Українська правда
Історична правда

Горбачов, якого ми не знали

Дмитро Рибаков _ Четвер, 3 березня 2011, 19:30
Версія для друку
Дмитро Рибаков
Кандидат історичних наук.
Журналіст.
Документаліст
(Київ)

На хвилі ювілейного фіміаму важко розгледіти реальні обриси першого й останнього президента СРСР. Дарма що його життя задокументовано: 99% історичної пам'яті все одне складається зі штампів та міфів.

Відразу оговорюся, мною не ставилася мета зіпсувати ювілейну медіа-ауру - лишень скористатися приводом, аби нагадати про звивистість історії. Та головне - просто поставити речі "на своє місце"...

Біографія немов житіє

У радянських генсеків, як відомо, не було власної історії - її заміняла офіційна біографія, яка друкувалася в газеті "Правда". Там не було нічого зайвого, нічого, що могло б скомпрометувати. Як у житії. Отже, чим біографія-житіє відрізнялася від біографії-історії.

Михайло Горбачов народився 2 березня 1931 року в селі Привольне на Кубані в родині колгоспного механізатора. Його дід був головою щойно створеного колгоспу. І, вочевидь, мав пряме відношення до перебігу колективізації на Кубані: репресії, голод 1932-33 років, який зібрав мільйон душ "врожаю" з 9-и мільйонів населення.

Знаменно, що навіть в епоху горбачовської гласності радянська література з історії колективізації підносила точні цифри втрат лише серед великої та дрібної худоби, усіляко уникаючи навіть згадки про втрати демографічні.

Горбачову - 80. Ми досі живемо у створеному ним світі

У шкільні роки майбутній генсек відзначався безсумнівним акторським талантом. Сергій Параджанов якось зауважив в інтерв'ю для французької преси: мовляв, коли Михайло Горбачов втратить свою посаду в Кремлі, він охоче запросить його в театр на роль Гамлета.

В офіційної біографії Горбачова підкреслювалось, що в кінці 1940-х років він працював помічником комбайнера, поєднуючи навчання із працею. Сімейний екіпаж Горбачових був справді нагороджений орденом, що надало хлопцеві шанс залишити село й перебратися до столиці, вступивши на юридичний факультет МГУ.

У студентські роки Горбачову вдалося зробити стрімку комсомольську кар'єру. У 80-ті Горбачов не без задоволення згадуватиме: "Я бачив країну в руїнах, але скажу - тоді був бойовий, зубастий комсомол, робив він багато..."

Як бачимо, майбутній партійний ліберал був у захваті від страшних сутінок сталінської епохи, особливо від "бойових", "зубастих" комсомольських зборів, що завзято таврували "вбивць у білих халатах", "космополітів", "сіоністів", "агентів іноземних розвідок" та інших "ворогів народу".

Господар землі Кубанської

Влітку 1955 року увінчаний шлюбними узами випускник МГУ повернувся до Ставрополя. Саме звідти розпочнеться повільне, але впевнене сходження вгору Михайла Горбачова.

Комсомольська кар'єра була для Горбачова лише трампліном на високий партійний Олімп. Уже за кілька років він став першим секретарем крайового комітету партії.

Відтак - справжнім господарем Ставропілля.

Як перший секретар, Горбачов автоматично був обраний до ЦК і став депутатом Верховного Совєта СРСР.

Сьогодні мало хто вже пам'ятає, що влада перших секретарів у брежнєвську добу була практично нічим не обмеженою й водночас не визначеною з точки зору конкретних обов'язків.

Перший секретар займався всім. Йому належало останнє слово у вирішенні всіх проблем ідеології, економіки, соціального добробуту тощо.

Адже він - господар! Освіта й спеціальність Господаря значення не мали.

Ставропольська цілина й "мінеральний" піар

Однак, навіть Ставропілля - не найбідніша адміністративна одиниця Союзу - не здатно було втримати спраглого кар'єри функціонера. Кожен прагнув зайняти крісло в Москві. Для цього потребувалося дві обов'язкові умови: наявність твердої протекції в центрі та наочні господарські досягнення на місцях.

Із першим у Горбачова проблем не мусило бути. Його шеф Федір Кулаков, від якого Горбачов успадкував крісло першого секретаря, був готовий лобіювати просування свого наступника в Політбюро.

Для задоволення другої умови довелося вдатися до звичайного в радянські часи трюку: фронтальний збір урожаю одразу кількома "ударними бригадами".

Для випробування чарівного методу був обраний Іпатовський район Ставропілля - ідеальна мов стіл рівнина, засіяна озимою пшеницею, яка дозрівала одночасно. Не дивина, що експеримент призвів до запаморочливого успіху.

Ім'я Горбачова не сходило з передовиць радянської преси. "Урожайний новатор" був удостоєний Ордена Жовтневої революції. Лише 1983 року стане відомо, що Іпатовський метод - черговий трюк, дорогий і не ефективний на більшості посівних площ країни.

Однак усе обірвала смерть Федора Кулакова - головного покровителя Горбачова.

Отже, Горбачову довелося далі пробиватися власними силами. Треба віддати належне, він чудово скористався не лише із сільськогосподарських, а й природних ресурсів Ставропілля. Гірське повітря та мінеральні води вабили туди обтяжених старечими недугами членів політбюро: Суслова, Косигіна, Черненка, Андропова, Кириленка та інших.

Їх усіх почесно зустрічав і проводжав господар "мінеральної гори" Горбачов, розмовляв у неформальній обстановці, схиляв до довіри.

Результат не змусив на себе чекати. Уже за кілька місяців пленум затвердив Горбачова секретарем ЦК на місце покійного Кулакова.

Ставропольський період кар'єри, що тривав майже чверть століття, благополучно завершився столичною пропискою.

"Москва не сразу строилась, но сразу перестроилась"

"Мінеральний" піар забезпечив Горбачову твердий ґрунт у столиці, похитнути який не міг навіть катастрофічний неврожай 1982 року в Ставропіллі.

Будь-який інший апаратник у подібній ситуації миттєво опинився би козлом відпущення партійної критики. А в Горбачова навпаки - виросли крила. Адже в листопаді 1982 місце генсека зайняв багаторічний шеф КДБ Юрій Андропов, який доручив Горбачову найважливішу й найелітнішу сферу управління - ідеологію.

Це ідеальна школа для вождя. Будучи секретарем з ідеології, Горбачов познайомився з реальним становищем у країні, на власні очі побачив конкретні прояви системної кризи, у який утопав СРСР.

Як функціонувала радянська черга - на прикладі продажу цукру

Схоже, саме це й спонукало майбутнього генсека взятися, закатавши рукави, до тотальної чистки кадрів та всерйоз задуматися про реформи.

У 1984-му помер Андропов. Тепер Горбачов був чи не першим номером на черзі до генеральних секретарів. Уже за рік у кремлівській стіні замурували прах ще одного генерального секретаря.

Так прийшов час Горбачова.

Перша леді

Ще на IV курсі МГУ Горбачов одружився на Раїсі Титаренко - студентці філософського факультету. В 1967 році вона захистила кандидатську за спеціальністю марксизм-ленінізм під назвою: "Поява нових рис у побуті колгоспного селянства".

Авторка всіма "філософськими" правдами намагалася довести, що рівень життя радянського селянина після 1917 року невблаганно підвищувався, доводячи вірність обраної партією генеральної лінії. Дисертацію й досі не важко знайти в обласних бібліотеках.

Але Раїсі Максимівні судилося стати головним іміджмейкером самого генерального секретаря та здійснити справжній переворот в уявленнях західного світу про радянського "партапаратника".

Цей переворот стався під час візиту Михайла Горбачова до Великобританії наприкінці 1984 року. Коли в аеропорту Хітроу приземлився радянській "борт №1", на трапі з'явився не просто ідеолог системи, а ідеолог із дружиною - блискучої Раїсою Максимівною.

Радянська перша леді неначе магнітом притягувала камери репортерів своєю майже королівською посмішкою. Журнал "Шпігель" присвятив їй титульну статтю, назвавши "таємною зброєю Кремля".

До речі, цікавий момент із переговорів із Маргарет Тетчер під час цього візиту оприлюднив у мемуарах їхній учасник Алєксандр Яковлєв:

"Переговоры носили зондажный характер до тех пор, пока на одном заседании в узком составе (я присутствовал на нем) Михаил Сергеевич не вытащил на стол карту Генштаба со всеми грифами секретности, свидетельствовавшими, что карта подлинная. На ней были изображены направления ракетных ударов по Великобритании...

Премьерша рассматривала английские города, к которым подошли стрелы, но пока еще не ракеты. Затянувшуюся паузу прервал Горбачев: "Госпожа премьер-министр, со всем этим надо кончать, и как можно скорее". "Да", – ответила несколько растерянная Тэтчер".

Присутність дружини Горбачова в ділових поїздках стала настільки ж обов'язковою, як і присутність осіб з 1-го управління Луб'янки. Не буде перебільшенням сказати, що саме вона відкрила майбутньому генсекові двері західного світу задовго до проголошення СРСР політики згортання холодної війни.

Утім, якщо Захід був у захваті від участі дружини першого секретаря з ідеології в офіційних візитах, то з точністю до навпаки це відображало роздратування всередині країни.

Народ і армія єдині...

Отже, політична кар'єра Горбачова була ідеально прямолінійною. Секретар міськкому комсомолу, секретар міськкому партії, секретар крайкому партії, генеральний секретар, голова ВС, нарешті - перший президент СРСР.

Останній стрибок Горбачова на найвищий у Союзі владний щабель відбувся, коли йому йшов 54-й рік. Це був наймолодший генеральний секретар за всю історію "страни Совєтов". У його володінні була найбільша імперія в історії цивілізації, що обіймала шосту частину суходолу.

На додаток - практично вся східна Європа, Близький схід, Латинська Америка та країни так званого "третього світу" були вотчиною радянської зовнішньої політики.

Досить лише зважити якими темпами працювала радянська "оборонка", покликана забезпечити радянську присутність у всіх куточках цієї глобальної імперії: щорічно вироблялося до 700 бойових літаків, 3400 танків і самохідних гармат, кожні 57 днів на воду спускався атомний підводний човен, кожні 405 - лінійний корабель водовиміщенням більше 20 тисяч тон.

Західні експерти визнавали, що навіть якби всі підприємства радянського "оборонного" відомства в мить закрилися, а виробництво танків у країнах НАТО зросло втричі, Заходу знадобилося б не менше 10 років, щоб досягти рівня соціалістичного табору.

Але під кінець ХХ століття воювали вже не танками й гарматами, а економічними показниками національного продукту та технологічним рівнем індустрії.

І на цьому все сказано...

За підрахунками радянських економістів, у СРСР 1980-тих років вироблялося не більше 10% різновидів товарів від рівня США. При чому більша частина цих 10% відрізнялася низькою якістю, а ті, що були кращими, становили дефіцитний асортимент вітчизняної продукції та продавалися лише через "Спецторги" - магазини для обслуговування номенклатури - або "з-підполи".

У країні, яка лідирувала в освоєнні космосу та була в піку своєї військової могутності, як не дивно, продовжували діяти продовольчі картки, яких царський уряд уникнув навіть у період Першої світової війни.

Дедалі гостріше відчувався дефіцит товарів індивідуальної гігієни. Гротескних масштабів доходила корупція в сфері медицини та освіти. Злиденне становище лікарів і вчителів компенсувалося за рахунок узвичаєних поборів, подеколи прямого здирництва.

Отже, побудова "нашого нового світу" вочевидь наштовхнулася на системну кризу.

Спроба зупинити агонію

Досі ім'я Горбачова нерозривно пов'язано з ключовим поняттям епохи - "перестройкою". Воно навіть не перекладалося іншими мовами, адже його знали сучасники Горбачова і в Старому, і в Новому світі. Але навряд чи хтось по суті розумів його значення.

Легко сказати - після 70 років будівництва комунізму дійти висновку, що все треба "на корню" перебудувати. А причини замислитися були досить вагомі. Приміром, СРСР більше за всіх у світі виробляв сталі, але металу при цьому хронічно не вистачало. Намагалися навіть силами школярів організовувати збір металобрухту.

