Спецпроект

Година папуги. Старобільський монастир

"Чи ви думаєте, що ми не розуміємо, що ви як художник могли намалювати план Парижа і той план надіслати міністру до Варшави?!" — У жодний спосіб я не міг витлумачити моєму співрозмовнику, що план Парижа можна отримати за кількадесят сантимів на кожному розі і що польські художники, які їздять до Парижа, не є шпигунами, що малюють таємні плани.

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Поїзд не в той бік".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

РОЗДІЛ 5. Старобільський монастир

Граф Чапський — шпигун — Кавун у дорогу — Ближче знайомство з радянською дійсністю — Людина у брунатному — Мертвий дім — Розмова про Шостаковича

1

"Допитували мене троє: товстий, напарфумований енкаведист-єврей та двоє надзвичай примітивних росіян.

Довідалися від мене, що я художник, протягом восьми років працював у Парижі. Це здалося їм підозрілим.

— Які вказівки дав вам міністр закордонних справ, коли ви виїжджали до Парижа? — питав мене слідчий.

Відповів йому, що міністр навіть не знав, що я кудись їхав.

— А, значить, щось наказував заступник міністра!

— Але ж і він нічого не знав про мою поїздку, — пояснював я, що їхав як художник, а не як резидент.

— Чи ви думаєте, що ми не розуміємо, що ви як художник могли намалювати план Парижа і той план надіслати міністру до Варшави?!

 
Юзеф Чапський

У жодний спосіб я не міг витлумачити моєму співрозмовнику, що план Парижа можна отримати за кількадесят сантимів на кожному розі і що польські художники, які їздять до Парижа, не є шпигунами, що малюють таємні плани.

Ніхто із слідчих так до кінця і не повірив, що можна їздити за кордон у якихось інших цілях, аніж шпигунські", — цей допит через багато років Юзеф Чапський згадуватиме як анекдот.

Але восени 1939 року відомому імпресіоністу і ротмістру польської армії графу Чапському було невесело.

Місця, де його допитували, були мало схожі на Францію.

2

Тієї осені погода змінювалася швидко. Іще в середині вересня було по-літньому тепло, а в перших числах жовтня випав сніг. То все було видно скрізь шпарини поміж дошками вагону.

Завдячуючи тим шпаринкам, зміни погоди було не тільки видно.

Поїзд зупинився після нудного і дуже повільного просування кудись. Із ляскотом відчинилася відсувна заслона вагону.

Ззовні було холодно і пронизливо, до різі в очах світло.

Коли очі звикли, просто навпроти вагону Юзеф Чапський та його товариши побачили станційний будинок. На ньому був напис "Старобільськ". То була добра звістка. Не Париж, як обіцяв генерал Тимошенко. Але й не Сибір, як пророкували песимісти.

За пристанційною водокачкою було видно поля, пагорби і безладно розкидані хати під стріхами поміж уже голих дерев.

"Збирайтеся з речами!" — ті слова конвоїрів означали певні зміни у долі.

Бранців, обтяжених оклунками, наплічниками, а інколи і валізами, оточив конвой із собаками: "Шаго-ом марш!"

Старобільськ привітав пошарпаною забудовою і болотом на вулицях.

З-за якоїсь хати на дорогу вискочив хлопець, втиснув до рук першого-ліпшого офіцера великого кавуна і втік.

Через маленькі віконця подекуди тьмяно проглядали обличчя: уважні, співчутливі, смутні.

Час від часу сухим шелестом долинав шепіт: "Дивись, дивись: поляків ведуть!"

Раптом хтось пронизливо, розтягуючи слова по складах, заволав: "По-ля-а-а-ки! Па-ни-и-и!"

І знову — тільки шелест шинелей, чвакання болота під чоботами, дзявкіт собак, грай вороння.



Групу Чапського розмістили просто в центрі міста.

Табір уже був переповнений. Кілька сотень полонених поляків тимчасово завели до якогось огородженого мурами подвір'я. Там був великий гараж, а за часом побудови — радше стара каретна.

Підлогу вкривав шар брудного паперу: книжки, газети, журнали. Ті папери стали порятунком у промерзлому сараю.

Граф Чапський з колегами накривалися солдатською ковдрою, притискалися одне до одного, а поверх ковдри насипали папери.

У одній із цегляних стін на рівні людського зросту була вищерблена ямка. Кулями.

Конвоїр охоче пояснив: "Тут розстрілювали буржуїв".

3

"Усього вам відправлено вісім тисяч одиниць. Готуйте місця. Сопруненко", — до рук начальника Старобільського табору капітана держбезпеки Олександра Бєрєжкова та телеграма потрапила 1 жовтня.

Бєрєжков мав причини для паніки: "Що вони там собі в Москві думають?!"

Але то була думка контрреволюційна — не вголос про те говорити.

Урешті-решт на те не було ради: нові ешелони з бранцями вже наближалися до місця призначення.

Зі Старобільська у Москву, врешті-решт, відповіли стриманіше, але поміж рядків прозоро проглядала та, найперша, спонтанна реакція начтабору:

"Доповідаю, що у Старобільському таборі перебуває військовополонених 7352 чоловіки. Прийняти додатково у табір військовополонених до повного обладнання приміщень не є можливим. (…)

Приміщення переповнені по самі вінця. Відсутні кухні, пральні, гауптвахта і штрафні приміщення. Певна частина військовополонених знаходиться під відкритим небом".

Далі йшов довгий перелік найнеобхідніших, а тим не менш відсутніх речей: від буряків і кальсон до польових кухонь і вантажівок.

Юзеф Чапський повільно чимчикував вулицею Кірова у довгій колоні соратників.

Ліворуч брудно білів давно не фарбований цегляний мур. Із-за нього визирали господарчі будинки старого монастиря. Над ними височив брюхатий купол головного храму.

Хрестів не було.

 
Старобільський монастир на початку Другої світової "перепрофілювали" на табір військовополонених

Чим ближче наближалися його мури, тим краще ставало видно загородження з колючого дроту та вежі спостереження, з яких виглядали навсібіч стволи автоматів і дзеркала потужних рефлекторів.

Крізь ворота було видно другу, меншу церкву з маленькою позеленілою мідяною маківкою. Її хрест, переламаний нижче скошеної перекладки, непритомно схилився назустріч бранцям.

Подвір'я монастиря охоплювало приблизно чотири гектари. Але на тому просторі мусили розміститися більше десяти тисяч людей.

Колонна бранців повільно просувалася скрізь монастирську, а тепер — табірну браму.

На паперті великої церкви, просто на підвищенні кам'яних сходів урядували енкаведисти.

 
Різьблення на дерев'яному портсигарі із зображенням Старобільського монастиря. З колекції Музею Катинського

Вимахуючи револьверами замість диригентських паличок, вони сухими наказами сортували тлум на категорії.

Офіцерів скеровували ліворуч, до північної частини табору. Рядові та підофіцери відповідно рушили прямо та праворуч.

"Наша команда, — згадував приятель Чапського, Броніслав Млинарський, — знайшла притулок у блоку № 8. То був дерев'яний будиночок на цегляному підмурку".

Усе меблювання там складали чотириповерхові нари.

Оскільки від підлоги до стелі було два з половиною метри — кожний такий "поверх" був хіба по 50 сантиметрів заввишки.

Лише на "останньому поверху" під самісінькою стелею можна було спробувати сісти. Під нарами також залишався невеличкий простір.

"Пам'ятаю колег, які як про ласку просили, щоб їм дозволили залізти під нари як собаці, бо то було єдине вільне місце — інакше мусили б ночувати на холоді" — Чапський мешкав в іншому будинку, але у товариша бував часто і також добре запам'ятав тісняву восьмого блоку.

"У тому приміщенні протягом перших п'яти тижнів мешкали 168 офіцерів від полковників до підпоручиків. Точно по 37 квадратних сантиметрів на брата!" — порахував Млинарський.

Довжина нар складала півтора метри. Отже, ноги навіть найнижчих за зростом колег стирчали у прохід.

Чотири симетричні дванадцятиметрові ряди голих п'ят, освітлених уночі слабкою лампою.

На цьому треба зупинитися, перестати читати і спробувати уявити це видовище. Ті книжкові полиці з ногами були абсолютним сюрреалізмом. Але сам по собі візуальний образ буде недосконалим.

Майже дві сотні брудних тіл, у брудній білизні, яких поїдом їдять воші та блощиці, притиснені одне до одного так щільно, що неможливо ухилитися від подиху сусіда, 336 босих смердючих ніг, купи одягу і взуття, безладно розкиданих по залишках вільного простору — такою була атмосфера того барлогу.

Лазні у таборі не було.

 
План спецтабору у Старобільську

Проте всюди на подвір'ях понаставили купу гучномовців, які з ранку до ночі ричали та хрипіли пропагандистські антипольські програми перемішані з… Шопеном.

Той факт Чапського тішив: "Навіть через паршиве радіо ці етюди, ноктюрни чи сонати зігрівали нас теплом".

Млинарський теж радів тим мазуркам і полонезам. Він ще більше за Чапського любив музику.

4 жовтня ніч здавалася довшою, аніж завше. Свинцеві хмари затьмарили світанок. Полило.

"Клацаючи від холоду зубами, ми вискочили на темний двір. З розпачливою відвагою зриваємо із себе сорочки та голі стаємо у ряд під струмені дощової води, що зриваються з даху", — так згадував початок того дня Млинарський.

Повискуючи, як панни у купелі, вони з колегами намагалися змити бруд двотижневих поневірянь у поїздах, вокзалах і таборах.

Незабаром повітря блоку № 8 стало важким і тягучим від вологи випраної під дощем білизни.

Більш-менш чистий Млинарський лежав у тій вогкій задусі і мріяв про зубну щітку. Позаяк щітки не було, її функції виконувала скоринка чорного хліба.

Отже, Млинарський сидів, мріяв і чекав на новини.

І вони не забарилися.

До табору прибуло високе керівництво.

4

Той чоловік проходив табором як хазяїн. Був вдягнений у цивільне: тютюнового кольору плащ і такого ж відтінку напіввійськову шапку.

За таку увагу до колористики власного костюму гість був визнаний бранцями за педанта.

"Цивільний" ходив тут, заглядав там, і взагалі виглядав як економ у старому польському фільварку.

Комісар табору Кіршин із почтом нижчих офіцерів мав вигляд як великий службовий собака при господарі в оточенні менших цуценят.

Ім'я і чин загадкового гостя так і лишилися для бранців таємницею. Табором пошепки передавалося прохання керівництва якомога менше ставити запитання московській шишці.

Шишка тим часом сховався від дощу і тлуму під навісом колишньої монастирської стайні.

Хтось-таки не витримав.



Щоправда, щоб не розлютити інспектора, а разом і комісара, вдався до виразів більш доречних у Версалі, а не у ГУЛАГу:

"Люб'язно просили б пана начальника пояснити: радянська влада вважає нас — солдат Польської армії — за військовополонених, а якщо так, чи будемо користатися правами, санкціонованими міжнародним правом?"

З-під брунатної шапки впала лаконічна відповідь:

"Так-так, як командний склад колишньої польської армії ви тепер маєте статус військовополонених Радянського Союзу. Так-так, будете користатися з усіх відповідних прав. Не турбуйтесь".

"А якщо так, — тягнув своє один з бранців, — чи будуть нам виплачувати грошове утримання?"

"Так-так, будете отримувати 50 відсотків свого жалування. Підтримати рідних? Так, взагалі-то, зможете частину тих грошей переказувати родині. Кореспонденція? Так-так, жодних проблем: забезпечимо вас папером, олівцями, перами. Коли? Та незабаром. Незабаром…" — той "цивіл", здавалося, був готовий до будь-яких запитань і мав повноваження вирішувати їх всі.

Та раптом хтось запитав:

"А чи правда, що Сполучені Штати прийняли функції представника інтересів Польщі і тим самим мають опікуватися польськими військовополоненими в СРСР? У зв'язку з тим, чи могли б ми скласти петицію до американського посла щодо нашого звільнення, щоб ми змогли повернутися до боротьби проти німців? Чи табірна адміністрація посприяє у тому питанні?"

Московський гість зволікав з відповіддю. Зміряв поглядом замовклого офіцера. Як звір перед стрибком, наблизився на кілька кроків і напружено завмер: "А звідки такі новини до вас доходять?"

Потім опанував собою і повернувся на попереднє місце: "Гм, гм, не знаю, може бути…"

Потім загадав другу частину питання: "Клопотання писати можете. Табірна адміністрація вам все влаштує".

І пішов далі в тлум бранців сіяти табором добрі новини.

5

"Увага! Увага! "Бойци" біжуть!" — раптом загаласував хтось з бранців.

Дощ не припинявся.

Уже кілька годин по зустрічі з високопоставленою особою постояльці блоку № 8 нудилися на нарах.

А потім — той крик, до бараку влітають енкаведисти і починають бити прикладами по нарах і виставлених чоботах, волаючи як божевільні: "Усі! Шибко! На подвір'я! Речі залишити на нарах!"

Подвір'я від муру до муру було розділене довгою шеренгою енкаведистів.

Бранців вишикували рядами уздовж стіни в північній частині табору.

Дощ лив щедро і рясно.

Час, навпаки, спливав скупо і поволі.

Темно-сіра маса ворушилася у холодному мороку передвечір'я.

П'ятдесят офіцерів з першої шеренги завели до колишньої монастирської стайні. Саме тієї, під навісом котрої вдень так ласкаво промовляв гість у тютюновому костюмі.

У той самий момент з бараків енкаведисти почали виносити цілі стоси паперів, якісь лахи і ще Бог зна' що.

Нервове напруження зростало. То було схоже на кінець.



До стайні завели наступну партію офіцерів.

Впала тиша. І загальне невимовне запитання: що вони там з ними роблять?

Раптом зі стайні почали виходити ті, хто заходив першими.

Пошепки і знаками дали знати решті, що у стайні обшукують. Забирають папери, документи і гроші.

Скоро у таборі не було жодної щілини поміж дощок будівель, жодної розвилки поміж гілля дерев, жодного дупла, де не було б заховано щось з паперів.

Броніслав Млинарський боровся з думками: заховати чи лишити документи при собі?

Увійшов до стайні. Молодий офіцер НКВД наказав сухо: "Всі папери військові, цивільні, нотатки, фотографії, гроші — на стіл!"

На дошки лягли офіцерська книжка, закордонний паспорт, повний різних віз, кілька банкнот, кілька аматорських фото, кілька інших паперів.

 
Посвідчення особи Бронислава Млинарського, що пережило Старобільськ

Енкаведист кивнув: паспорт і книжку — до конверта, решту — на велику купу інших паперів.

Іще один рух головою.

"Я вирішив, що той знак був скерований мені, мовляв, кінець обшуку", — згадував Млинарський.

У той момент хтось із силою зірвав з плечей шинель, а потім і кітель.

Млинарський хибно потрактував той знак: насправді йшлося тільки про початок.

Обмацали всього. Млинарський тремтів. Від холоду. Від обурення. Не знайшли ніц.

"Одягайся!" А за тією командою іще одне речення: "Ось номер, за яким папери будуть зберігатися у нас".

Млинарський вийшов зі стайні із чітким усвідомленням, для чого насправді приїздив до Старобільська чоловік у тютюновому костюмі.

6

Посередині табору стояла будівля, оточена огорожею з колючого дроту. Її вікна були забілені вапном. Увечері їх зачиняли ставнями, з-за яких не було видно ані променю, ані руху.

Будинок здавався мертвим, якби не варта біля входу та дим з комину.

Саме тут (і тільки вночі) відбувалися допити бранців.

Приглушений крик "Міхал іде!" означав сигнал тривоги: до бараку наближався вартовий. Часто опівночі, або ще пізніше.

"Млинарський! Збирайся!" — людина, до якої так зверталися, могла полегшено зітхнути: чути це було приємніше, ніж "Збирайся з речами!"

Адже ті, до кого зверталися саме так, з "мертвого будинку" не поверталися.



Яскраве світло по першій хвилі осліплювало.

По другій ставали помітними подробиці: Маркс-Ленін-Сталін на стіні, стіл, пара стільців.

Офіцер НКВД з'являвся раптово через інші двері. Без слів сідав за стіл. Відкривав ключем шухляду. Звідти діставав великого нагана. Клав перед собою. І мовчки щось продовжував вивчати у шухляді.

Початку допиту бранець чекав півгодини.

Потім енкаведіст запалював цигарку.

І мовчав іще хвилин сорок.

Потім іще трошки.

Допит починався десь о пів на другу.

— Прізвище — Млинарський, ім'я Броніслав, імена батьків — Еміль та Анна, поручик, сапер. Чи вірно? — запитав слідчий.

 
Броніслав Млинарський
фото: NAC

Млинарський впізнав того самого молодого брюнета, з яким кілька днів тому "заприязнився" під час обшуку.

— Так, то я.

Брюнет подивився у папери:

— Ви, звичайно, у розвідці?!

— Ні, я не розвідник! — Млинарський відповів блискавично, хоча був дещо заскочений тим запитанням.

— Ну, ми ж знаємо! Ми все добре знаємо. Нащо брехати?! Чому не признатися? — голосно засміявся слідчий.

— Я є офіцером запасу. Сапер. І ніколи не служив у розвідці! Урешті-решт як військовополонений я не маю жодного обов'язку відповідати на подібні запитання!

Слідчий сполотнів, схопився на ноги, почав вимахувати наганом:

— Ти мене тут не повчай! І умов не став! Відповідай на всі запитання без виключення! Останній раз попереджаю!

Потім опанував себе, сів і почав щось нотувати.

Потужна лампа над його головою випалювала очі.

Запалив знову і випустив хмару диму просто в обличчя бранця.

— Чи можу і я запалити?

— Ні.

Далі йшла низка анкетних запитань: у якій частині служив, як і де потрапив у полон, чим займався на цивільній службі. Слідчий усе це докладно записував.

Утворилася наступна довга пауза.

— Ну, добре, як стверджуєте, що не служили у розвідці, то чим пояснити ваші часті виїзди за кордон? Куди їздили і з якою метою?

Млинарський нарешті зрозумів, чому слідчого весь час завертало у той бік: звичайно, сам же ж віддав йому у руки паспорт, повний довготермінових закордонних віз!

У країні, охопленій шпіономанією, де жодна людина за останні 20 років не виїздила з неї інакше, аніж із санкції влади — у такій країні подібний паспорт МУСИВ викликати підозри!

Млинарський раптом відчув свою перевагу:

— Так, віддавна їздив за межі Польщі. Їздив багато разів: для розваги, на навчання, у справах. Останні кілька років працював службовцем у пароплавстві, тому мав регулярні службові відрядження.

І тут як з кулемету Млинарський почав сипати назвами країн, столиць і портів: Середземноморський басейн, Ліван і Єгипет, хіба не половина Європи і навіть Сполучені Штати.

Олівець слідчого не встигав нотувати. Млинарський побачив це і… збільшив темп розповіді та кількість подробиць.

На листі жовтавого паперу казенний олівець робив географічні відкриття: Копенгаген опинився у Англії, Саузхемптон — у Франції, а Сицилія перетворилася на грецьке портове місто. Усе сплуталося і було вже не зрозуміло, кого цей допит втомив більше: того, кого допитували, чи того, хто допитував.

Час добігав третьої години ночі.

Урешті-решт, брюнет кинув папери до шухляди, викликав вартового і вийшов.

Вартовий вмостився на стільці слідчого і почав без жодного проблиску думки в очах дивитися на Млинарського.

Тиша давила на нерви. У тиші очі самі починали злипатися. Але варто було на хвилину закуняти — бранець отримував копняка під коліно: "Не спать, й-тв-мать!" Очі відкривалися і заглядали у дуло пістолета наставленого вартовим.



Так у виснажливій боротьбі зі сном і яскравим світлом минуло ще півтори чи дві години.

А може, хвилин сорок — сприйняття часу під дулом пістолету завжди змінюється.

З'явився слідчий: може, виспався, може, випив чаю, але так чи інакше мав вигляд людини, що відпочила.

Почав далі розпитувати про довоєнне життя.

— Звідки російську знаєте?

Млинарський почав довгу оповідь про роки життя у передреволюційній Росії, про навчання у Московській гімназії, про роботу батька і про музику…

— А чи все то правда? А може, навчилися російської не так давно, як кажете, а зовсім недавно? — промовив, майже проспівав, слідчий із лисячим виразом обличчя… і раптом змінив тон на гнівний і стверджуючий, такий, що не припускав жодних сумнівів і заперечень: ви були на території Союзу Радянських Соціалістичних Республік після революції, відносно нещодавно, у останні роки. Де? Як довго? З якою метою? Кого з радянських громадян завербували?

— Не був у СРСР від осені 1918 року…

— Нащо брехати?! Краще ж не брехати! Ми все прекрасно знаємо! — поблажливо посміхаючись, раптом знову змінив гнів на милість слідчий.

Млинарський відчував, що сили на опір спробам упокорення його свідомості поступово зникають. Він поворухнувся і напівсвідомо почав було щось мурмотіти.

 
Одна з листівок Бронислава Млинарського зі Старобільського табору. "Поштова скринька №15"

— А, щось хочете розповісти?! Ну, послухаємо, послухаємо…

— Чи пан любить музику?

— Який то має стосунок до справи?!

— Але нехай пан мені відповіси! Бо я є музикантом з природи, хоч і не професійним, але живу нею, люблю її, з дитинства купаюся у звуках музики! І знаю, що всі тут, у цій країні, також люблять музику. Чи грає пан на якомусь інструменті? Чи, може, співає? Нехай пан мені відповіси!

— Який то має…

— Але благаю!

— Ну, взагалі-то дуже люблю музику. Граю на балалайці. І співаю теж… Але, до біса, який то має стосунок до справи?! — у той момент слідчий чомусь запитливо поглянув на стіну, немов вагаючись і запитуючи у стіни тим поглядом поради.

Має той стосунок, бо як вже йдеться про радянських громадян, яких я знаю, то знаю добре кількох, яких і пан має добре знати. А, принаймні, про них чув. Тут, у Старобільському таборі. По радіо.

Колись, коли мені було сім рочків, Рахманінов посадив мене на коліна і запитав, чи вчуся грати і чи хочу грати гарно?

Тоді відповів, мовляв, хочу грати так, як пан грає! Поцілував мене.

У 1917 році у Москві Глазунов часто приходив до батьківського дому. Якось спіймав мене на тому, як я імпровізував щось на тему вальсів Штрауса.

Підсів до мене, сказав, що граю добре, але ось тут, тут і тут — показав — буде ліпше так, і відтак заграли у чотири руки кілька вальсів із "Блакитного Дунаю".

У Варшаві під час першого конкурсу імені Шопена (а мій батько був одним з його організаторів, членом журі конкурсу і директором Варшавської опери) так-от, під час того конкурсу, у 1927 році, заблищало ґроно молодих російських піаністів: Шостаковича, Оборіна, Гінзберга. Оборін тоді посів перше місце, але й решта насправді була не гірша!

Нехай пан запитає їх — Оборіна, Шостаковича, Гінзберга, чи пам'ятають вони дім Еміля Млинарського, де вони не почувалися гостями і грали годинами поспіль у компанії вісімнадцятирічного сина господаря?

Слідчий оціпенів, а Млинарський захопився і, здавалося, забув, що його співбесідник є представником НКВД:

— А чому, запитає пан, можна було тим хлопцям у нашому домі бувати, і чому так добре у ньому почувалися, хоч і були так далеко на чужині?

Тому що у домі мого батька завжди панувала всевладно музика, королева мистецтв, вільна від усіх людьми вигаданих мурів, обмежень і забобонів! І тому ті молоді люди, упевнений, пам'ятають мій отчий дім…

Раптом у дверях з'явилася огрядна фігура старшого офіцера держбезпеки.

Начальник Особливого відділу, лейтенант держбезпеки, Михайло Лєбєдєв, мав заспаний вигляд. Був у розстібнутій сорочці.

— Що це тут за розмови відбуваються?

— Військовополонений Млинарський оповідає про знайомих радянських громадян…

Видавалося, що Лєбєдєв чув, принаймні, частину тієї розповіді, але вирішив не тільки послухати, а й подивитися на оповідача:

— Цікаво, продовжуйте…

Але момент відчайдушної щирості минув.

Млинарський знітився, збився з думки, додав кілька малозв'язаних із попередніми речень…

— А до якої політичної партії належали? — раптом запитав Лєбєдєв.

— До жодної!

— Що за дивна історія! Просто невинні янголи! — посміхнувся той і вийшов.

— Усе, що тут відбувалося, є державною таємницею! Зрозуміло?! — рявкнув молодший за чином чекіст, грюкнув наганом по столу і вискочив за начальником.

Млинарський почувався морально знищеним. Але насправді він виграв: можливо, саме ця розмова про музику врятувала йому життя.

7

 

До кінця жовтня 1939 року у Старобільському монастирі лишилося трохи більше чотирьох тисяч мешканців: художник Чапський, музикант-любитель Млинарський, по кількасот докторів та вчителів, кількадесят журналістів та професорів.

Тих професорів було досить, щоб укомплектувати невеликий університет: там були ботаніки і механіки, фізики і лірики.

Але всі вони були на межі серпня і вересня мобілізовані і вдягли офіцерські погони, щоб тут, у таборі, скласти компанію кадровим офіцерам.

Решта — полонені рядові і підхорунжі — поверталися до своїх рідних міст. Вони були нашпиговані записками і відомостями про всіх тих, хто залишився.

Хтось з них мав би знайти Зоф'ю Бартницьку і переказати вітання, а до них звістку, що її чоловік — Зиґмунт Бартницький, живий, більш-менш здоровий і кохає її, як у той день, коли стояв перед нею на колінах.

Але того не станеться — і першу звістку від чоловіка вона отримає тільки через три місяці невідомості — на початку грудня.

 

УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

 

Теми

Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».

Україна без Києва. Про що домовлялись у Парижі навесні 1920 року?

У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.