Українська правда
Історична правда

Юридичні аспекти Голодомору

Джеймс Мейс _ Вівторок, 22 листопада 2016, 14:58
Версія для друку
Джеймс Мейс
Історик, дослідник Голодомору
1952-2004

17 листопада 2016 року Національний музей "Меморіал жертв Голодомору" та видавництво "КЛІО" презентували книгу Джеймса Мейса "Україна: матеріалізація привидів". До книги увійшли статті історика, що публікуються вперше, та найвагоміші праці, які побачили світ на шпальтах періодичних видань України та у книгах, виданих газетою "День".

З люб’язного дозволу Наталії Дзюбенко-Мейс, "Історична правда" публікує виступ Джеймса Мейса, який був виголошений 7 листопада 2002 року у Києві, на конференції "Три Голодомори в Україні у ХХ столітті: погляд із сьогодення". Деякі із тверджень звучать пророчо, деякі – як постановка домашнього завдання для українського суспільства. Через 14 років після написання цього тексту частину цих завдань українське суспільство виконало.

На сьогоднішній Конгрес я йшов з дуже суперечливим відчуттям. З одного боку, я розумію масштаб і важливість проблеми, та чи можна її вирішити на рівні дискусії, коли сам предмет її уже не дискусійний?

Кому в цьому залі потрібно доводити, що геноцид в Україні був, мав колосальні масштаби, що є жертви і є винуватці? Ми усі тут, здебільшого, – не політики, а науковці, і усе ж саме ми нині маємо порушити питання перед політиками України і світу про необхідність міжнародного визнання голодомору 1932–1933 років актом народовбивства – геноциду.

І довести насамперед політичному істеблішменту України гостру актуальність і необхідність закріпити це питання на законодавчому рівні. Що актуалізує це питання?

По-перше, є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом.

І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування.

По-друге, є Комуністична партія, яка позиціонує себе як найвпливовіша партія в Україні та Росії.

І хай нікого не вводить в оману нібито окремішність цих партійних структур, бо історично й ідеологічно вони тісно пов’язані одним ланцюгом.

І чинить вона так само, як північний сусід, тобто бере на свій карб усе добре, що було в минулому, всі перемоги і здобутки і відкидає все негативне, злочинне. На повну спадщину старого режиму ці претенденти не претендують.

Але нехай вони її отримають!

Північний сусід – це край, де правив Сталін і його оточення.

Радянська система, яка існувала до 1991 року, це система, яку формував саме Сталін. І комуністична партія – це партія Сталіна. І він чітко заявляв, а партія (цей хворий розум нашої епохи) на своїх з’їздах, пленумах, у декретах та постановах повторювала за ним аж до кінця радянської імперії, що бере повну відповідальність за суспільство, яким вона керує.

 Уповноважений Арбузинського РПК Гєков і його бригада під час хлібозаготівель в селі Ново-Красне Арбузинського району (нині - Миколаївська область).  Фото листопада-грудня 1932 року

Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона коїла на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії.

Комуністи, хоч би де вони приходили до влади, також залишали по собі гори трупів, перетворюючи історію людства і саму людину за своїм варварськими уявленнями про майбутнє людства. І також немає поки що у їхній позиції проявів відповідальності за своє історичне варварство і вандалізм.

Переконаний, що коли б Росія і її породження КПРС були визнані винними за злочини геноциду в Україні, то можливо не було би Чечні, або іншою, гострішою була б реакція світу у відповідь на сьогоднішнє народовбивство на Кавказі.

Чому цього не трапилося?

Адже українці витратили чимало сил і енергії, досліджуючи свою історію. Надруковано значний і вагомий корпус документів.

В Україні працює потужний загін науковців, які опублікували чимало першоджерельних матеріалів, з яких чітко видно, хто винен у незліченних жертвах, в апокаліптичній руйнації культури і духовності.

Проти цих документів не може заперечити жоден міжнародний суд, жодна найприскіпливіша міжнародна експертиза.

І все ж нічого не вийшло.

Немає резолюції ООН щодо геноциду в Україні, немає однозначного рішення міжнародного суду, хоч він і відбувся з ініціативи Світового Конгресу вільних українців. На сьогодні немає навіть подання уряду України, або ж навіть громадських чи наукових організацій, в ООН.

Навпаки, у 1985 році підкомісія ООН із запобігання дискримінації і захисту меншин прийняла рапорт про геноцид Бена Вітакера, який писав про різні геноциди ХХ ст., зокрема вірменський, і в тому числі про два геноциди, що відбулися на території України, геноцид євреїв під час Другої світової війни і так звані українські протиєврейські погроми 1919 року, але жодного слова про знищення українців більшовиками там не було.

Багато говорилося, але зробити останній, кінцевий крок не зуміли. Переконували і переконуємо самих себе. Та навіть один одного не чуємо. Чому? Я є колишній виконавчий директор державної комісії США, яка дійшла висновку, що "Йосип Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців в 1932–1933 роках".

Оскільки Сталін і його оточення –– це був тогочасний ЦК ВКП(б) та уряд СРСР, можна мене критикувати за вибір слів. Суть від цього не змінюється.

Щоб мати право написати ці слова від імені органу представників американської законодавчої та виконавчої влади, треба було серйозно займатися проблемою геноциду саме з юридичного боку, тож мені здається, що сьогоднішня дискусія щодо винуватців цього злочину, їх виявлення і визначення їхньої провини ломиться у відчинені двері.

Нема сенсу вигадувати колесо, його вже давно винайдено. Втім, проблеми насправді існують, але в іншому полі.

Перша проблема (і це де програли еміграційні українці в трибуналі, організованому Світовим конгресом вільних українців) – природа злочинів геноциду. Голова цього трибуналу проф. Сундберґ вважав, що міжнародні документи, в яких було визначено зміст і суть терміну "геноцид", належать до міжнародного законодавства, а не до визначення вічного принципу людського права.

Іншими словами, адвокат, який представляв українську сторону, не вирішив для себе, чи геноцид як явище з’явився тільки після юридичного оформлення цього терміну, чи завжди існував в історії людства, як злочин без імені.

Утім, уся історія розвитку цієї юридичної концепції показує, що вона пов’язана з принципом саме споконвічного права.

Вперше це слово і його синонім "етноцид" було вжито у книзі Рафаеля Лемкіна "Влада країн осі в окупованій Європі" у 1944 році. Перше юридичне використання й оформлення відбулося 8 жовтня 1945 року в обвинуваченнях німецьких воєнних злочинців у Нюрнберзі.

Перший міжнародний документ про геноцид – це резолюція № 96 Першої сесії Генеральної Асамблеї ООН, яку було прийнято 11 грудня 1946 року і де зафіксовано, що "протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству" і він є "злочином, що порушує норми міжнародного права". Це злочин проти людства і людяності.

Тож покарання за цей злочин винуватці повинні нести, навіть якщо він відбувся ще до його юридичного оформлення. Якщо прийняти іншу позицію, треба відкидати сам прецедент Нюрнберзького процесу.

Професор Василь Марочко під час презентації книжки Джеймса Мейса "Україна: матеріалізація привидів"17 листопада 2016 року. Фото: Національний музей "Меморіал жертв Голодомору"

Друга проблема: як, яким чином довести міжнародній спільноті, що в Україні відбувся саме геноцид?

Слід насамперед з’ясувати для себе, що таке геноцид. Міжнародна конвенція про запобігання злочину геноциду й покарання за нього визначила геноцид як одну чи більше скоординованих акцій, учинених з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.

Ідеться, зокрема, про вбивство членів такої групи, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або моральних страждань членам групи, створення таких життєвих умов, побутових умов, що мають на меті їх повне або часткове знищення.

Щоб довести, що за наказом Сталіна вбивали, ув’язнювали, катували, зумисно організували Голодомор в Україні, треба тільки використати опубліковані документи.

Проблема не в тому, що таких джерел немає або вони недостовірні. І не в їхній кількості, бо маємо чимало неспростовних документів. Спершу потрібно з’ясувати, що таке повне або часткове знищення та чи були дії влади спрямовані саме на такий результат?

У американській юридичній практиці є таке поняття, як намір. Якщо є незгода щодо значення юридичного тексту, можна розв’язати справу шляхом з’ясування намірів авторів цього тексту.

Якщо ви хочете зрозуміти, що таке геноцид з юридичного погляду, треба почати з вивчення творів Рафаеля Лемкіна, фундатора науки про геноцид, творця цього терміну, розробника резолюції ООН № 96 (I) і відповідної міжнародної угоди.

Лемкін дав таку класичну дефініцію: "Взагалі, геноцид не обов’язково означає безпосереднє знищення нації, окрім тих випадків, коли відбувалися масові вбивства членів нації. Він скоріше означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення політичних і суспільних інституцій, культури, мови, національних почуттів, релігії, економічного існування національних груп, та знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідности, навіть життя осіб, що належать до цих груп.

Геноцид спрямований проти національної групи, а дії – проти окремих громадян як членів цієї групи.

Геноцид має два моменти: перше – знищення національного зразка поневоленої групи; друге – насаджування зразка поневолювача. Це насаджування може поширюватися на поневолене населення, якому дозволено залишитися, або безпосередньо на певну територію після усунення населення й колонізації її членами нації-поневолювачки".

 

Поставимо два запитання: чи відбулося на українських теренах часткове знищення українського національного зразка та насадження зразка панівної нації? чи вбивали, катували, виголоджували саме з метою такої заміни?

Згадаємо документи, пов’язані з геноцидом українського народу під час Голодомору:

постанову політбюро ЦК КП(б)У про заходи з посилення хлібозаготівель від 18 листопада 1932 року,

постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях від 14 грудня 1932 року

та постанову ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року.

Є багато й інших документів. Ті, що були опубліковані до 1988 року (переважно в офіційній радянській пресі в 1930-х) процитовані в Рапорті Конґресу.

До них потрібно повернутися і проаналізувати. […] Отже, постанову від 18 листопада 1932 року було прийнято після прибуття до Харкова В’ячеслава Молотова, тодішнього голови уряду СРСР.

Можливо, Молотов подав на затвердження уже готовий текст, написаний раніше в Москві. Хоч би там як, але абсолютно очевидно, що його "спустила" на комуністів України партійна верхівка Кремля.

І ця постанова - разом з давно опублікованим законом 20 листопада[u1] - наказувала в разі невиконання хлібозаготівель застосовувати натурштрафи, тобто конфісковувати продукти харчування.

Іншими словами, це була офіційна політика штучного голоду.

Документ від 14 грудня 1932 року ще більш показовий щодо наміру створити штучний голод.

Сталін звинуватив партійних керівників України, Північнокавказького краю (Кубані) та Західної (фактично розширеної Смоленської) області у зумисному зриві хлібозаготівель. […] Це був чіткий сигнал початку терору проти українських елементів в самій партії.

Одночасно припинилася українізація на Кубані. І стало ясно, що під маскою боротьби з українським буржуазним націоналізмом ставилося завдання знищення українського національного зразка на Кубані та в УРСР. Розпочалася кампанії проти українства, проти України як держави, проти українців як нації.

У постанові від 24 січня 1933 року було оголошено догану Компартії України. Її фактично очолив Павло Постишев (хоча формально був другим секретарем), який розпочав страхітливий терор проти української інтелігенції, української культури.

Отже, згадані три документи найяскравіше доводять злочин геноциду. Інші документи доповнюють, показують механізм трагедії, масштаби, арсенал.

Цілком очевидно, що відбувалася кампанія, спрямована на тотальне знищення проявів національного духу і зросійщення українців.

Я вважаю, що ці три документи повинні стояти у будь-якому підручнику з історії України модерного світу, про них має знати кожен громадянин цієї країни.

Та все ж, щоб ці докази набули ударної політичної сили, щоб світове співтовариство офіційно визнало геноцид українського народу, необхідна воля не лише наша, а й самої держави.

На сьогодні нагромаджено чимало видань з документами і свідченнями про те, що трапилося в Україні, і їхня кількість неминуче зростатиме, але не як самоціль, не для того, щоб переконати самих себе, що Україна пройшла пекло геноциду.

А насамперед для захисту своєї країни від традиційних зазіхань з боку північного сусіда, де знову лунають заклики великоросійських комуністів (новітніх "собирателей земель русских") до об’єднання всіх слов’янських земель під рукою Москви.

Закінчити я хочу свідченням, яке вже неодноразово наводив у своїх публікаціях та виступах.

Нагадаю ще раз слова українського священика О. Биковця: помираючи від голоду, українці думали і переживали, чи знатиме колись світ про їхні страждання, чи світ щось скаже і чи буде кому помолитися за тих, що загинуть.

Визнання світовим співтовариством факту геноциду в Україні – завдання нашого наукового сумління.

Але я хочу підкреслити, що ані деклараціями, ані мітингами ми цього не досягнемо. Це копітка і серйозна робота учених, юристів, перекладачів. І її слід зробити в ім’я мертвих і на благо живим.

Жертви мають бути належним чином пошановані, а їхні кати названі поіменно і засуджено.

Читайте також: 

ДОНОСИ, САМОГОН І БАЙДУЖІСТЬ ДО МАЙНА. ЯК ГОЛОДОМОР ЗМІНИВ ЖИТТЄВИЙ УКЛАД СЕЛА

Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани у Харкові"

"Українські зошити" - французький комікс про Голодомор і ностальгію за СРСР

Голод у СРСР. Уривок із книги Тимоті Снайдера "Криваві Землі"

Всі матеріали за темою "Голодомор"



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter