Українська правда
Історична правда

"Цього ніколи не можна вибачати!" Чому польські друзі не мають рації

Олександр Зінченко _ Середа, 11 січня 2017, 02:26
Версія для друку
Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)

Мав необережність поширити на facebook  звістку про смерть досить відомої людини. Кілька моїх знайомих теж зробили так само. Протягом кількох годин як у мене, так і в інших під цими повідомленнями з’явилися різкі окрики польських колег: ви взагалі свідомі, кому співчуваєте?!

Від такої реакції на смерть людини я трохи ошелешив. Бо це не була смерть вбивці. 9 січня 2017 року помер соціолог, філософ Зиґмунт Бауман. 

Зиґмунт Бауман у 1953 році. Фото з архівів комуністичних польських спецслужб

В його особистій історії був період, коли він співпрацював із польським аналогом НКВД у 1945-53 роках. Він був політруком. Його звинувачують у співучасті у знищенні польського антикомуністичного підпілля – "Проклятих солдатів". Хоча деякі публіцисти пишуть "ми не знаємо достеменно, чи стріляв він у Проклятих солдатів", – частина польського суспільства не здатна пробачити навіть публікацію на facebook посилання на некролог, де газета політичних опонентів називає його "видатним філософом".

Нездатність вибачати – ключова проблема польського суспільства. Хоча й не тільки польського.  

Проблема невміння і небажання вибачати є насамперед внутрішньою польською проблемою. Але ця проблема також стає проблемою для їх сусідів. Наприклад, для українців.

Це у черговий раз проявилося після теракту в Гуті Пеняцькій, де невідомі вибухівкою висадили у повітря пам’ятник вимордованому у 1944 році польському селу. "Ноги" росли з відомого місця – тобто з РФ, як стало ясно вже у перші години після події.

Реакція польського Міністерства закордонних справ була блискавичною: вимога термінового покарання злочинців. Чомусь мені видається, що без цього нагадування дії українських слідчих органів не стали б повільнішими. Тим більше, що такі заклики польського МЗС звучать нещиро.

Протягом 2014-2016 року у Польщі вандали знищили 14 українських місць пам’яті, пам’ятників, могил.

У багатьох випадках звідки "ноги росли" було видно неозброєним оком (відеозвіти про ті акції регулярно публікують сайти "Новоросії"). Проте польське Міністерство внутрішніх справ нікуди не поспішало. З боку це виглядало як бездіяльність і як мовчазна згода польської влади із знищенням "неправильних пам’ятників". Ніхто нікуди не поспішав, хоча по гарячих слідах такі злочини розслідувати простіше.

У української поліції тепер є фора, принаймні у два роки – усе одно вийде швидше, ніж у польських колег. Хіба завтра польський міністр внутрішніх справ вийде на брифінг і оголосить про розкриття вандалізму у Верхраті.   

Спостерігаючи суперечки, що виникли на тлі цієї події, я знову і знову читав про те, що "цього ніколи не можна простити" у різних контекстах. Ця мантра часом звучить і з українського боку. Але з польського (з мого дуже суб’єктивного досвіду) – значно частіше.

Історія із Зиґмунтом Бауманом теж є проявом цього симптому – невміння вибачати.

Це дуже дивно. Бо рахунок у співпраці із комуністичним режимом видатному соціологові виставляють ті середовища, які базуються на правому політичному світогляді, який доволі регулярно апелює до католицьких цінностей та постулатів. А один з базових постулатів для католика (як і християн інших конфесій) – це вимога прощати. Навіть не просто вимога – категоричний імператив, потужніший за Кантів!  

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Відозва з Верхрати

Людина народжується вільною. У тому числі – вільною у виборі між добром і злом. Але свобода вибору обмежена вимогою прощати прогрішення. Є вибір – грішити, чи не грішити. Але не має вибору: прощати, чи не прощати.  

Цю вимогу прощати  містить не тільки сама Молитва Господня: "І прости нам борги наші, як ми прощаємо винуватцям нашим" - ну, не про гроші ж тут ідеться!

Наступний рядок у Євангелії від Матвія прямо вимагає від вірних:

"Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших".  

Це величезна проблема: помітна частина польського суспільства втрачає це вміння вибачати.

Основа будь-якого примирення має дві умови, як два крила: одна – нічого не забувати, але – друга – усе простити! З одним крилом ця пташка примирення нікуди не полетить. Повноти знання про минуле замало: щоб з тим минулим попрощатися - треба прощати.

У випадку польсько-українського діалогу навколо минулого нема ані повноти знання про минуле, ані бажання її набути, ані набути здатності вибачати.

Без цього чесний польсько-український діалог навколо минулого і далі залищається неможливим. І мені дуже шкода.  

Кажуть, прощення неможливо без каяття. І це стосується ставлення частини поляків і до Баумана, і до польсько-українського конфлікту.

Частина польського суспільства не сприйняла вибачальних жестів ані з боку українських ієрархів, старших президентів, громадських активістів, ані колінопреклоніння Президента України Петра Порошенка (чому на одне коліно став? Чому не на два? Чому хрестом не ліг?)

Для публічного каяття потрібна довіра. Коли знаєш, що хтось з недовірою відкине твої каяття – чи вистачить сил плисти проти течії недовіри? Чомусь я впевнений, що ці обмеження Бауман усвідомлював дуже добре.  

Ми не можемо знати, наскільки глибока розкаявся у своїх гріхах Зиґмунт Бауман, і чи розкаявся. Це поза нашою земною компетенцією. Наша задача – простити його гріхи, і пам’ятати усе: і мудрість, і слабкості цієї людини. І це дуже складно.

 Зиґмунт Бауман 1925-2017. Фото Ґжеґож Домбровський, Agecja Gazeta 

Чи його слабкості, або його гріхи заперечують мудрість у відображенні драматичних змін, який переживає цей світ?

Чи б ця мудрість з’явилася без вчинених прогріхів, пережитих слабкостей? Можливо його мудрість є наслідком його гріхів?

Свідомо формулюю це у питання, а не твердження. Для моїх опонентів відповідь однозначна – ні, "Не можна прощати".

Польський історичний досвід більш чорно-білий. Український – має більшу кількість градацій між цими полюсами. Безодня глибша. Український історичний досвід значно складніший, тут не працюють прості питання. Тут нема простих "так" і "ні".

Мати заповідає дітям з’їсти її тіло, коли вона помре. Цей досвід Голодомору – це квінтесенція жаху, чи материнської любові?

Друг доносить на друга в НКВД. Той знає, що той доносить, і прощає йому. Це історія стосунків і дуже відомих – Олександра Довженка і Юрія Смолича, і геть маловідомих – Андрія Ющенка і Федора Голуба. Що сильніше: сила недовіри, чи сила прощення? 

 

Хлопець і дівчина цілуються на лавочці на тому самому місці, де у Бабиному Яру палали печі з тілами розстріляних: це перемога невігластва над пам’яттю, чи любові над смертю?

Прості відповіді є дуже небезпечними. Бо світ складний.

Зиґмунт Бауман – писав про складність світу. Ось кілька українських перекладів його книжок: 

  • "Етика постмодерну"  
  • "Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства"
  • "Плинні часи. Життя в добу непевности" 
  • Зиґмунт Бауман, Леонідас Донскіс "Моральна сліпота" 

Є моральною сліпотою (або це така етика постмодерну?!) не помічати його спроб зрозуміти плинні часи глобалізованої непевності. Мені важливі його слова для мого розуміння світу.  

Не можна не прощати. Протилежне руйнує світ.   






АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте