Останнім пам’ятником культури, що був зруйнований в радянській Україні за ініціативою влади, стала Стіна пам’яті на київському Байковому цвинтарі. Твір міг стати однією з візитівок міста, але був залитий бетоном як чужий для радянського мистецтва. Настоящее Время поговорило з одним з авторів знищеної роботи, митцем Володимиром Мельниченком про цю історію, яка триває вже півстоліття та нещодавно отримала своє продовження. В статті вперше публікуються розсекречені документи КДБ про Стіну пам’яті.

У різноманітних рейтингах найкращих українських футболістів усіх часів неодмінно буде це ім’я — Костянтин Щегоцький. Улюбленець київських уболівальників 1930-х, капітан «Динамо», перший в Україні гравець-орденоносець — це все про нього.

Від перших до останніх років існування радянського режиму однією з основних загроз для нього органи державної безпеки вважали студентське середовище з притаманними йому вільнодумством та радикалізмом. Тисячі реальних чи уявних опозиційних студентських груп були викриті у сталінські роки; причетні до цих груп поповнили довжелезний список жертв тогочасних репресій. У «застійні» брежнєвські роки антирадянськи налаштованих студентів зазвичай не саджали (і тим більше не розстрілювали). Комітет держбезпеки цього періоду робив ставку на «перевиховання» незгодних, яке найчастіше полягало в залякуванні, публічному осуді та адміністративних репресіях.

21 травня виповнилося 100 років від народження Андрія Сахарова – радянському вченому, фізику-ядерщику і людині, яка ще за життя стала одним із головних символів дисидентського руху в СРСР. Сахаров жив у Москві (до висилки в Горький у 1980 році), але був орієнтиром для незгодних (і «головним болем» для КГБ) у всіх куточках країни: йому писали і дзвонили, передавали рукописи, просили поради і кликали на черговий суд з всього Радянського Союзу. Ім’я Сахарова часто згадується в документах КГБ УРСР, що зберігаються в архіві Служби безпеки України

Топ-новиною 1979 року в Австралії стала втеча українки Ліліани Гасинської з радянського судна, що стояло в сіднейському порту. Історію “дівчини в червоному бікіні” (таке прізвисько отримала втікачка) журналісти різних країн згадують досі

Вільгельма Габсбурга, або Василя Вишиваного, вже навряд чи можна віднести до незаслужено забутих постатей вітчизняної історії. Фігура австрійського ерцгерцога, який відчув себе українцем, останніми роками привертає чимало уваги. Йому присвячені не лише наукові публікації, а й художній роман та навіть опера на лібрето Сергія Жадана. При цьому якщо про Вільгельма на чолі Українських січових стрільців у 1918-му пишуть багато, то про Вільгельма як київського в’язня 30 років потому – значно менше.

Державу Ізраїль створювали та розбудовували євреї-переселенці, що походили переважно зі Східної Європи. Серед них було чимало уродженців України – насамперед Наддніпрянської, що входила до складу Російської імперії.

Державна пропаганда клеймила іудейську релігію як "ідейну основу сіонізму". "Іудаїзм, як і сіонізм — реакційна, націоналістична ідеологія, пройнята містикою і скерована проти революційних інтернаціональних завдань пролетаріату", — писали в книзі "Іудаїзм без прикрас".

Знайшлося місце і для героїзму, і для ганебних прорахунків, і для співпраці з окупантами, і для відчайдушного опору. Сталінсько-брєжнєвська "чорно-біла" концепція тих подій досі панує в свідомості значної частини запоріжців, не кажучи вже про місцеву владу.

Ні для кого з представників запорізької влади путч не став чимось неочікуваним. Майже вся місцева преса надрукувала розпорядження ГКЧП, сама публікація означала згоду з позицією заколотників, адже поширення тих документів у ЗМІ не було обов'язковим.