Кількість вироблених в СРСР комбайнів у 16 разів перевищувала показники США, але ніяк не вирішувала продовольчої проблеми. І Горбачов знав про це не з чуток.

Знав він і те, що з кінця 70-х років кожен другий шматок хліба, куплений у країні, що володіла найбільшими у світі орними площами, був фактично "привезеним" з-за океану - зі світу, що "загнивав від загострення класової напруги".

Ще більш критичне відставання спостерігалося у сфері технологій - зрозуміло, тих, що не були пов'язані з "оборонною ініціативою". Якщо на початку 1980-х персональний комп'ютер на столі простого студента де-небудь у США вже заміняв щонайменш логарифмічну лінійку, то в СРСР навіть в центральних статистичних управліннях користувалися рахівницями або, у кращому випадку, калькуляторами.

1984: реклама першого Macintosh

Факс чи ксерокс були "аксесуарами" лише спеціальних установ - "поштових скриньок" - підвідомчих КДБ. У такий спосіб намагалися боротися із самвидавом та іншою ідеологічною "заразою".

Становище чудово ілюструє діалог між героями кінокомедії "Службовий роман". Діалог відбувався в стінах одного з центральних статистичних установ. Після стажування закордоном герой комедії (Олег Басілашвілі) доповідає новому керівникові: "В Швеции компьютеры...".

"Ну и хорошо, что в Швеції компьютеры..." - обриває його директриса статуправління (Аліса Фрейндліх).

Ще б пак, лише в оснащеному кістяними рахівницями та мікрокалькуляторами радянському статистичному бюро можна було отримувати задовільні з точки зору партійного керівництва статистичні результати.

А приховувати було що. Приміром, на початку Перебудови радянські економісти поклали на стіл членів політбюро звіт обсягом більше 2800 сторінок. Загальний висновок свідчив про те, що приріст ВВП в СРСР за період 1980-85 років дорівнював нулю!

Цим даним на початку 90-х відмовлялися вірити навіть експерти ЦРУ, що роками ламали голову над проблемою приборкання радянського "атомного кийка".

Тверезість - норма життя

Це було гаслом найпершого експерименту горбачовської перебудови. Особливо колоритно він виглядав на прилавках вино-горілчаних магазинів на тлі оголошення: "Норма - дві пляшки на особу".

Антиалкогольна кампанія почалася навесні 1985 року з ініціативи самого генсека. Горбачов був впевнений, що відставання вітчизняної економіки - наслідок лише "нетверезих" традицій радянського суспільства, а ніяк не навпаки.

"Зелений змій" справді становив реальну загрозу суспільству, але боротися з ним стали не на терені підвищення якості й ціни на алкоголь і навіть не в сфері розширення асортименту висококалорійної закуски.

Знищувати стали самі виноробні культури, експериментальні сорти винограду, які дозволяли виготовляти вино взагалі без додавання спирту. Як наслідок, за три роки боротьби за тверезість були майже повністю винищені найцінніші виноградники Криму, а темпи самогоноваріння досягли "стахановських" обертів.

Операція-кооперація

Моментом істини перебудови став рух кооперації, який поширився після ухвалення в 1987 році закону "Про приватну власність та індивідуальну трудову діяльність".

Проте реальний ефект від законодавчих нововведень визначався супутньою постановою Кабміну "Про заходи посилення боротьби з нетрудовими доходами".

Як наслідок, межа, де закінчувалися легальні доходи від приватного підприємництва, та починалися нетрудові доходи у "приватній лавочці", ставала ледь помітною навіть на високому юридичному рівні.

На кооперативну діяльність, як і в 1926 році, впроваджувався прогресивний податок на дохід, який на певному рівні досягав 70%. Діяло понад 30 різноманітних держорганів, які перевіряли діяльність кооперативів та нещадно переслідували "спекуляцію".

На додаток кооператорів час від часу громили сусіди й місцеві жителі, вважаючи, як у кращі часи колективізації, що "багатіїв" потрібно грабувати, щоб не сильно багатіли.

Виняток становили хіба що прибалтійські республіки, де повага до приватної власності збереглася на рівні, певно, культурного коду.

Один із підмосковних кооператорів розповів журналістам, що після чергового нічного погрому на своїх парниках він звернувся зі скаргою до міліції. Відповідь органів: "Твоя приватна лавочка, ти і захищай!".

Горбачов на обкладинках американських тижневиків

Не диво, що кооперація, яка, на думку Горбачова, повинна була вдарити по тіньовій економіці, змушена була сама шукати "дах" в останній, не знайшовши розуміння в державному секторі.

В такому вигляді кооперація пережила радянський режим, склавши фінансову, адміністративну й політичну еліту держав пострадянського простору. Альтернативу їй становила лише еліта вихідців з лав радянських спецслужб.

Треба визнати з належною толерантністю, що ця пострадянська еліта, якщо вона не "гебістська", мала мафіозне походження. Мафія в СРСР практично зрослася з державним апаратом, існувала "в законі", борючись за насичення ринку дефіцитними товарами, вносячи розмаїття у сферу послуг.

Отже, якщо в капіталістичному світі мафія - принаймні, на екранах популярних у нас відеосалонів - жила за рахунок людських пороків, то мафія в СРСР жила за рахунок задоволення людських потреб, яких радянська система задовольнити була не здатна.

Але кінець системі поклала не соціально-економічна імпотентність системи, а, як не дивно, черговий трюк великого майстра не лише акторських, а й політичних імпровізацій Михайла Горбачова.

Трюк, на сей раз, був фатальнішим за Іпатовський метод, і позачився на самому Горбачові дуже болісно. Отже, йтиметься про серпневі події 1991 року.

Революція епігонів

Щоб зрозуміти абсурдність того сценарію, який розгортався на московських вулицях 19-21 серпня 1991 року, варто зазирнути в кулуари влади - туди, де створювався імідж останнього, сьомого генерального секретаря ЦК КПРС.

У березні 1990 року Михайло Горбачов справді досягнув апогею своєї політичної кар'єри. Залишаючись першою особою найвпливовішої у світі партії, її верховним ідеологом, він зберігав за собою пост голови Верховної Ради СРСР, а на випадок внесення змін до конституції застрахував себе ще й безпрецедентними за широтою повноваженнями президента СРСР.

Горбачов без перебільшення мав абсолютну владу у найбільшій імперії всіх часів і народів - владу, якій міг би позаздрити будь-який диктатор. Це розуміли і його опоненти в політбюро, адже, як відомо, при диктатурі першою настає "чистка" кадрів.

Як тут не згадати відчайдушний крик Шеварднадзе з трибуни Верховної ради: "Диктатура наступає!" Утім, скористатися цією владою у Горбачова, схоже, не вистачило адмінресурсу.

На питання, чи був серпневий Путч 1991 року спробою такої-собі "оксамитової революції по-російськи" французький совєтолог Ален Безансон якось відповів журналістам: "Радше, це була "дивна революція", "революція епігонів".

Все відбувалося справді якось незграбно. Нащадки батьків-засновників "диктатури пролетаріату" виявилися на диво безпорадними в справах запровадження диктатури у власному "городі", не дивлячись на те, що адмінресурс був задіяний на найвищому рівні.

У створений путчистами Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП) увійшли віце-президент Геннадій Янаєв, прем'єр-міністр Валентин Павлов, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, голова КДБ Володимир Крючков, віце-голова ради оборони Олег Бакланов. Усі вони були далеко не "весільними генералами".

Парадокс полягає в іншому - вони усі опинилися на своїх посадах з особистої подачі Михайла Горбачова, ба навіть були його найближчими соратниками...

Не дивно, що їхня поведінка не надто відповідала стратегії нормальних заколотників. Путчисти до останньої хвилини займалися не стільки тим, що захоплювали пошту, телеграф і Смольний, скільки домовленостями з самим Горбачовим, якому пропонувалося, власне, очолити сам ГКЧП та оголосити надзвичайний стан у країні.

Саме з цією метою 18 серпня делегація путчистів відвідала президента на його дачі у Форосі. На слідстві путчисти заявляли, що Горбачов знав про їхні наміри і навмисно усунувся від справ у лагідних кримських субтропіках. Фрагменти свідчень невдовзі були опубліковані в журналі "Шпігель", який придбав секретні матеріали в прокуратурі РФ.

І сам путч не надто нагадував політичну змову, вже не кажучи про революцію. На своєму місці залишалася вся вертикаль державної влади, у повному складі засідав кабінет міністрів і верхівка ЦК.

Усуненню підлягав один лише президент. Проте з ним охоче йшли на переговори, а його прихильники не тільки не були арештовані, а й сиділи в сусідніх кабінетах з путчистами.

Історик-емігрант Михаїл Ґеллер слушно зауважив, що програма ГКЧП, хоч і відрізнялася від поглядів Горбачова, викладених ним напередодні путчу, але цілком збігалася з його позицією, яку сам генсек відстоював кількома місяцями раніше на зустрічі глав республік у Ново-Огарьово. Отже, путчисти виступали проти Горбачова "серпневого" на боці Горбачева "січневого".

За три дні путчу не відбулося практично нічого, що б дозволило ГКЧП-істам втримати у руках владу, яка і без того належала їм як представникам вищого ешелону союзної номенклатури. І це при тому, що адміністративний і партійний апарат по всій країні, в тому числі й УРСР, беззастережно підтримав путчистів.

Складалося враження, що путчисти просто не знали, що їм робити, хоча серед заколотників був КДБ-іст Крючков, який мав досвід організації зразкового путчу 1981 року в Польщі, очолюваного генералом Ярузельським.

Епілог, гідний прологу

Приклад "Піднебесної" із розстрілом демонстрантів на площі Тян-ан-Мень у 1989 році свідчить, що протидія беззбройним маніфестаціям не становить труднощів для влади, яка претендує на диктатуру. Аналогічний приклад - Мінськ 2006 року.

У Москві ж 1991 року всі сталося до банальності мирно. Найстрашніший в історії тоталітарний режим розсипався на очах, як зітлілий труп.

Уже 23 серпня 1991 на засіданні президії Верховної ради РФ звитяжний Борис Єльцин підписав у присутності звільненого з "блокади" Михайла Горбачова наказ про призупинення дії компартії.

Останній, сьомий генеральний секретар, кваплячись, заявив про свою відставку, а сама КПРС в паніці прийняла рішення про саморозпуск, навіть не намагаючись чинити опір. Сучасники ще не знали, що слідом за всемогутньою партією доведеться виносити й "труну" самого СРСР.

Як пам'ятаємо, Верховна рада УРСР довго вичікувала результату московських подій. Лише 24 серпня, коли труп КПРС був фактично звезений у "морг історії", у Києві урочисто проголосили національну незалежність.

Саме в контексті подій серпня 1991 року стає зрозумілим характер нашої незалежності у наступне десятиліття.

Але пригадаємо й нашого ювіляра. Утративши всі свої три диктаторських пости - голови партії, голови уряду та президента - "звільнений" з Фороса Горбачов повернувся до Москви, ніколи вже не відчуваючи себе господарем Кремля.

В історії трапляються злі жарти. Останній публічний виступ Михайла Горбачова на всесоюзному телебаченні як президента СРСР відбувся 8 грудня 1991 року - у той самий час, коли глави незалежних Росії, Білорусії й Україні, таємно зібравшись у мисливському будиночку в Біловезькій пущі, заочно вирішили долю СРСР та його формального президента.

Останній день Союзу (ВІДЕО)

По суті, СРСР на той час вже не існував, але знали про це лише три кити радянського ревізіонізму - Єльцин, Шушкевич і Кравчук. Що думав у ці дні сам Горбачов, він, мабуть, вже ніколи не зізнається.

Утім, і Горбачов залишився не в накладі. Виторгувавши у Єльцина - реального господаря Кремля - величезну президентську пенсію і не менш значний особняк у центрі Москви під "Фонд Горбачова", він 25 грудня 1991 року публічно оголосив про складання своїх повноважень.

Через 20 хвилин після зречення з кремлівської вежі був спущений червоний прапор, що розвивалася над країною більше 70 років, і без особливої помпи піднято російський триколор.



Теми: Горбачов, СРСР, XX сторіччя, комунізм




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter