Спецпроект

"З Харкова так і не вийшло зробити Берлін"

Хапати і нищити можна було в принципі кого завгодно - радянської тиранії загал хотів позбутися, певно, ще сильніше, ніж ми сьогодні донецького кримінального олігархату. І хто ж винний у тому, що німці виявились анітрохи не кращими окупантами за совєтів?

У 1937 році, коли радянська преса рясніла гаслами й агітками на тему "зовнішніх ворогів" та обов'язкової військової підготовки, до органів НКВД Харкова поступила вказівка з Москви активізувати роботу щодо ліквідації "окупаційного резерву", тобто потенційних кадрів для адміністративної структури можливої, в майбутньому, німецької окупаційної влади.

Це було так само, як за часів Голодомору: в рази збільшилося найменувань періодики про село, з кольорових обкладинок під сталінським гаслом "Жить стало лучше, жить стало веселей", з фанатичним блиском зубів і очей дивилися в світле майбутнє дебелі трактористки і бурякознавці, - а села в цей час без будь-яких ознак життя лежали, виморені голодом.

"Геноциди Сталіна". Як з українців робили радянських людей

Тож місцеві енкеведисти у 1937 році зіткнулися із проблемою, як декілька років тому "фахівці по селу", - норми по арештах (як раніше по зерну) збільшувались, а відомий контингент "ворогів народу" майже вичерпався. Але звітувати чимсь то  треба.

Вихід енкаведисти знаходили в тому, щоби  фабрикувати справи. Тобто слідчий разом із розконспірованими сексотами згадували своїх знайомих, їхніх родичів, знайомих родичів, придумували очні ставки, допити ніби за їхньою участю, і підписувались замість них. А потім заднім числом згаданих людей арештовували і в короткий термін оголошували їм вирок (вищу міру - не покарання, між іншим, а, як писалося у вироках - справедливості!).

Яким же, цікаво, був предмет і критерії звинувачень за цими вигаданими справами?

Харківська Катинь. "Час папуги" Людвіка Домоня

У вороги радянської влади потрапляли за найрейтинговими темами обговорень, які провокували в різних середовищах Харкова у тридцятих роках ті ж таки сексоти.  Однією з найбільш популярних тем групових обговорень  була, як виявляється, тема війни з німцями, в невідворотності якої люди за п'ять років перед її початком не лише не сумнівалися, а навіть висловлювались за  скоріше її розв'язання,  і це щоби  остаточно звалити  ненависну червону совдепію. 

Хоч як це не звучить  цинічно, але сексотів тридцятих років можна порівняти в цьому контексті із сучасними соціологами, які відслідковують панівні настрої загалу. 

Настрої ж у суспільстві були такими, що хапати і нищити можна було в принципі кого завгодно -  радянської тиранії перед війною загал хотів позбутися, певно, ще сильніше, ніж  ми сьогодні донецького кримінального олігархату.

Вціліти можна було, хіба якщо надійно заляжеш на дно, ні з ким не спілкуючись, і не лише з колег, а і з рідними.

 

Юрій Шевельов в спогадах "Я-мене-мені" пише, що й не одружився через те, аби не наражати на небезпеку жінку відвертістю про своє соціальне походження, бо вона за тодішніми правилами жанру мала на нього донести.

Триває збір коштів на меморіальну дошку мовознавцеві Юрію Шевельову

Отож найбільшою небезпекою для людей перед війною було виходити в світ, перебувати в товариствах, підтримувати розмови в кампаніях.

Але чи багато втримається, щоб не відвести душу, не поділитися з ближніми своїми враженнями від накинутого їм червоного кошмару? Тим більше, що у 1937 році чи не найдоступнішим для народу продуктом стала горілка, яку у великій кількості викинули на прилавки.

У Харкові одним з місць, де стихійно збиралась різноманітна старорежимна інтелігенція, а це переважно позбавлені церков священики, шкільні й університетські викладачі, колишні чиновники, артисти театрів, опери, була Усікновенська церква на Другому міському кладовищі (нині - Молодіжний парк).

Людей помолитися приходило дуже багато, бо ж це був  один з останніх діючих храмів у Харкові. 

Зрозуміло, що серед відвідувачів церкви вистачало й завербованих агентів НКВД, які попервах, спілкуючись між собою, правди один про одного не знали. Хоч пізнати їх, певно, можна було за проявами неабиякої активності. Адже спільним завданням було спокусити якомога більшу кількість людей до відвертих розмов.

Кривава історія професійного зрадника

До розмов же, як правило, "активісти" закликали після Служби Божої за чаркою в якийсь із склепів. Адже просторих склепів на кладовищі вистачало, ховали на ньому знаних і заможних до червоного перевороту людей.

 

Зрозуміло, що десь по третій язики розв'язувались і говорилося те, що було на душі чи не в кожного мислячого харків'янина. Зокрема про те, що війна - це єдине спасіння від совєтів, що от у Німеччині коричневий фашизм, а в Совдепії - червоний, і що вони обов'язково зіткнуться, в цей момент і треба піднімати повстання.

Під час цих випивок, та й у церкві одразу по Службі Божій, "активісти" відзначалися ще й тим, що збирали пожертви для потреб дітей із воюючої Іспанії.

Власне, за цією акцією вони і розкрилися один для одного, бо "дітьми Іспанії", для яких вони збирали кошти, був один для всіх начальник 4-го відділу УГБ УНКВД - Епельбаум Давид Михайлович, без освіти, який проживав до свого арешту по вулиці Артема, 6.

"Архів Розстріляного Відродження": матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років 

В архівно-слідчій справі № 914613 за звинуваченням останнього 1938 року зазначено: "Матеріалами справи встановлено, що Епельбаум, маючи на зв'язку агентуру, у спосіб виклику її до себе на квартиру і в службове приміщення УМВД для зустрічей, розшифрував останню перед своїм оточенням, а також сфальсифікував ряд слідчих справ, за якими викликав агентуру у приміщення УМВД й примушував її підписувати заздалегідь складені ним, вигадані протоколи допитів і очних ставок на осіб, арештованих згодом за цими сфабрикованими матеріалами".

Однією з таких справ, за № 12699, була справа по кладовищенській Усікновенській церкві, розпочата 11 квітня 1937 року і закінчена 15 вересня 1937 року. За нею було арештовано 76 осіб і 60 з них розстріляно.

Серед розстріляних був і настоятель храму - протоієрей Олексій Булдовський, син митрополита Феофіла, який невдовзі в окупованому німцями Харкові очолить Українську автокефальну православну церкву і стане душпастирем й утішителем для тисяч харків'ян, залишених Червоною армією на вірну загибель.

Що зробили радянські війська перед відступом влітку 1941-го у Львові

Радянські війська перед своїм відступом у вересні-жовтні 1941 року знищили в місті усі комунікації і продовольчі склади.

До речі, врятувала місто на початку війни, відновивши функціонування його інфраструктури, якраз та українська інтелігенція, що її органами НКВД було визначено перед війною як "окупаційний резерв".

Взагалі наші люди тисячами втікали від мобілізації у радянські війська, а також із примусової евакуації, повертаючись до рідного міста, його околиць і сіл. Усі вони сподівались, що радянському пеклу прийшов край.

До того ж на початку війни активно циркулювали чутки про відновлення державності, формування у Києві уряду. Навіть називалося ім'я письменника Володимира Винниченка, який ніби мав повернутися з Франції, щоби очолити державу.

"Німці запропонували Винниченку стати головою уряду окупованої України"

І хто ж винний у тому, що німці виявились анітрохи не кращими окупантами за совєтів?! Такі ж самі злодюги і кати. І ті й ті бачили в українцях об'єкт, якщо не винищення, то перетворення на рабів.

Співпраця СРСР і нацистської Німеччини тривала більше десяти років. Другу світову війну вони теж почали разом

Невипадково ж і гестапо з енкаведистами співпрацювали, якщо метою полювання були представники українських національно-патріотичних сил.

До речі, це ще одна тема для роздумів: чому першими в 1930-их роках за шпигунство на користь німецького консульства почали розстрілювати українських письменників?

Про що вони могли розмовляти у компанії з консулом та його красунею-дружиною, російською княгинею українського походження, яка за нез'ясованих обставин помирає в Харкові у 1935 році?

Що робили наприкінці 1920-х у харківських авіаційних і танкових майстернях німецькі інженери, конструктори, льотчики?!

Гітлер - Сталіну: З днем народження! 

І чому все ж таки "з Харкова так і не вийшло зробити Берлін?" (Остап Вишня).

Поміркуємо про це іншим разом... Одне не йде з голови: та хіба проголосував би Харків за Кернеса з Добкіним, якби у тридцятих не повинищували, а у сорокових не виїхали залишки мислячого населення нашого регіону?

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.