В п'ятницю, 18 березня Івана Геля ховають у родинному гробівці на Личаківському кладовищі у Львові.
Пам'ять повертає вдячні спогади про миті життя, пережиті разом із Покійним. Мозок підбирає високі слова, якими годиться охарактеризувати цю славну постать і її життєву дорогу. А на Гуцульщині напевно вже підбирають трембіту, яка заквилить жалібно у тяжку мить останнього прощання.
16 березня Господь поставив крапку у Книзі життя, яку розпочав 17 липня 1937 року і яку заповнював різнокольоровими письменами. Утім, рожевого кольору в ній найменше, бо навіть дитинство та юність - ота найрожевіша пора в житті кожної молодої людини - і то були сплюндровані трьома окупаціями, воєнним лихоліттям та нищівними хвилями червоного терору.
Цьому поколінню доля ставила свої запитання руба, і хто був слабаком - той ставав покручем, а хто стояв на ногах міцно - той ставав героєм.
Іван Гель, без сумніву, належав до тієї другої категорії, і до нього можна впевнено пристосувати біблійний вираз "твердошийого": будучи за статурою кремезним козарлюгою, він витримав усі удари долі, не схилив свою голову перед жодною владою і не торгував своїми принципами.
 |
| Іван Гель (1937-2011) |
Це був зразковий приклад галичанина подвійного гарту - церковного й національного. Його духовний світ формувався в церковній цивілізації Митрополита Андрея Шептицького з чітким розрізненням морального добра й аморального зла, з класичним розумінням єрархії цінностей.
Церква була на горбочку галицького села саме тому, що вона посідала горнє місце в єрархії християнського мікрокосму людини.
Чи ж дивно, що коли настала пора виступити на захист Церкви, Іван Гель створив та очолив Комітет захисту УГКЦ, який став важливим, а часом і незамінним інструментом цієї оборони? Чи так уже несподівано, що саме він був редактором славного часопису "Християнський голос"?
Виростав Іван Гель і в силовому полі змагань за національну державу, а тому змалечку знав, що рідну землю українець має боронити. Він довірливо спирався на плече друзів-побратимів і сам служив іншим надійною опорою.
Чи ж дивно, що тюрми й табори стали віхами у його особистій боротьбі з антиукраїнською владою?
Чи так уже несподівано, що формування програми "боротьби за державність України", розповсюдження Самвидаву, організація протестних акцій в ув'язненні та на волі, співредагування "Українського вісника", співучасть в організації Української Гельсінкської Спілки й Народного Руху України, а врешті й праця на посаді першого заступника голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання - все це його особисті офіри, складені до жертовника незалежної України?
Проте ніщо на цьому жертовному шляху не завадило Іванові Гелю пронести через ці випробування велике кохання до дружини Марії, закласти з нею міцну сім'ю, дати життя доньці Оксані, віддати її зятеві Валерію, опікуватися внучкою Яриною.
Здавалося, чим більше цю сім'ю шмагала доля, тим більше вона ставала міцнішою. Й не було такого хреста, якого ці дивовижні люди відмовилися б узяти на плечі.
Сьогодні спільнота Українського католицького університету в глибокій пошані схиляє свою голову перед пам'яттю новопереставленого раба Божого Івана. Ми вдячно згадуємо наші спільні проекти, які стосувалися історії Руху опору, і незмінну підтримку, яку виявляв пан Іван нашому Університетові.
Просимо Бога, щоб Він упокоїв душу Усопшого та оселив її там, де праведні спочивають.
Рівно ж просимо в Бога, щоб Він огорнув Своєю милосердною рукою усіх, хто сьогодні терпить у горі та стражданні: вдову Марію, доньку Оксану з чоловіком Валерієм, внучку Ярину та всю скорботну родину покійного. Просимо їх прийняти від усієї спільноти УКУ наші щирі та глибокі співчуття.
Вічная пам'ять і Царство Небесне новопереставленому рабу Божому Іванові!
Джерело: Zaxid.net
Мирослав Маринович
Інженер, релігієзнавець, екс-політв'язень.
Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу.
Віце-ректор Українського католицького університету