Українська правда
Історична правда

Екскурсія музеєм-квартирою Павла Тичини. ФОТО

28.01.2013 _ Олег Коцарев
Версія для друку

Музеєфіковане помешкання "поета №1" і міністра освіти УРСР - побут радянської літератури і зразок повсякденного життя чиновників 1940-60 років. Цікаво, що у книжковій шафі Тичина ховав і книгу Маланюка з його "...від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась".

Якщо мета більшості музеїв – створити чи відтворити певну атмосферу, то такому закладу, як музей-квартира, нічого відтворювати не треба. Головне завдання – берегти те, що є.

З нагоди чергової річниці з дня народження Павла Тичини "Історична Правда" сходила в найвідоміший київський музей-квартиру. Його повна назва – Літературний-меморіальний музей-квартира Павла Тичини, розташований він у самому центрі міста, на вулиці Терещенківській, 5.

На будинку характерної архітектури (перехід від конструктивізму до сталінського ампіру) ще здаля видно велику меморіальну дошку. І не одну. Тут також є, наприклад, музей-квартира Миколи Бажана, але про це якось іншим разом. Що ж до музею Тичини, він займає тут одразу дві квартири – на першому і другому поверхах.

Меморіальна дошка на будинку по Терещенківській, 5. Фото: visitkyiv.com.ua

Цей будинок зводили ще до війни для радянських урядовців. І Павло Тичина, в’їжджаючи сюди 1944 року, вже був не лише поетом, а й народним комісаром (міністром) освіти. Тут він залишився й до самої смерті.

- А як взагалі утворився музей-квартира, куди "поділи" спадкоємців? – питаю я директорку, Тетяну Сосновську.

- Коли поет помер, його дружина нічого або майже нічого не змінювала в квартирі. А вже в її заповіті було написано, що вона передає помешкання державі за умови створення музею. Після її смерті 1975 року квартиру опечатали.

Прийшли попи, диктатори (о сором!) —
якраз всі ті, кого ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —
дивись, який в господі нашій лад,
в сім'ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —
нічого не кажи Первопрестольній. —
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

(1920)

Почалися роздуми над тим, як і де відкрити музей. Була ідея відкрити його на розі Пушкінської та бульвару Шевченка, але категорично проти був Павло Загребельний. Він казав: "Там буде музей, але не буде Тичини".

Отож, 1979 року нарешті вийшов наказ, а 1980-го музей відкрився.

 Вхід у під'їзд, де жили міністр Тичина і головред Української радянської енциклопедії Бажан. Ліворуч - вивіска квартири-музею Бажана, праворуч - Тичини. Фото: українська Вікі

Свою квартиру музею передав і Загребельний – а він жив якраз унизу, під Тичиною. Перед тим цю квартиру, між іншим, займав український лінгвіст із русифікаторськими нахилами Іван Білодід. Тут на нижньому поверсі тепер "організаційна" частина музею та конференц-зал.

У музеї – вісімнадцять співробітників. Орієнтовний бюджет – близько мільйона гривень. На рік сюди приходить 15-17 тисяч відвідувачів.

 Книга відгуків для радянських VIPів. Це та інші фото: Дмитро ЛАРІН

Цікаво, що музей як організація підпорядкований місту, а його майно належить державі. Через це регулярно з’являються всілякі колізії. Наприклад, музей мусить платити орендну, на яку не завжди є гроші. Іноді його намагаються виселити.

КМДА не хоче віддавати державі музей-квартиру Тичини

Втім, каже директорка, вони не опускають руки, продовжують активно працювати, нещодавно завели сайт і сторінку на Facebook, збираються 2013 року почати оцифровувати фонди.

У музеї відбуваються моновистави, є буккросинг [обмін книгами], усілякі програми (наприклад, можна обміняти екскурсійний квиток на іграшку для дитини), відбуваються виставки, музичні вечори. За підтримки родини поета видають книжки. Зокрема, вийшли переклади Тичини англійською, французькою та грузинською.

Під час розмови в мене виникло враження: керівниця має до музею не лише службовий чи творчий інтерес. Інтуїція мене не підвела. Виявляється, Тетяна Сосновська – родичка Тичини. Її бабуся, Марія, була племінницею поета, і він, не маючи власних дітей, взяв її на виховання.

 Маленька дівчинка ліворуч уже зовсім літнього Павла Тичини – і є майбутня директорка його музею-квартири

Та вже настав час дивитися саму експозицію.

Піднімаємося на другий поверх сходами типового конструктивістського під’їзду.

На жаль, автентичний ліфт не зберігся

А ось і квартира поета Павла Тичини. Як на міністерські можливості, жив він насправді досить скромно.

Вигляд з вхідних дверей

П’ять кімнат. Без прислуги (лише жінка на ім’я Тодося Павлівна, що жила тут поряд, допомагала готувати їжу). Меблі, куплені при в’їзді, практично не оновлювались роками.

Працівники музею кажуть, що всі гроші йшли на книжки, музичні інструменти, інші мистецькі штуки, на підтримку рідних і на меценатство. Схоже, в матеріальному сенсі це не була справді золота клітка.

Але в цих умовах Тичина принаймні мав змогу спокійно працювати та займатися тим, що вважав за потрібне і можливе.

Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина.

Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! Тож кожен з нас будує людськості палац і кожен як провісник.

Ах, скільки радості, коли ти любиш землю. Нема у ній ні ангелів, ні бога, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала.

Ну що ж з того, що всесвіт кров залляла?
Майбутні встануть покоління - єднання тіл і душ.

Ми робим те, що робим. І світ новий - він буде наш!

(1924)

Спершу заходимо в кабінет:

 Тут Тичина працював, але, так би мовити офіційно

Сюди приходили делегації, відвідувачі та відбувалися інші "офіційні" заходи.

Письмовий стіл із письмовим приладдям у гуцульському стилі:

"Кобзар" на передньому плані - кишенькова книга Тичини

Маленького "Кобзаря" поет скрізь носив із собою. Так само робив і з олівцями. Вони такі маленькі – щоб влазили до кишені:


Взагалі, Тичина писав переважно олівцями.

А за Трипіллям на горі
уже гримів Зелений.
Заворушились в Таращі...
- дощі, дощі -
Пішли ми в Канів.
Вишневі вулички, базар.
Театр немов обора.
А вниз, до річки, від Собора -
все яр та яр...
Кого ж то б'ють? - І це свобода?
- Мовчи! карательний отряд
не може взяти хабара? -
Коли вже здохне лютий гад
і не душитиме народа!
Вертаємось... - Пора!
Пора! - стрічають нас на "Чайці".
Куди пора? тікать? від кого?
Підем і ми в повстанці - сміємось.
І хтось промовив:
чекайте,
отут живе ж десь Винниченко.
... Ой Княжа Гора!
височенька.

(1920)

Багато хто не знає, але Павло Тичина мав задатки художника, і в зрілому віці часто шкодував, що не пішов тим шляхом. Автопортрет:

На автопортреті 1922 року є авторська примітка: "Дуже старий вийшов"

Не в останню чергу й через те, що тоді він значно менше залежав би від внутрішнього та зовнішнього цензора. Автопортрерт зроблено в часи, коли Тичина хворів на туберкульоз і життя його було під загрозою.

 Так Павло Тичина підписував книжки з власної бібліотеки

А ще Тичина був добрим музикантом.

 Це поетів рояль

Рояль Тичина привіз із Харкова.

"Одягайсь  на  розстріл!  -  крикнув  хтось  і  постукав  у  
                                                                              двері.

Я  прокинувся.  Вітер  розчинив  вікно.  Зеленіло  й  добрішало
небо.  А  над  усім  містом  величезний  рояль  грав...

                                  І  зрозумів  я  -  настав  Великдень."

                                                                               (1920)

Це бандура, ексклюзивно виготовлена для Павла Григоровича чернігівським майстром Володимиром Тузиченком у 1941 році:

 Крім екстравагантної радянської зірки, вона також вирізняється такою рідкістю, як басові клавіші (див. на грифі).

Не дивно, що він займався й перекладами опер.

 "Так цьому прав-да – в полоні князь!" - "Князь Ігор" Олександра Бородіна

Ретро-радіо:

Цікаво, чи слухав Тичина "ворожі голоси"? 

І, звичайно, кларнет!

 У 1990-х популярною була передача Діджея Толі на якійсь із столичних "ефемок" - "Місячні тромбони", алюзія на "Сонячні кларнети" Тичини

Символ раннього Тичини – вільного, сонячного поета, естета, модерніста й експериментатора. Саме збірку "Сонячні кларнети" (1919) багато хто вважає найкращою, побутував навіть термін "кларнетизм". Хоча особисто я, може, більше підкреслив би "Замість сонетів і октав".

— Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі?
З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,
Славили сонце!
А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…

— Не пам’ятаю. Одійди.

— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?
Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —
Невже ж ти не впізнав?

— Відступись! Уб’ю!

(1917)

B будь-якому разі Тичина, який працював у цьому кабінеті від 1944 року, вже не мав у творчому плані анічогісінько спільного з тим поетом…

 Павло Тичина з першою вчителькою

У квартирі Тичини було дуже багато картин. Більшість – подаровані, але були й куплені. Ось яку історію розповідають у зв’язку з однією з них - пейзажем Бориса Піаніди (1920-1993).

П'ять Тичин. Як змінювався поет з 1917-го до 1960-х. ВІРШІ

У голодному повоєнному Києві Павло Тичина якось зайшов у гості до свого приятеля, художника Олексія Шовкуненка у тодішній Художній інститут. Там він побачив хлопця, що самозабутньо малював, і спитав, хто це. "Мій учень, Піаніда, але, на жаль, у нього хвора мати, немає грошей – тож він далі не вчитиметься, вже сьогодні збирає гроші та їде додому".

Пейзаж Піаніди 1944 року

Почувши це, Тичина миттю підійшов до Піаніди та заявив, що купує в нього пейзаж, хоч той і протестував, бо він, мовляв, не закінчений. На гроші, отримані від поета-міністра, Піаніда зміг організувати лікування матері, вчитися в інституті та накупити найкращих матералів.

Тичина читає власний вірш "Їдемо з Великої Багачки" (1940)

Переходимо до вітальні:

 Гостинна родина тут зустрічала своїх візитерів

А так Павло Тичина і Лідія Паперук снідали у вітальні свого попереднього помешкання – в письменницькому будинку "Роліт":

День 50-річчя поета, 27 січня 1941 року 

Гирі:

 Частина спускового механізму годинника

Цього зеленого опішнянського баранця Тичині подарував Григорій Верьовка - теж уродженець Чернігівщини, керівник Українського державного народного хору, голова Спілки композиторів УРСР:


Усе готове дo чаювання:

 

Після смерті Тичини Лідія Паперук у цій кімнаті вдалася до деяких новацій: наприклад, поставила характерні для тих часів вази з зображенням поета...

 

Та повісила кілька його малюнків...

 Тичина ходив на етюди до самої старості

Портрет матері, Марії Василівни:

 Зображень батька не збереглося

Телевізор "Знамя". Ще один раритет матеріальної культури СРСР хрущовської доби:

Побутові прилади в післявоєнній УРСР було прийнято накривати полотняними серветками

А от подібного вигляду холодильники й сьогодні спокійно працюють у багатьох українських квартирах:

 Хоча власне марка "ЗиС" (завод імені Сталіна) зустрічається нечасто

Кухня в міністерській квартирі була така маленька, що холодильник довелося поставити до вітальні.

Книжок багато в усіх без винятку кімнатах квартири-музею. У вітальні стоять усі томи енциклопедії Брокгауза і Єфрона кінця XIX - початку XX сторіччя.

Іграшковий ведмедик, привезений з Москви:

 В 1960-х це була розкішна іграшка

На дітей, що гостювали тут, ведмедик завжди справляв враження, бо коли його нахиляли – ревів.

 Велику картину Лідія Петрівна купила на Євбазі

А тепер – запрошуємо до головної робочої кімнати – бібліотеки. Тут Павло Тичина працював по-справжньому, тобто писав і перекладав. Сюди він не пускав нікого стороннього.

 Є що почитати!

Щоправда, музей функцію бібліотеки не виконує і книжок не видає. Хіба що іноді співпрацює з дослідниками.

Завідувач фондового відділу Григорій Донець розповідає, що тільки в цій кімнаті – близько 14 тисяч книжок

Загалом бібліотека Тичини – близько 20 тисяч книжок.

Ще тисяч так десять украли мародери з його "ролітівської" квартири на вулиці Юрія Коцюбинського

Ще невідомо скільки залишилось у Харкові - "першій столиці" Радянської України, де Тичина прожив з 1923-го до 1934 року.

 Це фото – саме з харківської бібліотеки Тичини
 Працюючи з книжкою, він завжди підкреслював потрібні місця олівцями різного кольору

Серед колекції – така цікавинка, як Еразм Роттердамський в оригіналі, друкований у 1729 році:

 

Коран. Теж в оригіналі:

...з сентиментальним листочком

На задніх рядах ховалися заборонені книжки, часто з автографами та присвятами вже загиблих друзів і знайомих. Хвильовий, Зеров, Поліщук і багато інших…

Видання "Книгоспілки". Харків, 1925 рік

Як бачимо, Микола Хвильовий називав Тичину не лише другом, а й учителем.

 

...І я до моря йду. І мов неволюсь —
затримуюсь. Бо щось в мені дзвенить
ще звечора! А що — чолом начолюсь —

не знаю й сам. Аж тут вгорі умить
аероплан. Згадав! Це ж наші полюс
перелетіли! Полюс! Сонце! Жить!

(1937)

 

Павло Тичина знав двадцять мов і перекладав із сорока.

 Вивчити розмовну японську? Нема питань!
 Письмовий стіл у бібліотеці

Як відомо з історії української літератури, за цим столом Павло Тичина, на жаль, уже практично не створив поетичних перлин.

Робоче місце поета

Його вимушена, трагічна відмова від вільної творчості у двадцятих-тридцятих виявилася безповоротною.

Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.

— Благословляю, синку, на ворога.
А він: матусю моя!
Немає, каже, ворога
Та й не було.
Тільки й єсть у нас ворог —
Наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля,
Шукати зілля на людське божевілля.
Звела я руку до хреста —
Аж коло мене нікого нема.
Тихо, лиш ворон: кря! кря!..

Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.

(1918)

Такі поети, як, наприклад, Максим Рильський і Микола Бажан, після смерті Сталіна певною мірою повернулися до себе колишніх. А Тичина ні. Може, не повірив у "відлигу". Може, просто вже не зумів.

Відомі рядки Євгена Маланюка про пізнього Павла Тичину: "від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась":

 Той самий вірш

Сам Павло Григорович не лише знав ці рядки, він із ними погоджувався. Мало того, книжка з цими таки вельми гіркими для будь-якої творчої людини словами стояла в його бібліотеці на одній із полиць:

 Співець національної революції Маланюк на якихось нотатках про Комуністичну партію та її відзнаки

Звичайно ж, добряче захована – Євген Маланюк в УРСР був забороненим поетом і тримати його вдома було ризикованою справою.

Друкарська машинка Тичини:

 Для порівняння - друкарська машинка Шухевича

...І моторошно в темноті,
буран завив, як та сирена…
Послухавши хвилину, знов я ліг.
І так схотілось до Дніпра-Славути!
Зашарудів по шибці сніг…
І було чути —
як сурми там десь плакали,
тарілки тихо дзвякали,
і барабан все глухо бив:
— Ти славно —
вік —
одробив…

(1942)

Портрет Кирила Стеценка:

 З хоровою капелою Cтеценка Тичина як "літописець" у 1921 році їздив Україною

Письмовий набір Павлу Тичині як міністру подарували вихованці дитячого будинку в Дрогобичі:

 "Народному комісару освіти У.Р.С.Р. товаришу Тичині Павлу Григоровичу від вихованців дитбудинків Дрогобицької області". Така область існувала з 1939 до 1959-го, пізніше уключена до складу Львівської. Тичина був міністром освіти УРСР у 1943-48 рр.

А ми тим часом переходимо до спальні:

 

У шафі в спальній серед особистого одягу Тичини вирізняються специфічні кольори халатів східних народів:

Халати часто дарували Тичині на Сході - як перекладачеві з відповідних мов
Портрет Тичини, вишитий Катериною Костирко 

Іноді, особливо під час хвороби, в останні дні, доводилося працювати й у спальні.

 Робоче місце у спальні

Загальний вигляд:

На ліжку праворуч Павло Тичина й помер 16 вересня 1967 року

Портрет роботи Миколи Глущенка:

 Орденоносець

Кімната тещі Тичини – Катерини Кузьмівни Паперук. Книжок не бракує і тут:

Теща Тичини прожила близько 90 років

Зараз у цій кімнаті святкова ялинка та подарунки для дітей.

 На подарунки ви можете обміняти в кінці екскурсії ваш квиток

А цей портрет написав згадуваний уже Олексій Шовкуненко:

 

А цю скульптуру Тичині подарувало російське поетичне подружжя Марія Комісарова та Микола Браун із Петербурга:

Це маленька копія одного з "Приборкувачів коней" Петра Клодта на Анічковому мосту

На цьому експозиція музею-квартири майже закінчується, але ми можемо ще подивитися коридор.

Один в любов, другий у містику,
а третій в гори, де орли...
І от якомусь гімназистику
вкраїнську музу віддали.

I от перебивають копію
з солодких руських поетес.
Ідуть з утопії в утопію -
і називають це "Sagesse".

...Чи вже втомилась наша нація,
чи недалеко до кінця, -
що в нас чудова профанація
і майже жодного співця!

І майже жодної поезії,
яка б нас вдарила! — Нема.
Самі предтечі анестезії
та лиш розгубленість сама...

(1920)

У коридорі, приміром, є робота Катерини Білокур:

 

Або отакий начерк самого Тичини:

 

Робота Івана Кавалерідзе "Григорій Сковорода":

 "Мала форма" від легендарного скульптора

Годі й казати, наскільки значущою постаттю був Сковорода для Тичини. Невипадково – "соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити". Дослідження творчості, поема "Сковорода"…

Я дух-рушій, я танк-такт, автомобілів хори,
моторами двигтить мій двір-гараж.
І я так легко, мов дітей на пляж,
веду титанів у простори.

...Летіть, летіть, до сонць керуйте,
керуйте в круглий дах!
Скликайте всіх і федеруйте,
розносьте гасла по світах!

Не надавайте значення Сатурновим вінцям
доволі жить для себе, черство!
Усім планетам, всім сонцям
свобода, рівність і  братерство!

(1921)

Тільки от ХХ століття для "втечі від світу" давало ще менше можливостей, ніж також не ідеальне XVIII-те.

Виходимо в коридор:

  У перспективі – бібліотека

А це вигляд з балкону Павла Григоровича - на вулицю Терещенківську (коли тут жив Тичина, вона називалася вулицею Рєпіна):

Посередині - "жовтий корпус" Університету, притулок філологів КНУ. Ліворуч - бульвар Шевченка, праворуч - вулиця Хмельницького

Через дорогу – нинішній Університет Шевченка. А свого часу там було Міністерство освіти, де й працював Павло Григорович. Зручно на роботу.

На балконах Павло Тичина стояв приблизно так :)

 Молодий Тичина - напевно, у Харкові

З іншого вікна квартири – Музей Шевченка:

 Задній двір музею Кобзаря на бульварі Шевченка

Тичина був причетний до створення цього музею. Разом із Бажаном вони переконали радянське керівництво, що одного музею в Каневі – не досить.

Людськість промовляє трьома розтрубами фанфар:
Шевченко - Уїтмен - Верхарн.
Мов кабелі од нації до нації,
потужно революції диктують на землі:
Шевченко - Уїтмен - Верхарн.

Включайтесь, дроти,
надходьте, поети,
демократії совість,
демократії вість!

Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують
на ліру "Страшний суд" -
наш страшний суд прийшов...

(1921)

А ось – конференц-зал на першому поверсі:

 

Тут відбуваються різні заходи. Зокрема, зараз – виставка фотографій з Тичиною. За можливість опублікувати деякі з них – подяка Тетяні Сосновській.

Найчастіше в перший тиждень кожного місяця тут відбуваються музичні вечори. Щосереди збирається студія автентичного співу. Під кінець місяця – моновистава. В цьому залі екскурсантам показують фільм Олега Бійми про Тичину.

Поличка із книгами для буккросингу:

 Андрухович, Іздрик, Карпа й Ушкалов – у Музеї Тичини

Головною умовою обміну книжок, за словами співробітників, є їхня більш-менш співмірна цінність. Приносять і забирають книжки неочікувано часто.

...Tоржествуй ти, Україно:
високо знялись ми ввись!
Прямо йдем ми — не навскіс.
Бо ще здавна воєдино
із Росією зрослись.

Навстіж у Майбутнє брами…
Що нам вітер! Що нам бриз!
Ленін з нами, — Ленін скрізь!
Ми з народами-братами
ідемо у Комунізм.

(1962)

З буккросингом допомогло багато видавництв. А от Спілка письменників – не прихильниця такого формату.

 Ми прощаємося з господинею

Квартира-музей розташована у двох хвилинах від метро "Театральна". Працює без вихідних, від 9 до 19, а в четвер і п’ятницю - з 11 до 20 години.

Звісно, у музею чимало проблем. Фінансові, проблеми з ремонтом. Потреба розширити діяльність. Можливо, трохи замало в ньому духу раннього Тичини (хоча чи так легко знайти його там, де жив таки Тичина пізній?). Але в цілому – це надзвичайно атмосферне і живе місце, де речі говорять самі за себе.

...Хто має право примусить людину?
Хто може ніч обернути за днину?
І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
повісив за правду, єдиний наш гріх?

Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті багнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ -
Воля! - єдиний хай буде наказ.

(1920)

У музеї-квартирі Павла Тичини, гадаю, буде цікаво як любителям поезії ХХ століття чи поезії взагалі, так і тим, хто нею ще не зацікавився – бо ж репрезентовано тут не лише літературу й літературний побут, а й культуру повсякденності певного прошарку населення нашої країни 1940-60-х років.

Фото: Дмитро ЛАРІН та з фондів Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини

Дивіться також інші екскурсії музеями:

Музей книги і друкарства в Києві. ФОТО

Mузей окупації Латвії. Сюди відмовився зайти Янукович. ФОТО

Будинок-музей Троцького в Мехіко. ФОТО

Заповідник "Козацькі могили" під Берестечком. ФОТО

Дніпропетровський історичний музей. ФОТО

Музей Івана Гончара в Києві. ФОТО

Природознавчий музей НАНУ у Львові. ФОТО

Донецький обласний краєзнавчий музей. ФОТО



Олег Коцарев
Поет, письменник, есеїст (Харків)

Теми: музеї, література, XX сторіччя, письменники, УРСР, Київ, культура, побут, фото, СРСР

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter