Українська правда
Історична правда

Як діставався "самвидав" на Захід

Осип Зінкевич _ Вівторок, 19 жовтня 2010, 10:09
Версія для друку
Осип Зінкевич
Голова видавництва "Смолоскип" (з 1968 року - в США, з 1991 - в Україні).

Ми сидимо поруч з Олесем Обертасом і він мене провокує своїм питанням: «А як ви діставали самвидав?» Спробую відповісти.

Створився міф, що твори українського самвидаву передавалися за кордон тільки через тодішню Чехословаччину або через Москву. І це абсолютно не так було.

Фактом є, що на початку і до кінця 1960 років деякі твори українського самвидаву були передавані через Чехословаччину завдяки Миколі Мушинці, Анні Коцуровій й іншим… Перші випуски «Українського вісника», «Інтернаціоналізм чи русифікація», «Собор у риштованні» й інші передавалися через Чехославаччину.

Деякі твори самвидаву були передруковувані на машинці у кількох примірниках. Наприклад, я знаю, що Анна Коцурова (і про це вона пише у своїх спогадах) була причетна до передачі «Більма» Михайла Осадчого на Захід. Але інший примірник і зовсім іншими шляхами наша зв’язкова Н.В. вивезла за кордон, і в її багажі, добре заховану плівку «Більма» КГБісти не знайшли.

Я б хотів навести одну малесеньку деталь, наскільки КГБ було в цих справах поінформоване. Десь кілька років тому, на якомусь прийнятті, мені вдалося зустрінутися з колишнім полковником КГБ.

Коли я сказав, що я з видавництва «Смолоскип» , то він і зареагував: «Як приємно з вами познайомитися. Чи ви пригадуєте собі таку Галину Пісецьку, яку ви висилали до Антоненка-Давидовича, щоб він передав на Захід свої спогади. Вона боялася везти самвидав, а може Антоненко-Давидович не хотів їх передавати. Тоді в Тернополі руйнували стрілецькі могили. І та жінка зібрала декілька стрілецьких кісток і разом з печивом вивезла їх закордон. Нам було відомо, з якими почестями ви хоронили ті кістки у США».

Мене заскочило, наскільки КГБ було поінформоване навіть про такі малі деталі.

У нас було кілька шляхів отримування самвидаву. Перший, дуже перевірений спосіб — це були українські комуністи з Канади. Вони вірно служили режимові УРСР.

У Києві в ті часи відбувалися кожного року курси української мови. Найбільше їхали на ті курси українські прогресисти, комуністи. І нам завжди вдавалося включити у ті групи кількох «своїх». Одержавши твори самвидаву, вони ті плівки впихали в багаж комуністів, яких майже не контролювали митники-кагебісти, перевозили за кордон, а опинившись за кордонами СРСР, вони ламали свої голови, як ті плівки витягнути з багажу.

Довідавшись про це, лідер українських канадських комуністів Петро Кравчук, вже в часи незалежності, опублікував в газеті «Вечірній Київ» гостру протестну заяву.

Другий спосіб – це спорт. Ми на Заході почали боротьбу за окрему, самостійну участь України в Олімпійських іграх. Ця боротьба була також прикриттям для отримування самвидаву, який перевозили на Захід спортсмени.

Я, особисто, як член Міжнародної асоціації спортивної преси з осідком в Італії, без проблем отримував пресову акредитацію. Так я, або наші однодумці мали пресові акредитації на Олімпійських іграх в Мехіко, в Мельбурні, Римі, Монреалі, Мюнхені, Лос-Анджелесі, на універсіадах у Японії, в Едмонтоні, на різних міжнародних спортивних змаганнях, – це давало нам змогу зустрічатися зі спортсменами і отримували від них самвидав.

Інший спосіб – це Болгарія. В Болгарії нам вдалося при допомозі Олеся Бердника і його доброго приятеля В.В. наладнати контакт з болгарськими підпільниками, які працювали на митниці і переносили наш самвидав повз всі митні контролі.

