Оксамитова (Р)еволюція у Чехословаччині

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочинає новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.

"Візьміть з собою квітку"

На 17 листопада 1989 року празькі студенти запланували мітинг. Ця дата не була випадковою: за 50 років до цих подій, у 1939 році, коли Чехословаччина була окупована нацистською Німеччиною та існувала як Протекторат Чехії та Моравії, в Празі відбувалися студентські демонстрації.

Німецька влада не толерувала таких проявів активності, під час демонстрацій було вбито декілька людей, частину активістів відправили в концентраційні табори, а 17 листопада 1939-го дев'ятеро студентських лідерів були страчені нацистами.

Цими ж днями німці закрили чеські університети. Символом тодішніх подій став студент-медик Ян Оплетал – ще одна жертва нацистських окупантів.

Чехословаччина у 1989 році, нехай і досі жила за тоталітарних умов "диктатури пролетаріату", все ж суттєво відрізнялася від своєї попередниці 50-річної давнини.

Студенти мали право і можливість вшанувати пам'ять Яна Оплетала. Влада дала офіційний дозвіл для студентського мітингу, за умови, що мітингарі не збиратимуться на Вацлавській площі в центрі Праги.

Студенти, які традиційно залишалися найбільш активною ланкою чехословацького суспільства, зібралися в п'ятницю після обіду в празькому районі Альбертов.

Натовп з 15 тисяч людей вшанував хвилиною пам'яті жертв подій 50-ти річної давнини та наспівував Gaudeamus igitur. Не відмовилися студенти і від політичних лозунгів: на дворі вже панувала горбачовська перебудова, тому заклики "Свободу!", "Якеша геть!" і, подекуди, "Нехай живе Гавел!" не загрожували серйозними наслідками.

Студентська листівка
Студентська листівка "Візьміть з собою квітку" до демонстрації 17 листопада 1989 року
Архів Libri Prohibiti

Політичні мотиви легко вгадувалися й у листівках під назвою "Візьміть з собою квітку", які роздавали організатори:

"Ми не хочемо лише тихо згадувати тодішні трагічні події, але хочемо відкрито зголоситися до ідеалів свободи та правди, заради яких учасники тодішніх подій пожертвували власним життям. Тому що й сьогодні ці ідеали знаходяться під загрозою…".

Після покладання квітів на цвинтарі Вишеград (місце поховання багатьохвизначних діячів чеської історії – Р.М.) офіційна частина мітингу закінчилася. Більшість студентів не бажала розходитися і рушила в напрямку до центру міста, де на них вже очікувала поліція.

На Народному проспекті студенти раптово опинилися затиснені між кордоном поліції та силовиків. Виникла кінематографічна сцена: студенти стояли перед кордоном щитів, запалювали свічки, скандували "Ви повинні служити народові" і співали державний гімн.

Демонстранти сідали на землю і простягали долоні зі словами: "в нас голі руки", демонструючи свою безборонність. Попри це, через декілька хвилин поліція пішла в наступ.

17 листопада 1989
17 листопада 1989
Джерело: novinky.cz

Силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Насправді вбитого студента ніколи не існувало: дівчина, котра запустила цей фейк, згодом неодноразово спростовувала свою історію. Проте сплеск громадянського обурення наростав. Прагою і Чехословаччиною розліталася інформація про побиття людей та одного вбитого студента Мартіна Шміда: "Цього разу вони собі дозволили забагато, це переходить будь-які межі!".

Студенти та працівники мистецтва оголосили страйк, в центрі міста збиралися спонтанні демонстрації. Побиття студентів штовхнуло лавину, яку вже неможливо було зупинити.

"Перебудова" по-чеськи

Віховою подією, яка впливала на всі держави соціалістичного табору, був початок перебудови Михайла Горбачова. Практично у всіх державах стало вільніше дихати, проте Чехословаччина залишалася одним з небагатьох оплотів "традиціоналістів".

Навіть те, що в 1987 році Густав Гусак (локальний "чехословацький Брєжнєв" - Р.М.) пішов з посади першого секретаря ЦК КПЧ, залишивши за собою посаду президента країни, на ситуацію не вплинуло.

На зміну Гусакові прийшов Мілош Якеш, переконаний комуніст, який до "перебудови" ставився вкрай скептично. Ще у квітні 1989 року Якеш в Москві жалівся Горбачову, що громадяни "плутають перебудову з анархією", Гавела "пхають на Нобелівську премію миру", а демонстрації "не можуть залишитися без наслідків зі сторони партії".

Керівництво чехословацької компартії вперто йшло проти логіки історії: в той час, коли в Польщі та Угорщині проходили круглі столи між владою та опозицією, чехословацькі комуністи все ще практикували арешти дисидентів та максимальний тиск на суспільство.



Водночас, перші масові прояви незадоволення наочно показали, наскільки насправді слабкою була влада партії.

Суспільство ж поступово прокидалося. Основною платформою дисидентів залишалася Хартія 77, проте в другій половині 80-х років вже виросло нове покоління дисидентів та виник цілий ряд нових ініціатив: Рух за громадянську свободу (1988), Демократична ініціатива (1987), Незалежне мирне угрупування (1988), Чеські діти (1988), Товариство за веселіше сьогодення (1988), Мирний клуб Джона Леннона (1988).

Всі ці рухи переплітали в собі студентів, письменників, правозахисників та музикантів.

На початку 1989 року влада самотужки спровокувала нове пожвавлення в опозиційних колах. В січні чехи за ініціативою дисидентів відзначали тзв. "Палахів тиждень" - меморіальні заходи до вшанування пам'яті Яна Палаха, студента, який вчинив акт самоспалення в січні 1969 року на знак протесту проти окупації Чехословаччини та бездіяльності суспільства.

Заклик до демонстрації тзв.
Заклик до демонстрації тзв. "Тижня Палаха" в січні 1989 року
Архів Libri Prohibiti

Мітинги на початку 1989 року розігнала поліція разом з силовиками, а Вацлава Гавела, на той час вже безсумнівного неофіційного лідера дисидентського руху, було заарештовано.

Цього разу Гавел недовго був у в'язниці – вже в травні майбутній президент опинився на волі. Проте його арешт сколихнув не лише суспільство всередині країни – Захід активно тиснув на чехословацьку владу щодо звільнення Гавела, саме тоді й виникла ідея висунення письменника на Нобелівську премію миру, що так роздратувало першого секретаря КСЧ Якеша.

Для самого Гавела це стало поштовхом для написання одного з ключових текстів дисидентського періоду "Декілька речень".

Петицію з вимогою звільнити політичних в'язнів, дозволити свободу мітингів, припинити переслідування громадських ініціатив, скасування цензури ітд. підписало близько сорока тисяч громадян – показник, який значно перевищував кількість "хартистів" і, водночас, демонстрував зростання кількості незадоволених громадян, які вже не боялися відкрито протестувати.  

Попри ці зрушення, опозиційні коли Чехословаччини не були готові до такого стрімкого розвитку подій, які слідували за 17 листопада. Дисиденти готували власну демонстрацію лише на 10 грудня – до міжнародного дня прав людини й не розраховували на великі суспільні заворушення до цього часу.

Сам Гавел 17 листопада перебував на своїй дачі "Градечку". Спонтанна революція потребувала своїх лідерів та режисерів, а Вацлав Гавел був більш ніж досвідченим драматургом. Динамічна ситуація в столиці вимагала динамічних рішень. Гавел повернувся до Праги з переконанням, що настав час рішучих дій.

Громадянський Форум та проблеми діалогу

Через два дні після студентської демонстрації, пізно ввечері 19 листопада, в Драматичному клубі (Činoherní klub) в Празі зібралися представники студентів, дисиденти, письменники, актори, робітники і реформні комуністи.

Цього вечора група активістів взяла на себе ініціативу та відповідальність – Вацлав Гавел оголосив про створення Громадянського форуму (Občanské forum).

Сам Гавел на наступних мітингах пояснював, що "Громадянський форум задуманий як негайне та тимчасове представництво критично думаючих громадян. До нього може спонтанно доєднатися кожен, хто відчуває себе його частиною".



Ключовим завданням ГФ було налагодження діалогу з владою. Цього ж вечора зі сцени Драматичного клубу Гавел сказав: "З усіх сторін лунають заклики до діалогу, але при цьому не зрозуміло, хто з ким повинен вести цей діалог. Ми прагнемо загальносуспільного діалогу, відкритої та вільної дискусії про майбутнє цієї країни".

Слово "діалог" не було випадковим для Гавела. Все своє життя майбутній президент займався саме діалогом – чи то в юнацькій літературній групі "36", чи то в часи Хартії 77: Гавел був тим, хто вмів налагодити дискусію і привести людей подекуди дуже різних світоглядів до спільного знаменника.

У ГФ він опинився в своїй стихії драматурга-модератора, який вміло шукає точки дотику між людьми і переводить спільні зусилля у конструктивне русло.

Окрім цього, перед очима чехословацьких активістів був приклад польських круглих столів, отже й переконання, що діалог справді можливий.

Перші вимоги ГФ були очевидні: відставка з керівництва партії усіх членів, які безпосередньо були залучені до окупації 1968 року та поступового нищення різних галузей суспільного життя: Г. Гусака, М. Якеша, Я.Фойтіка, Я. Заваділа, К.Гофмана, А. Індри; відставка секретаря міського парткому Праги М.Штєпана та міністра внутрішніх справ Ф.Кінцла; створення спеціальної комісії з розслідування поліцейських нападів разом з представниками ГФ; звільнення усіх в'язнів сумління, тощо.

Паралельно із заснуванням ГФ у Празі, в Словаччині засновується аналогічна організація – Громадськість проти насилля (Verejnosť proti násiliu).

Діалог міг розпочинатися: усі козирі були на руках Громадянського Форуму: щодня до демонстрацій приєднувалися нові установи – від університетів до заводів. Вже в понеділок на Вацлавській площі зібралося понад 200 тисяч людей. Провладні комуністи були змушені тримати глуху оборону.

Листопадовий номер часопису Mladý svět з фотографією протестів на Вацлавській площі в Празі
Листопадовий номер часопису Mladý svět з фотографією протестів на Вацлавській площі в Празі
Джерело: esbirky.cz

"Міст"

Перші спроби налагодити дискусію між владою та громадянським суспільством відбувалися ще влітку 1989 року. Ініціатива із символічною назвою "Міст" (музиканти Міхал Горачек та Міхал Коцаб – Р.М.) намагалася домовитися про зустрічі опозиційних громадян з владою, проте конкретних успіхів не досягла. Але ситуація в листопаді разюче відрізнялася.

Тим, що ГФ вимагав відставки президента Гусака та першого секретаря ЦК КПЧ Якеша, він, по-суті, обмежив коло тих представників влади, з якими міг вести дискусію.

Проте бажаючий знайшовся – ним став глава федерального уряду Ладіслав Адамец. Прем'єр, хоч і стверджував, що "ніколи не піде проти партії", а перед першим круглим столом наполягав, щоб на переговорах не був присутній Гавел ("партія мені цього не пробачить!"), все ж розумів необхідність пошуку компромісу.

Водночас, кризова ситуація давала можливість і для розвитку власної кар'єри та нарощування впливу. Отже, вже 21 листопада, все ще без Гавела, відбувся "нульовий" або підготовчий круглий стіл між владою та громадянською опозицією.

Сама ж компартія, тим часом, розвалювалася на очах. Ще 21 листопада М. Якеш виступив на телебаченні із закликами до порядку та наголосив, що Комуністична партія "не відступить від соціалістичного шляху розвитку держави".

Насправді ж і в середині партії бракувало консенсусу щодо подальших дій. Попри деяке кокетування з думкою про розгін демонстрацій, керівники партії не відважилися застосувати силу.

Через три дні Якеш та все керівництво КСЧ подало у відставку, а вже 25 листопада президент Гусак звільнив перших політичних в'язнів.

Мелантріх – трибуна революції

Усі ці події відбувалися під акомпанемент все наростаючих демонстрацій в країні. На першому етапі революції основні події розгорталися на Вацлавській площі – центральному проспекті Праги – та вміло диригувалися активістами ГФ.

Головною "трибуною" було обрано балкони видавництва Мелантріх у верхній частині площі. Саме звідти до людей зверталися промовці.

Організатори вдало компонували теми та персоналії на "трибуні". Незмінним ведучим був Вацлав Мали – молодий священник, один з наймолодших підписантів Хартії 77 та співзасновник Комітету захисту несправедливо переслідуваних ще з 1978 року.

На трибуні один одного змінювали представники різних професій та установ – від звичайних робітників, які зачитували слова підтримки мітингарям від своїх трудових колективів, до відомих акторів та співаків.

Не забували організатори й про історичний символізм: між скандуванням "Мілоша на смітник!" та "Гавел на Град!" натовп виконував улюблену пісню Т.Г. Масарика "Ах, синку, синку" та державний гімн.



Однією з найбільш популярних пісень знову стала "Молитва за Марту" у виконанні Марти Кубішової. Ця пісня була записана ще 1968 року після вторгнення військ держав Варшавського договору, і зі словами "Нехай мир залишається з цією країною…" стала одним із символів опору.

У 1989 році ці слова зазвучали з новою силою, а виступи Кубішової на мітингах супроводжувалися скандуванням "Нехай живе Марта!".

Перша демонстрація під диригуванням Мелантріхського балкону відбулася 21 листопада. В цей ж день до натовпу вперше звернувся Вацлав Гавел.

Цими ж днями з небуття повернувся Александер Дубчек. 24 листопада, коли число мітингарів досягло 250 тисяч, на балконі вперше з'явився Дубчек, символ Празької весни і відлиги 1968 року.

Попри те, що в 1968 році Дубчек піддався тиску Кремля і не зумів відстояти державний суверенітет, його популярність, зокрема у Словаччині, була значною. З натовпу лунало "Дубчек на Град!".

Александер Дубчек та Вацлав Гавел на балконі Мелантріху. 24 листопада 1989 року
Александер Дубчек та Вацлав Гавел на балконі Мелантріху. 24 листопада 1989 року
Джерело: ceskatelevize.cz

25 та 26 листопада демонстрації перемістилися в парк Летна, оскільки Вацлавська площа вже не могла помістити усіх протестувальників. За різними оцінками на Летній зібралося до 800 тисяч людей, що в масштабах Чехословаччини (населення всієї країни становило 15,5 млн громадян – Р.М.), було справді фантастичним результатом.

Однією з ключових перемог мітингувальників було те, що демонстрації транслювалися в прямому ефірі на державному телебаченні і працівники телерадіокомпанії доєдналися до страйків.

Таким чином, було подолано монополію на ЗМІ та повалено стіну цензури. Інформаційний простір переходив на бік протестувальників а влада втрачала свій чи не головний інструмент впливу та маніпуляцій.

27 листопада почався загальнонаціональний страйк, в якому взяли участь приблизно 75 % громадян Чехословаччини. За таких умов комуністична влада репрезентована главою уряду Ладіславом Адамцем погодилася на переговори. Не маючи, по-суті, жодних аргументів та дієвих важелів впливу.

Круглі столи

Об 11 годині 26 листопада в Муніципальному домі (Obecní dům) в Празі (в якому понад 70 років до подій Оксамитової революції було проголошено незалежність Чехословаччини – Р.М.), Вацлав Гавел та Ладіслав Адамец потиснули один одному руки: розпочався перший офіційний круглий стіл між владою та громадянським суспільством.

Круглий стіл між владою та опозицією. Ліворуч Ладіслав Адамец, праворуч Вацлав Гавел
Круглий стіл між владою та опозицією. Ліворуч Ладіслав Адамец, праворуч Вацлав Гавел
Джерело: modernidejiny.cz

Протягом наступних двох тижнів динаміка подій набрала вражаючих обертів. Вже після другого туру переговорів ГФ досягло значних успіхів: 29 листопада на засіданні федеральних зборів, які транслювалися в прямому ефірі, було скасовано статтю конституції про провідну роль Комуністичної партії та принцип марксизму-ленінізму як державної ідеології.

Алоіс Індра, один з підписантів "листа-запрошення" військ Варшавського договору у 1968 року, подав у відставку. Індра перебував на посаді глави парламенту ще з 1971 року.

Дискусія навколо окупації 1968 року залишалася однією з больових точок Оксамитової революції, тому відставка Алоіса Індри, окрім практичного, мала й значний символічний зміст. Вже першого грудня ЦК КПЧ офіційно визнав серпневе вторгнення двадцятирічної давнини "безпідставним та хибним".

Попри значні поступки, Комуністична партія все ще вдавалася до маневрів. На початку грудня було призначено новий уряд (тзв. "15:5" - Р.М.), в якому 15 місць залишалося за комуністами, один міністр був представником соціалістів, один з Народної партії та троє безпартійних.

ГФ відмовився брати участь у цій авантюрі: суспільство з обуренням сприйняло новий склад уряду, протести лише посилювалися. Прем'єр Адамец ще встиг відвідати Москву з одноденним візитом, але з Горбачовом не зустрівся.

Так звана доктрина Сінатри, без сумніву, залишалася в силі: Кремль дав зрозуміти, що втручатися не буде. Шляхів для відступу, так само як і сподівань на "братню підтримку", в чехословацької влади не залишилося.

Опозиція посилювала тиск і вимагала створення нового уряду. Прем'єр Ладіслав Адамец, який в перший період революції забезпечив діалог з громадянським суспільством (ба більше – навіть виступав на мітингах опозиціонерів, щоправда, не дуже успішно – Р.М.) подав у відставку.

Його місце зайняв Маріан Чалфа, який взявся організовувати новий уряд "Народного порозуміння".

Ключовим днем стало 10 грудня. Президент Густав Гусак, схваливши склад нового (цього разу прийнятого опозиціонерами – Р.М.) уряду, подав у відставку.

Гусак очолив партію одразу після серпневого вторгнення, а президентом залишався дотепер. Його прізвище стало синонімом "нормалізації", а ціле покоління чехів та словаків дещо іронічно називалося "Гусакові діти".

Символічно закінчувалася епоха, але що було більш значимим – звільнилося місце президента Чехословаччини. Символізм полягав і в тому, що відставка Густава Гусака відбулася саме десятого грудня – в міжнародний день прав людини, на який був запланований мітинг дисидентів ще до листопадових подій.

Саме на цьому мітингу ГФ оголосив кандидатуру Вацлава Гавела на пост президента Чехословаччини. Гавела підтримали й словацькі колеги – Громадськість проти насилля – проте за умови, що Гавел буде президентом лише до перших вільних виборів.

Вацлав Гавел та Александер Дубчек, 24 листопада 1989 року
Вацлав Гавел та Александер Дубчек, 24 листопада 1989 року
Фото: Ярослав Кучера

Причина була проста: Чехословаччина не була монолітною країною, окрім політичних міркувань при будь-яких призначеннях потрібно було брати огляд і на національну специфіку та баланс між чехами та словаками.

А у Словаччині мали власного фаворита: Александер Дубчек, партійний ветеран і натхненник Празької весни, не приховував власних президентських амбіцій.

"Гавел на Град!"

Кандидатура Гавела була узгоджена ще 6 грудня представниками Громадянського Форуму та Громадськості проти насилля. Сам Гавел тоді зазначив, що

"бути президентом я, звичайно, не хочу. Але якщо ситуація розвиватиметься таким чином, що в інтересах Батьківщини буде так, щоб на короткий час я став президентом, я здатний ним стати.Тому що я завжди інтереси Батьківщини ставив над свої власні інтереси, інакше б я не провів стільки часу у в'язниці".

Таку позицію можна було б сприйняти як певне загравання з публікою. Насправді ж Гавел цього переконання дотримувався послідовно ще з попередніх дисидентських років, коли достатньо комфортно почував себе в ролі незалежного інтелектуала.

Проте у 1989 році ця роль досягла власної межі і для постійного критика політиків настав час брати відповідальність на себе.

Почалися тижні політичних маневрів: коли обирати президента? Як узгодити єдиного кандидати від опозиції? І головне – яким чином повинно відбуватися голосування?

Раптово комуністи почали просувати ідею прямої демократії, мовляв, президента повинен обрати народ на загальних виборах. Розрахунок був простий: попри безперечне лідерство всередині опозиції, впізнаваність Гавела у віддалених куточках республіки (зокрема у Словаччині – Р.М.) не була надто високою.

Це давало б кращі шанси для обрання А. Дубчеку чи навіть Л. Адамцові, який своїм намаганням вести діалог з опозицією зумів здобути чималі симпатії.



Таким чином, втрата влади комуністами не мусила б бути остаточною (Дубчек, попри всю свою поміркованість, залишався комуністом, тому в багатьох опозиційних колах його кандидатура була неприйнятною – Р.М.).

Усвідомлюючи ці ризики, опозиціонери були проти і вимагали дотримуватися конституції – тобто обирати президента в парламенті.За цих умов було не до кінця зрозумілим, яким чином саме Вацлав Гавел мав стати президентом.

В цей час на перший план вийшов досі непомітний і, здавалося б, тимчасовий прем'єр Маріан Чалфа. Після відставки Гусака саме в руках прем'єра опинилася практично вся влада в країні, від політичної до військової.

Новий прем'єр не страждав надмірним комуністичним ідеалізмом, радше навпаки – добре відчував віяння часу, і розумів, хто вийде переможцем з цього протистояння. Для Чалфи це був шанс і він вирішив ним скористатися.

15 грудня відбулася зустріч, яка згодом дала поштовх для виникнення різноманітних конспірологічних теорій. Маріан Чалфа запросив Вацлава Гавела на закриту зустріч, вперше без камер та аудіозаписів.

Того ж дня Гавел назвав цю зустріч найважливішою та найбільш змістовною з часу початку революції. Чалфа відкрито заявив, що комуністичній владі прийшов кінець, і в його інтересах як державника забезпечити мирний перехід влади у демократичні руки.

По-суті, він запропонував Гавелу допомогу при обранні президентом у парламенті. На Гавелове заперечення, що парламент, в якому абсолютну більшість мають комуністи, ніколи не проголосує за його кандидатуру, прем'єр практично зауважив, що якраз ці парламентарі звикли "голосувати за все, що їм підсунуть".

Чи обіцяв Гавел щось на знак "вдячності", досі залишається предметом спекуляцій для любителів конспірологічних теорій. Обидва учасники тієї зустрічі будь-які взаємні зобов'язання заперечували. ХочаЧалфа і справді залишився прем'єром за президента Гавела.

"Гавел на Град!": Плакати перед президентським голосуванням у грудні 1989 року
Джерело: esbirky.cz

Такий розподіл сил мав ще один важливий нюанс – якщо словак Чалфа мав залишитися прем'єр-міністром, він фактично відбирав останні президентські перспективи в ще одного словака Александра Дубчека.

В Чехословаччині діяло неписане правило, що найвищі пости в державі розподіляються між чехами та словаками – в разі, якщо главою уряду мав бути словак – президентом мали обрати чеха. Таким чином танули рештки президентських амбіцій Дубчека.

Щодо конкуренції з Александром Дубчеком Вацлав Гавел згодом згадував: "Пригадую, що його тоді ніхто не міг та й не насмілювався переконувати, щоб він облишив цю амбіцію. Зрештою, це завдання довелося виконати мені самому. Це було чи не найбільш абсурдне завдання, яке мені доводилося в житті виконати: сам кандидат в президенти, при цьому так трохи з необхідності, я повинен був комусь іншому пояснювати, що він не повинен кандидувати на цей пост.

На цю тему в нас з Дубчеком було багато довірливих розмов, і мушу визнати, що мені було його страшенно шкода, і що це завдання було для мене жахливо неприємним".

22 грудня кандидатури були остаточно затверджені: Вацлав Гавел мав стати президентом, а Александер Дубчек – главою парламенту Чехословаччини.

В свою чергу, Маріан Чалфа свою частину роботи зробив бездоганно. Глава уряду жодного разу детально не розповідав, яким чином йому вдалося переконати окремих депутатів в необхідності голосувати за кандидатури Гавела та Дубчека.

Але він мав рацію – комуністичні парламенти звикли голосувати за те, що їм пропонує влада. 28 і 29 грудня парламент Чехословаччини голосував одностайно.

Через три дні чехословацьке телебачення транслювало новорічне звернення новообраного президента Вацлава Гавела:

"Дорогі співвітчизники, протягом сорока років в цей день ви чули від моїх попередників під різним виглядом одне й те саме: як наша країна процвітає, скільки ще мільйонів тон сталі ми виробили, які ми всі щасливі, як ми всі віримо нашій владі, і які прекрасні перспективи перед нами відкриваються. Гадаю, ви не запропонували мою кандидатуру на цю посаду для того, щоб і я вам брехав. Наша країна не процвітає…"

Президент Вацлав Гавел з дружиною Ольгою
Президент Вацлав Гавел з дружиною Ольгою
Джерело: vaclavhavel.cz

Починалася нова епоха, в якій правда і любов повинні були перемогти брехню і ненависть.

Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».

Україна без Києва. Про що домовлялись у Парижі навесні 1920 року?

У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.