Українська правда
Історична правда

Ніна Строката-Караванська. Донька української Одеси

08.12.2018 _ Юрій Зайцев
Версія для друку

Історія одеситки, жінки, лікарки, політув'язненої і дружини політичного зека не дуже вписується у стереотипне уявлення про причорноморське місто 1970-тих. Однак, саме завдяки таким людям русифікація і комуністичні репресії не змогли знищити потужний струмінь українства на півдні країни.

Побутує думка, що рух опору тоталітарному режимові в Україні — це особливість її західних теренів та ще столиці - Києва. Виснажені масовим репресіями, зачумлені десятиліттями ідеологічної одурманювання та відчужені від прабатьківського коріння кількасотлітньою русифікацією, мешканці східних та південних регіонів нібито перебували у блаженній наркотичній сплячці, мали за найвище щастя славити рідну компартію, бути п’єдесталом для її вождів і перегноєм для процвітання марксо-ленінських ідей. Така точка зору не позбавлена певного сенсу, але не відображає істини.

Досить згадати Олексу Тихого з Донеччини, Миколу Руденка та Івана Світличного з Луганщини, Михайла Масютка з Херсонщини, Івана Сокульського з Дніпропетровщини, Володимира Савченка з Запорізької області, Гелія Снєгірьова та Генріха Алтуняна з Харківщини.

Не збідніла опозиційними традиціями й Одещина.

Нині широкому загалу відомі імена Святослава Караванського, Ганни Голумбієвської, Олекси Різниківа, Василя Барладяну, В’ячеслава Ігрунова, Ганни Михайленко, Павла Отченашенка, Галини Могильницької, Леоніда Тимчука, Рейзи Палатник, Леоніда і Валентини Сірих, Ірини Ратушинської, Ніни Одолінської, Олега Коденчука, Віктора Гончарова, Петра Бутова та багатьох інших — караних, переслідуваних, гнаних, суджених за вільне слово, за любов до України, за прагнення жити у незалежній, демократичній державі.

Чільне місце серед них належить Ніні Строкатій.

Ніна Строката

Пригадую, як у розпал літа 1998 р. не хотілося вірити несподіваній звістці про її відхід у ліпший світ. Жевріло сподівання на помилковість, неточність інформації "Голосу Америки".

Та наступного дня зателефонував відомий учасник визвольного руху Веніамін Дужинський і розповів про дзвінок зі США від колишнього співв’язня Святослава Караванського — видатного мовознавця, перекладача і поета, чоловіка Ніни Строкатої. Він сповістив про смерть дружини і дату похорону — 8 серпня: приїжджай, якщо зможеш.

Некролог у американській газеті "Свобода", серпень 1998 р.

Відразу в пам’яті зринув епізод. Знайомлячись в Одеському архіві УСБУ з кримінальною справою Ніни Строкатої, Олекси Різниківа та Олексія Притики, засуджених у травні 1972 р. до позбавлення волі в таборах суворого режиму, вдалося відшукати вражаючий документ: рукописний авторський текст останнього слова Строкатої на процесі в Одеському обласному суді.

Мріяв зустрітися з нею, записати на диктофон її спогади. Та не судилося.

Земне життя Ніни Антонівни Строкатої (за зрусифікованим паспортним записом — Строкатової) вмістило в себе три головних етапи: перший — до арешту, другий — слідство, суд, ув’язнення, заслання і третій — боротьба в еміграції.

Найвірогіднішим джерелом інформації про перший етап є її власна розповідь на суді.

Книга спогадів про Ніну Строкату-Караванську, яку впорядкував її посправник, поет Олекса Різників

Народилася 31 січня 1926 р. в Одесі. Після отримання середньої освіти у 1942 р. вступила до медінституту, який з відзнакою закінчила 1947 року. Водночас роках працювала санітаркою у військовому госпіталі. За конкурсом отримала посаду молодшого наукового співробітника медінституту. У 1950-1952 рр. — асистентка кафедри епідеміології інституту удосконалення лікарів, а наступних шість років працювала на кафедрі мікробіології у альма матер.

Далі — дворічна праця заступником головного лікаря у Татарбунарах і стільки ж — завідувачем сільської лікарської дільниці. 1962 року повернулася асистенткою до медінституту, а в 1963-1971 рр. була молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії цього ж вузу.

1971 р. змушена була виїхати до Нальчика, де до арешту викладала мікробіологію в медучилищі. На той час Строката опублікувала 23 наукових праці, підготувала кандидатську дисертацію, володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською та російською мовами .

Восени 1941 р. п’ятнадцятилітнім дівчиськом Ніна заприятелювала зі своїм однолітком Олегом Легким. На пропозицію старшого на кілька років Святослава Караванського, який вирвався з німецького оточення в білоруських лісах і повернувся до окупованої Одеси, він включився у самостійницьку діяльність підпільної ОУН.

У березні 1944 р., незадовго перед вступом у місто радянських військ, вони за наказом підпілля тимчасово залишили Одесу, але вже восени відразу після повернення були заарештовані.

Військовий трибунал засудив Легкого на 10 років ув’язнення, а Караванського — на 25.

Через десять років хворий і змучений Олег дістався Одеси. Житла не було. Ніна надала йому прихисток, допомогла влаштуватися на працю, спонукала до навчання. Вони побралися, але 1960 р. сімейну угоду розірвали.

На процесі 1972 року, викликаний свідком на прохання колишньої дружини, Легкий заявив: "Дружба зі Строкатою залишиться для мене на все життя світлим спогадом".

Врешті 1960 р. до Одеси повернувся амністований Караванський. Згодом познайомився зі Строкатою і невдовзі вони одружилися.

Ніна Строката та Святослав Караванський. На двох - майже 40 років таборів і заслань

Тоді ж він поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету. Займався перекладами Байрона, Бернса, Шекспіра, Шеллі. Водночас активно включився в опозиційну діяльність, готував та поширював самвидав, виступав на захист української мови. Написав статтю "Про одну політичну помилку" з критикою хрущовського закону щодо права батьків обирати мову навчання дітей.

У лютому 1965 р. подав клопотання прокурору УРСР щодо притягнення до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Юрія Даденкова за русифікацію вузів України.

Радянське "правосуддя" принципово відреагувало на ці заяви: 13 листопада Караванського заарештували і вже за два дні без суду і слідства відправили досиджувати недобутий 25-літній реченець — 8 років, 7 місяців і 11 днів .

Звикла допомагати чоловікові в його подвижницькій праці, Ніна Строката після поновного ув’язнення Караванського взяла весь тягар нерівної й жорстокої боротьби на свої плечі. Її невелика двокімнатна квартира на Чорноморській дорозі стала центром українського духовного життя в Одесі.

Сюди, як до рідної оселі, приїздили небайдужі до долі України люди, такі як Василь Стус, Валентин Мороз, Петро Григоренко. Зі львів’ян, зокрема, тут бувалі В΄ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Гулик, Людмила Дашкевич та інші.

Та й сама Строката була надзвичайно мобільною. Вона об’їздила мало не всю радянську імперію, підтримувала зв’язок з політв’язнями та їх сім’ями, готувала та розповсюджувала листи, петиції й протести, передавала їх та інформацію про рух опору в Україні за межі "залізної завіси".

Як діставався "самвидав" на Захід

Зрозуміло, це не залишилось увагою КГБ. Наприклад, починаючи з 4 січня 1967 р. більш як два місяці підряд ледь чи не щодня зі Строкатою проводилися "профілактичні" розмови у кабінетах установи по вул. Бебеля, 44. Окрім пропозицій припинити "підривну" роботу, особливо акцентувалося на порадах розлучитися з "кримінальником"-чоловіком або хоча б засудити його поведінку. Однак Строката категорично відмовилася від подібних домагань.

Під час перебування у Володимирській в’язниці Караванський продовжив антирежимну діяльність, писав статті та вірші, таємно передавав їх на волю під час зустрічей з дружиною і тайнописом у листах.

Обшуком 30 травня 1969 р. частину таких матеріалів було вилучено й порушено нову кримінальну справу. Щоправда, переляк влади викликали не так згадані статті, як зібрані Караванським докази розстрілу польських офіцерів у Катині підрозділами НКВД.

Викликана у квітні 1970 р. свідком на "відкритий" суд у Володимирський централ Строката рішуче виступила на захист чоловіка. Суд зважив на цей протест, засудив Караванського на чергових вісім років ув’язнення, додав ще два з невідбутого терміну до максимуму за ст.70 Кримінального кодексу РРФСР і адресував Одеському медінституту окрему ухвалу "для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатовой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР".

Розпочалося цькування Строкатої в інституті, обговорення та осуд її "поведінки" в колективі, на ректораті.

6 березня 1971 р. (наче подарунок до жіночого свята) в обласній газеті "Знамя коммунизма" з’явилася розлога наклепницька стаття якогось І. Петренка "С кем же вы, Строкатова?". У травні її звільнили з медінституту.

Стало очевидним: готується арешт. Вона ще встигла наприкінці літа влаштуватися на працю в медучилище у Нальчику, де перебував у вигнанні багаторічний політв’язень Юрій Шухевич, обміняти квартиру, у яку забрала сім’ю Шухевича, доручити одному з друзів-дисидентів — матросу буксира "Рекорд" Одеського морського порту Леонідові Тимчуку — ведення своїх майнових та інших справ.

6 грудня 1971 р. Строкату заарештували на Північному Кавказі і етапували до слідчого ізолятора Одеського УКГБ .

 В'ячеслав Чорновіл - голова Громадського комітету захисту Ніни Строкатої. Майже всі, хто виступили в її обороні були згодом репресовані

Арешт Строкатої викликав значний резонанс в опозиційних колах України. Найгостріше відреагував В’ячеслав Чорновіл. Він вирішив заснувати Громадський комітет захисту Ніни Строкатої.

Окрім ініціатора заяву про створення Комітету підписали Ірина Стасів (Калинець) зі Львова, Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси, а також Петро Якір та Віктор Красін з Москви.

Документ було датовано 21 грудня 1971 р. Комітет фактично став першою правозахисною організацією в Україні.

Заява та біографічна довідка "Хто така Н. А. Строката (Караванська)" увійшли до Бюлетеня № 1 — інформаційного органу Комітету. Згодом ці документи опублікував редагований Чорноволом позацензурний журнал "Український вісник".

Того ж 1972 року згаданий шостий випуск журналу передрукувало за кордоном українське видавництво "Смолоскип". Таким чином про Комітет дізналася світова громадськість. Але масовий погром опозиції у січні 1972 р. припинив його діяльність.

За ґрати потрапили всі "підписанти" заяви, окрім Леоніда Тимчука, якому на той час вдалося приховати свою причетність до створення організації.

Серед головних звинувачень, висунутих слідством Строкатій — зберігання невідправленого листа, написаного 1966 року до Праги на адресу міжнародної організації журналістів з приводу засудження Юлія Даніеля, листа колективові журналу "Перець" на захист Івана Дзюби за підписом Павла Скочка, Вячеслава Чорновола та Людмили Шереметьєвої (Дашкевич) від 27 вересня 1966 р. та кількох чоловікових віршів.

Окрім того на карб їй поклали розповсюдження самвидаву через передачу лікареві Олексієві Притиці (арештований 9 серпня 1971 р.) та вчителеві і поетові Олексі Різниківу (арештований через два місяці, 11 жовтня) творів Валентина Мороза "Серед снігів" та "Мойсей і Датан", журналу "Український вісник", збірки віршів Миколи Холодного "Крик з могили".

Судовим процесом над трьома українцями (тривав з 4 до 19 травня 1972 р. у приміщенні облсуду: Дерибасівська – ріг Пушкінської) КГБ намагався залякати і нейтралізувати учасників української капели, припинити поширення національної ідеї у приморському місті.

На слідстві та під час судового процесу Н. Строката поводилася мужньо й розсудливо, доводила безглуздість звинувачень. Безпосередньо в суді вона відстоювала своє право об’єктивної оцінки дійсності. Вважаючи ненормальним відсутність критичних поглядів, вона протиставляла свою точку зору позиції КГБ, який називав їх наявність антирадянщиною.

Строката звернула увагу суду на розходження між декларованими Конституцією УРСР свободами і Кримінальним кодексом: "Вважаю статтю 62 КК УРСР ("Антирадянська агітація і пропаганда") неконституційною, ця стаття перекреслює формальні громадянські права".

Своє останнє слово на судовому процесі, виголошене 17 травня 1972 р., Ніна Строката перетворила в обвинувальний акт комуністичному режимові з його тоталітарною "демократією", ув’язненою свободою слова, концтабірною волею народів і людини:

"Конституція нашої країни гарантує свободу слова взагалі та свободу друкованого слова зокрема. Проте, як спадок від культівських часів, лишилася свобода цензури, яка пересилює свободу слова...

Український патріотизм, як запоруку національного поступу саме української нації, треба підтримувати, а не таврувати чи засуджувати...

Той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії".

Олекса Різників - посправник Ніни Строкатої, автор багатьох публікацій про рух опору на Півдні України

Незважаючи на абсурдність обвинувачень, протести громадськості, 19 травня 1972 р. суд оголосив запрограмований вирок: Н. Строкатій — чотири роки таборів суворого режиму, Олексієві Притиці — 2 роки, а Олексі Різниківу — 5 з половиною.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР ухвалою від 27 липня того ж року залишила вирок без змін .

Невдовзі Строкату етапували до концтабору ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево у Мордовській АРСР. Дев’ятимісячне перебування у слідчій в’язниці КГБ підірвало її здоров’я.

Непосильна примусова праця та жорстокий табірний режим ще більше ускладнили фізичний стан Строкатої (з 39 місяців табірного "життя" вона 8 місяців провела у в’язничній лікарні). І при цьому брала участь в акціях протесту, п’ять разів проводила 4-8-денні голодування і півтора десятка — одноденні.

Покарання за непокору було безжальним: довелося майже третину реченця відбути у внутрітаборовій в’язниці — ПКТ ("приміщенні камерного типу") та карцері. А в короткі проміжки вільного часу вона напружено працювала над словником медичної мікробіології та імунології.

Вижити і не втратити гідності й самоповаги їй допомагали товаришки Надія Світлична, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Ірина Сеник, Одарка Гусяк, інші хоробрі доньки багатостраждальної України.

Врешті у грудні 1975 р. примусове виховання радянського патріотизму у Строкатої завершилося. З оточеної колючим дротом концтабірної зони її переселили в оточену колючим дротом країну.

Московська самвидавна "Хроника текущих событий" неодноразово розповідала про суд в Одесі над українськими патріотами

В Україну не пустили. Дозволили замешкати у містечку Тарусі Калузької області. Встановили адміністративний нагляд, який поновлювали щопівроку. Про виїзд на збори Американської асоціації мікробіологів, членом якої Строката була з 1966 р., чи на семінар з пухлинної біології при медичній школі Гарвардського університету, куди її запрошували, не могло бути й мови.

Лише 1976 року, тобто через 10 років після попереднього, їй дозволили однодобове побачення з чоловіком.

Про те, як доводилося виборювати встановлені законом побачення з Караванським, Строката розповіла у листі до Ганни Михайленко в Одесу: "Я була в нього (чоловіка — Ю.З.) 25 листопада [1977 р. — Ю.З.]. Дали 3 години. От за тих 3 години купа людей змагалася зі мною разом від початку серпня, а він сам тримав голодівку 34 доби" .

Ні ув’язнення, ні адміністративний нагляд у далекому російському містечку не примусили Строкату відмовитися від боротьби за волю України.

У Тарусі вона зустрічалася з Стефанією Гулик (Гнатенко) та Ярославом Дашкевичем зі Львова, Галиною Могильницькою з Одеси, Оксаною Мешко з Києва, іншими учасниками руху опору з України, з московськими дисидентами.

Про непоступливість і відчайдушність Строкатої промовисто свідчить її згода стати членом-засновником правозахисної організації — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), відкрито підписати її установчі документи.

День народження Української Гельсінкської Групи. КГБ салютує уламками цегли 

На той час (9 листопада 1976 р.) ще й року не минуло після виходу на відносну волю, а Строката свідомо "заробляла" новий в’язничний термін. І рахувала дні до повернення чоловіка з концтабору.

Довгоочікуваного дня 15 вересня 1979 р. на порозі таруського помешкання Строкатої звільнили з-під варти Святослава Караванського. Загалом за ґратами він провів 31 рік, тобто більш як половину прожитих літ.

Клопотання про повернення в Україну і навіть про її відвідання влада відкинула. Запропонували скористатися одним із викликів до США. Остерігаючись чергових розправ, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня, а звідти до столиці Великої Британії.

 

11 грудня вони ступили на американський континент. Оселилися у місті Дентон, штат Меріленд. Строката відразу поринула у вир громадсько-політичної діяльності. Багато виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну, а деколи й матеріальну підтримку радянським в’язням та їх сім’ям.

 Українська політична еміґрація не забувала про жінок, ув'язнених комуністичним режимом. Однією з форм фандрайзингу були так звані "голодні обіди", весь дохід від яких йшов на підтримку родин, надсилання пакунків до концтаборів і у місця заслання

Продовжила роботу в УГГ, точніше в очолюваному позбавленим громадянства СРСР генералом Петром Григоренком її Закордонному представництві. Стала співзасновником інформаційного видання Закордонного Представництва УГГ "Вісник репресій в Україні" за редакцією Надії Світличної. 

Була постійним учасником акцій протесту проти переслідування вільної думки в Україні, що проводились у Вашингтоні. Опублікувала англомовну книжку "Репресії в документах. 1975-1980". А ще були обов’язки в Американській асоціації мікробіологів та Українському науковому товаристві лікарів Північної Америки (США і Канади), членом якого її обрали заочно 1977 року.

 Колеги-лікарі багато років боролись за звільнення мікробіолога Ніни Строкатої, а після прибуття до Сполучених Штатів взяли під свою опіку

З невимовною радістю зустріла Строката проголошення незалежності України та результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Ставлення до цих подій засвідчила в "Літературній Україні": "То була велика перемога. Будьмо працьовиті, пильні й терплячі — збережімо її!".

Останніми роками Ніна Строката-Караванська важко хворіла — позначилися наслідки в’язнично-карцерної турботи радянської влади про політичне здоров’я жінки-трудівниці. 2 серпня 1998 р. у лікарняній палаті в м. Балтиморі вона востаннє глянула у вічі чоловікові і невдовзі відійшла у вічність.

In Memoriam: Дисидент і мовознавець Святослав Караванський

Пам’ятник собі Строката збудувала ще за життя — невтомною боротьбою за волю України, гідною поведінкою під час неправедного суду, своєю унікальною промовою на ньому, вартою викарбування на реальному надмогильному камені та у наших серцях.



Теми: історія України, XX століття, дисиденти, Одещина, жінки, КГБ, УРСР



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter