Українська правда
Історична правда

Відродження Пласту в Україні. 1988 рік

11.10.2018 _ Юрій Юзич
Версія для друку

Якщо в націоналіста Андрія Парубія настільною книгою для відродження Пласту була довоєнна книжечка "Юнацтво і Пласт" Дмитра Донцова, то в християнсько-демократичному середовищі пластунів-неофітів цю роль виконувала популярна брошурка діаспорного Пласту, яка "прилетіла із США" – книжечка Івана Франіва "Батькам про Пласт".

Ішов 1988 рік – тисячоліття хрещення України-Руси. Пластуни всього діаспорного українського світу під гаслом "За віру Христову!" готувались до масової участі у святкуваннях цього визначного ювілею.

На літо готувалась мандрівка до Риму пластунів із США, Канади, Німеччини, Великобританії, Аргентини, Австралії. Австрійські скаути збирались вперше привезти на Різдво до Європи Вифлеємський вогонь миру, який тепер щорічно з Відня поширюють скаутською естафетою пластуни по всій Україні.

Листівка Пласту в Австралії. Оформлення Василя Лабаза

На 18-20 листопада в Торонто планувалася ювілейна 10-та Конференція Українських Пластових Організацій (КУПО), а також чисельна участь пластунів у Світовому Конгресі Вільних Українців.

На кінець року, в рамках КУПО, фіналізувались матеріали кількарічної дискусії Третього пластового конгресу. Основне питання – "візія вічної української діаспори і роль Пласту в ній" (зокрема і візія Пласту у 2000 році).

Канадсько-швейцарський пластун Богдан Гаврилишин вже відчув близький розвал СРСР і саме у 1988 році здійснив два перші візити в Україну, щоб відкрити у Києві Міжнародний інститут менеджменту.

А ще один канадський пластун – Орест Субтельний – видав свою книгу "Україна: Історія" (Торонто, 1988), якій в короткому часі судилось стати головним популярним посібником з вивчення української історії.

Внесок "підрадянських" довоєнних пластунів у відродження Пласту

У той же час у підрадянській Україні довоєнні пластуни і післявоєнні дисиденти почали використовували можливості комуністичної "перестройки" і спопуляризованої "гласності" (правда, під пильним наглядом всесильних КГБ і КПУ).

  Пластун-сеніор Орест Субтельний в пластовому однострої. Канада, 1987 рік

Середовище львівських інтелектуалів ще з листопада 1987 року почало видавати машинописний літературно-громадський альманах-самвидав "Євшан Зілля".

У третьому числі цього нелегального видання, яке вийшло в другій половині весни 1988 року, вихованець 11 пластового полку ім. І. Мазепи в Станиславові [нині Івано-Франківськ—ІП], доктор філологічних наук Юліан Редько надрукував статтю під назвою "Український Скавтінг (Пласт)". Це була перша об’ємна позитивна публікація про пластовий рух в СРСР.

Часопис швидко потрапив в діаспору і публікація Ю. Редька стала першою вісткою про можливість відродження Пласту в Україні.

  Юліан Редько. У 1920-х роках був редактором нелегальної газетки "Метеор" – видання Організації вищих клас українських гімназій (ОВКУҐ), до якої входили гімназистами також і пластуни С. Бандера та Р. Шухевич

Оскільки цей його матеріал охоплював лиш довоєнний період, Ольга Кузьмович – пластова провідниця в США і теж вихованка довоєнного Пласту в Галичині – зробила спробу передати для публікації в "Євшані", як продовження, свій раніше підготовлений огляд історії Пласту після другої світової війни (переславши цей матеріал на 5 машинописних сторінках Ларисі Онишкевич, на її прохання).

Пластові дослідники тих подій дотепер вважали, що 13 травня 1988 року у Львові відбувся мітинг, де перед десятками тисяч студентів і старшокласників пролунав заклик, зокрема, і до відродження Пласту.

Однак, перший масовий і несанкціонований комуністичною владою мітинг у Львові відбувся місяцем пізніше – 13 червня. На цьому легендарному мітингу, який пройшов на площі перед пам’ятником Івану Франку було започатковано – як і планувалось – Товариство рідної мови ім. Тараса Шевченка.

Мітинг був стихійний (збори, які мали відбутись в приміщені влада зірвала), тому там могло бути максимум кілька тисяч учасників, але точно не десятки тисяч.

У кожному разі інформація про Пласт ширилась різними способами. У Львові і в Галичині мешкало багато довоєнних пластунів, які підтримували між собою стосунки і, очевидно, контактували з неофітами нової хвилі українського національно-визвольного руху.

Атмосферу подібних комунікацій добре передає фрагмент зустрічі Любомира Довбуша (один з перших ініціаторів і організаторів відродження Пласту у Львові) із двома вихованцями 11 пластового полку ім. І.Мазепи в Станиславові і куреня старших пластунів "Довбушівці":

"Ми сиділи у затишній квартирі старого львівського будинку, де все "дихало" історією. Вона і у спогадах наших співрозмовників – Юліана Кириловича Редька та Григорія Бенедиктовича Салевича. Обом – за вісімдесят. Та ось звучить слово "Пласт", і немов скинуто з плечей тягар років, в очах – молодечий блиск (…)

Цим людям враз нагадали про їхню вже далеку юність та молодість. А вона тісно пов’язана з життям у Пласті. І Григорій Бенедиктович, і Юліан Кирилович у гімназії відчули весь смак життя з об’єднаних спільною ідеєю загонах української молоді. Скільки фотографій зберігається з тих далеких двадцятих років.

"Ось тут ми табором на Бескидах, а це мандрівка по Дністру, а он то – я, бачите яким був". Спогади, спогади… А висновок такий: у житті їм обом надзвичайно придався отой пластівський гарт.

Зрештою, кожен з них став поважною людиною. Ю. К. Редько – знаний вчений у галузі мовознавства, професор. Г. Б. Салевич пішов на пенсію з посади заступника директора Інституту суспільних наук АН УРСР".

  Вихованці Пласту 1920-х, які пережили СРСР в Україні. Церемонія першої офіційної пластової присяги відродженої організації, 12 серпня 1990 р. Степан Коржинський-"Коржик" (1906-1997), Ольга Воробкевич-"Пінокіо" (1911-2007) та Юліан Воробкевич-"Дзіргач" (1906-1996)

Андрій Парубій – ініціатор відродження Пласту в Україні

Інформація про Пласт приходила не лише зі спогадів. Так, Андрій Парубій черпав інформацію про Пласт із архівних даних, до яких мав доступ під час підготовки курсової роботи в якості студента історичного факультету львівського університету.

А також із перефотографованої брошурки Дмитра Донцова "Юнацтво і Пласт" (Львів, 1928), яку рівно 60 років перед цим видало своїм коштом середовище Романа Шухевича, згуртоване у курені старших пластунів "Чорноморці".

 

Згодом А. Парубій напише у віснику "Спадщина", виданому напередодні першого установчого з’їзду Пласту (Брюховичі, травень 1990): "Проаналізувавши розвиток "Пласту" і молодіжних організацій, які діяли після його розпуску, ми дійшли думки, що згуртування молоді, запропоноване "Пластом", є найбільш оптимальним і досконалим.

І що б ми не організовували, маючи на меті створення організації для виховання молоді ми, однак, дійдемо до ідеї "Пласту". І от, згуртувавшись восени 1988 року, певною мірою усвідомлюючи всю відповідальність звання пластун, ми зорганізувались, як історико-просвітянське товариство "Спадщина"".

 Редакторська стаття Андрія Парубія у віснику "Спадщина", весна 1990 року

Саме "Спадщина" стала першою пластовою групою, яка фактично – хоч і не формально – активно взялась за відродження пластового руху в Україні.

Ідея організації виникла ще у серпні 1987 року у чотирьох студентів медучилища: Тараса Родцевича, Богдана Малєрика, Тараса Говзана та Ярослава Кашуби (згодом до них приєднались Андрій Клімашевський, Андрій Холодян, Василь Бурий і Микола Кацал, Андрій Парубій).

Офіційною датою створення "Спадщини" вважається 28 березня 1988 року, коли відбулись перші установчі збори на квартирі в Миколи Кацала. А у травні того ж року у містечку Комарно (Городоцький район Львівьскої обл.) на могилі героїв УСС і УПА побратими прийняли урочисту присягу на вірність Україні та національній ідеї.

Тобто ще до появи публікації Ю. Редька в "Євшан-Зіллі". Зрештою і сам Парубій у ще не опублікованому інтерв’ю від 18 липня 2018 року підтверджує, що зовсім не ця стаття, а брошурка Дмитра Донцова і архівні дані спонукали його до відродження Пласту.

Перший "Тиждень Пласту" в парламенті, 11 квітня 2017 року

Вище згадане датування в цитаті А. Парубія ("восени 1988 року"), ймовірно, прив’язане до першого публічного виступу "Спадщини", який відбувся у грудні 1988 року – коли товариство взяло участь в охороні антирадянського мітингу.

Надалі охорона антирадянських мітингів стала одним з важливих пунктів діяльності організації, подібно до практики 1920-х років коли саме пластуни, як правило, здійснювали охорону українських громадських масових заходів.

 "Спадщина" і група охорони УГС-УРП на спільному вишколі в Карпатах. Верхній ряд зліва: Микола Величкович-"Звір", Олег Петровський-"Лис", ?, Олег Ревть, Володя Маланчук-"Маланя". Нижній ряд зліва: ?, "Дощ", ?, Володимир Мазур-"Гуцул", Ярослав Кашуба-"Лис", Андрій Тягнибок-"Змій" і Андрій Терпиляк-"Тур"

"У [19]88-му році я – згадує А.Парубій – був керівником підпільної патріотичної молодіжної організації "Спадщина". Вона починалася як відновлення "Пласту". Просто потім, у 89-му році, ми зібрали конференцію. І у нас пішла дискусія, що до того, що нам з діаспори говорили про те, що скаути сучасні мають залучати всіх.

А ми їм говорили, що у [Олександра] Тисовського написано, що Пласт – це організація української молоді. І в нас почалися дискусії, тому "Спадщина" і Пласт лишилися існувати як дві організації".

Конференція про яку йдеться, це спроба установчого пластового з’їзду у Брюховичах (19-20 травня 1990 р.). У пластовому музеї в США зберігся список учасників цього з’їзду – 108 осіб зі різних областей України.

Окрім А. Парубія-"Вовка" із 9-ти вищезгаданих перших "спадщанців" там був також Тарас Родцевич-"Тур" і Ярослав Кашуба-"Лис" (двоє із тих чотирьох студентів, які у серпні 1987 року виробили ідею створення "Спадщини").

За спогадами А. Парубія загалом у Брюховичах було 12 "спадщанців". Був серед них і сьогоднішній пластовий приятель Микола Величкович-"Звір", заступник керівника Самооборони Майдану і діючий народний депутат України, член парламентського комітету з питань молоді.

Фрагмент списку учасників установчих зборів Львівської обласної просвітицько-спортивної організації "Пласт". Львів, 19 травня 1990 року

Треба відзначити, що коли зимою 2013-2014 рр. вихованці Пласту і "Спадщини" зустрілись під час Євромайдану, то швидко зійшлись, перемішались і почали працювати одною командою в штабі Самооборони Майдану. Ключовим було слово "довіра", а відчуття такі, що ніби й виростали в одній організації.

Юхновський і пластова футболка Вакарчука

Канадська пластунка Оксана Закидальська, вважає, що "не було однієї події від якої почалося відродження Пласту в Україні", а "було декілька джерел цього відродження".

І в першу чергу називає академіка Ігоря Юхновського, який у ті часи був директором Малої академії наук у Львові, позашкільної освітньої установи.

У вересні 1988 року Ігор Рафаїлович відвідав Торонто і зустрівся у наукових справах із своїм колегою-фізиком Юрієм Даревичем (активним пластуном-сеніором в Канаді).

Відтак мав нагоду зустрітися з пластовою молоддю і посібником Олександра Тисовського "Життя в Пласті". Коли І. Юхновський повернувся в Україну, то надіслав запрошення від Малої Академії Наук групі української молоді в Торонто.

 Канадські пластуни, 1988 рік

Така група канадських пластунів, в складі 14 членів пластового юнацтва та двох виховників, у наступному році дійсно відвідала Україну і поклала початок ще одній ініціативній групі, яка теж була співтворцем з’їзду в Брюховичах у травні 1990 року і спричинилась – врешті-решт – до створення 1-го куреня ім. Короля Данила і 2-го куреня ім. Олени Степанів.

Це була група діючого народного депутата України Ігора Гриніва, яка разом із діаспорою опонувала групі Андрія Парубія на з’їзді в Бюрюховичах (група була більшою, але саме такою її запам’ятав Парубій).

Михайло Чаплига (донедавна – прес-секретер омбудсмена з прав людини в Україні) виростав у згаданому 1-му курені ім. Короля Данила. Він досі пам’ятає цікавий нюанс із біографії свого однокласника Святослава Вакарчука, із яким сидів за одною партою.

Михайла як активного пластуна легко обурював той факт, що С.Вакарчук носив пластову футболку, яку отримав десь по лінії розвитку співпраці між І. Юхновським та канадським Пластом, щодо відродження Пласту в Україні.

Умовна група Юхновського-Гриніва у 1988 році, в особі шанованого Ігора Рафаїловича, лише задумувалась про Пласт. Організаційно вона оформилась лише в жовтні наступного року.

Однак вже у 1990 році команда Юхновського стала основою навколо якої розвинувся (ще за СРСР Пласт у Львові налічував вже більше 500 пластунів) і продовжує розвиватись сучасний Пласт в Україні.

Ігор Юхновський на відкритті Ювілейної міжкрайової пластової зустрічі (ЮМПЗ) з нагоди 90-річчя Пласту. Серпень 2002 року.

 "Зараз в Україні ми маємо систему, яка залишилася після Радянського Союзу, твердив Ігор Юхновський напередодні Помаранчевої революції. — Пласт автоматично асоціюється зі словом "націоналіст" у комуністичному потрактуванні.

Але водночас своїми розумними універсальними, милими дітям іграми Пласт мимохіть опановує все більшу територію України. Сьогодні в Україні є багато ініціативних людей, які хочуть щось робити для своїх дітей. Їх об'єднання — це завдання Державного комітету у справах сім'ї та молоді. І я думаю, що комітет повинен опертися на Пласт".

Християнсько-націоналістичний Пласт

Ідея відродження Пласту нуртувала також і в середовищах катакомбної УГКЦ та Української Гельсінської групи (УГГ), яка 7 липня 1988 року перетворилась в Українську гельсінську спілку. Мріяв про це один із давніх членів УГГ Василь Січко – український дисидент, син членів ОУН і політв’язнів.

У квітні 1988 року В. Січко написав програму і статут Українського християнського демократичного фронту (УХДФ), а в листопаді цього ж року звернувся до радянської влади із заявою про реєстрацію цієї організації, надання їй офіційного статусу.

У програмі йшлося про створення національних Збройних Сил, визнання національної символіки державною (тризуба, синьо-жовтого прапора і славня "Ще не вмерла Україна"), а також про узаконення товариств "Просвіта" і "Пласт".

Василь Січко. Портрет Анни Діденко

Дотепер вважалось, що вперше ідея відродження Пласту в Україні визріла саме в середовищі УХДФ. Однак, виходячи із вище перелічених фактів, можна ствердити, що ця група – хронологічно – була третьою...

Однак публічно, дійсно, саме середовище УХДФ першим задекларувало відродження Пласту в Україні. Зроблено це було, правда, вже у наступному році – 13 січня 1989 року (за день до старого нового року).

Того дня було "вирішено відновити при УХДФ організацію Пласт", а відповідна новина з партійного антирадянського життя в Україні шокувала пластову понадпартійну діаспору.

Реалізація ідеї В. Січка розпочалася у жовтні 1988 року. Безпосередньо організацію Пласту розпочав Роман Чекальський (активіст середовища вірян підпільної УГКЦ), який одночасно займався катихизацією майбутніх пластунів.

Пластової літератури у них не було, доводилось розшифровувати матеріали з історії Пласту, розпитувати старших людей, що були колись у Пласті, збирати спогади – саме цим і зайнявся Чекальський.

Українська греко-католицька молодь після відправи Служби Божої (Верхнє Синьовидне, 1984 рік). У верхньому ряді другий з права о. Михайло Гаврилів, поруч зправа Роман Чекальський

"Ми як свідома молодь, що зростала у підпіллі – згадує Р. Чекальський – серед повного розгулу радянської бездуховності та повної деморалізації людей, мали свої гуртки, друкарні, та багато різної забороненої на той час літератури. Часопис "Христос Наша Сила", "Світло" "Сівач", "Мета", Кобзар ще старого добільшовицького видання…

Саме із тих джерел я дізнався про молодіжну організацію Пласт, усю її історію життя та діяльність на теренах західної України, що було для мене взірцем справжнього патріота християнина та націоналіста".

Якщо у націоналіста А. Парубія настільною книгою для відродження Пласту була довоєнна книжечка "Юнацтво і Пласт" Д. Донцова (перевидавалась і в діаспорі), то в християнсько-демократичному середовищі пластунів-неофітів цю роль виконувала популярна брошурка діаспорного Пласту, яка "прилетіла із США" – книжечка Івана Франіва "Батькам про Пласт" (очевидно, друге видання, видане у 1986 році в Канаді).

"Батькам про Пласт", друге видання 1977 року

Книжечку І. Франіва, ймовірно, допомогла переслати з Північної Америки дисидентка Стефанія Петраш (матір В. Січка), яка у червні 1988 – лютому 1989 року перебувала на запрошення родичів у Канаді.

Вважається, що під час того візиту вона в інтерв’ю радіостанції "Свобода" (Вашингтон) сповістила цілому світові про те, що УХДФ домагається демократичних змін в Україні, зокрема легального відновлення діяльності товариства "Пласт" на території України.

З цього християнсько-демократичного Пласту кінця 1980-х в серпні 1990-го року першу легітимізовану світовим проводом Пласту пластову присягу склало 8 осіб із 25 допущених прихильників: Ольга Посполита, Віра і Орест Тарнавські, Мирон Гуменецький, Юрій Міндюк, Роман Тлустяк-"Кінь", Орест Поломаний та Андрій Скоп (принагідно дякую тут Б. Гасюку за уточнення цього списку).

Лист-подяка за книгу "Батькам про Пласт" одного з керівників Пласту, створеного УХДФ, до Петра Содоля. Документ зберігається в пластовому музеї США.

Відзначимо ще, що у квітні 1990 року УХДФ став Українською християнсько-демократичною партією із середовища якої згодом виросла молодіжна організація – відома тепер, як "Демократичний альянс".

Реакції діаспорного Пласту на процеси в Україні

Водночас із заявою В. Січка керівництву комуністичної України з вимогою – зокрема – відродження Пласту, у Торонто розпочалися 10-ті Збори Конференції українських пластових організацій (КУПО).

Звіти, резолюції і рекомендації цих зборів, загалом свідчили про критичну відсутність оперативної інформації щодо подій, які розгортались в Україні.

З одного боку збори вшанували і 4 пластунів з України, які за три останні роки відійшли на Вічну ватру [померли – ІП], в т. ч. Катрусю Зарицьку (тобто певні контакти з краєм підтримувались).

З іншого ж – у звіті щодо міжнародної діяльності відзначались захоплення подіями, що проходили в балтійських країнах і при цьому відзначалось: "А коли ми дочекаємося тої хвилини, що ідеї Пласту розпливуться вільно на наших рідних землях?"

 

"Проголошені в СССР перебудова і відкритість не зазнали в Україні цієї самої реакції, що у балтійських народів – писав голова головного пластового проводу. – Подивляємо тих наших братів і сестер, які не зважаючи на це взялися до праці. Одначе побоюємося, що свідомість пересічного громадянина у великих частинах України не досить висока, щоби використати вповні настаючі сприятливіші обставини…"

І далі: "Пласт розуміє свою незмінну історичну місію, готовий своєю виховною працею допомогти нашій громаді в діаспорі, щоб вона у свою чергу могла принести потрібну допомогу нашим братам і сестрам на рідних землях".

Делегати 10-х Зборів КУПО – Інститут Св. Володимира в Торонто, 18-20 листопада 1988 року. Перший ряд: Ірина Куровицька, Ігор Сохан, Петро Саварин, Ольга Саварин, Софія Скрипник. Другий ряд: Ярослав Розумний (з мандатом), Андрій Бігун

Найбільш прогресивну позицію щодо подій в Україні, виходячи із звітів на зборах, займав Пласт в Німеччині. Мюнхенські пластуни брали участь в демонстраціях з приводу ліквідації УГКЦ в УРСР, в роковини Чорнобильської катастрофи.

У 1987 році разом з політичними в’язнями Раїсою і Миколою Руденками організували "День Українського Політв’язня". Голова Пласту в Німеччині Марта Мялковська з особливою наснагою наголошувала потребу живого контакту з Україною, що Пласт мусить стати організацією для тих, хто "в пристосований до сьогоднішнього часу й обставин спосіб, готовий служити Богові й Україні".

 

У загальних постановах і привітах КУПО першим пунктом (тобто на самому початку) збори привітали "увесь український народ в Україні". Це формулювання дуже важливе з огляду на подальшу дискусію, яку вів А. Парубій на пластовому з’їзді у Брюховичах в травні 1990 року.

У звітах також загадується Постанова КУПО "що до Пласту можуть належати тільки україномовні діти". Ця остання теза діє в Україні і дотепер.

Збори також однозначно натякнули, кого пластовий діаспорний світ бачить своїм партнером щодо подій в Україні:

 Світлина з пластової посвідки Ореста Гаврилюка в таборах переміщених осіб Німеччини. Мюнхен, 1949 рік. Джерело: Скавтопедія

"З подивом спостерігаємо сучасний змаг до самостійности в Україні і заявляємо йому свою всесторонню підтримку. Віта­ємо у вільному світі членів українського руху опору, зокрема колишнього голову Української Гельсінкської Групи в Україні, Миколу Руденка, та запевняємо їх про свою підтримку…".

Новообраним головою головного пластового проводу став ветеран в’єтнамської війни лікар-офіцер Орест Гаврилюк-"Йонтек" з куреня "Чорноморці" (заснованого ще Романом Шухевичем).

Він поінформував делегатів КУПО про те, що на Батьківщині спостерігається щораз більше зацікавлення Пластом і здійснюються спроби отримати згоду радянської влади на легальне відновлення пластової праці.

Петро Содоль, 1987 рік

Делегати і гості зборів погодилися надалі уважно відстежувати події в Україні і шляхом особистих контактів ширити Пластову Ідею, знайомити українську молодь з формами і методами пластування.

Пластовий провід чітко усвідомлював гостру потребу якісних пластових методичних матеріалів для активістів в Україні. І діяти в цьому напрямку, ймовірно, почав ще в кінці 1988 року.

У кожному разі, не пізніше квітня 1989 року, за свідченнями Ольги Кузьмович, через правозахисницю Божену Ольшанівську та іншими шляхами в Україну вже було передано "Життя в Пласті", "Посібник зв’язкового" та інші виховні матеріли.

Божена – багатолітня голова організації Americans for Human Rights in Ukraine – в серпні 1988 року й сама відвідала Україну і під час цього візиту познайомилась із В. Січком, який її зустрічав в аеропорту Одеси.

За цю акцію нелегального перекидання пластових посібників до підрадянської України звітував перед головним пластовим проводом ще один бойовий офіцер в’єтнамської війни – Петро Содоль, син сотника Армії УНР Петра Зілинського-Содоля.

На цих же 10-х зборах КУПО він став головним булавним пластунів-юнаків в світі. Як відомий дослідник історії УПА та президент видавничої корпорації "Пролог", П.Содоль добре розумівся на справі постачання нелегальної літератури в Україну.

За спогадами ініціаторів відродження Пласту в Києві у травні 1989 року вони вже користувались посібником "Життя в Пласті", який дістали через підпільну УГКЦ.

Приблизно у цей же час, серед духовної літератури, що надійшла із Польщі, цю книгу отримав і один із священиків в Тернополі.

Ці пластові посібники, дійсно, були найбільш затребуваними серед ініціаторів і організаторів відродження Пласту. І загалом, функцію свою виконали успішно.



Юрій Юзич
Історик, голова Крайової ревізійної комісії "Пласту - НСОУ", випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.

Теми: ХХ сторіччя, УРСР, Пласт, громадські діячі, Перебудова




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter