Моя Мама наводить лад в історії Пирятина

Сьогодні наша мама, я вважаю, зняла частину прокляття з нашого Пирятина - якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історіі. Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

Сьогодні наша мама, я вважаю, зняла частину прокляття з нашого Пирятина - якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історіі. Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

А на цій вулиці я народилася - його ім'я писала все життя на конвертах додому... І намагалася сприймати його просто як якесь абстрактне ім'я... Щоби не думати, що він один із авторів ЧК і Голодомору...

Що цією вулицею повзли спухлі од голоду селяни, бабуся розказувала, цією вулицею вели на розстріл наших містян, мама розказувала, - нею вивели в Пирогову леваду всіх євреів нашого міста, нею моя мала мама бігала до Успенськоі церкви, де фашисти тримали полонених і тицяла печену картоплю в руки тих приречених - а вони простягали їх у щілини паркану...

Дорослі кричали на неї, щоби не сміла - вистрелить же вартовий! Та вона жаліла солдат... Церкву ту обминали бомби, а на іі даху, каже мама, чомусь росла береза...

А потім НКВД довго розбивало її старовинні стіни - і в моїм дитинстві на цьому місці стояв танк. І нам брехали, що це той, що першим зайшов визволяти. Але всі знали, що це списаний з ужитку несправний механізм. Та квіти носили, приймаючи умови гри...

Колись ця вулиця звалася Успенська - по імені тої розбитої церкви... І на Успення мала храмове свято...

Мій дідусь завжди ходив Успенською до храму співати, а мама моя все життя про це не могла забути - й по сто разів нам це переказувала...

Моя чудова і молода Мама - Ніна Дмитрівна

Навесні не витерпіла й написала листа в місцеву владу - що треба це ім'я Петровського зняти з цієі вулиці, не можна більше під ним жити, коли в краіні он, нарешті, діти повстали! І пішла з паличкою по сусідах - збирати підписи, розказувати все.

Мама наша розказує довго й детально - й по сто разів, щоби дійшло. Вчителька. Це не виправляється.

І весь цей час ми лише про це й говорили!

А ще ... Біля сусідів, навесні ж, раптом впала деревина, й на оголеному стовбурі іі, де трісла й розкрила стовбур кора, всі побачили зображення жінки з дитиною на руках... Місцева газета фотографувала це - і розказувала, як про знак.

А мама точно знала, що то Богородиця звертається - "доки Ви вже житимете, як телята?" ( в маминому переказі це звучить саме так, для того, щоби дійшло).

Ну, нещодавно, як всі знають, справа повернула на декомунізацію. І мама стала нагадувать в "білий дім", як у Пирятині звуть адміністрацію - про що навесні писала. І щовечора нервувала в телефон - що, ой, не назвуть, як було...

Сьогодні був історичний день. Сходка в будинку культури. Що теж стоіть на місці храму, знищеного бомбами (туди й ходив мамин тато колись співати).

Мама напередодні майже не спала. Знаків було перед очима - повно! І на ранок вона взяла газету з тим фото чуда на полеглому дереві, звісно - ікону, щоби "доказать", що на фото саме та Жінка, з ікони, іменем успення якоі була названа церква й наша вулиця колись давно. Взяла ціпок, і, як каже, подибала на сходку.

Вона там казала промову :) Я думаю, довго й у всіх деталях переказувала і про Петровського-звірюку, й про "Голодовку", й про березу на церковному даху, й про розстріляних сусідів.

І наприкінці сказала - не треба ждать, шоб депутати голосували, ми сюди прийшли - ми й голосуватимемо, добре?

І, каже, руки підняли всі - і ті, хто не хотів, і ті, хто казав - нашо воно нужне ото мінять, мені сірамно, хто той Петровський, а шоб не платить тепер за справку, шо улиця вже по-другому зветься...

Мама перемогла! :)

Вона прийшла додому, в ту хату, де ми всі народилися, до садка, що його ще дідусь садив, а бабуся Оля там "командувала", де яку квітку посадить... Зайшла й сказала своєму татові - ну, ось тепер буде твоя Успенська, як ти й хотів!

Дивилася на його портрет - і казала. 

 Дідусь Дмитро Нікіфорович з родиною - моєю бабусею Олею і прабабусею Марією, фото передвоєнних часів


Потім напилася таблеток, оддихалася й нам дзвонила : ну, дочечка, як? Це ж правильно?

Тепер в історіі трохи лад?

Ми з сестрою сьогодні щасливі.

Якби ми були не з Пирятина - не вірили би в прокляття. І в березу, що без землі росла на даху церкви, і в фото на оголеній корі дерева, що впало само.

 Мої пирятинські пра-пра

Не вірили би в те, що душі убієнних і замордованих сусідів витали неспокійні весь цей час... Не вірили би, що на Успенській, тепер нашій вулиці, в цю мить потроху через тріщину в часі, потягне кудись у пекло якусь частину біди...

І що наше життя створене смертю інших, як ось, прочитала, казав ще Леонардо да Вінчі, що про Пирятин наш ніколи й знати не міг - але це про всіх...та він теж добре знав про зашифровані знаки.

Імена роблять свою справу - ми теж у це завжди вірили.

Але й люди щось можуть. Як мама ось.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.