Ще один спосіб – це українські моряки. Ми мали добре перевірений пункт у місті Копенгаґені. Часто в Копенгаґен припливали українські (радянські) кораблі. Ми близько співпрацювали з відомим данським правозахисником А.

Мали сховок у парку. Було у ньому визначено декілька дерев, на яких наш зв’язковий-моряк викарбовував сигнал і залишав у сховку інформацію. Цей данець вибирав фляжчинку зі сховку і повідомляв нас про дату прибуття наступного корабля в Копенгаґен.

Одного разу я приїхав в Копенгаґен на такий зв’язок з невеличким ножиком (раніше ніколи цього не робив). Приїхав, дістав повідомлення про зустріч біля фонтану о годині 10-ій вечора. Я знав, що морякам дозволено виходити до міста лише до 8-ої години вечора, але і були винятки.

Підійшов до фонтану, побачив у домовленому місці людину у цивільному плащі, ми обмінялися паролем, він витягнув з-під плаща і простягнув мені пакунок, завинутий газетним папером і перев’язаний звичайним шнурком. Моряк спішив, ми скоро попрощалися і розійшлися.

Я знав історію вбивства Євгена Коновальця в Ротердамі, це і йому принесли бомбу з совєтського корабля в такому ж пакунку. Мене огорнув страх і я був певний, що в пакунку бомба. Іти до готелю з «бомбою» я побоявся. Перестрибнув загороду парку і заховався біля озера під старовинним дубом, а з другої сторони дерева поставив пакунок.

Цілу ніч я чекав, не спав, переконаний, що вибухне бомба, а вона уперто не вибухала.

Над ранком, коли почало світати, я підліз до пакунка і лівою рукою (я не хотів, щоб бомба розірвала мою праву руку...) розрізав шнурок і геть аж до самого озера поповзли листки документів. Я глянув вгору і побачив, як все це спостерігає великань – данський поліцай. Він запитав мене, хто я такий, чемно наказав зібрати всі папери і піти з ним на поліційний участок.

Так ми отримали на Заході перші документи Української Гельсінської Групи.

Про ці речі можна багато говорити… Можна багато написати. Люди ризикували своїм життям і своєю свободою, як з одної так і з другої сторони.

Питання: чи мав той самвидав, який ви перевидавали на Заході, якийсь розголос?

Перед нами стояло дуже принципове і дуже важливе питання: публікувати на Заході твори самвидаву, не зважаючи на їхній художній рівень, чи не публікувати?

Коли В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо, Іван Світличний чи Микола Руденко зуміли передати свої твори за кордон, то ми були переконані, що вони хотіли, щоб ті твори були там опубліковані. Не узгодивши з авторами, ми брали на себе велику відповідальність, йшли на риск і ті твори публікували.

Якось я виступав на Чорноволівських слуханнях у справі видання англійською мовою «Лиха з розуму» за кордоном. Я особисто був причетний до цього видання. Ми відшукали Збігнєва Бжезінського, який допоміг знайти одне з найбільших видавництв в Америці і яке погодилося видати цю книжку англійською мовою.

Жодна українська публікація і жодна українська справа не здобула у Західному світі, в Америці й Канаді, такого колосального розголосу, як «Лихо з розуму» англійською мовою. У нас є сотні вирізок з преси англійською, французькою, іспанською, німецькою мовами, які писали про Чорновола і про «Лихо з розуму».

Ми видали «Більмо» Михайла Осадчого французькою мовою в перекладі Катерини Гусар. Французьке видавництво хотіло випередити французький переклад «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина і видало нашу книжку 50-тисячним накладом.

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби вийшов англійською, італійською і китайською мовами. Розголос був.



Теми: історія України, СРСР, дисиденти, діаспора, США, самвидав, ЧК-КГБ, Канада, Чехословаччина, УРСР




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter