрапив у радянський полон і був засланий до Сибіру, інші опинились у західній зоні окупації та в полоні союзників. Старший Ярослав-Володимир у 1951 році емігрував до Канади, куди згодом переїхала і його мати, сестра В. Мурського Іванна-Христина Петрів.

Брат Петро Мурський (1894 р.н.) у міжвоєнні роки став відомим у Львові культурно-просвітницьким діячем, режисером-постановником вистав українських драматургів, активно підтримував театральну самодіяльність української громади Галичини. Сам був автором багатьох п’єс і вистав.

Наймолодший брат – Левко (1897 р. н.) загинув під час Першої світової війни.

Отже, Володимир Васильович Мурський прожив коротке, але надзвичайно насичене та багате на події життя, життя невтомного борця за свободу власного народу.

До останнього подиху він вірив у те, що його мрія – падіння радянської тоталітарної імперії та відновлення державної незалежності України – обов`язково здійсниться. Хоча це сталося тільки через 56 років після смерті Володимира Мурського, однак у цьому, безперечно, є і його заслуга.

Р.S.: Авторам статті не вдалося, на жаль, встановити біографічні дані всіх близьких і рідних Володимира Мурського. Зокрема, немає повної інформації стосовно другої дитини подружжя Мурських, Олени.

Невідома доля Петра Мурського. Робота зі збору такої інформації є надзвичайно складною, тому будемо вдячні всім, хто зможе нам у цьому допомогти. Контактна адреса: dmit.kozlov@gmail.com.

Читайте також:


Від Крут до Оксфорду: життєпис вояка армії УНР Митрофана Швидуна

За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР

Євген Коновалець у революційну добу 1917—1921

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Микола Лівицький – український президент зі Жмеринки



Теми: історія України, ХІХ сторіччя, ХХ сторіччя, УНР, Українська революція, Туреччина




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова