На початку березня 2014 року російське керівництво скликало пресконференцію, присвячену подіям в Україні. Відповідаючи на запитання про можливість війни з сусідньою державою, Владімір Путін заявив: «Якщо ми ухвалимо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян. І нехай спробує будь-хто з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми стоятимемо позаду, не попереду, а позаду. Хай вони спробують стріляти у жінок і дітей!». Утім, у застосуванні подібної тактики росіяни не були першими. У Другу світову війну її використовували грецькі антифашисти. Але не проти нацистів, а проти британської армії.

Якби 1991 року хтось у світі проводив конкурс на кількість пам’ятників Леніну, то Україна на ньому здобула б «почесне» друге місце. Понад 5500 – саме стільки було їх напередодні відновлення незалежності. Більше – тільки у сусідній Росії. Та якби брати до уваги не лише кількість «Іллічів», а й розміри території, то Україна легко могла б претендувати на статус найбільш «ленінізованої» країни світу.

Радянська історіографія та пропаганда до останнього заперечували існування секретного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа про поділ сфер впливу. А саму радянсько-німецьку угоду називали лише домовленістю про «ненапад», завдяки якій Москві вдалося відтермінувати початок війни майже на два роки. Сучасна російська пропаганда вже визнає, що протокол був, але намагається всіляко виправдати співучасть Радянського Союзу в початку Другої світової війни. Один із аргументів, який вона використовує — «Мюнхенська змова».

На початку ХХ століття більшовицька Росія здійснила проти України дві «гібридних» агресії. Результат виявився доволі вдалим – до 1921 року Східна Україна опинилася під радянською окупацією. Тому випробувавши «гібридні елементи» на нашій території та переконавшись у їхній дієвості, більшовики використали набутий досвід проти інших держав. Зокрема, під час Другої світової війни

Щороку 9 лютого у Польщі згадують вбивство мешканців колонії Паросля на Рівненщині. Ця подія, що сталася узимку 1943 року, у сучасній польській історіографії вважається одним з перших епізодів польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

"...стало відомо: хтось порубав жителів Парослі…Чув, як мій дід якось балакав з сусідом. Подейкували, що ті, озброєні, послали у Парослю своїх розвідників, а їх там місцеві вбили чи щось таке. Яка там форма! Хто у чому: хто у постолах, хто у маринарці, хто у куфайці, як звичайні мужики, але всі зі зброєю".

Здебільшого діяльність української міліції у Львові розглядають у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою.

Кілька років тому я показував фахівцеві зі судової медицини фотографії Печарського з його посвідчення та людини з однієї зі сцен погрому, яку Химка також "ідентифікував" як Печарського. Я запитував, чи на обох світлинах зображена одна й та сама людина, чи різні. Відповідь була однозначною — на обох фотографіях різні люди.

"Ми говорили про перманентний конфлікт, що існує в східній Галичині між поляками і русинами. Утворення незалежної держави Україна призвело до небувалого ентузіазму галицьких русинів. Вони хочуть бути частиною України, і молода держава, зі свого боку, збройно підтримує їх вимоги. Галицька провінція на схід від Лемберга є заселеною в більшості русинами".

9 травня польський Сейм ухвалив заяву, якою звинуватив українців у "варварстві" проти польського народу та вимагав від уряду вжити "негайно всіх найнеобхідніших заходів, аби змусити українців припинити вбивства і варварства". І вже за п'ять днів Галлер розпочав загальний наступ на позиції українців.

Чи слід вважати Стельмащука зрадником, чи лише жертвою обставин? Наскільки добровільною і щирою була його співпраця з НКВД?

Загибель Дмитра Клячківського – наслідок трагічного збігу обставин, і свідчення Юрія Стельмащука – лише одна з них.

Радянська й сучасна російська пропаганда стверджує, що командир з'єднання груп "Завихост" Юрій Стельмащук–"Рудий" здав чекістам командувача УПА-Північ Дмитра Клячківського–"Клима Савура". Однак архівні документи розповідають іншу історію.

Польському політикуму притаманний підхід: навіть якщо окремі представники польського підпілля і чинили злочини у роки Другої світової війни – то це не привід ставити під сумнів правомірність їх боротьби за незалежність. Українському суспільству пробують нав’язати зовсім інший дискурс: якщо окремі підпільники ОУН або вояки УПА чинили злочини – то й боротьба за здобуття Української держави також була злочинною.

За допомогою різного роду комбінацій із цитат із "документів" окремі автори намагаються обґрунтувати тезу про те, що "таємна директива" вищого керівництва ОУН та УПА про повну ліквідацію поляків на Волині не лише існувала, але й активно втілювалася у життя. Однак детальний аналіз джерел ставить під сумнів їх автентичність.

Публікація, яка полемізує зі статтею американського історика про трагічні події літа 1941 року у Львові, коли "міське шумовиння" знущалося та, згодом, вбивало євреїв. Чи причетна до погромів українська міліція та ОУН (бандерівців)? Чи можна довіряти іншим висновкам професора Химки?