Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

В Україні чимало нових Героїв, народжених в обставинах, про які ми могли чути лише з бабциних історій і книг, і які не могли уявити в своїй реальності. Обставинах нової війни. Згадувати імена і звитяги цих новітніх Героїв, розповідати про причини цієї війни, водити дітей та молодь до місць поховань українських захисників було б гідним продовженням традиції 1 листопада. Занести власноруч зібрані квіти, листочки і каштанчики до могили незнаного вояка, з розповіддю про те хто і чому там похований, вчить багато більше, ніж патосні промови на уроках

Нашою великою проблемою і бідою є брак знання про звичаї, побутуючі настрої і світогляд в різних куточках нашої великої і чудової (без іронії) країни

Цвинтарі з покинутими, полущеними, зарослими нагробками з українськими прізвищами зазвичай викликають сум. Але ж це неправильне сприйняття. Навпаки, слід використовувати мандри як можливість відвідати такі цвинтарі, подумати, помовчати, розповісти про людей, там похованих. Це ж означатиме, що про них не забувають

Про це не личить говорити в порядних товариства, до цього рідко зізнаються ті, які свого часу цим пишалися, про такі історії, здебільшого забувають тенденційні історики. Але мій дідо був комуністом.

На знимках у красивих вишитих строях ранні українські еміґранти до Канади. Ці конкретні люди зі знимок парафіяни рускої православної церкви в маленькому містечку Смокі Лейк в Альберті. Історія релігійного життя ранніх переселенців була не якраз безхмарною. Що мається на увазі, як так сталося, спитаєте ви. Ну, та просто, дуже по-нашому.

"Нас привезли туди, щоб ми вимерли,щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави"