Спецпроект

Година папуги. «Золотий вересень»

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» — останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково.

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Погані передчуття професора Свяневича".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

РОЗДІЛ 3. "Золотий вересень"

Адам і Ева — Пісенька Анджея Ріґера — Бабине літо на Волині — Особливе доручення Людвіка Домоня — Дві листівки до Львова — Дилема генерала Лянґнера — П'ять хвилин на роздуми поручика Свяневича — Взаємна згода сторін і трохи статистики

1

"Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам'ятай: у тебе мають лишитися три набої!" — останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково.

"Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила?!" — пан Адам розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській.

Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева.

Вони прощалися із батьком у вересні 1939 року. До Волинської трагедії було іще кілька років, але дехто уже тоді жив із відчуттям небезпеки.

Батько мого нового знайомого, капітан Адам Дибчинський-старший був кадровим військовим. Зброя вдома була завжди.

Адам-молодший досі чітко пам'ятає обидва пістолети: більший, "здається, наган" і менший — дамський.

І з тихого, але настановчого тону бесіди не було схоже, що тато жартує.

Маленький Адась сполотнів і нажаханий утік в іншу кімнату.

"Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання", — жалівся мені пан Адам під час тієї раптової сповіді. — Звідки я міг знати, що бачу його востаннє?!"

 
Луцьк. Вулиця Ягеллонська (тепер - Лесі Українки) у міжвоєнні часи

2

1 вересня 1939 року війна почалася і для Львова. Того дня нацистські бомби впали на залізничний вокзал.

Саме у цей день мобілізаційну карту отримав майор Людвік Домонь. Він мав прибути до нового місця розташування у Мехові, поблизу Кракова.

З мобілізаційної карти виникало, що Домонь як кадровий офіцер мав очолити штаб 12-ї Резервної Дивізії Піхоти.

 
На іменинах генерала Міхала ТокашевськогоКарашевича. Усі усміхнені і задоволені життям. Майор Людвік Домонь – перший ліворуч. Львів, 29 вересня 1937 року

Наступного дня повз розбомблені німцями Перемишль, Ярослав, Жешув і Тарнув майор дістався Кракова.

Але війна внесла свої корективи у передвоєнні мобілізаційні заготовки Генерального Штабу.

Там з'ясувалося, що 12-ту Резервну Дивізію Піхоти ніхто створювати вже не збирається.



Домоня відрядили у Жешув заступником квартирмейстера Армії "Карпати". У штабі армії — безлад, бракувало відомостей про ситуацію на фронті, з'єднання ставали таборами абиде, як дозволяла та сама ситуація.

Через це функцій квартирмейстера Домоню виконувати не доводилося — радше як офіцер зв'язку він три дні пересувається уздовж лінії фронту у пошуках з'єднань, котрі боролися. І в результаті склав собі таку думку, що командування армією трагічністю ситуації не переймається.

Фронт упевнено рухався на південний схід. Майор Домонь мав дістатися Львова і повідомити командуючого обороною Львова генерала Владислава Лянґнера, що німці можуть просунутися до Львова вже 9 — 10 вересня.

 
Львівський вокзал після бомбардування нацистської авіації у вересні 1939 року

Генерал Лянґнер і його штаб, як і всі в той час, почувалися пригніченими ситуацією, але загальна настанова була — битися до останнього.

 
Генерал Владислав Лянґнер

Коли 8-го вересня майор Домонь в'їхав до Львова, місто було як кротами розкопане, забарикадоване і готове на все.

Львів готувався до облоги: солдати і прості львів'яни копали окопи і протитанкові рови, будували барикади, розливали по пляшках запалювальну суміш.

 

Фронт насувався на Львів.

10 вересня Армія "Карпати" перестала існувати.

 
Станіслав Островський

Отже, після дванадцятиденного дещо сумбурного пересування Галичиною Домонь повернувся в розпорядження Штабу Оборони Львова як офіцер зі спеціальних доручень при генералі Лянґнері.

Того дня, 12 вересня, по обіді німці наблизилися до міста із заходу, спробували здобути вокзал, але були відкинуті.

14 вересня німці почали розкидати над містом перші листівки із закликами скласти зброю.

Президент міста, професор Станіслав Островський двічі приходив до керівника оборони Львова і наполягав, що треба рятувати місто від знищення, склавши зброю.

Відповідь Лянґнера була лаконічною: "Я німцям міста не віддам!"

Ситуація ставала критичною.

Незабаром на Людвіка Домоня чекали спеціальне доручення і досить непростий вибір.

3

"О, мій розмарине, розвивайся! О, мій розмарине, розвивайся! Улани гарцюють, стрільці марширують, До війська збирайся! Дадуть мені коника вороного І гостру шабельку до боку мого. Поведуть з окопів на багнети, Поведуть з окопів на багнети, Багнет попестує, а смерть поцілує, Але не ти!"

У кабінеті, заповненому під стелю книгами, професор Януш Ріґер тихо, намагаючись не зради- ти мотиву, наспівував батьківську пісеньку, одну з найпопулярніших у ті часи:

"Коли ми йшли по шосе, батько вже вирішив, що поїде з іншими вояками. Тоді він мені співав… Собі, мені, мамі? Мені, я думаю. До мене звертався, на скільки я пам'ятаю…"

Маленькому Янушу у вересні 1939 ще і п'яти років не було. Пісенька батька — хіба не єдиний спогад, який не перемішався з іншими у тій довгій дорозі.

 
Анджей Ріґер із сином Янушем. Фото кінця 1930­х

Анджей Ріґер, батько Януша, посадив у автомобіль свою кохану Ніну та обох синів.

З рідного Цешина на чеськім кордоні треба було тікати якнайшвидше.

Хоча навряд чи правильно називати те втечею. Підпоручик запасу Ріґер мав з'явитися на збірному пункті на далекій Волині.



Його з'єднання значилося як кавалеристcьке, але насправді то була радше панцерна бригада. І щоб до неї дістатися, треба було проїхати усю Польщу.

"У батька було авто "шкода", — згадував пан Януш. — Поїхали до Кракова. Там були батьки і його, і моєї мами. І тоді ми були там одну ніч або дві — я не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що бомбили. Німці бомбили Краків.

Але потім ми поїхали на схід. Я не знаю, куди доїхали на авто, потім бензину не було.

Тоді пересіли на поїзд. Я пам'ятаю, що потім треба було виходити з поїзда, тому що німецькі льотчики стріляли по вагонах. Ми ховалися у картоплі!

Як опинилися під Ковелем, я не знаю. І там батько вирішив, що немає того збірного пункту. І тоді він просто вийшов на шосе і зустрівся з військовими. Я пам'ятаю це як сьогодні".

Пам'ять про ті дні самого підпоручика Ріґера заховалася у старому нотатнику:

"13 вересня. Останній день з родиною. Трохи покупок. Пораємося із Ніною у великій кімнаті. Ввечері хороше повідомлення про уряд. Остання ніч з Ніною (de l'entre cotée elle "Faible"!). Лежачи пополудню, проговорив з Ніною все на випадок моєї смерті — щось на зразок заповіту.

14 вересня. Прекрасно виспався. По радіо погані новини про клин (Володимир Волинський), обід, прощання із синами. О 15:40 прощання із Ніною — остання зустріч. У небі — великий хрест. Від'їзд вантажівкою з пілотами".

Пан Януш перераховував усе, що він пам'ятав про батька з того вересня:

"Пам'ятаю, як він грав на скрипці. Пам'ятаю якийсь міст по дорозі. Пам'ятаю: "Багнет попестує, а смерть поцілує…" І як тато від'їжджав на грузовику. А більше не пам'ятаю. Це все".

4

Увечері 16 вересня підпоручик Ріґер дістався Рівного. Видавалося, що війна десь зовсім далеко: у Рівному, як і колись у мирний час, показували кіно.

Він встиг написати листи дружині та друзям, пообідати і зайти до костьолу помолитися. У поїзд вскочив уже на ходу.

До гарнізонних казарм 19-го артилерійського полку в Острогу Ріґер дістався о третій ночі геть змученим.

Тож навіть тоді, коли на світанку повз вікна офіцерського готелю хвилею рушило військо, Ріґер не прокинувся.

Потім — команда "руки вверх", обшук, п'ятигодинний марш під дощем на станцію, чорний хліб, сіль та вода. Під час того всього Анджей загубив речі і плащ.

Так почався полон.

Рано-вранці Острог зайняли радянські війська.

5

17 вересня Штаб Оборони Львова отримав нові відомості: не оголошуючи війни, східний кордон Речипосполитої Польської перетнули війська СРСР.

Домоня терміново відрядили до ставки Головного командування з інформацією про ситуацію на Південному фронті. Майор виїхав зі Львова далі на південь: керівництво армією, Уряд і Президент знаходилися вже у Станіславові.

Дорога не обіцяла бути простою: до всіх поточних проблем додалися нові — кружляли чутки, що частина українців, яка складала пануючу більшість сільського населення, подекуди перестала приховувати вороже ставлення до польських військових. І то в одному місці, то в іншому траплялися сутички.

Домонь тим чуткам вірив і був упевнений у можливості збройного нападу, тому, збираючись у дорогу, додатково озброївся гранатами.

 
Людвік Домонь

Неприємності, насправді, чатували на нього не дорогою, а у самому Станіславові.

Там з'ясувалося, що Штаб, Уряд і Президент на світанку 17-го вересня виїхали до Коломиї, розділилися на дві групи і через Делятин та Заліщики рушили у напрямку румунського кордону.

По собі командування на чолі з генералом Едвардом Ридз-Смігли лишило наказ: "Радянським військам опору не чинити, не стріляти!"

Частина штабу ще лишалася у Станіславові. Домоня почали намовляти їхати за вищим командуванням, бо, на думку чинів, що залишалися в ар'єргарді, повернутися до Львову шансів не було.

Львів уже був затиснутий поміж двох чужих армій.

Домонь був з тих, кого називають "завзятцем". Син звичайного польського селянина, у 15 років він записався до Легіонів Юзефа Пілсудського.

Щоправда, легіоністом Людвіг устиг побути лише кілька тижнів: до війська прибув батько і забрав його назад до школи вчитися.

Так чи інакше, доля хлопця визначилася: він став згодом кадровим офіцером.

У Центральному Військовому архіві у Варшаві збереглася його характеристика: "Почуття гідності — непересічне, особиста відвага — непересічна, сила волі — дуже потужна, амбітність — дуже потужна.

І так — за всіма 50 пунктами характеристики: холоднокровність, сила волі, енергійність, вміння дослухатися до думки інших, вміння видавати чіткі і зрозумілі накази… Загальна оцінка — непересічний.

Під час навчань у рідних Горах Свєнтокшистських "Дідусь", як називали начальника Польської держави, маршалка Пілсудського, особисто вручав молодому поручику чергову нагороду.

 
Маршалек Юзеф Пілсудський вручає нагороду підпоручику Людвіку Домоню (спиною). 1926 рік

Тоді це було багато чого варто!

У 1939 році майор Людвік Домонь уже 4 роки служив як офіцер Штабу 6-го Корпусу у Львові.

А ще у місті Лева на нього чекала дружина і дві доньки. Мабуть, цей чинник і був визначальним у момент, коли постала потреба вибирати дальший шлях.

Домонь вирішив ризикнути.

Дороги вже прострілювалися німцями.

На особистий "Опель" майора налетіла вантажівка. Автомобіль далі їхати не міг, а сам Домонь був поранений. Він мусив кинути "Опеля" у кюветі і шукати іншого засобу пересування.

Навколо у напрямку кордону рушила сила зневіреного і змученого війська.

Майору вдалося знайти інший автомобіль, але за Стриєм його зупинили кілька чоловіків у цивільному.

Молодий хлопець похмуро і дещо загрозливо повідомив, що цією дорогою пан майор не проїде.

Домонь непомітно намацав зброю.

Утім, похмурі хлопці виявилися "своїми", а функція цієї застави була суто інформаційна: далі дорогу вже перетнули німці.

До столиці воєводства треба було їхати іншим шляхом, в об'їзд — через Рогатин.

Увечері 19 вересня Домонь дістався Львова.

6

Свяневич відступав із своїм полком з-під Пьотркова Трибунальського — невеличкого містечка на південь від Лодзі.

Під час тривалих кінних маршів він розмірковував про причини тієї невтішної ситуації, яка склалася від перших днів війни:

"Ані технічно, ані організаційно ми не були підготовлені, щоб дати відсіч німецькій авіації і танковим силам.

І, отже, люди від яких залежало прийняття рішень — Бек, Ридз-Смігли, Мосціцький — мали зробити все, щоб уникнути війни, і зберегти Польщу такою, якою вона стала після Першої світової війни і збройного конфлікту із Радянською Росією у 1919 — 1920 роках".

З цими думками Свяневич дійшов до Волині.

 
Станіслав Свяневич

19 вересня був незвичайно тихим днем. Сонце світило майже по-літньому. По вітру тягнулося срібне павутиння бабиного літа.

Полк, в якому служив Свяневич, стояв на східному високому березі Бугу, на схід від міста Холм.

На протилежному березі стояли німці. Здавалося, вони чогось чекають.

Перед самим полуднем спостерігач зі свого пункту у високому розвилку старого дерева доповів, що скрізь німецькі позиції до ріки просуваються якісь неозброєні люди.

Через хвилину він доповів, що тих людей стає все більше. І що всі вони ідуть до німецьких окопів.

Раптом спостерігач здивовано вигукнув: "Вони у наших мундирах!.. То наші… Німці їх пропускають, вони вже проходять повз їх танки…"



Неозброєних польських солдат на протилежному березі ставало все більше.

Перші з тих, хто зумів переправитися на східний берег, говорили одне і те саме: "Росія вступила у війну, більшовики осадили Молодечно".

Потім почали розповідати свою історію:

"Ми обороняли Володимир Волинський і незле надавали німцям. Навряд чи б вони подужали взяти місто.

Але раптом 17 вересня генерал Сашицький зібрав нас і повідомив, що Росія вступила у війну і що в таких умовах подальший спротив безглуздий.

Генерал заплакав і сказав, що рядових відпускає, а офіцерів просить спробувати на машинах дістатися румунського кордону".

На позиціях панував хаос: сотні людей вешталися без справ по берегу.

У цей момент Свяневич подумав, що німці можуть скористатися ситуацією і почати форсувати ріку.

Поруч із Свяневичем опинився командир полку Новосельський: "Як це можливо, розпускати по домах з'єднання, яке має зброю і готове до бою?"

Той факт, що у польській армії був офіцер, який розпустив в умовах війни свій гарнізон, здавався йому жахливішим ніж те, що у війну вступили більшовики.

"Найбільша небезпека загрожує нам зараз не від німців, а з боку цього натовпу. Це треба припинити. Поручик, організуйте проходи через наші позиції. Не допускати жодних розмов із нашими солдатами! Жодних дискусій! Зрозуміло? Ми маємо підтримувати моральний дух нашого полка".

Через деякий час удалося організувати порядок. Дисципліна перемогла.

Поручик Свяневич і полковник Новосельський з невеличкого пагорба мовчки спостерігали рух людського потоку, що плинув скрізь позиції.

Свяневич спіймав сумний погляд командира. Раптом полковник тихо прошепотів: "Польща помирає, поручик…"

7

20 вересня Анджей Ріґер уже три дні перебував у полоні.

З небагатьох розваг лишалася можливість писати щоденник:

"Жахлива ніч на дошках сцени. Страшно холодно. Отже, вранці застудився. Напевно, лихоманка.

Чай лише о другій дня — після чого пересуваємось до колгоспу. Нарешті можна полежати на траві!

У приміщенні більше 20 осіб.

Сьогодні п'ятий день народження Януша. Скарби ви мої! Не писатиму про це більше, щоб не плакати. Ой, ви! Бог з Вами!"

 
Польські вояки у радянському полоні, вересень 1939 року
Кадр радянської кінохроніки

8

Домонь дістався Львова. Місто було засипане німецькими листівками:

"До мешканців Львова! Польський уряд втік за кордон. Польська армія цілком розбита, так само, як і біля Яворова і Янова! Росіяни, як союзники Німеччини, перетнули кордон і подають німецькому війську руку. Львів є у цілковитій облозі! Будь-­який опір — без сенсу!"

 
Німецькі листівки з вимогами капітуляції Львова, вересень 1939 року

Далі подавалися умови капітуляції: у полудень 20 вересня до визначеного місця прибудуть німецькі парламентери, які чекатимуть на уповноваженого офіцера польської армії.

Місто має капітулювати не пізніше 10 години 21 вересня, польські війська мають скласти зброю, бо в іншому випадку о тій годині почнеться штурм.

У той же час зі сходу вітер ніс інші папірці.

"Солдати!

Протягом останніх днів армія польська була остаточно розгромлена.

Солдати міст: Тарнополя, Галича, Ровна, Дубна у кількості 60 000 осіб добровільно перейшли на наш бік.

Солдати! Що вам залишилось? За що і з ким боретеся? Чому наражаєте життя?

Ваш опір є безнадійним.

Офіцери штовхають вас на безглузді речі. Вони ненавидять вас і ваші родини.

То вони розстріляли ваших делегатів, яких послали із пропозицією скласти зброю.

Не вірте своїм офіцерам. Офіцери і генерали є вашими ворогами, вони хочуть вашої смерті.

Солдати! Бийте офіцерів і генералів. Не виконуйте наказів ваших офіцерів. Женіть їх з вашої землі.

Переходьте сміло до нас, до ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете увагу і турботу.

Пам'ятайте, тільки Червона Армія визволить народ польський з нещасливої війни і забезпечить можливість мирного життя.

Вірте нам! Червона Армія Радянського Союзу — то ваш єдиний друг!

Командувач Українського фронту

Семен Тимошенко"

 
"Солдати! Переходьте сміло до нас, до ваших братів, до Червоної Армії! Тут знайдете увагу і турботу". Листівка командувача Українського фронту Семена Тимошенка до польського війська. Вересень 1939 року

Генерал Лянґнер чітко розумів своє становище. Із двох зол не обирають, але то був саме той випадок.

Зранку 21 вересня німецького штурму не було.

Днем раніше трапилася іще одна подія, яка змусила німців відкоригувати свої плани.

До 20 вересня у штабі Групи Армій "Південь" нічого не було відомо про зміст таємного протоколу Пакта Молотова-Ріббентропа.

Саме того дня Верховне командування Вермахту наказало перервати облогу Львова і встановити зв'язок із командуванням Червоної Армії.

 
Наприкінці облоги почалися контакти між німецькими та польськими парламентерами. Львів був приречений 

Лянґнер про це нічого не знав.

21 вересня було десятим днем облоги. У полудень з'явилися радянські парламентери.

Представники радянського командування запропонували умови капітуляції: усі солдати і офіцери, що складуть зброю, будуть вільними і відправляться додому або до румунських чи угорських кордонів, звідки вже власними силами зможуть пробиратися до Франції, до армії генерала Сікорського.

Радянська влада готова надати транспорт і забезпечить продовольством на дорогу.

Лянґнер погодився. 22 вересня 1939 року без опору польського гарнізону Львів зайняла Червона Армія. Того ж дня умови капітуляції були порушені.

 
Червоноармійці оглядають зброю львівського гарнізону. Вересень 1939 року
КАДР РАДЯНСЬКОЇ КІНОХРОНІКИ

9

"Пане полковнику, — відповів поручик Свяневич, — мені здається, не можна казати, що Польща помирає.

Незалежно від наслідків війни якась Польська держава повинна існувати. Але якою вона буде? Цього ми зараз не знаємо.

Мені здається, що в історії Польщі закінчується одна епоха, якій ми з Вами належимо, — епоха Пілсудського — і починається нова.

І дуже складно передбачити, що тепер трапиться.

Ясно одне: на сході Польща більше не буде такою, якою вона була до сьогоднішнього дня. Все, на чому там зараз Польща стоїть, буде знищено".

За якийсь час полк Свяневича рушив далі на південний схід.

Сам поручик їхав уздовж полкової колони. На нашивках багатьох мундирів було видно гаптоване зображення "Погоні" — герба Великого князівства Литовського.

Погляд Сянєвіча зупинився на тому гербі.

"Свого часу, — міркував поручик-професор, — Юзеф Пілсудський намагався відродити давню могутність держави, але, на жаль, невдало: дуже зашкодив націоналізм. І зараз, перед буревієм, рвуться останні зв'язки з епохою нашої слави".

Свяневич думав про те, чи ця війна і навала зі сходу допоможуть відродитися ті старі традиції Литовського Князівства?

Адже географічне становище — одна зі складових тієї могутності.

"Якщо українці, білоруси і прибалтійські народи збережуть свою самобутність, то від Балтики до Карпат має утворитися якась нова формація. — Перебирав подумки можливості пан Станіслав. — І хто знає, можливо, ця формація досягне ще більшої слави, аніж колись Велике Князівство Литовське?

І цілком можливо, що це московське вторгнення повністю винищить польські впливи і тим самим зробить більш легкою майбутню інтеграцію цих земель.

Усе може бути, але з'язок із стародавньою традицією, з історією буде розірваний".

По дорозі були розсипані радянські листівки.

Солдати із "погонею" на шевронах втоптували ті листівки у пил. Поручик зауважив: жоден з них до тих папірців не нахилився.



Минуло ще кілька днів. Ситуація кращою не ставала.

Нацисти насувалися з одного боку, більшовики — з іншого.

Боєздатні частини втратили зв'язок між собою і поодинці намагалися просуватися у напрямку південних кордонів.

Верховне командування вже тиждень знаходилося у Румунії.

Полковник Новосельський викликав до себе поручика Свяневича: "Що б ви зробили на моєму місці, поручик?"

"Чи є якась можливість прорватися в Угорщину?" — відповів запитанням на запитання Свяневич. Полковник мовчки похитав головою — ні, нема…

"У такому разі, пане полковнику, я б скликав усіх офіцерів, змалював становище, наказав би знищити зброю, щоб не залишилось ворогу, і групами по кілька чоловік просувався в Угорщину…"

Полковник спалахнув: "Розпустити полк? Виключено!"

Альтернативою було розвернути зброю проти більшовиків. І Свяневич, і Новосельський розуміли, що останні бої з німцями точилися вже не за незалежність, а за честь.

І якщо бути у цьому послідовними, то пора дати бій будь-кому, хто порушив кордон. І з честю закінчити свою війну. Бо в існуючих реаліях той бій був би останнім.

Розмова закінчилася нічим: полковник нагадав про наказ командування у Червону Армію не стріляти.

Раптом до Свяневича з Новосельським на звичайному сільському возі під'їхав уславлений генерал Волковицький.

Полковник поговорив кілька хвилин із генералом і повернувся до Свяневича:

"Відступаємо на південь. Наша задача — уникаючи бойових зіткнень із супротивником пришвидшено просуватися до угорського кордону. Нас можуть захопити у полон радянські війська.

Це я кажу тому, бо знаю, що ви, пане поручику, маєте із більшовиками свої рахунки. І я як ваш командир надаю вам повну свободу дій.

Ви можете їхати на захід або у будь-якому іншому напрямку. Але я б просив повідомити мені, куди ви збираєтеся рухатися і що робити".

Свяневич попросив 5 хвилин на роздуми.

Саме місяць тому, 24 серпня, вся велика родина професора прощалася із батьком та чоловіком.

Усі дивилися на нього.

Тоді Свяневич сказав: "Помолимося, щоб Польща з тієї війни вийшла із честю!"

Тепер він стояв перед вибором: "Чи зміг би я зберегти свою честь, якби скористався свободою дій, яку надав мені полковник? І я зрозумів, що коли б вчинив так, то потім все життя мусив би пояснювати той вчинок і собі, і людям, і дітям".

Підійшов полковник Новосельський:

— Ваше рішення, поручик?

— Я мундир не зніму.



Але 27 вересня Свяневич вдруге почув спокусливу пропозицію повернутися додому — від кількох земляків унтер-офіцерів, з якими він пройшов усю дорогу від початку цього бурхливого місяця:

"Пане поручику, ми уже давно підготували воза із запасом харчів на три тижні. У тому возі знайдеться місце і для вас".

Ті хлопці були впевнені, що їх чекає не війна, а полон.

І тому краще, поки ще є час, повернутися до своїх рідних, збагнути, як розвивається ситуація, і діяти залежно від тих обставин.

Після рішення командування виходити в Угорщину серед солдат почалася психологічна криза: вони були готові битися із ворогом, але битися на власній землі. Солдати ділилися на групи: хто піде і хто лишається…

Порахували, скільки зброї треба залишити. Солдати молотками розбивали замки решти кулеметів і автоматів, а гвинтівки і карабіни склали у штабеля.

Цю гору зброї облили бензином і підпалили.

До Свяневича підійшов генерал Волковицький: "Поручику, ви почуваєтеся банкрутом, чи не так?"

Свяневич подивився на генерала так, ніби його спіймали на місці злочину.

"Знаєте, — продовжив Волковицький, — я вже пройшов один раз усю Росію до самого Владивостока, щоб урешті-решт опинитися у рядах польської армії у Франції.

Якщо ми потрапимо у німецький полон, то не зможемо брати участь у боях, бо будемо замуровані у таборах.

У більшовицькому полоні у нас більше можливостей. Звичайно, нас можуть розстріляти, але також залишається можливість вийти з таборів і брати участь у війні".

Якби ці слова почула якась інша людина, не втаємничена в історію генерала, ті слова без сумнівів здалися парадоксальними і незрозумілими. Але Свяневич розумів про що йдеться.

У романі Новікова-Прибоя "Цусіма" є така сцена. На флагманському кораблі адмірала Нєбогатова відбувається нарада. Ситуація є критичною через сили японців, які перевершують.

Першому, за традицією старого російського флоту, дали слово молодшому за чином — мічману Єжи Волковицькому: "Ми маємо прийняти бій, а потім затопити кораблі".

Колишній мічман російського флоту у вересні 1939 був генералом польської армії.

І тепер він давав зрозуміти своєму молодшому колезі, що прийняти поразку сьогодні — то аж ніяк не означає відмовитися від боротьби назавжди.

У небо летіли іскри від палаючих гвинтівок.

Відсвіти вогню та відблиски вечірнього сонця фарбували світ у теплі золотаві та червонясті кольори. "Золотий вересень" догорав.

На світанку наступного дня поручик Свяневич, полковник Новосельський, генерал Волковицький та ще 300 солдат і офіцерів — усе, що лишилося від полку — потрапили до радянського полону.

Починався день 28 вересня 1939 року.

10

28 вересня 1939 року Ріббентроп і Молотов зустрілися знову. Вони підписали додатковий секретний протокол.

Литва відійшла до "інтересів" СРСР, Люблінське і частина Варшавського воєводств — до Німеччини.

Четвертий розділ Польщі завершився за взаємною згодою і на знак щирої приязні сторін.

 
Газета "Правда" повідомляла не всю правду. На цьому фото - підписання Договору про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 року. Таємним протоколом до цього договору був завершений "Четвертий розділ" Польші. Але про це "Правда" вже не розповідала 

У полон потрапили 10 генералів, 52 полковники, 72 підполковники, 5131 офіцер, 4096 унтер-офіцерів та 181 223 рядових. Принаймні так про це писала через рік радянська преса.

Зиґмунт Бартницький, Якуб Вайда, Анджей Ріґер, Станіслав Свяневич, Людвік Домонь, Єжи Волковицький, а ще Юзеф Чапський, Броніслав Млинарський, Зиґмунт Берлінг, Владислав Андерс, Добеслав Якубович і Адам Дибчинський — у вересні 1939 їх імена і долі перетворилися на цифри статистики.

 
УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

Теми

Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».