Націоналіст у добі фашизму. Донцов і вістниківці

У публічній (а почасти і в академічній) дискусії про чільні постаті в історії націоналістичного руху спостерігаємо виразну тенденцію: одні змальовують їх як огидних "фашистів", інші – як героїчних "борців за незалежність", й обидві сторони запевняють, що фашизм і національно-визвольна боротьба не могли мати нічого спільного.

Колаж: banderivets.org.ua

Від редакції. Цьогоріч у видавництві «Критика» світ побачила книжка Олександра Зацева «Націоналіст у добі фашизму»: Львівський період Дмитра Донцова,1922–1939 роки. Начерк інтелектуальної біографії.

Намагаючись вийти за межі «чорно-білих» поглядів на історію націоналістичного руху, професор Українського католицького університету у Львові Олександр Зайцев у критичному начерку інтелектуальної біографії Дмитра Донцова керується тим засновком, що боротьба за незалежність України і «доба фашизму» в Европі становлять смислове тло, без розуміння якого годі скласти адекватне уявлення про український інтеґральний націоналізм 1920-х – 1930-х років.

«Історична правда» публікує уривок із розділу 12 цієї книжки з люб’язного дозволу автора та видавництва.

Безперечно, успіх «Літературно-наукового вістника» і «Вістника» не був заслугою самого лише Донцова. Вже йшлося про те, що «ЛНВ» згуртував довкола себе велику групу письменників, літературних критиків, науковців, публіцистів.

Цим він великою мірою завдячував енергії та харизмі свого головного редактора, але й автори «ЛНВ» своєю чергою працювали на авторитет Донцова.

Однак іще до закриття журналу від нього відійшло чимало співробітників – здебільшого через незгоду з його ідейним спрямуванням або через особисті конфлікти з головним редактором. Як писав Роман Рахманний, «найчастіше саме донцовська нетерпимість, на ленінський лад, відпихала співробітників».

Донцов не робив із цього трагедії. 1936 року він писав Освальдові Бурґгардту (Юрію Клену): «Колись з “Вістника” з ріжних причин виступили: Стефаник, Черемшина, Катря Гриневич, О. Кобилянська, Бобинський, Бабій, Сказинський, Косач, Богдан Лепкий і світ не перевернувся догори ногами, ані “Вістник”».

Рахманний недаремно порівнював Донцова з Лєніним: справді, подібно до Ільїча з його «твердими іскрівцями», Донцов волів оточувати себе «твердими вістниківцями», а не широким колом симпатиків із різними поглядами. «Я ніколи не намагався зробити з “Вістника” Ноїв ковчег», – писав він Бурґгардту.

Порівняно з «ЛНВ», «Вістник» мав вужче, але ідеологічно згуртованіше коло авторів. Його ядром були п’ятеро поетів: Євген Маланюк, Олег Ольжич (Кандиба), Леонід Мосендз, Олена Теліга та Юрій Клен, який назвав чотирьох перших із цієї п’ятірки «вістниківською квадриґою».

Донцов, утім, зараховував до «квадриґи» всіх п’ятьох, разом із Кленом. Зазвичай до них додають іще Юрія Липу та Уласа Самчука – вони теж тривалий час публікували свої твори у журналі Донцова.

Освальд Бурґгардт (Юрій Клен)
Освальд Бурґгардт (Юрій Клен)
Фото: ЕСУ

На думку Мирослава Шкандрія, ці сім письменників найкраще репрезентують у літературі авторитарну течію українського націоналізму, що асоціюється не лише з «Вістником», а й з ідеологією ОУН.

Окрім них, вістниківські ідеї по-різному підтримували і розвивали Роман Бжеський, Дарія Віконська (Іванна Федорович-Малицька), Іван Гончаренко, Наталія Ґеркен-Русова, Ростислав Єндик, Лука Луців, Михайло Островерха та інші.

Більшість із них почали співпрацю з Донцовим іще в «ЛНВ». Найважливішим надбанням оновленого «Вістника» став Бурґгардт (Юрій Клен); меншу, але також помітну, роль у переформатуванні вістниківства зіграли Островерха і Єндик.

Філолог і поет Освальд Бурґгардт до 1931 року жив в УСРР і працював у Київському інституті народної освіти. Скориставшись своїм етнічно німецьким походженням і збереженим німецьким, іще імперським, громадянством, він зумів леґально виеміґрувати до Німеччини.

В липні 1933 року Донцов, зацікавившись особою високоосвіченого еміґранта з України, написав йому листа із запрошенням до співпраці. «При “Вістнику”, – повідомляв він адресата, – паралєльно з його ідеольоґією утворилася – формально не зорганізована в цілість – група письменників і поетів, зв’язаних спільним світовідчуванням і спільними поглядами на мистецтво й його завдання». Редактор давав зрозуміти, що хотів би бачити Бурґгардта членом цієї групи.

У наступному листі, відповідаючи на Бурґгардтове запитання, Донцов пояснив ставлення «Вістника» до націонал-соціялізму:

«Про нац[іонал]-соціял[істичний] рух “Вістник” пише з симпатією, бо – перед роками вже пропаґує подібні думки наш журнал. По друге, гітлеризм це страшний удар по комунізму, по інтернаціоналізму і по міжнародньому жидівству. Цей удар рішучо в нашім інтересі».

Дмитро Донцов
Дмитро Донцов

Бурґгардт, який цілковито поділяв таку оцінку, від листопада 1933 року починає публікувати свої твори у «Вістнику» – публіцистику під псевдонімом Гордій Явір, а поезію під псевдонімом Юрій Клен.

Уже в першій своїй статті він висловив захоплення Гітлєром, його партією та новою Німеччиною. Ось як він висловлює свої почуття після відвідин передвиборного параду націонал-соціялістів:

З дивним почуттям вертався я тої зоряної ночі полями до дому. Уривки чужих фраз ще гули мені у вухах. В очах ще блимали вогні смолоскипів. Я немовби пірнув кудись у пітьму давніх віків, чув залізний крок лєгіонів, бачив феєричне видовище римських часів.

Виступ з промовою і парадою улаштовано з величезною помпою, в рямках народнього свята. Психіка маси поражена пишнобарвним видовищем, якого ще ніколи їй не доводилося бачити.

Бурґгардт-Явір описує свої враження від різних Гітлєрових промов упродовж року, і поступово «дивне почуття» автора переростає у віру в велике майбутнє гітлєрівської Німеччини:

Ті, що закордоном читають про «звірства націоналістів», про «знущання над народом», про «утиски жидів», неспроможні уявити собі картини справжньої німецької дійсности.

Суворої, фанатичної, нової, сильної, вагітної великим майбутнім. Обсервуємо пробудження поневіреного народу, який завдав смертельний удар комунізмові в Европі, який хоче жити не під диктат московського чи паризького Інтернаціоналу, лише – для себе.

З цього часу Гордій Явір став постійним автором «Вістника». В його публіцистиці переплітаються захоплення імперіялізмом, критика демократії і парламентаризму, антисоціялізм, фавстівський ідеал, апологія націонал-соціялізму, сентенції про силу, середньовіччя, біологічні закони раси і крові.

Передовиця «Літературного вісника», вересень 1933 р.
Передовиця «Літературного вісника», вересень 1933 р.
Фото: Вікіпедія

Ця публіцистика не була ориґінальною і не лишила по собі помітного сліду. Справжній талант Бурґгардта найповніше виявився в іншій його іпостасі – поета Юрія Клена, який одразу став ув один ряд зі славнозвісною «вістниківською квадриґою» (назва, що її сам Клен і винайшов).

Від 1934 року з «Вістником» співпрацював письменник і перекладач Михайло Островерха, що мешкав переважно в Італії. Через багато років він так згадував початок своєї співпраці з Донцовим:

Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора «Вістника». Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське «Іль Прінчіпе» Макіявеллія, а він це видасть.

Припускаю, що на це предложення очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто! Очевидно, я вхітно погодився на це, застерігшися, що переклад цей вимагає уважної і довшої праці <...>.

Островерха трохи злукавив у своєму спогаді: першою книжкою, яку він опублікував у співпраці з «Вістником, був не переклад «Володаря» Мак’явелі, а «Мусоліні» – книжка, яка зробила Островерху найбільшим популяризатором фашистської Італії серед українських еміґрантів (навіть більшим, аніж член ОУН Євген Онацький).

Власне цією книжкою і відкрилася серія «Книгозбірня Вістника», а переклад «Володаря» став її другим числом. Окрім біографії дуче, Островерха опублікував брошуру «Нова імперія», в якій знову висловив своє захоплення італійським фашизмом, а також переклади «Доктрини фашизму та промов Мусоліні. Ясна річ, про це він згодом волів не згадувати.

Михайло Островерха
Михайло Островерха
Фото: Тернопедія

Культом «нової Італії» пронизано й статті Островерхи у «Вістнику». Він вітав усі заходи дуче, зокрема й війну в Абісинії (Етіопії) в 1935–1936 роках, відповідальність за яку поклав на пацифістів і демократів:

«<...> Паціфісти – які з м’ягкосердя комахи не розчавлять, – радикали, жидо-демоліберали і всякі масони хором загули: не дати Італії ні клаптика абісінської землі!

