Сповіді стрибасів не буде

14 і 16 травня 1941 р. ЦК ВКП (б) і Рада Народних Комісарів СРСР ухвалили політичні рішення щодо депортації мешканців з Литви, Латвії, Естонії, Західної України, Західної Білорусі і Молдови. Усього тоді було депортовано 95 тисяч осіб.

14 і 16 травня 1941 р. ЦК ВКП (б) і Рада Народних Комісарів СРСР ухвалили політичні рішення щодо депортації мешканців з Литви, Латвії, Естонії, Західної України, Західної Білорусі і Молдови. Усього тоді було депортовано 95 тисяч осіб.

Отож, сповіді стрибасів не буде. Стрибаси — так узагальнено від "істребітелі" характеризують і називають у Литві тих, хто в будь-який період окупації Литви депортував і вбивав своїх ближніх та намагався почистити чоботи окупанта своїми довгими язиками донощиків.

Сповіді стрибасів не буде, тому що вони "не знають", що це є — депортація, і чим вона відрізняється від еміграції, чому люди плакали кривавими слізьми, чому поспішали вкласти тепліший одяг і з жирної руки окупанта вирвати вже конфісковану сільську шинку.

Сповіді стрибасів не буде, тому що вони брали у тому участь. Вони були поруч хат і квартир людей, яких депортували, вони чекали на тих, які втікали. Вони були поруч із товарняками, у які заштовхували сім'ї людей, що їх окупанти оголосили ворогами. Вони були там і тоді, коли обраховували "безхозне", людьми залишене майно. Стрибаси жили на цій землі, яка для них не була державою...

Тепер, коли пройшло майже вісім десятиріч, вони могли би втопити події 1940-го і 1941-го років в імлі забуття. Як відлуння чути їхні слова: "залишмо минуле", "дивімося у майбутнє", "скільки можна копатись у минулому", "їм усім видається, що росіяни нападають".

Стрибас не має пам'яті. Намагання ткнути кручену морду стрибаса в залишене окупантом лайно змушує його ще швидше повторювати своє заклинання: "вони самі винні", "проти сили не попреш", "вони збирались колаборувати з нацистами".

"Депортували тільки ворогів народу", — дітям депортованих спокійно викладає свою правду стрибас. "Вони там багато чого навчились, закінчили науки", — пояснить стрибас тим, хто з малими дітьми опинився в засланні і вчився ставити юрту чи землянку або копати могилу в землі вічної мерзлоти без жодних знарядь.

Стрибаси не попросять вибачення. 5 124 дітей, які в червні 1941 року стали репресованими особами, для них — тільки суха цифра, за якою вони не бачать господарників, митців, науковців, письменників, музикантів чи поетів.

"Ми й тоді працювали для Литви", — заходячись сміхом від наївності тих, хто їх слухає, провадитиме собі посередній стрибас. Перша річ, яку вони зробили, було розділення під час "санітарної перевірки" людей, заскочених шоком депортації, у вагони А і Б. Чоловіки — у табори з бараками, а їхні матері, дружини з малими дітьми — на заслання.

17 464 громадянини окупованої держави вивезено з Литви: литовців, поляків, євреїв... Усі вони були однаково забезпечені непосильним трудом у голоді, холоді і у хворобах. Батьки були в жалобі за своїми дітьми, а діти — за батьками. Стрибаси не жаліли й не жалітимуть ні за чим.

У житті стрибасів це була перша робота, полита чужою кров'ю. Робота, за яку гарантувався не тільки "пайок". Для декого це означало гарний, наданий окупантами кабінет, через вікна якого п'ять десятиріч можна було гарчати на репресованих, які вижили й поверталися на Батьківщину.

"Вам тут немає місця", — ще заледве кілька десятиріч тому вбивали у голови тим, хто повернувся, — хіба десятій частині політичних в'язнів, що дочекались "свободи", і половині тих, хто переміг тундри та степи й залишився живим.

Коли ще захочеться "комунізму" і здаватиметься, що "за росіян було краще", хоча б трохи подумайте про тих людей, що здолали Сибір, і про тих, хто там даремно помер. І про ними збережену людяність "на землі вічної мерзлоти".

Переклав із литовської мови Василь Капкан

Джерело: Delfi

Віталій Скальський: 28 березня — Міжнародний день історика?

Інтернетом шириться інформація про відзначення 28 березня Міжнародного дня історика. Проте… В Україні ніхто і ніколи не встановлював дня історика. ООН теж такого дня не встановлювала.

Євген Чикаленко: Центральна Рада та більшовицька навала

Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.

Ярина Ключковська: "Україна без нього була б інакшою". Пам'яті Ігоря Юхновського

Вічна пам'ять Ігореві Рафаїловичу Юхновському. Людині, яка залишила глибочезний слід у житті кожного з нас, навіть тих, хто про це не здогадується. Бо Україна без нього була б точно інакшою.

Юрій Юзич: Бойові командири Армії УНР з Куп’янська

Щонайменше троє уродженців Куп’янська більше 100 років тому воювали за Україну старшинами в складі Запорозького корпусу Петра Болбочана. Усі троє мали первинне офіцерське звання, але командували сотнями запорожців.