Переказую спогади про Голодомор 1932-1933 років моєї прабабусі Олександри Карпівни Бондарець, жительки села Бацмани Роменського району Сумської області:
"Було мені тоді 9 років, жили ми в Бацманах - батько, мати, дідусь, я і мої старший та молодший брати. У нас було десять десятин землі, двоє волів і двоє коней, хата, клуня, комора та сарай.
Ми самі обробляли землю і з цього жили, але весною 1932-го року в селі стали організовувати колгоспи. Люди самі туди не йшли, бо боялися - ходили чутки, що все буде там колективно: праця, худоба і навіть жінки.
Сільські люди звикли до праці, бо в кожній сім’ї була земля та худоба. Лише п’яниці та ті, які не хотіли працювати, а тирлувалися в шинках, зразу побігли в активісти, щоб грабувати людей.
Їх у селі назбиралося до десятка. Активістам видали гвинтівки, партійні квитки та всю владу в їх брудні руки.
Владі в ті роки потрібні були золото, зерно, щоб купувати за кордоном станки, гармати і іншу техніку. Тому в людей забирали все: землю, скотину, зерно, вози, плуги, але владі потрібно було ще, ще й ще.
Активісти ходили по хатах і забирали навіть те, що залишилось у вузликах. Діти були голодні, пухли від голоду. В нашій сім’ї дідусь (90 років) і мій молодший братик (3 роки) лежали на печі цілими днями голодні, з пухлими ручками і ніжками, все просили їсти, поки не вмерли.
Мама бігала по заробітках у сім’ї цих же активістів, і тільки принесе до додому жменю якихось бобів або висівок, як на ранок приходили в домівку активісти і все забирали. Багнетом перекопають всю долівку в хаті у пошуках чогось цінного або зерна.
Побили всі миски, горщики, сказали, що вони нам вже не потрібні, бо ми всі скоро повмираємо. Де яка цінна одежина або скриня – забирали собі додому, а потім продавали в Ромнах на базарі.
Мама моя впізнала свою скриню на базарі, яку продавала жінка активіста. Активісти були нелюди. Вони били людей прикладами, жінок тягали за коси, щоб ті сказали, де заховали зерно, бо їм все було дозволено робити владою. Дивилися, в кого йде дим з труби у домівці, і приходили шукати туди, що там варилося в печі.
 |
| Моя прабабуся з чоловіком. Фото 1940-их років |
Прийшла сувора зима 1933 року. До нашої домівки прийшли активісти, зірвали з петель двері в хату і вкинули у колодязь, щоб ми не могли ні води пити, ні грітися в хаті. Мама завісила якимсь ганчір’ям двері, і ми так зимували зиму.
Їли горобців, ворон, що ловили хлопці і варили їх у горщиках, щоб не вмерти з голоду, але й їх скоро не стало.
Скрізь по дорозі лежали мертві та пухлі люди, всі, хто був ще живий, просили їсти, але їсти було нічого. Тих, хто хотів втекти із села, ловили і повертали назад.
Навіть тих, хто пішов в колгосп, також обшукували і все забирали, але згодом почали давати якусь побовтюху, щоб могли працювати. Мій батько і мати пішли в колгосп також, але все одно голод буяв по хатах, бо зерно вивезли за кордон.
Прийшла весна 1933 року, і ми почали збирати з дерев бруньки, які ще не розпустилися і їли їх замість хліба, потім варили і їли яглицю, пшінку. Так і пережили голод".
Варто відзначити, що моя прабабуся до самої смерті була переконана, що Голодомор - справа рук місцевих комуністів. І дуже не любила Ющенка. який піднімав ці спогади.
Вона розуміла, що люди, які все життя були неробами, почали просто грабувати односельчан. І вважала, що це проблема місцевого масштабу, що у всьому винуваті конкретні активісти, а не держава.
А може, просто не хотіла сипати сіль на рану, яка тільки почала загоюватися...
Юлія ЗОЗУЛЯ - студентка Дніпропетровського Національного університету (факультет прикладної математики), майбутній системний аналітик
Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.
Юлія Зозуля
Студентка (Дніпропетровськ)