Дві рецензії на фільм "Таємний щоденник Симона Петлюри"

"Таємний щоденник Симона Петлюри" — це пропаганда. Не "м’яка сила", а саме пропаганда, тому що зроблена недостатньо витончено, місцями — корстубато. І оцінювати картину має сенс тільки як пропагандистський продукт, на який платники податків витратили 23,6 млн грн в рамках підтримки національно-патріотичного кінематографу.

"Таємний щоденник Симона Петлюри" — це пропаганда. Не "м’яка сила", а саме пропаганда, тому що зроблена недостатньо витончено, місцями — корстубато. І оцінювати картину має сенс тільки як пропагандистський продукт, на який платники податків витратили 23,6 млн грн в рамках підтримки національно-патріотичного кінематографу.

Коротка.

Сходив подивитися. Краще б не ходив. Якщо ви ще не ходили — не ходіть. Підтримувати грішми команду, яка напартачила цей фільм, не можна. Чекайте, поки з’явиться в мережі.

Розгорнута (з елементами спойлера)

Я вирішив обов’язково піти на фільм, коли ще дізнався, що почалися зйомки. Вважаю, що Симон Петлюра — один із найбільш недооцінених і оббріханих діячів української історії ХХ століття. Його реабілітація через маскульт, на мій погляд, це правильно і справедливо. Було цікаво, що вийде.

До походу в моїй стрічці промайнуло вже з півсотні відгуків. Серед них – тільки два позитивних. Ще з десяток зводилися до тези: "Ну… це… ніби так..., але ні… Гм…". Тобто, однозначної думки ті, хто побачив, скласти не змогли. Решта були грубо або м’яко лайливими. На жаль, саме лайливі виявилися більш адекватними.

 Афіша фільму "Таємний щоденник Симона Петлюри"

Моя думка — це поганий фільм. Його можна розглядати лише як першу, дуже невдалу спробу розповісти про людину, чий образ викривлювали десятиліттями. Наявність у картині окремих привабливих епізодів лише підкреслює, що фільм як цілісний продукт вийшов дуже слабенький.

Критерії оцінки такі

Мене меншою мірою цікавила історична (не)достовірність і ляпи, які докладно розібрав Андрій Руккас. Тому що даний фільм — не документ.

Якого Петлюру показує "Таємний щоденник"? Враження історика

Я також намагався не зациклюватися на оцінці фільму як певного витвору мистецства і (наскільки це можливо) на грі акторів самій по собі. Тому що це — не мистецство.

"Таємний щоденник Симона Петлюри" — це пропаганда. Не "м’яка сила", а саме пропаганда, тому що зроблена недостатньо витончено, місцями — корстубато. І оцінювати картину має сенс тільки як пропагандистський продукт, на який платники податків витратили 23,6 млн грн в рамках підтримки національно-патріотичного кінематографу.

Я намагався зафіксувати загальне враження, образ, який склався у голові після перегляду. Тому що саме стілький післясмак визначає якість пропаганди.

І якщо б вийшла годяща картина, яка вирішує пропагандистське завдання реабілітації історичного діяча, можна було б вибачити:

1)       Що режисер зафіксував у фільмі себе коханого (в епізодичній ролі) і свою доньку в одній із головних ролей (відверто слабка робота).

2)       Що в картині присутній міністр культури Євген Нищук. Саме присутній (навіщо?), бо якість сцен за участі міністра переконує, що краще б міністр займався своїми обов’язками (до речі, міінстр — не єдиний урядовець у картині. Невелику роль також виконав Петро Михайлович Киниченко, незмінний владика канцелярції Мінкульту за кількох міністрів).

3)       Що у фільмі навіщось візуалізували карикатуру на Михайла Грушевського, причепивши бороду Богданові Бенюку. Бенюк-Грушевський зіграв півтори сцени. При цьому в нього був злегка загублений вигляд. Німе запитання "Де я, і що я тут роблю?" читалося в його очах. Ніби він прокинувся після бурхливого вечора в цій незугарній бороді й не може знайти раціональних пояснень тому, що діється.

Євген Нищук у ролі Голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка, Богдан Бенюк у ролі Голови Центральної Ради Михайла Грушевського і Сергій Фролов у ролі Симона Петлюри. 

Стоп-кадр з фільму 

Це й багато іншого можна було би пробачити, якби на виході вийшла ефективна зброя в боротьбі за умонастрої різних аудиторій. Але цього й близько немає. Тому фільм — поганий.

Хороший пропагандистський фільм дозволяє згуртувати й запалити однодумців, схилити на свій бік нейтральну аудиторію й посіяти сумніви в лавах опонентів.

Хороший фільм — це "Хоробре серце". Адже навіть ті, хто поняття не мали про якусь там боротьбу шотландців проти англійців, почали вболівати за шотландців. І взагалі усвідомили, що існують якісь окремі від англійців шотландці.

Хороший фільм (як інструмент переписування історії) — "Наші матері. Наші батьки". Картина про Другу світову війну знята німцями про німців. Сюжет й емоційні акценти в ньому вибудовані так, що найбільш відразними персонажами стають не Гітлер і не нацисти з газовими камерами, а поляки й солдати Червоної армії. А німці як народ виглядають жертвами війни. Причому у своїй оповіді автори картини ніде по-великому не збрехали. Просто грамотно все розташували.

Хороший фільм (не з точки зору цілей, а з погляду ефективності) — це лихопомна "Волинь". Фільм грубо маніпулятивний. Але в ньому є людська історія, він динамічний і вкрай емоційний. Як спосіб мобілізувати цільову частину польського суспільства — дуже ефективний.

Нічого цього немає у "Щоденнику Петлюри". Ані видовища, ані динаміки, ані емоційної історії (вона просто не розкрита).

Головне — незрузумілий контекст, у якому все відбувається. Людина, яка погано знає або взагалі не знайома з подіями 1917—21 рр., не розбереться, про що йдеться.

Петлюра — він узагалі хто? Видатний державний діяч? Нещасний чоловік і батько? Жертва обставин? Це фільм не про історію української революції. Але це й не біографія Петлюри. Якийсь розпливчастий начерк на фоні якогось сумбуру.

Незрозуміло, яку основну думку намагалися вкласти автори. Спочатку начебто ішлося про спробу створення української держави. Але звелося все до теми єврейських погромів. Хотіли дезавуювати наклеп на адресу Петлюри? Ну так знімали би фільм про Міністерство у справах євреїв! Це набагато більш правильний фон для донесення основної думки. А там змішали все в купу, вдалих рішень не знайшли, на виході — каша.

Чому раптом Петлюра — центральний персонаж? Раз більшовики сприймають його (і намагаються дискредитувати) як символ українського опору, значить — він важливий. Але з фільму взагалі неясно, що такого масштабного він зробив? Чому саме його вирішили вбити й очорнити? Замість цього нам розповідають, чого він не зробив. Не захистив євреїв, не врятував якогось Болбочана, не вмовив французів, не встояв перед Пілсудським, не попередив катастрофу під Базаром… І так далі. Намагався, не вийшло, сум-печаль. І так дві години.

 Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський у Вінниці, 1920 рік 

Неправильний масштаб у всьому — одна з головних проблем фільму. Петлюра зображений як польовий командир середньої ланки з багатим внутрішнім світом, зациклений на рефлекції. Вийшов якийсь недо-Скоропадський. Діяльна натура Петлюри потонула в меланхолії сюжетної лінії.

Левову частку сцен записано в камерних приміщеннях з одиничними учасниками. Єдине, що хоч якось натякає глядачеві на масштаб подій –— це кадри кінохроніки. Однак на її фоні ігрова частина фільму стає ще більш дрібною й непереконливою.

Замість створення образу, в який повірять глядачі і який буде впливати на них після перегляду, автори картини начинили фільм грубими агітками, які відсилають до сучасності. Очевидно, так вони хотіли "провести паралелі". Але вже дуже прямолінійно і кон’юнктурно вийшло. Живі люди так не розмовляють. Багато персонажів фільму спілкуються пафосними толстосвськими реченнями з 80 слів.

Єдиний плюс фільму — це успішний кастинг на роль Петлюри. Менше за все запитань до Сергія Фролова, який утілив образ Головного отамана. Якби це було німе кіно, для результату було б іще краще. "Породисто" зіграв невелику роль Лесь Задніпровський. Динамічний епізод з правильною енергетикою зробив кінокритик Олександр Шпилюк. Щодо решти — багато що відгонило якоюсь самодіяльністю, була суміш надриву й тягомотини.

 Актор Сергій Фролов в образі Симона Петлюри в еміграції

 

Я хотів повести на фільм сина, і добре, що не вийшло. Ми подивимося фільм пізніше, і я тепер знаю, що доведеться регулярно натискати на паузу й пояснювати, до чого тут це все. Тобто, як самодостатній продукт без тлумача фільм не працює. Це — напівфабрикат.

Період, коли можна було тішитися просто факту появи кіно українського виробництва, вже в минулому. Розвінчати усталені міфи можна тільки якісним продуктом.

--------------

Читайте також:

Петлюра у Парижі. У 85-ту річницю пострілів на вулиці Расін

Війна з Раднаркомом. Чи дійсно Центральна Рада провалила оборону України?

Чому українська державність встояла у 2014-му і не змогла у 1918-му

Сім пострілів у Петлюру. Текст Дмитра Табачника 1991 року

Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців"? Отаман і його армія

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли

Звернення Петлюри до українців: "Антисеміт - паршива вівця. Женіть його!"

Базарська трагедія. Котовський і червоні проти петлюрівців

1919: Петлюра приймає військовий парад

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.