І саме тоді примусили Італію до тієї війни, яку вона довела до переможного кінця. Гори трупів, десятки тисяч ранених, інвалідів, ось наслідки крику миролюбців». Островерха розцінював завоювання Абісинії як перший крок до імперіялізму Італії та пролог до війни в Европі.

Захоплення «ґенієм Мусоліні» поділяли й інші вістниківці. Маланюк так передав свої враження від промови дуче про початок війни з Абісинією:

Напружена тиша тисяч

В запруженій П’яцца Венеція.

І ось з балькону – він:

Не голос людини, – так криця

Говорить, так серце б’ється

Центавра над краєм кручі.

І в кожнім слові дуче

Слави рокоче дзвін....

Якщо Островерха і Маланюк захоплювалися Мусоліні, то антрополог Ростислав Єндик, як і Бурґгардт, був великим шанувальником Гітлєра. Від молодечого захоплення комунізмом Єндик до початку 1930-х років перейшов до крайнього націоналізму, «науково» обґрунтованого расовими арґументами.

У 1934 році на запрошення Донцова він опублікував коротку біографію фюрера націонал-соціялістів, у якій представив його як ґеніяльного і фанатичного вождя, що зумів об’єднати німецьку націю і, звільнивши її від марксизму та згубних впливів єврейської раси, повернути їй втрачену віру в себе і в своє велике майбутнє.[…]

Ростислав Єндик
Ростислав Єндик
Фото: Вікіпедія

У новій якості виступила у «Вістнику» Олена Теліга – вже не тільки як поетка, а і як провідна націоналіcтична публіцистка. Без сумніву, цьому сприяв величезний вплив на неї Донцова. Їхнє листування почалося в 1928 році, коли вона надіслала до «ЛНВ» свої вірші, які зацікавили редактора, і незабаром їх було надруковано.

Однак згодом Донцова з Телігою поєднала не лише творчість. У 1933 році вони вперше зустрілися у Варшаві – їх познайомила Оленина подруга, поетка Наталя Лівицька-Холодна.

Донцов, який, зі слів Лівицької-Холодної, «був відомий зі своїх частих захоплень», одразу захопився молодою поеткою, і вона відповіла взаємністю. Лівицька-Холодна захоплення подруги не схвалювала, що викликало суперечки між ними. 8 червня 1933 року Теліга писала подрузі:

Може, найбільше спорів і непорозумінь приніс нам з тобою – Донцов. Але, Натусенька, ти собі не уявляєш, який він мені дорогий. Бачу <...> як ти усміхаєшся («патальоґичне явище»). Може, й «патальоґичне», але, безперечно, сильне і дуже щире.

Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє, але це почуття є таке глибоке, що ти, коли любиш мене, мусиш раз на завжди з ним погодитися, і не ставитись до нього легковажно <...>.

Про їхні стосунки ходили різні чутки. Спростовуючи їх, Лівицька-Холодна згодом запевняла, що взаємини Донцова і Теліги були суто платонічними, мовляв, Олена «дуже любила фліртувати, була дуже весела, чарівна в товаристві, – і тому ходили всякі чутки про неї».

Дмитро Донцов і Олена Теліга
Дмитро Донцов і Олена Теліга
Фото надане автором

Схоже, однак, що чутки не були безпідставними. Про це свідчать натяки в листах Донцова до Теліги в травні 1933 року, в яких він називає її «милим» або «любим сотворінням», запитує про її «іспити моральності» і прагне нових зустрічей. Згодом вони ще не раз зустрічалися і навіть відпочивали разом у Ворохті.

Теліга і Донцов присвячували одне одному вірші. Мабуть, найбільш промовистим свідченням їхньої близькости є вірш з архіву Дмитра Донцова, що його опублікував у своїй монографії Мирослав Шкандрій. Твір датовано 5 травня 1933 року – саме тоді Донцов і Теліга вдруге зустрілись у Варшаві. У ньому є такі рядки:

Тому годину може

Було це: якийсь страх

Спершу (чи станеться?) й тривожне

Запитання в очах.

І – наглий шал,

Що затопив нам мозок,

Що наче коней чвал

Сполошених, поніс нас диким скоком

В терпкий солодкий вир...

Шкандрій гадає, що це була відповідь на присвячений Донцову вірш Теліги «Без назви». На підставі листів і віршів Теліги й Донцова дослідник припускає, що вони таки були коханці.

Можливо, це буле останнє велике захоплення (чи кохання?) Донцова. До своєї дружини він давно охолов, та й не вважав за потрібне дотримуватися подружньої вірности, про що писав у листі до Теліги: «Чеснотливим бути не можу, бо це передусім – нудно».

Ми не знаємо, що насправді коїлося в душі Марії Донцової, до якої доходили чутки про роман чоловіка, але в листах до нього вона нічим не виявляла ревнощів, а через багато років написала дуже теплі спогади про Олену та її чоловіка – Михайла Телігу.

Марія Бачинська-Донцова на показі народного вбрання у Львові, 1934 р.
Марія Бачинська-Донцова на показі народного вбрання у Львові, 1934 р.
Фото: Вікіпедія

У кожному разі, Телігу єднали з Донцовим не тільки особисті стосунки. Вона стала найвірнішою його послідовницею; її публіцистика у «Вістнику» та інших виданнях просякнута ідеями Донцова та його полемічним запалом.

Теліга вірила в необхідність підпорядкування творчости, публічного та приватного життя єдиним принципам і суворо ставилася до колеґ, чиє особисте життя, на її думку, не відповідало проголошуваним принципам.

Вона писала Наталі Лівицькій-Холодній: «Звичайно, життя одне, а творчість – друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?

Тому ж, визнаючи його талант, ерудицію і т. п., я все ж цілком не шаную, як людину, Маланюка. Писати такі “бойові” вірші і вести такий паразітуючий образ життя на кошт жінки-чужинки <...>!»

Сама поетка своїм життям і загибеллю довела, що слова в неї не розходилися з ділом. У вірші «Лист» (1936) вона писала:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог послав мені найбільший дар:

Гарячу смерть – не зимне умирання.

Олена і Михайло Теліги загинули в 1942 році в Києві від рук Ґестапо. Згадуючи про це, Лівицька-Холодна писала: «І насувається думка: Олена Теліга пішла на смерть свідомо, щоб слово не розминулося з ділом».

І не втрималася від докору Донцову: «Той, кого вона обожнювала, зрадив її і замість того, щоб піти з нею, подався в інший бік. А той, кого вона тільки любила, але не кохала, пішов з нею на смерть, як справжній лицар».

Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 р.
Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 р.
Фото: УІНП

Утім, у середині 1930-х іще ніхто не міг передбачити такої трагічної розв’язки. Донцов, Теліга та інші вістниківці, хоч розділені сотнями кілометрів, були, як писав їхній лідер, «зв’язані спільним світовідчуванням і спільними поглядами», а також і спільними надіями на нову Німеччину.[…]

Вістниківство було ідейно і естетично близьким до загальноевропейського напряму, відомого як літературний фашизм. […] На думку Олесі Омельчук, «українське вістниківство із фашизмом споріднюють: розуміння життя як прояву духу / волі / енергії, ідея національного відродження, культ римського імперіалізму (і не лише римського. – О.З.), принципи елітарності та ієрархії».

Насправді, спільних рис було значно більше: до них можна зарахувати також культ війни та воєнних чеснот, апеляцію насамперед до молоді, підкреслення конфлікту поколінь, антимарксизм і антилібералізм.

Принципову відмінність націоналізму вістниківського зразка від фашизму (як і від комунізму та соціялізму) Омельчук убачає в тому, що перший реалізував себе винятково в текстовому просторі. Це справді відрізняло вістниківство від «політичного» фашизму, але не від «літературного».

Дослідниця справедливо пише про «тенденцію переростання вістниківського націоналізму у літературний фашизм», яку пов’язує з іменами Донцова, Мосендза, Єндика, Островерхи, Ґеркен-Русової, Маланюка, Липи та інших (серед цих інших варто згадати також Ольжича і Телігу).

На мій погляд, із переходом від «ЛНВ» до «Вістника» можна говорити вже не про «тенденцію», а про справжній літературний фашизм, уособленням якого стало вістниківство під проводом Донцова.

Євген Маланюк
Євген Маланюк

Слід, однак, пам’ятати, що літературний фашизм не тотожний політичному. Фашизм як політичний рух не може повністю розвинутися без власної держави, натомість літературний рух таких обмежень не має – залишаючись винятково в текстовому просторі, він може продукувати, запозичувати й пропаґувати будь-які ідеї, зокрема й суто фашистські.

Проте за відсутности політичного українського фашизму вістниківський літературний фашизм залишався, у ґрунті речі, формою протофашизму, в якій національний імперіялізм химерно поєднувався з антиколоніяльним дискурсом і патосом національного визволення.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Український підрозділ у Зимовій війні: правда чи легенда

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.

Антисемітизм в Україні?

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії.